Натиснувши "Прийміть усі файли cookie", ви погоджуєтесь із зберіганням файлів cookie на своєму пристрої для покращення навігації на сайті, аналізу використання сайту та допомоги в наших маркетингових зусиллях. Перегляньте нашу Політику конфіденційностідля отримання додаткової інформації.
Телефон довіри: про допомогу можна і треба просити
Коли ми запустили лінію для дітей з України, телефон одразу почав дзвонити. За місяць до нас звернулося майже тисяча дітей, — розповідає Анна Герчук, координаторка Програми телефонної допомоги Фонду Dajemy Dzieciom Siłę (Даємо дітям силу)
Якщо дитина дзвонить нам з якоюсь темою, це означає, що ця тема важлива для неї. А отже, вона важлива і для нас. Фото: Shutterstock
No items found.
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
<frame>Менше половини українських школярів, які через війну живуть зараз у Польщі, відвідують польські школи. Але незабаром всі діти мусять піти до них, щоб не мати прогалин у навчальній програмі та інтегруватися в польське суспільство. Для багатьох українських дітей це означає неабиякий стрес, адже чимало з них недостатньо знають польську, мають психологічні травми й іноді зазнають булінгу. Редакція Sestry.eu знає, що це одна з найважливіших проблем біженців. В циклі публікацій «Школа без дому» ми описуємо те, що турбує наших дітей, шукаємо хороших прикладів для наслідування, спілкуємося з психологами, вчителями та чиновниками. Тож якщо ви мати, вчителька, волонтер, психолог, чиновник — пишіть нам на redakcja@sestry.eu. Ми тут — для вас.<frame>
Анна Герчук — за освітою економістка. Протягом багатьох років співпрацює з різними неурядовими організаціями в Польщі. З 2022 року є координаторкою Програми телефонної допомоги Фонду Dajemy Dzieciom Siłę. Понад 5 років підтримує діяльність для біженців у Польщі.
Анна Герчук. Фото: з приватного архіву
Телефон довіри: 116 111 — працює вже 16 років. Він став брендом, місцем, про яке знають і діти, і дорослі. Коли телефон довіри почав працювати для українських дітей, тих, хто приїхав сюди після початку російської агресії проти України?
Програми телефонної допомоги, в межах якої Фонд «Даємо дітям силу» керує лінією довіри 116 111 для дітей та юнацтва і лінією 800 100 100 для дорослих, передусім батьків та вчителів, працює вже 16 років. За цей час вона справді стала інституцією та безпечним притулком для багатьох дітей та їхніх батьків. Лінію допомоги для дітей з України ми запустили в червні 2022 року, через чотири місяці після повномасштабного вторгнення і наполягаємо на тому, щоб називати її саме так, тому що в цій великій групі малих біженок і біженців є діти різних національностей; їх об'єднує те, що вони жили в Україні і приїхали звідти.
Чому не відразу?
У нас є великий досвід підтримки дітей, коли вони цього потребують, тому ми одразу побачили потребу поширити опіку та підтримку на дітей з України. Після вторгнення, коли біженці — переважно біженки з дітьми — масово прибули до Польщі, ми знали, що ці діти, які раптово втратили свій дім, своє оточення, боялися за своїх близьких, не мали абсолютно ніякого відчуття безпеки і стабільності, потребують підтримки.
Може здатися, що ми запізнилися, але ми дуже хотіли забезпечити цим дітям такий самий рівень і якість, який ми пропонуємо польським дітям
Знадобився час, щоб знайти і найняти психологів з відповідною кваліфікацією, адже ці люди повинні були відповідати певним критеріям: мати вищу освіту в галузі психології, досвід роботи з дітьми, і не тільки володіти українською та російською мовами, але й вважати ці мови рідними для себе.
Реклама дитячої телефонної лінії довіри на рекламному стовпі у Варшаві. Фото: пресматеріали
Чому це так важливо?
Ідея полягала не лише в тому, щоб дати дітям можливість спілкуватися рідною мовою, але й у тому, щоб ці розмови відбувалися з людьми, близькими їм культурно і ментально. Так воно і є — 11 консультантів, які працюють за цим напрямком, є жінками, які мають досвід біженства. Вони пережили те саме, що й ці діти, вони розуміють їх, вони знають емоції, які вони відчувають. Саме вони відповідають на дзвінки, електронні листи, ведуть чати, адже це ті канали зв'язку, які ми забезпечуємо для дітей.
Як ви доносили до дітей інформацію про те, що ви поруч, що готові допомогти?
Ми здійснювали цю комунікацію двома способами. Ми інформували польських реципієнтів, щоб вони могли передати цю інформацію далі. Пам'ятаймо, що тисячі людей були залучені до допомоги біженцям з України, часто приймаючи цих людей та їхніх дітей у своїх домівках. По-друге, ми активно використовували соціальні мережі, інформуючи в Instagram і TikTok про те, що існує така лінія допомоги, відкрита для дітей, призначена для них, і нею можна користуватися щодня, і в будні, і в свята, протягом 10 годин на добу. Ми також контактували з гуманітарними організаціями, польськими та українськими школами. Сьогодні ми бачимо, що цих організацій, які ще діють, з кожним місяцем стає все менше і менше, тому ми все більше покладаємося на соціальні мережі для комунікації.
Ми знайомимо дітей з тим, що можна і потрібно просити про допомогу. Що це нормально, коли іноді почуваєшся гірше і хочеш про це поговорити
Таким чином ми не лише підвищуємо обізнаність про те, що в Польщі є такий телефон і що консультанти чекають на дзвінки від дітей, але й нормалізуємо питання психічного здоров'я.
Як швидко почав дзвонити телефон?
Майже одразу, хоча спочатку дзвінки не були такими численними, як сьогодні. Наприклад, за останній місяць (на момент проведення інтервʼю — прим. ред.) до нас звернулася майже тисяча дітей. Це все ще менше дзвінків, ніж отримують консультанти на польській лінії, але пам'ятаймо, що польська дитяча лінія допомоги 116 111 має давню традицію і вкорінилася у свідомості як дітей, так і батьків. Іноді ми є єдиним місцем, де дитина може безпечно поговорити з дорослим, не боячись осуду чи критики. Ми надаємо дітям добру підтримку.
Офіс Фонду Dajemy Dzieciom Siłę (Даємо дітям силу). Фото: Piotr Molęcki/East News
Про які проблеми діти повідомляють найчастіше?
Причина контакту змінюється з часом. Спочатку, в перші місяці, у нас було багато звернень, безпосередньо пов'язаних з війною, тугою за домом і страхами за близьких. З часом дзвінків, пов'язаних з війною, стало менше, а дзвінків, пов'язаних з насильством, — більше. Ми усвідомлюємо, що діти, які приїхали з України до Польщі з одним із батьків, а іноді й зовсім одні, опинилися в абсолютно новій, екстремальній ситуації. Але також важливо пам'ятати, що це була зовсім інша ситуація, ніж та, в якій перебували польські діти. Це був другий етап, і зараз ми спостерігаємо, що теми розмов і виклики, з якими стикаються діти, все частіше стосуються тих самих тем, з якими діти телефонують на польську лінію. Переважно йдеться про стосунки та проблеми, які є типовими для віку і дуже важливими для молодої людини.
Чи можемо ми наважитися стверджувати, що діти перебувають у кращій психічній формі?
Я б не наважилась зробити такий висновок. Скоріше, ми можемо говорити про те, що вони почали користуватися психологічною допомогою та підтримкою, і сьогодні ми також маємо більше свідчень того, що діти перебувають у постійному контакті з психологом, вони також мають психологів у школах. Все більше дітей звикають до того, що вони можуть звернутися за підтримкою, яка є у них під рукою. У навушниках, власне. Але також не можна сказати, що їхні проблеми відокремлені від війни в Україні, тому що війна все ще там, а вони все ще тут.
Вони по-дитячому шукають шляхи і методи, як влаштувати це життя для себе, але цей пошук, зрештою, все одно випливає з того, що Росія напала на Україну
Пам'ятайте, ми відкриті щодня з 14 до 24, ви можете дзвонити і писати (116111.pl/ua), ми говоримо українською, російською та польською мовами. Ми з нетерпінням чекаємо на дзвінки та повідомлення, ми відкриті до будь-якої потреби поговорити. Якщо дитина дзвонить нам з якоюсь темою, це означає, що ця тема важлива для неї. А отже, вона важлива і для нас.
Журналістка, редакторка, письменниця. Публікувалася у таких виданнях «Wysokie Obcasy», «Przegląd», «Polska The Times», OKO.press. У своїй журналістській роботі висвітлює права жінок у політичному та соціальному контексті, пише про системне витіснення жінок за межі суспільного життя. Авторка книг «Poddaję się. Reportaże o polskich muzułmankach» та «Znikając. Reportaże o polskich matkach».
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Організація «Демагог» підготувала практичний посібник, який крок за кроком показує, як самостійно розпізнавати маніпуляції та не потрапляти в пастку дезінформації.
Що можна знайти в посібнику?
● Реальні приклади дезінформації з підказками, як самостійно їх перевірити.
● Набір надійних джерел, якими варто користуватися.
● Практичні онлайн-інструменти для перевірки контенту.
● Вправи, що розвивають критичне мислення.
● Натхнення та матеріали для подальшого навчання.
Чому цьому варто навчитися?
Тому що це і є критичне мислення. Тому що соцмережі тонуть у фейках, які є сучасною зброєю, і від цієї зброї треба вміти захищатися. Завдяки посібнику ви навчитеся відрізняти правду від брехні, захищати себе та своїх близьких від маніпуляцій і свідомо орієнтуватися у світі інформації.
Посібник базується на конкретних випадках фальсифікацій особи й організацій, а також на неправдивих матеріалах, перевірених і спростованих раніше «Демагогом». Для кожної техніки дезінформації ви знайдете не тільки приклад, але й перевірені інструменти, які допоможуть розпізнати подібні маніпуляції в майбутньому.
Про свою реформу міністр освіти Барбара Новацька говорила, що це зміни, які мають зробити польську школу «найкращою у світі». З моменту, як вона обійняла посаду міністра освіти, особливо багато говорили не тільки про список літератури, скорочення перевантажених навчальних програм, але й насамперед про місце релігії в школі й новий предмет — статеве виховання.
Кількість уроків релігії скорочено до одного на тиждень, оцінка з цього предмета не враховується в середньому балі, а заняття будуть проводитися на першому або останньому уроці
Марія Ковалевська, вчителька, вихователька у варшавській початковій школі та активістка команди «Вільна школа», позитивно оцінює ці зміни: «Це полегшує підготовку плану занять, але насамперед потрібно пам'ятати, що в школі навчаються діти різних віросповідань. Також важко очікувати, що віра чи релігійні знання будуть оцінюватися».
Конституційний суд ставить під сумнів законність постанови Міністерства освіти щодо уроків релігії, однак уряд не оприлюднює це рішення.
Освіта, а не деградація
Хоча «велика» реформа, що стосується навчальних програм, які мають бути прозорими, узгодженими та скороченими, а також іспитів, займе ще деякий час, як каже Барбара Новацька, вже в цьому навчальному році з'являться «вісники весни». Йдеться про два нових предмети, а саме широко обговорювану освіту в галузі охорони здоров'я (для четвертих і старших класів) та громадянську освіту, яка буде введена в середніх школах. «Там у базових програмах з'являються так звані факультативні питання», — каже заступниця міністра освіти Катажина Любнауер. — Це означає, що ми ставимо на те, щоб вчителі не тільки мали вибір методів у своїй роботі, але й мали вплив на те, чому вони хочуть навчати, — додала вона, підкреслюючи автономію вчителів.
Освіта в галузі охорони здоров'я — предмет, який в межах навчальної програми охоплює знання про широке розуміння турботи про своє фізичне й психічне благополуччя, має на меті надати учням та ученицям знання про те, як свідомо приймати рішення, пов'язані зі здоров'ям. «Предмет охоплює не тільки медичну чи біологічну сферу, але й питання, пов'язані з емоціями, стосунками, відповідальністю, цінностями й добробутом. Він вчить приймати свідомі рішення щодо здоров'я. Пропагує здоровий спосіб життя. Він розвиває навички комунікації, емпатії й турботи про себе і оточення. Дозволяє уберегтися від різноманітних загроз — від інфекційних захворювань і залежностей до дезінформації», — пише міністерство на своєму вебсайті. Предмет також стосується сексуального здоров'я, що викликало суперечки і зрештою призвело до того, що предмет не буде обов'язковим. Проти цього предмета виступили консервативні кола, а насамперед — єпископат, який грізно заявив про «розбещення».
Кілька днів тому єпископи знову підняли цю тему, написавши листа. У ньому вони підкреслюють, що в новому предметі «не йдеться про здоров'я учнів». «В основній частині цей предмет містить матеріали, що стосуються так званого сексуального здоров'я, метою яких є повна зміна уявлення про сім'ю і кохання», — пишуть члени президії КЕС, додаючи, що «згідно із задумом нового предмета, учні з наймолодшого віку мають піддаватися еротизації». Вони також закликають батьків не давати згоди на участь дітей у цих «деморалізуючих заняттях».
Марія Ковалевська заперечує: «Якби хтось потрудився прочитати базову програму, то дізнався б, що питання, пов'язані зі статевим здоров'ям, становлять лише 9% базової програми». І це дуже важливі 9%, тому що в класах щороку спливає тема порнографії, а питання, з якими звертаються до Марії учні, свідчать про те, що освіта в галузі охорони здоров'я є необхідним предметом. Той факт, що він залишиться необов'язковим, призведе до того, що багато батьків не запишуть дітей на заняття. На шкоду дітям.
Новацька не хоче повторювати помилок
Про автономію, про яку говорить Катажина Любнауер, важко говорити в разі тих змін, які вже були введені минулого року. Йдеться про зміну в домашніх завданнях: вони стали необов'язковими. Спочатку учні й батьки раділи цьому рішенню Міністерства освіти, тоді як експерти критикували його, звинувачуючи у втручанні в сферу автономії вчителя та підкреслюючи важливість самостійної роботи учнів.
«Якщо діти не пишуть вдома, то вони просто не навчаться писати, але ж на них чекають іспити восьмикласника. Щоб навчитися мови, необхідна самостійна робота, повторення», — каже Марія Ковалевська, яка негативно оцінює цю зміну.
Вся підготовлена реформа передбачає введення нових практичних предметів (згадані громадянська освіта та освіта з питань здоров'я, природознавство в новій формулі, практичні й технічні заняття в новій формулі), нової, узгодженої навчальної програми, більше практичних і проєктних занять, змін в оцінюванні з більшим акцентом на описові оцінки, зворотний зв'язок і розвиток компетенцій, змін в іспитах восьмикласників і випускників (з 2031 року), менше годин у 7-8 класах початкової школи та підтримку для вчителів. Ці зміни будуть впроваджуватися поступово: Барбара Новацька не хоче повторювати помилки своїх попередників, насамперед Анни Залевської та її поспішно підготовленої та впровадженої реформи щодо ліквідації гімназій.
З вересня 2026 року нові навчальні програми предметів почнуть діяти в дитячих садках та 1-4 класах початкової школи. У перший рік вони охоплюватимуть лише два роки навчання: 1-й і 4-й класи початкової школи, а у вересні 2027 року реформа розпочнеться s в середніх школах — ліцеях, технікумах і професійних училищах.
Школа має бути дружньою, чи буде такою держава?
У червні цього року багато говорили про відмову від програми «Школа для всіх», яка передбачала, серед іншого, надання підтримки міжкультурних асистентів дітям (та їхнім батькам) із сімей мігрантів та біженців. Передусім з України, оскільки їх у Польщі найбільше. Після оголошення цього рішення міністерство опинилося під шквалом критики, а з уряду пішла заступниця міністра Йоанна Муха. Наразі уряд повідомляє, що у межах програми вирівнювання освітніх можливостей дітей та молоді «Дружня школа» у 2025-2027 роках будуть виділені кошти на додаткову підтримку учнів з України в початкових та середніх школах, зокрема на підтримку міжкультурних асистентів та підвищення компетентності персоналу в сфері роботи в багатокультурному середовищі.
У контексті нового навчального року важко не згадати про президентське вето на закон про допомогу громадянам України в Польщі. На думку президента, отримання ними допомоги у розмірі 800 злотих має бути пов'язане не тільки з відвідуванням дитиною польських закладів освіти, але і з працевлаштуванням її батьків. Отже, матері — адже це переважно самотні жінки з дітьми, — які не працюють або втратили роботу, не зможуть отримувати цю допомогу.
Це, безсумнівно, вплине не тільки на сімейні бюджети, але й на функціонування українських дітей у школах
Для вчителів найважливішою зміною є поправка до Карти вчителя, завдяки якій має покращитися ситуація молодих вчителів на початку кар'єри та тих, хто вже виходить на пенсію. Зміняться також правила оцінювання роботи вчителів, зникнуть так звані «години черговості», тобто обов'язок вчителя бути доступним у школі додаткову годину на тиждень.
Ольга Пакош: Як сталося, що ви зацікавились темою польсько-українських відносин?
Матеуш Каміонка: У 17 років я вперше відвідав Україну — це був 2005 рік, рівно рік після Помаранчевої революції. Мене дуже зацікавило те, що, перебуваючи у Львові, зовсім недалеко від Кракова, все виглядає настільки інакше. Тоді я вирішив обрати політологічні студії й науково займатися Сходом. Відтоді було два бакалаврати, дві магістерські роботи, докторська — все на тему України. Минуло вже 20 років, відколи я займаюся цим науково.
Д-р Матеуш Каміонка. Приватний архів
— Наскільки поляки та українці схожі між собою?
— Дуже. Як казав Лех Валенса, це може бути і «позитивним плюсом», і «негативним плюсом». Ми настільки схожі, що часто через це сперечаємося, як у родині.
— В якому сенсі? Що нас так зближує?
— Передусім ментальність. Хоча, звичайно, впливають і регіональні відмінності, але іноді я маю враження, що ми нарікаємо на одне й те саме і на те саме ображаємось.
— Які асоціації виникають у пересічного поляка, коли він чує слово «мігрант»? Хто ця людина?
— Передусім треба відрізняти образ мігранта від образу біженця. В уяві поляків постать біженця багато в чому сформували воєнні фільми. Потім додалася європейська міграційна криза — і тоді біженець почав сприйматися як хтось чужий, з іншої культури, незнайомий.
У 2022 році завдяки медіа поляки побачили на телеекранах брудну дитину з пакетом з АТБ у руках. Ось так мав виглядати «справжній» біженець
Кажу це як людина, яка в Олькуші під Краковом працювала перекладачем при так званих евакуаційних потягах, що прибували з України. Я чув тоді реакції поляків: якщо хтось виходив у брендовому одязі чи з iPhone у руці, то не вписувався у створений медіа образ біженця.
Коли ж почали приїжджати люди середнього й вищого класу, які втікали не від злиднів, а від війни, для багатьох поляків це стало шоком. Вони просто не були до цього готові
До 2022 року українські мігранти працювали переважно у великих містах, де рівень толерантності був значно вищим. У менших містечках вони зазвичай жили в гуртожитках при роботі й майже не впадали в очі. Видимими вони стали лише з початком повномасштабної війни, коли до працівників почали приїжджати їхні родини.
Треба пам’ятати, що Польща від Другої світової була фактично однонаціональною країною. Особливо малі міста, які я вважаю серцем Польщі, не мали жодного досвіду співжиття з іншими культурами. У моєму рідному Олькуші до 2013 року українців можна було перерахувати на пальцях однієї-двох рук. А сьогодні їх тут від 1 до 8% населення — хоча точних даних немає.
Якби це була Шостка, Глухів чи яке-небудь Шевченкове, будь-яке українське містечко, і раптом 8% мешканців стали б становити представники іншої національності, навіть культурно близької, як-от молдовани (я вже навіть не кажу про сирійців чи інші, більш культурно віддалені групи) — це теж був би шок. Природно, що кожне суспільство має свої стереотипи й напруження. Але важливо, щоб напруження було контрольованим. У тому сенсі, щоб не переросло в ненависть, а радше у цікавість, відкритість і зрештою — інтеграцію.
Проблема в тому, що зіткнення з образом «заможного біженця» польське суспільство так і не прийняло. Поляки цього не зрозуміли.
Я часто пояснюю: українці, які сьогодні літають на Кіпр чи до Греції, роблять це не з розкоші, а щоб перепочити. Перепочити від страшної війни
З іншого боку, не будемо себе обманювати: біженці живуть у Польщі дуже по-різному. Я не хочу повертатися до історій на кшталт «батальйону Монако», але вважаю, що українці за кордоном повинні бодай частково усвідомлювати: полякам складно зрозуміти їхню ситуацію. Бо з одного боку на поляках лежить моральний обов’язок допомагати: купувати дрони, збирати гуманітарку, підтримувати — адже Київ бомблять, війна триває. А з іншого боку, вони бачать світлини українців, які живуть у Польщі так, ніби війни й не існує. Таких прикладів також вистачає. Тому потрібні взаємна освіта з обох боків і продумана державна політика.
Мітинг у підтримку мігрантів, Варшава 2025. Фото: Олена Клепа
«Вас будуть оцінювати не так, як мене»
— Якщо говоримо про освіту, то з чого варто почати? Зі школи?
— Якщо йдеться про школу, я маю навіть конкретні дослідження. Частково мої, частково моєї студентки, яка нещодавно захистила магістерську роботу на тему: «Сприйняття змін у ставленні до українців у Польщі у зв’язку з війною». І тепер увага: це дані лише з одного міста, а дослідження проводили серед випускників шкіл, тобто молоді 18-19 років. Їм поставили питання: «Як, на твою думку, російсько-українська війна вплинула на образ українців у Польщі?». Відповіді розподілилися так:
● «Однозначно покращила» — менше ніж 1%,
● «Радше покращила» — 9%,
● «Не змінила» — 9,3%,
● «Радше погіршила» — 51,8%,
● «Однозначно погіршила» — близько 30%.
Що це показує? Що негативна нарація кардинально посилилася, і особливо постраждали ті українці, які вже встигли інтегруватися в польське суспільство.
— Що це насправді означає?
— Польська молодь — як, до речі, й частина української — часто не усвідомлює, що таке війна насправді. Це трохи схоже на ситуацію, коли в Києві хтось слухає на вулиці російську музику, або — що вже зовсім трагічно — доходить до побиття військовослужбовця.
Молодь у Польщі просто не розуміє цієї війни, не знає її жорстокості
Часто ж проблема криється в пропаганді, особливо в інтернеті. Я маю різні дані на цю тему, зокрема з досліджень, проведених ще роком раніше. Вони вже тоді показували тривожні тенденції. В одному місті випускників спитали: «Чи траплялися тобі антиукраїнські коментарі? Якщо так, то де?» І майже половина відповіла: «В інтернеті».
Сьогодні ця проблема лише загострилася. Більшість хвиль хейту спрямована до молодих людей саме через мережу. І на жаль, інтернет дійсно ефективно використовується проти українців. А з іншого боку — бракує позитивної нарації.
— У чому мала б полягати ця позитивна нарація і хто мав би її розповідати?
— Я завжди пояснюю це студентам, коли веду заняття з польсько-українських відносин. Кажу їм: «Коли я сяду за кермо п’яним, у заголовках напишуть: “п’яний мешканець Олькуша”. Але якщо це буде українець, навіть той, котрий багато років живе в Польщі, то все одно напишуть: “п’яний українець”». Тому я повторюю українським студентам:
— Зараз ви почуваєтеся комфортно, але пам’ятайте про те, що я казав на початку: вас будуть оцінювати інакше, ніж мене. Бо я тут удома, а ви — ні
Як би погано це не звучало.
— На жаль, справді звучить погано.
— Знаю, але це жорстока правда. Такий самий механізм діє у випадку стереотипів про поляків у Німеччині.
— Я сама відчуваю це вже 11 років.
— Я щиро хотів би, щоб люди на кшталт вас, моєї дружини чи інші іноземці в Польщі почувалися тут як вдома. Цей комфорт має бути нормою.
Скажу відверто, що б я робив на місці українця, якому доводиться жити в Польщі. І це кажу я, людина, щиро прихильна до України. Часто бачу, що українці в Польщі не відчувають себе «за кордоном». З одного боку, це прекрасно і природно, але з іншого — може стати джерелом непорозумінь.
Зверніть увагу: українська молодь нерідко вигукує на вулицях лайку чи вульгарні слова, не усвідомлюючи, що поляки навколо все чують. І це не ті випадки, коли людина зовсім не знає мов. Не треба бути великим знавцем російської, щоб розуміти значення цих слів.
Я ж, коли опиняюся за кордоном, автоматично намагаюся бути обережнішим, поводжуся стримано, не впадаю у вічі. Коли їду кудись, то роблю все, щоб не привертати уваги — двічі подумаю, перш ніж щось сказати.
Тож щиро не розумію, як можна голосно лаятися на вулиці чужої країни
— Але чому це проблема? Адже на пляжах у Греції чи Іспанії чути гучний сміх англійців, німців чи поляків, часто під впливом алкоголю.
— І це має бути приводом для гордості? Насправді саме так формуються стереотипи. Крім того, варто пам’ятати: відпустка — це відпустка, люди, які заробляють на туристичному бізнесі, певною мірою змушені це терпіти. Я сам із передмістя Кракова і знаю, як поводяться іноземці на краківському ринку. Але зовсім інша справа, коли люди живуть тут постійно.
Також варто пам’ятати, що ви говорите про специфічні місця, наприклад туристичні, а ми тут розмовляємо насамперед про польську провінцію — Польщу, де до 2022 року іноземців у таких кількостях на вулицях не бачили.
Ще мене турбує, що українці значно частіше використовують російську мову, ніж українську. Нещодавно був у Варшаві і, щиро кажучи, був шокований: у центрі міста майже не чути української. На вулицях і в магазинах домінувала російська. Адже можна розрізнити білорусів, росіян, українців за акцентом — тим більше, що східноукраїнська мова або суржик мають свої особливості. Тут же — лише російська.
Знаєте, що мене тоді пройняло? Страх. Бо пригадалися слова Путіна: «Кордони Росії проходять там, де є російська мова і російська культура».
Чи маю я як поляк тепер боятися?
Для мене українські мова й культура історично близькі — з очевидних причин. Маємо спільну спадщину Речі Посполитої, яка була нашим спільним домом. А російська мова — особливо зараз, у контексті агресії Росії проти України — не має місця в Польщі.
Напруга зростає з обох боків
— Повертаючись до позитивних історій про українців, що саме можна робити?
— Нам потрібні розумні кампанії, які показують, ким є українці в суспільстві, чим вони займаються.
Треба демонструвати обличчя конкретних людей. Наприклад: це Свєта, яка допомагає вашому дідусю; це Тетяна, яка працює у лікарні; це Вова — архітектор, Настя — менеджерка в банку. Показувати, що ці люди — частина нашої реальності. І нехай вони говорять польською. Поляки повинні побачити, що це добре й позитивно.
На жаль, з боку українців теж трапляються тривожні сигнали. Наприклад, меседжі: «Якщо нас, українців, не буде, все розвалиться», або: «Якщо не буде дітей з України, школи не отримають фінансування», чи: «Якщо ми не будемо боротися, наступними будете ви».
І що мені про це думати? Людина відчуває себе морально шантажованою. Замість позитивного посилу — тиск і залякування.
— Чи існує в Польщі державна політика щодо біженців і мігрантів?
— Схоже, Польща на початку обрала стратегію, виходячи з припущення, що все швидко закінчиться. Це було особливо помітно на старті війни. Польща тоді справді не знала, що робити далі.
Був переломний момент — контрнаступ, повернення територій — і багато хто думав, що війна скоро закінчиться, і люди повернуться додому. Але люди не почали повертатися. Ба більше, й досі приїжджають нові люди з різних регіонів України — і стають мігрантами
Лише недавно ухвалили швидкі юридичні рішення, наприклад, що діти з України, які хочуть навчатися в Польщі, мають скласти іспит з польської на рівні B2. На мою думку, такі правила мали діяти від самого початку.
Відкриття нової будівлі Варшавської Української Школи, 2.09.2025. Фото: Pawel Wodzynski/East News
— Це мав би бути сертифікат після державного іспиту?
— Я є членом приймальної комісії для іноземців і пам’ятаю, що раніше була так звана «співбесіда» — розмова, де оцінювали знання мови. Тепер формально вимагають сертифікат, і для багатьох українських батьків це стало шоком.
Усе це потрібно було запровадити раніше, як у Німеччині. Там все чітко: вчишся — залишаєшся, не вчишся — повертаєшся. Багато хто не хотів повертатися в Україну, тому поверталися до Польщі й розповідали, що в Німеччині все добре, лише треба вчитися. У Польщі ж інакше: важче, менше підтримки у вигляді соціальних виплат, але й не потрібно вчитися.
У будь-якому разі реакція була запізнілою. І це правда, що величезна частина українців залишилася трохи на самоті.
— Українці в Польщі — це не однорідна група…
— Саме так. Є ті, хто приїхав раніше й хотів інтегруватися. Є ті, хто приїхав після 2022 року і теж інтегрується. А є такі, хто приїхав, але не має наміру інтегруватися.
— Чому? Можливо, вони сподіваються швидко повернутися додому?
— У 2023 році, коли я проводив дослідження серед біженців, ще відчувалася ця готовність повернутися. Але сьогодні велика частина закрилася у власних «гетто» й не хоче інтегруватися. Це схоже на те, як раніше в Україні з навчанням української було: «какая разница, поляки панімають» — навіщо напружуватися, краще жити у своїй зоні комфорту й скаржитися на важке життя за кордоном, навіть не думаючи про повернення.
До того ж існують внутрішньоукраїнські відмінності (про що писав Микола Рябчук): схід і захід України, а тепер ще й поділ на тих, хто виїхав, і тих, хто залишився. Це теж ускладнює ситуацію. На мою скромну думку, після трьох років перебування за кордоном українцям знадобиться мінімум рік, щоб адаптуватися до життя в Україні після повернення. Для багатьох, особливо чоловіків, це буде важкий досвід.
Не можна очікувати від пересічного поляка, що він стане експертом з української міграції, політики чи регіональних відмінностей.
Іноді чуєш: «Я тут вже 10 років, я не мігрант». Добре, але поруч людина, яка приїхала рік чи два тому з Верховини, де ніколи не було ракет. Це не біженець, це мігрант.
Саме тому потрібна реальна міграційна політика, так само як і сенсовні рішення в освіті. Але тут теж є проблема: сьогодні будь-яка тема, пов’язана з Україною, викликає негативні емоції. Це видно з коментарів — і не лише польських.
Не хочу бути однобоким. Бачу також, що пишуть у Telegram, в українських каналах. Коли йдеться про Польщу — ситуація така ж сама. Ворожість зростає з обох боків, і це, на жаль, не сприяє розвитку взаємних відносин.
Слова, які не доходять до поляків
— Як, на ваш погляд, проявляється неприязнь українців до поляків?
— Здебільшого вона ґрунтується на моральному шантажі й часто виникає через непорозуміння. Наведу кілька прикладів. Польща врятувала Європу від комунізму у 1920 році — хтось про це пам’ятає? Хтось взагалі розуміє, про що йдеться? Бо українці мають свій 1920, і вже зараз помітно, яка сильна нарація про те, що вони врятували Європу від Росії. Але насправді більшість європейських країн ставиться до цього щонайменше нейтрально, бо не відчуває себе потенційною жертвою Росії.
Ця війна показала, що друга армія світу не зайняла жодного обласного міста в Україні. Тож виглядала б досить дивно нинішня нарація про «марш на захід».
Ще один приклад — думка, що якби не було українців, економіка Польщі завмерла б. Це ще один міф. Звісно, приємно, що це наші близькокультурні сусіди, але якби не вони, то були б інші нації, і це, між іншим, мало б свої плюси: міграція не була б такою монолітною, і неприязнь до мігрантів не концентрувалася б лише на одній національності.
І нарешті, питання історії: з обох сторін воно часто ґрунтується на півправдах із інтернету. Тему не буду продовжувати. Чи ця взаємна неприязнь — результат російської пропаганди?
Звісно. Це має стати для нас сигналом тривоги. Там вкладаються справді великі гроші, щоб у кожній країні з’являлися подібні коментарі й нагніталося напруження.
— У крайніх ситуаціях ця неприязнь до українців не обов’язково переростає в ненависть. Я маю знайомих, чиї діти стикалися з булінгом у школі. Достатньо правильної реакції директора — і конфлікт відразу гаситься. Але якщо реакції немає, справа доходить до управління освіти…
— Багато українських дітей було відірвано від власного середовища — класу, групи, де вони вже мали стосунки. Через це виникають напруження між учнями. А вчителі? Зарплати низькі, перевантажені, часто емоційно виснажені. Тому, коли вони чують про конфлікт, особливо пов’язаний з мігрантами, не завжди мають сили втрутитися. Ті, хто хоче і може щось зробити, намагаються, але багато хто просто не справляється.
Часто українські діти приходять у польську школу з нульовим знанням мови. Як учитель має допомогти? До того ж інколи діти приїжджають без батьків, лише з опікунами, які існують лише на папері. Це величезний виклик для польської системи освіти.
— Якщо правильно реагувати на базовому, шкільному рівні, можна запобігти ескалації проблем і не допустити ситуацій, у яких виникає неприязнь чи ворожість, що пізніше може перерости, наприклад, у антимігрантські марші.
— Ультраправі в Польщі завжди існували — більшою чи меншою мірою. Мігранти для них зараз у «топі», бо сконцентруватися на чомусь іншому складніше.
Але, щиро кажучи, більшості поляків зараз живеться цілком добре. Мені 37 років і я пам’ятаю, що раніше поляки не подорожували так, як зараз. Зараз половина моїх знайомих регулярно їздить за кордон — і це не лише заможні люди, а звичайні із середнього класу. Тож загалом полякам живеться добре.
А на чому ґрунтується діяльність ультраправих? На невдоволенні. Тому якщо реальних проблем немає, їх потрібно створити. Раніше цільовими групами були гомосексуали, потім — прихильники абортів, зараз — мігранти
Завжди знайдеться «ворог». Це відомий механізм створення синдрому обложеної фортеці: ворог об’єднує й мобілізує, що деякі політичні партії вправно використовують. Це вигідно: нагнітання емоцій допомагає мобілізувати електорат.
На попередніх парламентських виборах виникло референдумне питання про міграцію. Тема була актуальна давно, але тепер з’явився український аспект. Частина людей почала це поєднувати, а російська пропаганда ще підживлює. І раптом маємо готовий набір для використання: хейт, пошуки «могил на Волині» тощо.
Уявімо людину з маленького польського містечка: все життя купувала овочі у пані Барбари, всі знали одне одного. І раптом, після 2022 року, стоїть у тій же черзі в овочевому магазині, але обслуговує її вже пані Лариса, а клієнти навколо розмовляють українською.
Ці люди дивляться й не розуміють, що відбувається. Мій знайомий з України, який повернувся в Польщу після трьох років як запрошений професор, помітив подібне в «Бедронці»: старші поляки виглядають розгубленими. Хочуть запитати про м’ясо, уточнити, як завжди, чи свіже, чи можна інакше запакувати — а тут обслуговують з акцентом, нечітко, не все зрозуміло.
Ці люди почуваються некомфортно, але це не означає, що вони расисти чи антиукраїнці. Вони просто хочуть відчувати себе безпечно й знайомо у щоденному житті. Є люди, яких змінити не вдасться. Але з ними можна працювати, розмовляти, поступово адаптувати до нової реальності — але ніхто цього не робить.
— Українці в Польщі повинні вчити польську, щоб спокійно спілкуватися в школі, магазинах, на вулиці?
— Будь-хто, хто хоче пов’язати своє життя з країною на постійно, має знати державну мову. Я вважаю, що кожен, хто хоче жити в Польщі на підставі карти перебування, має мати документальне підтвердження знання мови на рівні щонайменше B2.
— Чи не боїтеся ви, що через відсутність реальних дій і постійне зростання числа мігрантів, не лише з України, може статися трагедія?
— Ми ж знаємо, як легко керувати натовпом. Достатньо, щоб під час маршу хтось вигукнув: «Б’ємо темношкірих» або «Б’ємо українців» — і кількість жертв можна буде рахувати сотнями.
Звісно, ви маєте рацію. Це може закінчитися дуже погано. Але я все ж сподіваюся, що — попри всю цю політичну боротьбу — існує своєрідне «гальмо безпеки». І в якийсь момент хтось, навіть якщо зробить це заради власного зиску чи влади, скаже: «Стоп».
Вже помітна певна зміна нарації: тепер говорять скоріше про нелегальну імміграцію, а не про мігрантів загалом. Це сигнал, що навіть ті, хто підігріває настрої, розуміють — надто радикальна риторика може погано закінчитися. Але все одно ви праві: ситуація може радикалізуватися.
Тому потрібні дії на багатьох рівнях: освіта, участь держави, робота НУО — як польських, так і українських. І обов’язково — самих українців.
Бо з поляками ситуація така: коли я намагаюся пояснити певні речі, часто чую: «Але ми тут удома». І важко заперечити — це ж правда. Українці, принаймні зараз, є гостями. Якщо ми хочемо змінювати суспільне ставлення, треба працювати з обома сторонами, хоч головним чином з мігрантами.
Проблема ще й у тому, що з одного боку є польські ультраправі, які кажуть: «Досить українців», а з іншого — деякі українці у медіа в стилі, який я вже згадував: «Без нас польська економіка впала б» або «Якби не ми, тут уже були б росіяни». Такі вислови не доходять до поляків. Навпаки, сприймаються як претензійність і прояв зверхності.
— Як ви як політолог і експерт оцінюєте польських ультраправих політиків? Чого вони насправді прагнуть? Чи справді борються за «Польщу для поляків», чи радше збирають політичний капітал перед виборами 2027 року?
— Польські ультраправі партії — не однорідна політична сила. Це не один табір, а збір різних людей. Є глибоко віруючі, а є ті, хто їздить на відпочинок до Єгипту чи Туреччини і водночас протестує проти мігрантів. Одні бояться «пані Лариси в овочевому магазині», бо почуваються чужими. Інші вважають, що через українців втратили роботу — були директорами, а тепер не можуть знайти себе. Кожен має власну мотивацію.
Але хтось ці страхи та фрустрації збирає, формує з них нарацію й використовує політично.
Театр New Day у Кракові: коли сцена стає мостом між культурами
— В 2021 році я була у декреті. На той час тут було зовсім мало українських осередків, — розповідає Sestry Юлія Заболотна, засновниця дитячого театру New day, яка приїхала до Кракова й відкрила свій дитячий театр ще до повномасштабного вторгнення. — Старший син почав розмовляти польською більше, ніж українською, і мені захотілося створити місце, завдяки якому моя дитина не втратить зв'язок з Україною. Так я створила театр. Діти вчили українську літературу, історію й основи акторської і сценічної майстерності. Шукаючи локацію для нашого театру, я познайомилася із засновницею БФ «Зустріч». Ми стали співпрацювати.
Перший наш виступ відбувся на День незалежності України на сцені головної площі Кракова. Нам тоді було 2 місяці.
На центральній площі Кракова
Спочатку до нашого театру ходили п’ятеро чи семеро дітей. Коли ж почалася велика війна і до Польщі приїхали тисячі українських дітей, кількість учнів сильно зросла. Крім театру, ми робили різні майстеркласи, аби дати дітям можливість більше спілкуватися.
Діти, які вже у нас навчалися, допомагали новачкам, які приїхали від війни, — з уроками, вивченням польської мови тощо. Це був інтеграційний період, який виявився дуже важливим
Зараз ми продовжуємо допомагати дітям з адаптацією, бо українці продовжують виїжджати з України. Війна триває. Але ми не тільки адаптуємо дітей, інтегруємо їх у польське середовище, але й будуємо містки між нашими країнами.
Маємо три вистави, які підготували водночас польською й українською мовами. Наприклад, у нашому «Маленькому принці» одні герої розмовляють українською, інші — польською. У цій виставі беруть участь і українські діти, і польські. Виставу «Аліса у країні чудес» ми адаптували під ситуацію в Україні. Вона у нас теж представлена двома мовами. З нею ми їздили будинками культури, польськими містами.
Була у нас одна постановка, яку ми назвали «Номер вдячності». У ній ми дякували полякам за допомогу українцям. Показували цей номер на різних заходах у Кракові. У нашому театрі ми знайомимо українців з польською культурою, а й поляків — з українською. Так, у нас є вистава про Лесю Українку, уривки її «Лісової пісні» та «Боярині»
У Кракові є символ — краківський дракон, польською «смок». То ми зробили такого дракона з тканини, взяли участь в одному з Парадів драконів, який проходить у Кракові кожного червня. Так ми розповідаємо нашим дітям про польські традиції.
Номер вдячності від театру New Day
Зараз Дитячому театру New day вже 2 роки. Тут вже понад 50 вихованців у трьох вікових групах: 4-6 років, 7-10 років і 11-15 років. Нещодавно у театрі з'явилася нова група — юнаки 17-20 років. Справжня «творча родина».
— Наш театр вже багато хто знає, — ділиться Юлія. — А наші актори вже кілька років поспіль стають лауреатами конкурсу «Шевченківські читання». Зараз ми маємо постійне приміщення, де можемо проводити репетиції, вистави, зберігати наші численні костюми. Називаємо його «нашим домом». І це дуже важливо — мати «дім», коли ти не вдома.
KapustaBand у Вроцлаві: хор, який об’єднав і врятував
До повномасштабного вторгнення Марія Коломієць (Маша Капуста) та Сергій Білозеров жили у Харкові, де мали свою художньо-театральну студію. Війна змусила Марію взяти трьох своїх доньок і переїхати до Вроцлава. Згодом до них долучився і Сергій. У Вроцлаві вони продовжили свою діяльність — створили дитячий хор KapustaBand.
— Я майже відразу влилася в українську спільноту у Вроцлаві, — розповідає Марія Коломієць. — Наша близька подруга, теж з Харкова, відкрила тут власну фундацію і почала влаштовувати благодійні музичні виступи. Я стала їй допомагати. Згодом з’явився запит на те, щоб зібрати українських дітей, які опинилися у Вроцлаві через війну, і об’єднати їх у хор.
KapustaBand на Різдво
Я не співачка. Я — художниця.
Ніколи раніше не займалася хором, але війна багато чого змінила й відкрила в людях. Тож я прийняла цей виклик
Згадала свої музичні знання, дивилася майстеркласи на ютубі, серйозно готувалася. А далі почалися наші хорові заняття. За місяць буквально з нічого ми зібрали хор, знайшли музикантів, підготували програму. Я потребувала цієї діяльності. І відчувала, що діти теж цього потребують.
Хор нас об’єднав і, можна сказати, врятував. Кожного з нас. Це наш клаптик дому. Тут ми відігріваємося душею
— Моя мама побачила у фейсбуці відео концерту з інформацією про те, що хор набирає дітей. Я захотіла спробувати, — згадує те, як потрапила до хору Марія Боцановська, вокалістка хору KapustaBand. Марійці 11 років, вона зі Старокостянтинова. В Україні залишилися її бабуся, прабабуся й хрещені. У Польщі вона співала соло на виступі з DakhaBrakha.
Марія Боцановська і гурт «ДахаБраха»
— Я змалку мріяла співати. І тут така можливість — український дитячий хор, — продовжує Марічка. — На першій моїй репетиції було 6 чи 7 дітей (зараз нас вже понад 20). Ця перша репетиція була дивною: сильна злива, а займалися ми на вулиці. Добре, хоч було літо й не холодно. Атмосфера у хорі дружня. Вихователі з дітьми, як друзі. Взагалі весь хор — це мої друзі. Моя родина.
Коли ми співаємо сумні пісні, як «Пливе кача» і «Каміння весни», люди плачуть. Часто підходять і дякують. Кажуть, що наш сіпв торкнувся їхньої душі. Я люблю усі наші пісні. Але «Вербова дощечка», певно, — наулюбленіша.
Наш хор дуже потрібний. Тут українські діти знаходять собі нових друзів і можуть трохи відволіктися від війни.
— У червні 2022 року ми виступили на вроцлавському фестивалі на Площі Ринок, — продовжує засновниця хору. — Заспівали дві пісні: українську народну і польську. Діти були в захваті. Виступили ми дуже добре. Зібрали овації. Це надихнуло.
— Тепер хочемо зробити декілька турів, — додає Сергій Білозеров. — Насамперед — європейський тур подяки, аби віддячити європейцям за їхню допомогу. У цьому турі ми сподіваємося доїхати до Пола Маккартні й заспівати з ним нашу версію легендарної пісні The Beatles «Yellow submarine». Наша версія називається «Blue-yellow submarine».
«We all live in a blue-yellow submarine»
Вже були у Литві. Мали там кілька концертів і навіть співали для президента. Нещодавно їздили до Брюсселю і виступили в конференцзалі Європарламенту. А наша мрія — це тур повернення. Дуже хочеться після перемоги України поїхати з нашою програмою усіма містечками, звідки родом кожна дитина нашого хору. Закінчитися цей тур має у нас, у Харкові. Цей наш план ми назвали Magical Ukrainian Tour.
KapustaBand — не суто український проєкт. Ми працюємо над інтеграцією українських дітей в польське суспільство, а також знайомимо поляків з українською культурою та історією.
Так, у листопаді 2024 року ми створили мюзикл «Різниця + подібність = дружба», який має на меті об’єднати три культури: українську, польську й білоруську
— У виставі взяв участь увесь наш хор, а акторами були українські, польські та білоруські діти. Вистава була поставлена трьома мовами, — розповідає Марія Коломієць. — Цим ми показали, що якщо є бажання, розуміння можна досягти — навіть маючи різні мови й культури.
Voloshka music academy у Варшаві: діти війни ставлять мюзикли у Палаці культури
— Моєю мрією було створити місце, де діти зможуть навчатися музики щасливо й захопливо, — згадуєпрезиденткаVoloshka music academy Наталія Волошко. — До війни у Харкові я була директоркою державної музичної школи, училища культури, заступницею директора навчально-методичного центру. Я створила власну програму загальномистецького напряму для дітей від 3 до 7 років. Там був і театр, і музика, і арттерапія, і танці.
Після повномасштабного вторгнення я закрила харківську школу і виїхала до Варшави. У березні того ж року мама мого учня з фортепіано познайомила мене з Олесею Ковальчук, засновницею Харківського приватного ліцею Push school. Ми об'єдналися, щоб розвивати наших дітей.
Voloshka music academy в День незалежності України
Перший захід Мистецької школи при Educational Center Children of Ukraine був підготовлений до Дня захисту дітей 4 червня 2022 року.
— Тоді нас підтримав Національний музей у Варшаві, — розповідає Наталія. — Це був концерт, у якому взяли участь понад 50 українських дітей з різних польських міст. Таким був початок нашої діяльності. А далі ми отримали грант і зробили проєкт «Творче літо» — це табір для українських дітей. Згодом ми знайшли будинок, де відкрили подвійну школу Push school і Voloshka music academy. Зараз вже маємо і польську ліцензію. Це дає можливість дітям навчатися за українсько-польською програмою. Крім загального навчання, діти вчаться музиці. Маємо дівочий ансамбль бандуристок «Веселі дзвіночки». У лютому 2023 року ми також відкрили дитячий садочок на 20 дітей, з якими займаються вихователі з музичною освітою.
Згодом ми почали робити міжнародні мистецькі проєкти, концерти, виступи. Минулого року на День незалежності України наші діти грали із симфонічним концертом, який приїхав з Катовіце. Цьогоріч плануємо не менш масштабний виступ. Вже готуємося. Також постійно робимо спільні польсько-українські проєкти: співпрацюємо з польськими музичними школами, організовуємо спільні концерти. У нас інтеграція українських дітей в польське суспільство відбувається через мистецтво.
Міжнародний день музики в Dom Urodzenia Fryderyka Chopina, 2023
Три останні роки мене запрошують до Карнегі холу у Нью-Йорку на воркшопи для музикантів з усього світу. У зв'язку з цією співпрацею у нашому фонді завжди чимало американських гостей. Вони приїжджають до нашої школи, проводять заняття. Так, у квітні до нас завітали дві віртуозні піаністки. Проводили міжнародні майстеркласи для українських і польських дітей.
Зараз Фонд Educational Center Children of Ukraine має багато ініціатив у двох будівлях: дитячий садочок, молодша школа, музична школа, середня школа, школа з пансіоном.
— У пансіоні 40 дітей проживають без батьків. Серед них чимало музично обдарованих. Для них ми постійно шукаємо стипендії від спонсорів. Ми організували кухню, педагогів, психологів, класи для навчання. Цей пансіон розрахований на дітей 7-11 класів.
Окрема діяльність Школи мистецтв Voloshka music academy — мюзикли.
— «I want to help», — написав мені минулоріч американський режисер Девід Пост, — згадує Наталія. — Він працює в дитячій школі мюзиклу у Каліфорнії. У нього з'явилась ідея приїхати до Варшави й поставити з нашими дітьми мюзикл «Король Лев» (він має на нього права). Вистава мала бути комерційно-благодійною. Гроші за квитки мали піти на стипендії нашим дітям, які живуть і навчаються у нашій школі. Але цього не сталося, бо виявилося, що його права на музику поширюються тільки на території США.
Тому мюзикл ми зробили повністю благодійним. Це неймовірний досвід для наших дітей. Девід жив з ними у пансіоні, постійно розмовляв, займався музикою. Вони від нього шаленіли. Ми показали цей мюзикл у Палаці культури та науки.
Мені це здавалося неможливим, але Девід сказав: «Impossible is possible»
Після цього досвіду ми вирішили ставити мюзикли кожні пів року.
Мюзикл «Ніч на горищі»
Загалом у Школі мистецтв зараз навчається 84 дитини. Серед них двоє поляків, решта — українці, які покинули домівки через війну. Наталія вважає дуже вдалим рішенням поєднати польську й українську програми навчання:
— У нас працюють як українські, так і польські викладачі. Діти в нашій школі говорять трьома мовами: українською, польською та англійською. У нас дуже сильна англійська. До нас постійно приїжджають волонтери із США.
Також для об'єднання польських і українських дітей ми робимо табір «Українське літо у Варшаві». Це місце, де українські та польські діти живуть разом, спілкуються, обмінюються досвідом, створюють творчі проєкти.
Ми намагаємося робити для наших дітей якнайкраще, аби вони мали дитинство. Це дуже велика праця. Але результати того варті
Фотографії з приватних архівів
Проєкт співфінансується за рахунок коштів Польсько-Американського Фонду Свободи у рамках програми «Підтримай Україну», реалізованої Фондом «Освіта для демократії»
Ми живемо в часи, коли звичні уявлення про світ розсипаються на очах. Суспільства радикалізуються, люди відчувають дедалі більший страх — за себе, рідних і майбутнє. За таких умов особливо боляче спостерігати, як ті, кому довірено керувати, — політичні еліти, державні інституції — демонструють аморальність, байдужість і цинізм. Виникає потреба знайти бодай якесь усьому цьому пояснення і на нього спертися.
Політична психологиня й заступниця директора Інституту соціальної та політичної психології НАПН України Світлана Чуніхіна допомагає розібратись — як працюють страхи і чому допомагати українцям виходить з моди; чому виникають розколи суспільства і як адаптуватися до екзистенційної інвалідності; як вплинути на рішення Трампа і кого сьогодні в світі можна назвати дорослим?
Політична психологиня Світлана Чуніхіна. Приватний архів
До джерела загрози люди притуляються, як до захисника
Наталія Жуковська: Страх. Здавалося б, під його впливом європейці мають згуртуватися і дати відпір ворогові. Але замість цього ми бачимо, що страх діє на людей інакше: вони починають ненавидіти тих, хто їм говорить про небезпеку, спонукає діяти. Чому так відбувається?
Світлана Чуніхіна: Страх може викликати реакцію «бий-біжи», частіше біжи, бо люди зазвичай уникають небезпеки, ніж дають їй відсіч. Іноді страх може проявлятися в ігноруванні небезпеки. Люди можуть поводитися так, ніби нічого не відбувається. Може й бути навпаки — до джерела загрози люди притуляються, як до захисника.
Також страх може призвести до завмирання і навіть паралізувати. Це складна емоція, з якою людині не дуже комфортно співіснувати. Вона ніби спонукає до дій, на які зазвичай немає вільної енергії. Часто страх забирає ресурси, які йому не належать. Тому цілком закономірною є реакція європейців. І дивує якраз те, що знаходяться голоси, які закликають до дієвого спротиву та до відсічі джерелу небезпеки. На жаль, ми бачимо, що така реакція сьогодні у дефіциті.
— Як нам говорити з європейцями, якщо всі втомилися від нашої війни і намагаються усіма силами відгородитися від цієї теми?
— Все жтаки треба розуміти чітко, чого ми від них хочемо — і говорити про це прямим текстом. Маніпулювань, якихось прихованих словесних формул не повинно бути. Також треба проводити певну роботу з адаптації наших вимог чи прохань до їхнього життєвого контексту. Щоб вони розуміли, що нам потрібна допомога, а не те, що ми їм загрожуємо.
Бо серед європейців зараз дійсно розповсюджена ідея, що українці небезпечні, що саме ми є джерелом зла і створюємо проблеми, а не росіяни
— Як можна пояснити те, що в 2022 році українцям було модно допомагати, а зараз стає модно ображати? Що це за явище чи процес?
— Ніхто не хоче бути на боці того, хто переможений. Всі хочуть бути з переможцем. У будь-якій війні активізується нарцисичний компонент, коли нації починають самостверджуватися на тлі інших. У момент морального падіння Путіна, який розв’язав неспровоковану війну посеред Європи, решті лідерів і націй легко було зайняти сторону моральної правоти й відчути у такий спосіб певне піднесення. Допомагаючи Україні, європейці тим самим живили своє нарцисичне почуття. Адже це виглядало так, що ми на боці хороших, вчиняємо правильно й захищаємо слабких. Але Україна не принесла Європі цієї бажаної швидкої сатисфакції. Та стратегія, яку вони обрали на початку, перемоги не принесла. А у більш дієвий спосіб вони вписуватися за нас не готові. Я не можу сказати, що це вичерпне пояснення, але певні такі моменти в позиції симпатиків України виразно прослідковуються. Наприклад, деякі російські блогери, які спочатку дуже активно стояли на боці України, зараз зайняли позицію в кращому випадку «не все так однозначно», а в гіршому — повністю перейшли на бік агресора, бо там зараз для них більше цієї обіцянки нарцисичного задоволення від злиття з переможною силою. Ніби Путін не програв, ніби він перемагає. Ніби на його боці можуть бути і сила, і правда. Якось так це працює.
Виснаження європейське досить природне. Все ж війна забирає ресурси. Ніхто не розраховував, що вона буде тривалою. І кінця їй немає.
Європа має ухвалити рішення про те, як діяти далі — давати відсіч чи відповзати
Це важка дилема, бо прийняти виклик для них — означає вступити у війну. Цього ніхто не хоче робити. До того ж війну насправді дуже важко прийняти як частину реальності.
— Пропаганда, зокрема російська, активно використовує саме людські страхи. Грає на них. Як саме це відбувається?
— Як ми бачимо, українці продовжують спротив, незважаючи навіть на ворожу пропаганду. Можу сказати ствердно — вона не працює так, як би того хотіли росіяни. Ми ж не складаємо зброї, не готові капітулювати. Звісно, що її неприємно чути. Іноді навіть буває тривожно.
Щоправда, є й ті, хто ведуться на неї — і справа тут не у вмінні аналізувати отриману інформацію.
Проблема в тому, що росіяни пропонують нам на вибір два способи померти
Перший — фізичний. Вони щодня вбивають українців. Друга смерть з їхнього меню — громадянська. Вони намагаються нам донести: «Погодьтеся з тим, що вас не існує як нації, окремого етносу. Вимріть як українці, і тоді збережете своє фізичне життя». А українців обидва варіанти, звісно, не влаштовують. Тому наш опір триває.
Вільний світ переживає розкол — без простору, де можна було б дійти згоди
— Всі поділи суспільств останнім часом відбуваються також саме через страх. Поділено Америку, Румунію, Угорщину, Польщу… Українців теоретично теж можна поділити. Наприклад, питанням «віддати території і кінець війні» чи «не віддамо ні метра». Або ухилянтами. Або питанням мови. Як цьому можна протидіяти?
— Я б не сказала, що українці поділені так само, як, наприклад, польське, угорське чи американське суспільство. Ми були поділені до початку війни в Україні. Це було класичне розділене суспільство — без простору, де можна було б дійти згоди про те, що ми за нація і куди крокуємо. Дві частини України хотіли різного майбутнього, і там не можна було знайти компромісу, бо одне майбутнє виключало інше. Те саме зараз відбувається з Угорщиною, Сполученими Штатами, Польщею і багатьма іншими країнами.
Вільний світ зараз часто переживає розколотий стан. Тоді як Україна сьогодні — ні
У нас присутній загально-суспільний консенсус. Він не зруйнований війною, як на те сподівався Путін. Навпаки — загартований нею. Ми всі однаково мріємо про Україну — незалежну, вільну, самостійну, суверенну, інтегровану в західний соборний світ. Не у «руський мір», а у світ вільних націй.
Не секрет, що гострим питанням в Україні є мова. Воно є найбільш небезпечним, бо потрібно визначатися, з ким ми — з вільними націями Заходу чи все ж таки з Росією. Російська мова для українців є мовою ворога, і цей факт неможливо заперечити. Разом з тим сьогодні російськомовні громадяни так само мріють про вільну європейську країну, як і україномовні. І слід бути обережними, бо розкол у мовному питанні може легко зруйнувати цю єдність. Якщо україномовна спільнота атакуватиме російськомовних як чужих, не належних до цієї омріяної України, консенсус дуже швидко похитнеться. А це небезпечно.
На сьогодні факт залишається фактом — українське суспільство складається з двох мовних спільнот. Решта суперечностей, про які ви сказали, адресовані локальним ідентичностям і віддзеркалюють складну структуру будь-якого сучасного суспільства, яке складається з різних спільнот. Це суперечності, конфліктні питання, і вони цілком врегульовані. Розкол — це дещо інше, і у нас його немає. Однак, небезпека зберігається. Щоб не стати знову розколотою нацією, якою ми були до 2014 року, перераховані питання треба превентивно врегульовувати, шукати рішення. Зокрема, нормативні.
— Чому агресор звинувачує жертву у своїх власних гріхах? В основі цього явища ж теж лежить страх?
— І так, і ні. В агресора не той страх, який відчуває жертва. Це два різних страхи. Жертва боїться за своє життя, безпеку і передусім фізичну цілісність. Натомість агресор більше переймається своєю психологічною цілісністю, якої немає.
Агресор — це завжди той, хто спокутує через жертву якісь власні рани, травми та психологічні страхи
Але це зовсім інший страх.
Наприклад, росіяни кажуть, що незалежна Україна для них є загрозою, «антиросією», як говорить Путін, і тому вони змушені на нас нападати. Це лукавство. Вони не бояться, а зневажають Україну. Вони напали саме тому, що вважали її легкою здобиччю. Якби ж дійсно боялися, то хоча б ретельно підготувалися до атаки. Як Ізраїль атакував Іран. Це був ретельно продуманий напад. Це притому, що Ізраїль дійсно має підстави вважати Іран загрозою, бо десятиліттями різні представники цієї країни доносили позицію, що їхня мета — знищення Ізраїлю.
Чи заявляла Україна щось подібне на адресу Росії? Офіційно — жодного разу, бо сили нерівні. І цього не було в масовій свідомості. Українці не бачили в росіянах ані загрози, ані ворожої нації, а навпаки, ставилися доброзичливо. Насправді ж виявилося, що це була українська сліпота.
Отже, жодної реальної загрози Україна росіянам не становила. Відтак, страху ті не відчували. Це міг би бути страх Путіна за стійкість його режиму. Подібну тривогу відчуває зараз материковий Китай до Тайваню, де одна нація, але дві системи. Китай живе у тоталітарному суспільстві. Тайвань — у демократичному. Як можна пояснити китайцям, чому вони мають жити у несвободі, тоді як їхні сусіди живуть у свободі? Чому має бути у Сі Цзіньпіня влада? І чому вона має бути такою жорстокою? Це пояснити важко.
Так само, напевно, Путіну було важко пояснити, чому у росіян влада беззмінна, тоді як українці, які в уяві кремлівського диктатора такі самі, постійно змінюють керівництво країни і нормально існують. Але агресор нас не боїться.
Агресор атакує завідома слабкішу в його уяві жертву. Так роблять всі хижаки. Вони не нападають на того, хто може дати пропорційну відсіч. Це закон природи і політики
Хто в домі дорослий?
— Часто кажуть про те, що зараз у світі не залишилось дорослих. Що мається на увазі? Чи це так?
— На мою думку, так і є. Цей вислів свідчить про те, що сьогодні немає того, хто прийде і розрулить весь той хаос, який панує у світі.
— Кого зараз у світі можна назвати дорослим? Наприклад, Урсулу фон дер Ляєн, яка послідовна у своїх діях і обіцянках, а також мислить глобальним категоріями?
— Насправді, до Урсули теж є питання. Вона перебуває у подвійному становищі. З одного боку, нібито декларує рішучість, дієвість та безкомпромісність, але не здатна реалізувати нічого з того, що заявляє. Чи це доросла позиція? Не знаю.
Як на мене, то по-дорослому поводиться сьогодні Ізраїль. Він ідентифікував загрозу, розробив стратегію, як її позбутися чи зменшити. Стратегія була добре продуманою, розрахованою і реалізованою. Чи хтось ще так діє зараз? Можливо, Україна. Всупереч обставинам, які зараз проживаємо, ми поводимося адекватно, бо хочемо зберегтися як нація. Принаймні наші кроки не суперечать цій меті. Ми даємо відсіч ворогу. Це дорослі вчинки. А от дії, які суперечать декларованій меті, як-от корупція, безглузді управлінські рішення, провал мобілізації, — не дуже дорослі вчинки.
— Чому люди схильні підтримувати авторитарні режими або популістів? Чому саме зараз популісти на коні?
— Не кожний популістський режим перероджується в авторитарний. Якщо психологічно на це дивитися, то для мене це маркер того, як спільнота, нація чи суспільство вміє чи не вміє керувати суперечностями. Бо суспільство складається з людей і груп з різними інтересами, іноді суперечливими. Один із способів з цим справлятися — придушувати те, що не вважається прийнятним. Усувати у будь-який спосіб — забороняти, знищувати, ізолювати тощо. Це те, що робить авторитаризм. Чому це привабливо? Бо для багатьох зрозуміло. Чимало людей зі своїми внутрішніми суперечностями поводяться так само. Просто щось визначають прийнятним, а чогось позбавляються у різний спосіб і живуть в удаваній нормальності. Зазвичай розплачуються за це неврозами, іншими розладами, конфліктами з людьми.
У демократичному суспільстві зона цієї маргінальності мала. Більшість живе у ситуації рівності. Є постійний діалог і пристосування людей з різними поглядами до співіснування. Це важко, не завжди зрозуміло і слабокеровано. Іноді люди залишаються незадоволеними. За таких умов виникають різні політичні ефекти, наприклад, у вигляді запиту на популістських лідерів. Людина очікує, аби прийшов хтось, хто розв'яже, зокрема, і її проблеми.
— Чому навіть освічені люди піддаються політичним маніпуляціям?
— Бо освіта тут ні до чого.
Для освіченої людини незадоволені потреби відчуваються так само, як і для неосвіченої
Втома системи однакова для всіх. Розумієте, життя будь-якої людини недосконале. І неосвічена, і освічена однаково розчаровуються. Вони однаково мають потреби в кращому задоволенні своїх інтересів.
Трамп вважає себе найвеличнішою постаттю з усіх живущих
— Американський президент — класичний приклад успішного нарциса у політиці. У чому сила і слабкість таких людей у політиці?
— Попри численні застороги, пов'язані з його президентством, попри те, що він розколює американське суспільство і половина американців його не приймає і не визнає як свого президента, Трамп успішний на виборах. Чи він успішний президент? Цього ми поки що не знаємо. Скоріше ні, ніж так.
Сила нарцисичних особистостей — в умінні бути переконливішими за інших у своїх обіцянках. Вони вірять у свої надзвичайні здібності, які перевершують вміння та навички будь-якої іншої людини. Вони впевнені, що найкращі в усьому. І людям хочеться вірити, що така людина існує, і що прості відповіді на їхні екзистенційні питання є.
— Хто такий Дональд Трамп з точки зору політичної психології: харизматичний лідер, популіст, маніпулятор?
— Все разом: і харизматичний лідер, і популіст, і маніпулятор.
— Звідки ця його впевненість, що Путін його поважає? Чому він весь час говорить про те, що всі його дуже цінують?
— Трампу не властива думка, що хтось може бачити його інакше, ніж він сам.
Американський президент вважає себе найвеличнішою постаттю з усіх живущих. Він не допускає іншої думки, бо вона його вб'є
Йому, наприклад, не важливо, що про нього думає український лідер Зеленський, бо той для нього не важливий як людина. Не вписаний в його картину світу і його структуру особистості. Натомість Путін для нього — вкрай важлива людина, він на нього орієнтується. Йому важливо, що той думає, і тому Трамп тримається за ідею, що кремлівський диктатор його поважає. І тільки тоді, коли Трамп зніме Путіна з власного п’єдесталу, щось зміниться. Ми вже бачимо натяки на те, що це може бути. Яскравий образ російського керманича вже дещо потускнів у голові Трампа. Але подивимося, чи ця тенденція матиме розвиток. Поки той на п'єдесталі — президент США триматиметься ідеї, що Путін його теж любить.
— Якщо кажуть, що Путін психопат, а Трамп нарцис, то виходить, що російський президент сильніший? Адже нарциси вразливі, а психопати ні?
— Людина з нарцисичною структурою більш вразлива, бо вона хронічно залежить від того, яке враження справляє на інших людей. Для неї визнання іншими людьми — джерело життєвої енергії. Психопати ж не мають жодної залежності від інших. Їм потрібні інші люди для того, щоб реалізовувати якісь свої задуми. Вони просто використовують інших у своїх інтересах.
— Чому Трамп так слухається Путіна? Чим кремлівський диктатор підживлює його его?
— Президент США захоплюється всіма авторитарними лідерами, а Путіним особливо. При цьому йому вкрай важливо, щоб це було взаємно. Очільник Росії це чудово знає й успішно цим користується. Незважаючи на деякі висловлювання, які каже Трамп на адресу Путіна, той підігрує американському президенту в усьому, не конфліктує з ним за жодних обставин. Навпаки, лише догоджає. З боку Путіна — це гра. З точки зору Трампа — життєва необхідність. Він так живе і мислить, а Путін успішно грається.
— Чому президент США часто змінює думку, легко порушує обіцянки, сьогодні каже одне, а завтра інше? Це хитра маніпуляція політика, гра чи психічне відхилення?
— Я не думаю, що це психічне відхилення. Все, що цікавить Трампа — ствердження його величі у будь-якій формі. Це те, для чого він живе. Він прагне довести собі і світу, що є «най-най-най...». Натомість, реальність йому в цьому активно протидіє. Так, війну за 24 години він не закінчив. Тарифи не оздоровлюють економіку. Інші країни не цілують його чобіт після образ. У світі є своя власна логіка, яка не дуже узгоджується з фантазіями Трампа. Тому він змушений постійно змінювати інтерпретації того, що відбувається, на свою користь.
Тому й говорить різне, бо в нього немає інших цінностей, цілей, крім ствердження власної, удаваної, грандіозної величі. Все, що він говорить, обслуговує цей мотив, а не мотив бути послідовним
Щодо політичної маніпуляції, вона часто має якусь приховану мету, яку ми не завжди знаємо. Мета Трампа, як у дитини — на поверхні.
— Нещодавно в одному з інтерв'ю ви говорили про те, що Трамп не має почуття гумору. Навіщо в політиці почуття гумору?
— Політики насправді не зобов’язані мати почуття гумору. Зеленський в цьому сенсі радше виняток, ніж правило. Почуття гумору — це не головний робочий інструмент політика. Я не думаю, що його відсутність заважає Трампу. Щоправда, аби він добре сприймав гумор, то був більш чутливий до публічних розмов, які часто бувають завуальовані і використовують ті самі методи, що у гуморі. Люди говорять одне, а мають на увазі інше. Так працює гумор. Його відсутність позбавляє Трампа певної політичної майстерності. Його метод прямолінійний, а спосіб — не пристосовуватися, не вловлювати, хто що сказав, а ламати всі контексти. Тому йому гумор не потрібен.
— Як ми можемо побачити у фільмі The Apprentice про становлення Трампа, він ділить людей на вищих і нижчих за нього. Намагається перетворити вищого на нижчого. Нормальні людські стосунки його не цікавлять. Як у таких умовах спілкуватися з ним, досягаючи цілей?
— Залежно від того, в якій позиції ви опинилися — вищого чи нижчого. Якщо нижчий, то мало що можна зробити, бо ви для нього не існуєте. Все, що він готовий сприйняти — це захоплення, покірність, служіння тощо. І тут дуже мало простору для маневру, бо він його не залишає для тих, хто нижчий.
Тобто ти або лестиш, або тебе не існує
Це те, що зараз робить оточення Трампа. Воно йому просто лестить і таким чином виживає в його політичній системі. Всі, хто починають йому суперечити — зникають.
Якщо ж ти вищий, то тобі відкривається цілий простір опцій, які зараз є, наприклад, у Путіна.
Якщо ти вищий за людину з нарцисичним складом особистості, ти маєш майже необмежені можливості керувати нею. Твоя похвала стає ядерною зброєю
Тому з Путіним так зараз відбувається, бо Трамп чомусь визнає його вищим за себе. Але дійсно — з часом це може змінитися…
Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.
