Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Трикутник без довіри: Вашингтон, Київ і Москва
Марина Степаненко: Як після зустрічі Дональда Трампа з Володимиром Зеленським 17 жовтня можна оцінити реальну готовність США продовжувати масштабну підтримку України? Чи бачите ви ознаки важливих змін?
Фернанду Фігейреду: На жаль, останні заяви як Москви, так і Вашингтона демонструють звичну схему «наступу/відступу», яка вже давно визначає дипломатію США у цій війні.
Нещодавно Трамп зізнався, що «кожного разу, коли я розмовляю з Володимиром, у нас відбуваються хороші бесіди, але вони нікуди не ведуть», і ось вже скасовується зустріч з Путіним і вводяться санкції проти двох найбільших нафтових компаній Росії. Потім Трамп пропонує закрити питання «Томагавків», але дозволити Україні використовувати ракети НАТО Storm Shadow для ударів вглиб території РФ. Саме в цій грі «дай-візьми», здається, проявляється віра Трампа, що сама невизначеність може змінити розрахунки Путіна. Але очевидно, що стратегія чергування погроз і стимулів є здебільшого неефективною.
Судячи з усього, США скорочують масштабну підтримку України — крок, обумовлений радше політичною втомою, ніж стратегічним баченням. Трамп знову віддає перевагу ролі рефері, а не центрального гравця.
— Володимир Зеленський заявив, що запропонований Трампом план зупинити бойові дії на поточній лінії фронту є «добрим компромісом», але що Путін навряд чи його підтримає. Як ви оцінюєте цю ініціативу? Чи справді заморожування війни на нинішніх позиціях може бути реалістичним шляхом до миру?
— Це складне питання зачіпає суть сьогоднішнього геополітичного тупика.
Обережна реакція президента Зеленського на пропозицію Трампа вказує як на реалізм в оцінці ситуації, так і на дискомфорт. Адже ідея «замороження конфлікту» може здаватися прагматичною, але насправді вона ризикує закріпити нестабільність, а не покласти їй край.
Замороження лінії фронту фактично легітимізувало б територіальні здобутки Росії, не вирішуючи ключових питань суверенітету, безпеки чи відповідальності
Історія показує, що такі домовленості — від Придністров'я до Південної Осетії — рідко приносять тривалий мир. Вони підтримують зони невизначеності, які вигідні агресору. На внутрішньому рівні пауза в бойових діях допомогла б Путіну стабілізувати військову економіку Росії та відвернути невдоволення громадськості інфляцією та стагнацією. Без наративу про «зовнішнього ворога» згуртованість його режиму послабилася б.
Для Москви замороження війни означає визнання обмежень — чого Путін не хоче. Для Києва прийняття таких умов без твердих гарантій безпеки було б політично небезпечним і могло б підірвати довіру до Заходу.
По суті, заморожений конфлікт може зупинити стрілянину, але не війну. Без реальних гарантій суверенітету України це буде перемир’я без миру — пауза, а не рішення.
— Якщо одна зі сторін війни відмовляється від миру і не бажає вести переговори, чого можна досягти дипломатичним шляхом?
— Коли одна зі сторін відмовляється від миру і не виявляє готовності до переговорів, дипломатія не закінчується — її мета зміщується на формування умов для майбутніх переговорів.
Навіть коли діалог здається марним, дипломатія ізолює та тисне на непокірну сторону, зменшуючи її вплив, але зберігаючи канали, які можуть стати вирішальними в майбутньому. Дипломатія не може примусити до миру, але вона може створити межі, в яких мир зрештою стане неминучим — залишаючи двері відчиненими настільки, щоб інша сторона могла пройти, коли буде готова.
— Як ви бачите подальшу долю санкційного тиску? Чи здатен Захід утримувати ефективність санкцій проти Росії, коли частина країн дедалі частіше говорить про втому та необхідність «прагматизму»?
— Майбутнє санкцій залежить не стільки від нових заходів, скільки від збереження єдності й дотримання цих санкцій західними союзниками. Ключове питання не в тому, чи слід продовжувати санкції, а в тому, як зберегти їхню стратегічну актуальність: усунути лазівки, контролювати товари подвійного призначення й запобігати тому, щоб треті країни слугували Москві «задніми дверима».
У довгостроковій перспективі Захід повинен перейти від «каральних» санкцій до «стратегічного стримування», яке обмежить здатність Росії відновлювати свою військову машину та захистить західну економіку.
Самі по собі санкції не зупинять війну, але їхнє передчасне скасування легітимізує агресію та ослабить довіру.
Найефективнішою «санкцією» стали глибокі удари України по російських нафтопереробних заводах, решта заходів просто повинна застосовуватися послідовно й скоординовано, щоб максимально посилити тиск на Москву
Санкції рідко дають миттєвий ефект.
— Чи можна сказати, що Захід більше не вірить у перемогу України, або, можливо, навіть не хоче бачити поразки Росії?
— Було б занадто категорично так стверджувати, але справедливо сказати, що визначення «перемоги» еволюціонувало. На початкових етапах війни багато західних столиць відкрито говорили про відновлення повної територіальної цілісності України та забезпечення явної поразки Росії.
Сьогодні риторика стала більш обережною, що віддзеркалює як військові реалії на місцях, так і внутрішню політичну втому. Навіть у Європі ми спостерігаємо різні інтерпретації, хоча, по суті, загальні настрої все ще полягають у фундаментальній підтримці України. Адже перемога Путіна буде поразкою для Заходу і його цінностей. А забезпечення сильної України означає безпечну Європу.
Для переважної більшості західних урядів «перемога» зараз означає забезпечення виживання України як суверенної, демократичної держави, здатної захищати себе, навіть якщо не всі території будуть відразу відновлені.
Діагноз для Європи та виклик для Польщі
— Якщо США обережніше ставляться до ролі лідера в допомозі Україні, що має робити Європа? Чи здатна вона бути не лише логістичним тилом? Що для цього потрібно, чого бракує?
— Якщо США стануть ще обережнішими у підтримці України, Європа не може залишатися пасивною. Покладаючись виключно на Вашингтон, континент залишається вразливим і підриває свою авторитетність як суб'єкта безпеки. Разом з Великою Британією, яка стикається як з прямими, так і з гібридними загрозами з боку Москви, Європа має еволюціонувати від логістичної тилової бази до автономного стовпа безпеки.
Це вимагає стратегічної єдності, рішучих інвестицій у передові військові можливості та політичної волі діяти незалежно. Не менш важливим є промисловий і технологічний суверенітет: Європа повинна забезпечити свої оборонні ланцюги постачання та впроваджувати інновації всередині, а не покладатися на зовнішніх партнерів.
Роки миру створили ілюзію, що безпека гарантована. Демілітаризація, закриття об'єктів та скорочення персоналу сприяли формуванню «диванного» мислення серед європейської молоді. Відновлення оборонної промисловості й мислення вимагає часу — якого Путін не дає
Оптимістично, що цей шлях вже розпочато — не в бажаному для України темпі, але він є.
— Польща сьогодні фактично є «прикордонною державою НАТО» та головним військовим партнером України. Який виклик для неї є складнішим: баланс між допомогою Києву та власним переозброєнням чи ризик опинитися в авангарді потенційної ескалації?
— Польща стикається з подвійним викликом, підтримуючи Україну обладнанням, навчанням і логістикою і водночас прискорюючи власне переозброєння, щоб бути готовою до будь-яких подій
Надмірна відданість Києву може залишити Варшаву вразливою на власній території.
Ці виклики пов'язані між собою. Сильна польська армія зміцнює як східний фланг НАТО, так і підтримку України, допомагаючи Варшаві збалансувати допомогу Києву з власною обороною в умовах триваючого конфлікту та внутрішнього тиску.
— Аналітики дедалі частіше попереджають, що протягом найближчих двох-трьох років Росія може спробувати напасти на країни Балтії або навіть Польщу. Литва, Латвія та Естонія вже готуються до такого сценарію, проводячи, зокрема, навчання з евакуації. За яких обставин Путін ризикне піти на такий крок, на яку підтримку з боку НАТО можуть реально розраховувати ці країни, і що вони повинні зробити, щоб вважатися справді готовими до війни?
— З військової точки зору, навіть за сприятливих умов для наступу чисельність сама по собі не гарантує успіху — вирішальне значення мають бойовий дух і мотивація, як це видно на прикладі України.
Російський напад на країни Балтії або Польщу залишається надзвичайно ризикованим: він запустить застосування статті 5 НАТО, що призведе до колективної реакції, економічної ізоляції, внутрішніх заворушень і прямого протистояння з потужними силами. Зі стратегічної точки зору ризики переважають будь-які вигоди.
НАТО може швидко надати підкріплення Польщі та країнам Балтії, які вже мають оборонні сили, заздалегідь розміщене обладнання й інтеграцію в Альянс.
Справжня готовність базується на трьох стовпах: військовій підготовленості, цивільній стійкості та координації Альянсу. Видима, надійна оборона стримує агресію. Опір України ненавмисно зміцнив НАТО, зробивши будь-який крок Росії ризикованою авантюрою, на яку Москва навряд чи піде
— Скільки сьогодні коштує безпека Європи? І чи можна зміцнювати оборону без руйнівного тиску на економіку? Які реальні механізми допоможуть Україні й водночас не будуть виснажливими для бюджетів союзників?
— Безпека Європи має свою ціну, але розумні, скоординовані та стабільні інвестиції роблять її прийнятною. Зміцнення оборони вимагає визначення пріоритетів, ефективності та довгострокового планування, а не просто великих витрат.
Ключові механізми включають спільні закупівлі для зменшення дублювання, цільову підтримку України (розвідка, навчання, протиповітряна оборона), розподіл витрат між ЄС і НАТО та сприяння інноваціям у сфері оборони всередині країн.
Зростання загроз призвело до збільшення витрат ЄС на оборону з 227 мільярдів євро (1,3% ВВП) у 2023 році до приблизно 381 мільярдів євро (2,1%) у 2025 році, при цьому довгострокові плани передбачають збільшення витрат до 800 мільярдів євро, а НАТО зобов'язалося виділяти 5% ВВП до 2035 року.
Тоюто Європа може посилити оборону й надати допомогу Україні без надмірного навантаження на бюджети, але успіх залежить від координації, визначення пріоритетів і політичної волі. Свобода та суверенітет коштують дорого, але є незамінними.
Межі байдужості Португалії й Іспанії
— Португалія та Іспанія розташовані далеко від України і Росії, і там часто лунає аргумент: «Війна далеко — загроза нас не стосується». Як ви оцінюєте цю логіку? Наскільки реалістично, що Росія може випробувати оборонну стійкість навіть далеких членів НАТО — наприклад, через кібератаки?
— Думка «війна далеко, вона нас не стосується» є оманливою і небезпечною. Навіть віддалені члени НАТО, як-от Португалія й Іспанія, стикаються з російськими кібератаками, дезінформацією та гібридними загрозами.
Російські дрони, кораблі поблизу португальських вод і загрози підводним кабелям і американським базам показують, що географічна відстань не гарантує безпеки
Тож сучасна безпека вимагає колективної готовності до звичайних і незвичайних загроз, незалежно від віддаленості від лінії фронту.
— Прем’єр Іспанії Педро Санчес нещодавно виступив проти різкого збільшення оборонних витрат і закликав розглядати безпеку ширше — через економічну та соціальну стійкість. Як ви оцінюєте таку позицію? Чи не ризикує Іспанія виглядати слабкою ланкою в системі колективної оборони НАТО?
— Зосередження уваги прем'єр-міністра Іспанії Санчеса на економічній та соціальній стійкості підкреслює цілісний підхід до безпеки, що є позитивним явищем. Сучасна безпека виходить за межі військових ресурсів і охоплює енергетику, інфраструктуру, кіберзахист та соціальну згуртованість, проте надійні збройні сили залишаються надзвичайно важливими.
Надмірний акцент на «широкій безпеці» за рахунок традиційних військових можливостей може підірвати довіру до НАТО, особливо в прифронтових регіонах. Війна в Україні показує, що солдати, технології та імпровізація залишаються центральними елементами оборони.
Найкращий підхід — це баланс між помірними витратами на оборону та інвестиціями в економічну та соціальну стійкість, що забезпечить підтримку Іспанією натівської політики стримування і збереження її як надійного військового й стратегічного партнера.
— І насамкінець: якщо припустити, що війна триватиме ще кілька років без вирішального перелому, якою має бути стратегія таких держав, як Португалія?
— Такий сценарій був би катастрофічним для України і викликав би занепокоєння у Португалії. Якщо війна затягнеться, Португалія повинна прийняти довгострокову стратегію безпеки, яка збалансує національні пріоритети та зобов'язання перед НАТО.
Лісабон вже активно сприяє цьому: розгортання військ у Румунії, патрулювання повітряного простору країн Балтії, навчання та програми підготовки, зокрема, участь України в цьогорічних навчаннях REPMUS, показують, що навіть віддалені країни можуть стримувати агресію та зміцнювати згуртованість НАТО.
Стратегія Португалії базується на п'яти принципах: військова готовність, участь у НАТО, кібернетична та гібридна стійкість, внутрішній промисловий потенціал та скоординована дипломатія з партнерами з ЄС і НАТО.
У довгостроковій перспективі Португалія могла б зосередитися більше на відновленні України в умовах миру, а не виключно на обороні
Про це свідчить настрій португальської громадськості, який проявився у прийомі та інтеграції українських біженців.
До речі, додам наостанок цікавий факт: українці в Португалії вивчають португальську швидше, ніж португалець типу мене може вивчити українську. Але я сподіваюся, що одного дня відвідаю Київ і привітаю президента Зеленського його мовою. Те, що я вже вивчив і ніколи не втомлююся повторювати: «Слава Україні»!
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
