Українці відмовляються від соціального страхування в Польщі

<span style="display: block;  margin-top: 1rem;  margin-bottom: 1rem;  padding: 1rem;  background-color: rgb(234, 234, 234);">«Більше знань — менше страху» — це серія про досвід українців у формуванні стійкості: про вміння реагувати на кібератаки та відключення електроенергії, про організацію евакуації та надання допомоги, а також збереження психічної рівноваги під час війни. Поки армії світу аналізують тактику українських збройних сил, ми придивляємося до уроків, які дає суспільство. Адже це про побудову безпечного майбутнього. Серія створюється у співпраці зі стратегічним партнером — Фондом PZU

Система сигналізації в тілі людини

Наталія Жуковська: Чому люди тривожаться й панікують? 

Анастасія Войнаровська: Наш організм налаштований насамперед на виживання. Мозок завжди фокусується не на тому, що добре, а на тому, що несе потенційну небезпеку. Тривога — це корисна біологічна система сигналізації. І зараз вона спрацьовує надто часто. 

Коли ми стикаємося з потенційною небезпекою, організм запускає ланцюг реакцій і каскад гормональних змін. Серцебиття стає частішим, тиск підвищується (щоб швидше качати кров до м'язів), пришвидшується дихання (щоб отримати більше кисню), цукор у крові підвищується (для енергії), згущується кров (організм готується до можливої кровотечі в результаті ймовірного травмування) — щоб ми могли ефективно боротися із загрозою або втекти від неї. 

Питання в тому, що сигналізація ця спрацьовує і на загрози, які не вимагають фізичної втечі чи атаки. Ситуацію ускладнює велика кількість інформації в інтернеті. Ми постійно скролимо стрічку новин, намагаючись контролювати ситуацію, бо прагнемо бути в безпечних, зрозумілих умовах. Однак, насправді, коли читаємо новини про обстріли й сумні історії людей, отримуємо підвищений рівень тривоги. 

Бігти немає куди. Енергія не витрачається, і це створює відчуття сильного внутрішнього напруження, нервозності

І ось вже рідні не виходять на зв’язок якісь пів години, а тривожність росте. Найважливіша потреба людини — безпека — зараз фактично відсутня.

— Які основні ознаки того, що людина втрачає над собою контроль?

— Взагалі, психічне здоров’я можна оцінювати, відштовхуючись від базових потреб людини: сон, харчування, апетит, дотримання розпорядку дня. Зараз усім важко дотримуватися розпорядку та нормального режиму сну, але намагатися все одно треба. Тривога стає проблемою, коли виникає занадто часто чи довго, а також коли людина починає постійно забувати про буденні речі, помічає порушення когнітивних функцій, втрату концентрації. Якщо раніше людина добре запам’ятовувала інформацію, її мозок працював, як швейцарський механізм, а тут почалися збої — це сигнал. Наприклад, у мене рідні живуть на Херсонщині, у прифронтовому регіоні. Коли вони не виходять на зв’язок через перебитий кабель чи проблеми з мобільним зв’язком, я переживаю. 

Переживаю, але не припиняю робити важливі буденні речі. Бо не поданий мною вчасно податковий звіт може спричинити додаткові проблеми

Коли замість сну ми «жуємо» ментальну жуйку — наприклад, прокручуємо думки про те, що може прилетіти дрон чи ракета, зруйнується будинок, або ж не можемо виконувати побутові справи, займатися дітьми, дбати про себе, — потрібно з цим працювати. 

— Як заспокоюватись, коли відчуваєш сильний страх чи паніку, якщо накриває?

— Організм реагує на небезпеку фізіологічно, і просто так «вимкнути» ці процеси неможливо. Тому заспокоюватися треба також через фізіологію. Дуже добре працюють дихальні вправи. Ось декілька прикладів:

1. Пальчикове дихання (тактильне дихання)

•    Проведіть пальцем по іншому пальцю — вдих при підйомі пальця нагору, затримка, видих — опускаючи палець.

•    Повторіть для всіх пальців однієї руки, потім другої. Поєднання тактильного відчуття й повільного дихання повертає в тут і зараз.

2. Вправа «метелик» (тактильне постукування по грудині)

•    Складіть руки «метеликом» на грудях і повільно постукуйте грудну клітку в ритмі ~1 удар/секунду.

•    Важливий ритм — спокійний і рівномірний; якщо постукувати дуже швидко, можна ще більше збудити нервову систему.

3. Заземлення «5 4 3 2 1»

•    Назвіть п’ять речей, які бачите;

•    Чотири речі, яких можете торкнутися;

•    Три звуки, які чуєте;

•    Два запахи чи що ви відчуваєте у роті;

•    Одну річ, на якій можете сконцентруватись.

Вправу краще виконувати сидячи з опорою під спиною та ногами на підлозі. Дуже ефективно, коли поруч є людина, якій ви довіряєте. Вона може взяти вашу руку, дихати з вами разом. Це ідеальний варіант. Втім, не всім комфортно, коли до них хтось торкається. Тому не чіпайте незнайомих людей без дозволу. Тактильний контакт — інтимний, тож може викликати травматичну реакцію. Особливо це важливо, коли бачимо, що людина плаче чи хвилюється на вулиці. Ми не знаємо її досвіду. Якось я працювала на окупованій Херсонщині і бачила людей, які пережили насилля. Фахівець не може навіть торкатися такої людини, не те щоб обіймати. Це може спричинити повторну травматизацію і навіть викликати панічну атаку. У незнайомих людей завжди запитуйте: «Можу я торкнутися вашої руки?».

Взагалі, коли тривожність зашкалює, корисно проаналізувати свої думки. Розділити, що знаходиться у межах нашої компетенції і на що ви можете вплинути, а на що — ні. Наприклад, не можна змусити рідних виїхати з прифронтового регіону. Це їхній вибір, і якщо вони не мають деменції та здатні приймати рішення, вони мають право жити так, як хочуть. Прийняття цього факту знімає частину відповідальності з нас і зменшує тривожність. 

Також важливо уникати маніпуляцій і конфліктів. Важливо приймати близьких, давати їм терпіння і любов без маніпуляцій. 

Якщо напад паніки відбувається у натовпі, то перше правило — це вийти з натовпу. 

Дихання з іграшкою

— Як дорослим передавати спокій дітям, якщо вони самі весь час тривожаться?

— Насамперед дітьми треба бути щирими. Не можна брехати, що «все буде добре» — це марна обіцянка, яка може травмувати. Краще щиро сказати: «Мені теж страшно, але ми можемо зробити певні кроки для безпеки». Наприклад, під час тривоги можна спускатися в укриття разом, пояснюючи, що ви зараз робите. Можна практикувати вправу «пальчикове дихання» (описана вище). Дієвою є вправа «дихання з іграшкою на животі». Для цього слід покласти дитину на спину, а іграшку — їй на живіт. Дитина дихає так, щоб живіт піднімався і опускався, не впустивши іграшку. Це допомагає вирівняти дихання і переключає увагу на гру. До речі, такі вправи корисні і для дорослих.

— А чи можна морально і психологічно підготувати себе й рідних до обстрілів чи інших небезпек?

Так. Для цього потрібно:

1. Прописати чіткий план дій: спускатися чи не спускатися в укриття, куди саме, як дійти, куди звертатися, якщо потрібно евакуюватися, якщо щось станеться з батьками тощо.

2. Ознайомити всю родину з планом: кожен має знати, що він робить у разі небезпеки.

3. Підготувати наплічники з необхідними речами, зокрема тими, які не промокають. Ну і документами, звісно. 

Знання, що ми будемо робити під час небезпеки, дає відчуття контролю і спокою. Планування допомагають суттєво зменшити тривожність і страх

— Чого не варто робити, розмовляючи з дітьми про страх і обстріли?

— І знову ж таки — точно не варто брехати, говорячи фрази «все добре» чи «то лише салюти за вікном». Не можна показувати дітям страшні відео чи картинки з новин — їхня психіка до цього не готова. Навушники, ізоляція у кімнаті чи ігнорування страхів також не допомагають. Дітей треба навчити безпечно себе поводити, пояснити, що відчувати страх нормально. Важливо щиро сказати: «Нам всім страшно, навіть військовим, але вони долають страх, бо борються за важливе». Поясніть дитині, що страх, сльози, нетримання — це природна реакція організму у стресовій ситуації. Дорослі також переживають подібне.

Концентруйтесь на відчуттях у роті

— Які є щоденні практики, що допомагають сформувати стійкість до стресу?

— Мені дуже допомагають майндфулнес-практики. Це усвідомлені медитації та практики присутності. Почати можна з простих вправ на сканування тіла: сідаєш, виділяєш час і концентруєшся на тому, що відчуваєш у кожній частині свого тіла. 

Ще ефективні свідомі прогулянки: виходиш на вулицю без навушників хоча б на 10-20 хвилин і фокусуєшся на тому, що відчуваєш у зовнішньому світі. Відкидаєш нав’язливі думки й даєш собі можливість повернутися у момент тут і зараз. Наприклад, звертаєш увагу на запахи навколо — запах пожовклого листя восени, аромати кави чи свіжого хліба. 

Спробуйте відчути смак того, що їсте, усвідомити свої відчуття: «Я п’ю каву, вона трохи солодкувата, гаряча, ароматна» 

Також можна спостерігати за людьми довкола, вивчати поведінку тварин, деталі міського середовища — лавки, доріжки, текстури листя. Це допомагає відключитися від постійної тривоги, заземлитися і трохи відпочити від ментального навантаження. Якщо практикувати майндфулнес щодня, це допомагає врівноважити себе, сильно знижує тривожність. 

Ці практики можна впроваджувати у щоденне життя: під час чищення зубів, наприклад, концентруватися на відчуттях у роті, рухах щітки. Такі дії, виконані свідомо, мають накопичувальний ефект і тренують уважність і спокій. 

Дуже допомагають спорт і рух. Біг, йога, прогулянки — це природні способи проживати, перетравлювати накопичену агресію чи стрес у тілі, відновлювати ресурси.

— Як зрозуміти, що потрібна допомога спеціаліста, що сам вже собі не допоможеш?

— Якщо страх, тривога чи паніка заважають жити звичайним життям — це сигнал, що варто звернутися до фахівця. Якщо людина не може спокійно працювати, виходити з дому, користуватися транспортом, якщо виникають панічні атаки, задишка, нервове напруження не зникає. Також ознакою є втрата інтересу до того, що раніше приносило радість, відмова від звичних активностей, проблеми з харчуванням або сном. Тобто якщо зміни в житті й поведінці людини є різкими і стійкими.

— Які наслідки травм можуть проявитися у людей, які пережили окупацію, обстріли?

— Можуть розвиватися посттравматичний стресовий розлад, тривожні розлади, депресії. 

Особливо сильні травми залишаються після допитів, насильства, жорстокого поводження — це руйнує самоцінність людини. З’являється недовіра до інших, втрачається відчуття безпеки. Люди, які пережили окупацію, часто відчувають зраду навіть від тих, кого колись вважали близькими

Це формує внутрішню пелену, за якою такі люди ховаються від навколишнього світу, шукаючи потенційну небезпеку там, де її немає. Людина може ізолюватися, перестати спілкуватися з рідними, з’являються проблеми у стосунках — з дітьми, чоловіками, дружинами. Це може призвести навіть до депресії, коли зникає сенс життя. Можливі навіть психічні порушення. Ігнорувати це не можна. Важливо знати, що сьогодні звертатися до психіатра безпечно. Існують сучасні препарати нового покоління, які не мають таких важких побічних ефектів, як їхні попередники, плюс здатні стримувати головний біль, напруження, проблеми зі сном. 

— Чи можна людям, які довго прожили в окупації, дати якісь швидкі інструменти для подолання стресу?

— Люди, які довго перебувають у таких умовах, живуть у постійному страху, їхня психіка вчиться виживати в обмежених обставинах. У них забирають базові відчуття безпеки й вибору, і вони стають наче «рабами» ситуації. Може навіть проявитися так званий «стокгольмський синдром»: людина починає співчувати тим, від кого залежить її виживання. Тому найкраще все ж працювати з фахівцем, але не всі можуть собі це дозволити, не всі до цього готові. 

Важливо мати поруч когось, з ким можна виговоритися — перша психологічна допомога відразу після травмуючої події значно знижує ризик розвитку посттравматичного стресового розладу. Просте проговорювання пережитого допомагає переосмислити ситуацію, полегшує внутрішній стан. 

Під час окупації багато людей звикли жити відокремлено, уникати контактів, бо будь-яка помилка могла закінчитися трагедією. Зараз важливо повернути їм відчуття громади, показати, що вони не самотні

<span style="display: block;  margin-top: 1rem;  margin-bottom: 1rem;  padding: 1rem;  background-color: rgb(234, 234, 234);">«Більше знань — менше страху» — це серія про досвід українців у формуванні стійкості: про вміння реагувати на кібератаки та відключення електроенергії, про організацію евакуації та надання допомоги, а також збереження психічної рівноваги під час війни. Поки армії світу аналізують тактику українських збройних сил, ми придивляємося до уроків, які дає суспільство. Адже це про побудову безпечного майбутнього. Серія створюється у співпраці зі стратегічним партнером — Фондом PZU

Щохвилини у світі хтось потребує допомоги — і часто долю потерпілого вирішують не медики, а звичайні люди, які опинилися поруч. Вчасно накладений турнікет, прямий тиск на рану чи навіть правильно підібрані слова — іноді цього достатньо, щоб врятувати. Які навички обов’язкові для кожного цивільного? Як не зашкодити? І які стандарти НАТО спростував досвід війни в Україні?

Помилки, що коштують життя

Наталія Жуковська: Які базові навички з домедичної допомоги має знати кожен на випадок надзвичайної ситуації?

Сава Чуйков: Якщо говорити про навички, то немає якогось «мінімуму». Є обставини, які трапляються найчастіше — наприклад, ДТП або зупинка серця. Є більш складні — скажімо, похід у гори, де хтось зірвався зі схилу й отримав важкі травми. Якщо поруч є люди, які знають, як діяти, вони можуть врятувати життя. Тож що більше ви знаєте — то краще.

Якщо ж говорити конкретно, мінімальний набір життєво важливих навичок такий:

·    Зупинка кровотечі — уміти накладати турнікет, робити прямий тиск на рану, користуватися бинтами для тампонування і  пов’язками.

·    Розпізнавання критичних станів — втрати свідомості, інсульту, серцевого нападу, судомних нападів. 

·    Серцево-легенева реанімація (СЛР) — базовий навик, який реально рятує життя.

Також важливо вміти забезпечити людині без свідомості прохідність дихальних шляхів, перевернувши її на бік. Знати, як користуватися автоматичним зовнішнім дефібрилятором (АЗД) і проводити штучну вентиляцію легень. Навіть найпростіший дихальний мішок за 300-500 гривень (близько 30 злотих) варто мати в автомобілі чи офісі. 

Сьогодні кожна людина має знати бодай основи тактичної медицини. Вміти асистувати медикам, рятувальникам чи поліцейським під час вибухів, терактів, аварій, пожеж, ДТП з великою кількістю постраждалих. Бо медиків і рятувальників не вистачає у жодній країні. Натомість люди поруч часто мають сили допомогти, але не мають для цього знань. І через це або бездіяльні, або навіть заважають фахівцям, бо панікують. 

— Які найпоширеніші помилки допускають люди, коли намагаються надати допомогу пораненим?

— Основні помилки: не навчатися взагалі; думати, що прочитати в інтернеті — це те саме, що пройти тренінг; пройти один курс у житті і вважати, що цього достатньо.

А ще — неякісне навчання або «інструктори» без компетенції, які поширюють міфи. Серед цивільних це трапляється рідше, а от у військових, на жаль, були фатальні наслідки через неправильні дії. Найпоширеніший міф — що турнікет треба періодично послаблювати, «щоб відновити кровообіг». Це радянський пережиток, який уже коштував життів. Щоразу, коли людина так робить, поранений втрачає ще трохи крові, а іноді ті 200 мл стають вирішальними.

— Тобто якщо людина не впевнена, що робити, — краще взагалі не чіпати постраждалого?

— Не зовсім так. Не можна просто стояти осторонь. Якщо ви не знаєте, як надати допомогу фізично, зробіть те, що можете: викличте медиків, забезпечте безпеку місця події, зупиніть рух, покличте інших, знайдіть аптечку, заспокойте людину. Навіть це — вже допомога. Найгірше — коли ніхто нічого не робить, байдужість. 

— В Італії український військовий у відпустці побачив пораненого хлопця і наклав джгут. В яких випадках життя може знадобитися ця навичка?

— Уміння накласти джгут може врятувати не тільки на війні, а й у мирному житті. Таких випадків дуже багато

Історія з Італії показова.

Є три основні ситуації, коли накладання турнікета — життєво необхідне:

1. Масивна кровотеча з кінцівки, коли кров буквально б’є струменем або просочується настільки швидко, що бинт чи серветка миттєво промокають.

2. Відрив або частковий відрив кінцівки — тут не можна втрачати час, одразу потрібно ставити турнікет.

3. Турнікет має стояти на 5-8 см вище рани, але ніколи на суглобі. Затягуємо до повної зупинки кровотечі — доки не перестане просочуватися кров. Після цього фіксуємо час накладання (можна написати маркером на шкірі, пов’язці або прямо на самому турнікеті).

— Як правильно зупинити кровотечу, якщо немає спеціальних турнікетів?

— Турнікет коштує близько 30 доларів, і я не розумію, чому люди часто питають, як зробити турнікет власноруч. Це ж річ, яка реально рятує життя.

Якщо ж турнікета немає — не можна імпровізувати! Масивну кровотечу часом реально зупинити прямим тиском руки. Це як зі шлангом на городі — якщо ви його придавите, вода перестає текти. Так само й тут: натиснути, але знати де, як і в якому напрямку тиснути.

Другий метод — тампонування рани. Берете бинт або навіть шматок тканини й поступово, шар за шаром, заповнюєте поранення, створюючи всередині тиск. Потім фіксуєте зверху бинтом чи футболкою, і цього в багатьох випадках може бути достатньо. Стерильність тут не головна — головне зупинити кров. Використовуйте одяг — свій чи потерпілого. 

— Декілька місяців тому стала відома історія українського полоненого, якому росіяни перерізали горло, але він перемотав його і вижив. Що саме він зробив, що йому це вдалося?

— Не бачив, що саме робив той чоловік, але загальні принципи у разі поранення шиї такі:

1. Контроль кровотечі — перше завдання. Якщо великі судини не зачеплені й кровотеча відносно контрольована, можна:

здійснити прямий тиск на рану (марлева/чиста тканина, притиснути долонею);

якщо доступно — затампонувати  рану гемостатичним бинтом або хоча би марлею і притиснути;

турнікет на шиї не застосовують — небезпечно. Для шиї — саме прямий тиск і тампонування.

2. Не витягувати чужорідні предмети, якщо вони в рані — фіксуйте їх на місці і притискайте довкола, щоб зменшити кровотечу. Видалення може викликати сильнішу кровотечу.

3. Слідкувати за диханням: якщо воно ускладнене (задуха, хрипи, кров у роті), треба:

звільнити дихальні шляхи (прибрати кров, блювотні маси);

посадити/покласти людину напівсидячи, якщо вона при свідомості і це не заважає контролю кровотечі;

якщо людина непритомна — поставити в бічне стабільне положення  або забезпечити прохідність дихальних шляхів і бути готовим до реанімації.

4. Якщо рана наскрізна і трахея пошкоджена — це вже надзвичайно складна ситуація. 

5. Психологічний бік: за можливості треба заспокоювати постраждалого, підтримувати його, бо паніка погіршує стан.

6. Не робити речей, у яких ви не впевнені: наприклад, не намагайтеся «виймати» язик чи засунути сторонні предмети в рот; не робіть ніяких  хірургічних маніпуляцій без навичок.

Аптечка нового часу

— Як діяти, якщо людина непритомна, але дихає — які кроки допоможуть зберегти їй життя?

— Перше — покликати на допомогу і викликати швидку.

Друге — перевернути людину на бік, щоб забезпечити прохідність дихальних шляхів.

Третє — відсунути підборіддя від грудної клітки, щоб дихальні шляхи залишалися відкритими. Людина має лежати боком, голова трохи закинута назад.

Постійно контролювати стан людини. Якщо він змінюється — одразу повідомити диспетчера швидкої, це може бути критично важливо.

Бризкати водою, обмахувати, давати щось нюхати — це ритуали, які не допомагають. 

— Як швидко вирішити, кого рятувати спершу, якщо поранених декілька?

— Це дуже складно. Існує поняття сортування поранених — цьому вчать професіоналів. Для цивільної ж людини правила такі:

• Надавайте допомогу тим, хто ближче — якщо їхній стан приблизно однаковий. 
• Починайте з тих, у кого є явні загрози для життя: масивна кровотеча, великий крововилив, відсутність дихання тощо. І ще важливий момент: 

Часто люди допомагають тим, хто голосніше кричить, але це оманливий індикатор

Найсерйозніші поранення (масивні  кровотечі, тяжкі черепно-мозкові травми) можуть робити постраждалого слабким і мовчазним — він може не подати голосу. Тому не покладайтесь тільки на крик — дивіться на ознаки кровотечі, свідомість, дихання. 

— Що має бути в аптечці вдома і в автівці сучасної людини, чого раніше, до війни, там не було?

— Я порадив би, щоб цивільна аптечка включала елементи, які раніше були характерні для військових аптечок. Обов’язково мають бути засоби для зупинки кровотечі

У мінімальному наборі — гемостатичні бинти, бандажі, бинти звичайні й еластичні. Ідеально — наявність турнікетів. Що більше — то краще, але щонайменше один-два. 

Також потрібні: ножиці (щоб розрізати одяг чи бинти), одноразові рукавички, маркер (щоб позначати час накладення турнікета або записувати важливу інформацію), термоковдра.

Якщо говоримо про автомобільну аптечку — додатково бажано мати:

• засоби для іммобілізації переломів (шини), можливо — мʼякі ноші;
• жилети світловідбиваючі (бажано декілька);
• кілька джерел освітлення — ліхтарики або хімічне світло;
• вогнегасник(и) — при цьому маленький аерозольний балончик часто недостатній; бажано мати більш потужний вогнегасник. Не купуйте вогнегасники щоб зекономити гроші і місце. Придбайте щонайменше 3-кілограмовий або декілька 1-2 кілограмових.

«Навчіться говорити з потерпілим — це теж рятує»

— Як заспокоювати людину, якій надаєш допомогу, щоб вона не заважала працювати й не панікувала?

— Це окрема навичка, якій треба вчитися. Один з практичних підходів — використати методи, які застосовують при гострій стресовій реакції. Коротко — працюємо дуже простими, чіткими фразами, щоб переключити увагу мозку й викликати конкретну реакцію.

Кроки, які допомагають:

1. Зверніться до людини по імені або позивному (наприклад: «Іване», «Ольго»).

2. Коротко опишіть, що сталося: «Ми тут, сталася така-то ситуація».

3. Поставте просте, контрольне питання: «Ти мене розумієш?» або «Як тебе звати?» — щоб отримати реакцію.

4. Дайте людині просте завдання — щось виконати руками: «Тримай ліхтарик», «Принеси драбину», «Поклич, будь ласка, Петю». Це мобілізує тіло і відволікає від паніки, плюс віддаляє людину від безпосередньої зони, де вона може заважати.

5. Якщо є можливість, делегуйте заспокійливу роль спокійній людині або іншому рятувальнику — краще, коли хтось один постійно супроводжує постраждалого, контролює його стан і за потреби допомагає.

Робіть це коректно й поважно — не грубіть і не «відштовхуйте» людину, бо це може викликати агресію або посилити стрес.

— З вашої практики — були випадки, коли базові навички домедичної допомоги реально врятували життя?

— Так. Нещодавно була ситуація в метро: жінка почала задихатися через сторонній предмет у горлі. Моя учениця підбігла й видалила шматок їжі — людина змогла дихати. Є багато випадків з військовими, коли прості навички — контроль кровотечі, накладання турнікетів — рятували. 

Якщо ви вмієте одягнути шкарпетку, то, найвірогідніше, зможете опанувати ці навички. 

Уроки війни для світу 

— Правила домедичної допомоги, яких ви навчаєте — це протоколи, написані американцями?

— Вже не зовсім. Сьогодні протоколи оновлюються, адаптуються і враховують практику й досвід різних країн. Українські реалії внесли свої корективи. Українці додають практичні напрацювання з бойового досвіду та цивільної медицини до загальносвітових рекомендацій. Одна з найважливіших — ми підняли важливість питання переливання крові на якомога ранніх етапах.

Українці показали, що не тільки медики, а й бійці повинні бути навчені переміщенню постраждалих, накладенню турнікетів і конверсіям

Ще один важливий момент — увага до черепно‑мозкових травм (ЧМТ). Ніхто в Європі чи США не мав стільки поранених з ЧМТ, як українці. Це підтвердило необхідність окремої уваги до контузій і важких ЧМТ та раннього застосування кисню для таких поранених.

Українці також розробили й популяризували деякі ефективні засоби, наприклад вузловий турнікет «Шлях», турнікет «СІЧ», які визнані дуже дієвими, і на це вже звертають увагу комітети, що пишуть рекомендації. Це важливий внесок у світову практику.

— Які головні уроки української тактичної медицини можуть бути корисними, зокрема, в Польщі?

— Уроків багато, і вони корисні для будь‑якої країни, яка опиниться в умовах війни. Ось головні з них:

1. Евакуація «за годину» — міф у реальних бойових умовах.

Система НАТО спирається на швидку евакуацію — гелікоптерами, літаками або мобільним транспортом. В реальності евакуація може займати не одну годину, а кілька годин, днів або навіть тижнів. Це треба враховувати у плануванні.

2. Критична нестача медичного персоналу — треба перекваліфіковувати цивільних. Потрібно готувати «молодший медичний персонал» — людей без профільної медичної освіти, які можуть виконувати роль санітарів, медсестер‑помічників тощо. Професійних медиків буде замало.

3. Навчання має бути максимально спрощеним і прискореним.

Умови диктують: якщо інші готують медиків місяцями чи роками, нам часто доводиться робити це за дні чи тижні. Матеріал потрібно стискати до найважливішого — практичні алгоритми, прості дії, багато практики.

4. Транспорт буде часто недоступний — багато евакуацій буде «на ногах», власними силами. Потрібна підготовка до носіння і базової евакуації без спецтранспорту.

5. Дрони й наземні роботизовані комплекси — ключ до доставки й евакуації.

Так, дрони вже доставляють медичні матеріали: кров, ноші, засоби для догляду за пораненими.

6. Гнучкість евакуаційного транспорту — мультифункціональність.

Часто транспорт везе в боєприпаси, і бійців, і поранених. Тому техніка має бути адаптована: місця для поранених, маскування, бронювання, системи РЕБ, під прикриттям дронів тощо.

7. Маскування й розподіл медичних потужностей.

Не можна концентрувати великий госпіталь або багато медперсоналу в одному місці. Пункти повинні бути заховані під землею, в бліндажах чи підвалах — відкриті, явні медичні об’єкти майже одразу піддаються атаці.

8. Маскування медичного транспорту — стандарти часто не працюють. Женевська конвенція забороняє атаки по медичному транспорту, але на практиці це не стримує противника. Треба бронювати й маскувати транспорт.

У війні традиційні правила роботи екстрених служб часто не спрацьовують. Чимало стандартів НАТО можуть не відповідати реаліям сучасної повномасштабної війни.

— Як розмовляти з дітьми про домедичну допомогу і чому їх слід навчити?

— Я не педагог, але маю досвід навчання дітей. На курси брали дітей від 12 років. Вони здатні розуміти складні речі й навчатися швидше, ніж дорослі від них очікують. Я б навчав їх надавати допомогу майже так само, як дорослих, з фільтрацією контенту: не показуючи важких травм чи ампутацій, коректно підбирати слова. Сучасні діти вже багато бачили й чули, вони грають у відеоігри-стрілялки, дивляться новини, і тому можуть сприймати базові знання з домедичної допомоги. 

— Що той, хто пройшов навчання, має запам’ятати назавжди? 

— Головне — особиста безпека завжди на першому місці. Не намагайтеся врятувати когось, якщо ризикуєте самі: не лізьте у палаючий будинок, не біжіть під обстріл, не рятуйте тварину, якщо це небезпечно.

Засоби надання допомоги повинні завжди бути під рукою. Навіть якщо здається, що «мене це не торкнеться». Всі люди, які загинули, не планували цього. Водії не виїжджають, думаючи, що «сьогодні станеться аварія»

Тому аптечка та якісні засоби надання допомоги мають бути завжди з вами, так само як вогнегасник у квартирі. 

Частково мотивацією людей до навчання є страх. Коли прилітають ракети, вони задумуються: «Я можу померти» або «Хтось поруч може загинути». У цей момент люди активізуються — дзвонять, пишуть, цікавляться тренінгами. Разом з тим останнім часом попит сильно впав. Люди звикли до постійних обстрілів. Новини про поранених або загиблих вже не так сильно впливають на населення. Страх не спрацьовує, як раніше. 

Ще один момент: багато людей після одного тренінгу думають, що «вже все освоєно» і більше не потребують повторного навчання. Це хибне уявлення — навички швидко забуваються, тому регулярне повторення тренінгів залишається критично важливим. Можна знати все про техніку боксу, але якщо вийти на ринг без практики — отримаєш по обличчю. Так само з домедичною допомогою. Маю великий досвід навчання й бачу: навіть ті, хто був на курсах рік чи два тому, часто плутають найважливіші речі. 

 Фотографії: приватний архів‍

Ілюзія безпеки

Машина їде швидко. Мені здається, ми летимо над поверхнею, пливемо крізь пісок і пил, який відірвався від наших коліс. Я закриваю ніс шарфом, мружу очі. Вікна відчинені, щоб вчасно почути звук металевого шершня — дрона з вибуховим боєприпасом.

Я сподіваюсь, що антидронна сітка, розтягнута вздовж усієї дороги, нас врятує. Росіяни знають, що саме тут проходить евакуаційна дорога. Вони шукають дірки й щілини в сітці, влітають у тунель дроном, вимикають гучні двигуни, сідають на землю й чекають. Коли поблизу з'являється автомобіль, оператор піднімає дрон і вдаряє ним в машину, що рухається. 

Я нервово прислухаюся до звуків за вікном, але в вухах — лише шум вітру. За мить помічаю, як зникають фари позашляховика перед нами. Думаю, що це добре. Це означає, що над нами не висить жоден дрон-камікадзе, інакше він би давно вже в них врізався.

— У Марбельї я їв найкращі морепродукти, — чую розмову Еріка з колегою на передньому сидінні. — Я б поїхав на море. Взагалі я люблю іспанську кухню, вона така яскрава.

Ми поспішаємо польовою дорогою до стабілізаційного пункту, розташованого приблизно за 10 кілометрів від лінії фронту. Ми перебуваємо в зоні досяжності дронів, артилерії та всього, що росіяни вигадали для вбивства. Але бійці розмовляють про смачну паелью.

Дорога здається нескінченна, я повністю втрачаю орієнтацію — ми їдемо на північ чи на південь? Ми точно їдемо довго, бо коли доїжджаємо на місце, вже зовсім темно. Десь над моєю головою я чую металевий звук.

— До бліндажа! — кричить Ерік і штовхає мене в бік замаскованого сіткою і гілками входу під землю. Я чую тріск дверей машини, тріск шишок під ногами, автомобіль, що від'їжджає з ревом двигуна. Хтось хапає мене за руку і затягує всередину, до прихованого під землею дерев'яного лабіринту.

Коли тиск зменшується і зникають мушки перед очима, я бачу підземну фортецю. Коридори тягнуться десятки метрів, блукаючи між операційними залами, місцями відпочинку після операції, складами, кухнею, туалетами... На стіні висить схема цього лабіринту, і я розумію, що сьогодні не тільки я тут заблукаю.

Підземна фортеця

— Ви увійшли в оперативну зону Медичної служби Третьої штурмової бригади, — серйозно каже гладкий чоловік. — Відтепер серйозно слухайте кожен наказ, бо від цього залежить ваше життя. І наше теж. 

— Що це було? — питаю я його.

— Де, на небі? Шахед. Останнім часом вони атакують наші позиції, — він відповідає абсолютно без емоцій і жестом руки закликає нас йти за ним.

Ми заходимо на кухню, де кілька військових якраз вечеряють — гречану кашу з м'ясом і темно-коричневим соусом. Як вдома. Ми вітаємося з ними кивком голови. Тут стоять два холодильники, поличка з консервами, солодощами, закусками, чаєм і кавою. У великій коробці з прозорою кришкою я бачу свіжий пиріг, напевно, спечений волонтерами. 

— Хочете кави? — з посмішкою запитує Ерік, який раптово з'являється на кухні. Він мусив залишити машину трохи далі, щоб вона не привертала увагу дронів надто близько до входу в підземну фортецю. 

У його блакитних очах я бачу доброту й величезну втому від років, проведених на війні. Ерік родом з Криму. Він народився в Севастополі, тому вже в 2014 році зрозумів, що означає втратити дім. Хоча тоді він жив у Києві з родиною, він вирішив добровільно вступити до армії, щоб спробувати відбити окуповані території. Він брав участь у звільненні Маріуполя та Мар’їнки, був у Іловайському котлі. Через рік він повернувся до цивільного життя. Почав вивчати фізичну культуру, тренував спортсменів з важкої атлетики. Повномасштабна війна заскочила його в Ірпені. Він встиг вивезти своїх близьких на Закарпаття, щоб повернутися і взяти участь у боях за захист української столиці.

— Моя квартира опинилася в окупованій частині Ірпеня, — Ерік випрямляється на стільці, ніби все це сталося століття тому. — Я почав співпрацювати зі спецпідрозділами. Я знав місто, знав, де вони можуть ховатися, де зберігати військове спорядження. Коли ми нарешті вигнали їх з Києва, я поїхав в Запоріжжя.

Ерік потрапляє до батальйону територіальної оборони «Дніпро–Азов», який незабаром увійде до складу Третьої штурмової бригади. Він починає з піхоти, на власній шкірі дізнаючись, що таке окопи на передовій. Він починає розуміти, як важливо, щоб кожна частина була забезпечена медичним обслуговуванням. Коли тільки може, він вивчає тактичну медицину, щоб у бойових умовах надавати першу допомогу. Він не боїться крові, не боїться бути пораненим, контролює свій страх. 

— Я потрапив у дуже гарячу ділянку. За мить до нас принесли одинадцять поранених, деякі в дуже важкому стані. Я латав дірки, накладав турнікети, але зрештою сам отримав поранення. Це був жахливий момент, — очі Еріка блищать у напівтемряві. — Ми вивезли всіх. Я мав легку контузію , але відчув сильний приплив ендорфінів, я був як на кайфі. Мені вдалося врятувати стільки людей! Я прийняв рішення, що хочу почати працювати як бойовий медик.

З гранатометом на спині та аптечкою він йшов пліч-о-пліч з бійцями на бойові завдання. Він брав участь в обороні Авдіївки, яка настільки знекровила бригаду, що батальйони були виведені з боїв на кілька тижнів. Тоді Ерік почав навчати військових надавати першу допомогу собі та пораненим побратимам.

Бо ніщо не болить йому так, як коли він бачить непотрібні ампутації, бо хтось наклав турнікет, хоча в цьому не було необхідності, і нога через зупинений кровообіг через багато годин просто відмерла. Або коли привозять пораненого, якому вже не можна допомогти, але смерть можна було зупинити ще в окопі

Ерік так серйозно підійшов до цього питання, що сьогодні в цій дерев'яній підземній фортеці він є заступником керівника. 

— Нью-Йорк Таймс написали, що Путін боїться Білецького, — кажу я йому.

— Білецький — це людина, з якою я звільняв Маріуполь у 2014 році. Це людина, яка була в найгарячіших точках фронту зі зброєю в руках. Це людина, за яку я готовий боротися. Ми всі віримо в нього і тому створили сильну бригаду, — відповідає Ерік. — Завдяки хорошому лідеру ми не віддаємо навіть шматочка землі без бою. Бригада стала корпусом, це величезна кількість солдатів. Тому Путін нас боїться.

Багато бійців «Трійки» підкреслюють, що командири в бригаді, йдучи слідами Андрія Білецького, проходять бойовий шлях від піхоти до командирів. Кожен командир знає, з чим бореться піхота, що таке окопи. Набагато легше керувати машиною, яку розумієш до найдрібніших деталей. І тому ця машина стає дедалі сильнішою. Ерік вважає, що це єдиний спосіб захистити незалежність, а з часом і відбити окуповані території. Україна повинна побудувати сильну і сучасну армію, щоб ніхто більше не наважився на неї напасти. На його думку, переговори служать лише для того, щоб солдати поверталися додому з російського полону. 

Червоне світло допомоги

— Є поранений — на кухні з'являється Гладкий. Ми швидко піднімаємося на ноги. — Стан легкий.

Ми йдемо у напрямку входу до бліндажа. Команда готується до прийому пацієнта — перевіряє обладнання, одягає гумові рукавички. Хтось вмикає червоні лампи, завдяки яким, коли відчиняться двері, назовні не проникне забагато світла. Червоне світло менш помітне. Всі раптом замовкають, чути лише шепотіння. Біля ноутбука сидить жінка і записує те, що ми знаємо з радіокомунікації: рана живота, оклюзійна пов'язка, пацієнт у свідомості. Рана живота може виглядати непомітною, спочатку не давати поганих симптомів. Але якщо у солдата є навіть маленька дірка в легені, він перебуває в смертельній небезпеці. Йому загрожує один з вбивць на полі бою — пневмоторакс.

Десь над входом до бліндажа я чую вібрацію — у нашому напрямку наближається машина. Хтось підбігає до дверей, а медики стають біля лежанки, на яку за мить покладуть пораненого. Двері відчиняються, всередину вбігають двоє медиків, низький бородань і маленька блондинка. Між ними кульгає молодий хлопець у трусах і футболці. Медики беруть пораненого, зачиняють двері і вмикають звичайні лампи. Повертається галас, обмін повідомленнями, хтось підтягує мобільне обладнання для рентгену, щоб побачити, як глибоко в животі застряг уламок після вибуху дрона–камікадзе. 

— Де у вас болить? — запитує один з медиків. — Ви давали йому якісь ліки? 

Військові, які принесли пораненого, стоять майже струнко біля стіни. Вони відповідають на запитання, а потім замовкають, втупивши погляд у лікарів. Вони чекають, що буде з їхнім побратимом. Невеликий шматочок металу відразу видно на рентгенівському знімку, над яким схилилися кілька людей. З їхніх облич я бачу, що все буде добре.

Медики працюють навколо хлопця, як мурахи. Швидко, ефективно, згідно з протоколом, без зайвих міркувань. По черзі перевіряється кожна частина тіла, бо під час евакуації бойові медики могли щось пропустити. Вся процедура триває кілька хвилин. Врешті-решт приймається рішення: пацієнт стабільний, потрібно змінити пов'язку і підготувати його до евакуації в лікарню, де витягнуть осколок. Двоє медиків відмічаються, на мить люмінесцентні лампи замінюють на червоне світло, щоб вони могли вийти з бліндажа і повернутися на чергування. Знову настає тиша. Але неприємна і незручна, бо в будь-яку мить її може перервати звук військового пікапа, який несподівано привезе сюди пораненого воїна.

— Що таке незалежність? — Ерік робить ковток вже холодної кави, перш ніж відповісти на моє останнє запитання. — Це свобода. Свобода вибору. Свобода вибору способу життя. Свобода — це також те, що я можу зі зброєю в руках боротися за цю незалежність.