Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
«Веселкова» символіка для ворога — сигнал до принижень, знущань, насильства і вбивств»
— До повномасштабного вторгнення я була співзасновницею та директоркою організації «Інша» в Херсоні, — розповідає Марина Усманова. — Вона з 2014 займається захистом прав жінок і представників ЛГБТ-спільноти. Ми проводили інформативні заходи, тренінги для поліції, місцевої влади, адвокатували відкриття шелтеру для постраждалих від домашнього насильства.
Під час окупації ми вивозили людей з Херсонщини. Вдалося вивезти понад 300 осіб: представників ЛГБТ-спільноти, активісток, журналісток, дружин військових. Тих, кому залишатися було смерті подібне
Благодійна організація «Інша», а також команда ГО «Прожектор» разом документували воєнні злочини проти ЛГБТ+, що відбувалися на тоді окупованій, а пізніше звільненій території Херсонської області. Мали місце випадки жорстокого знущання з боку російських військових. «Веселкова» символіка для них (в телефоні чи татуюваннях) — сигнал до принижень, знущань, насильства і вбивств.
За звітом ГО «Прожектор», російські військові цілеспрямовано шукали людей, які належать до ЛГБТ-спільноти. Наприклад, є свідчення того, що російські військові змушували чоловіків роздягатися, перевіряли смартфони на наявність застосунків для одностатевих знайомств, сильно за це били. Так, Олександра російські військові затримали на блокпості, заштовхали у свій фургон і відвезли до ізолятора тимчасового утримання. Просто за те, що він належить до ЛГБТ+. В ізоляторі його спочатку били. Потім принесли червону сукню і змусили одягнути. У цій сукні його було доставлено на допит до офіцера ФСБ. Відповіді Олександра росіянам не сподобались, тож його внесли до якогось списку і залишили під вартою. За словами чоловіка, цей список «дозволяв» охоронцям його бити, катувати електричним струмом, змушувати їсти український прапор тощо. Сексуальне насильство було поширеним явищем в ізоляторі. Медична допомога не надавалася, годували раз на день, а в душ пускали лише тих, хто «заслужив». Для того, щоб отримати дозвіл на душ, охоронці примушували затриманих до сексуальних дій. Олександра тримали в полоні 64 дні. Його відпустили, але наказали щоранку співати гімн Росії 10 днів поспіль і слідкували з іншого будинку в бінокль за виконанням наказу.
І таких прикладів — безліч.
— Зараз організація «Інша» теж працює, а частина спільноти все ще живе в Херсоні, — продовжує Марина Усманова. — Ми, наприклад, отримали грант на ініціативу забезпечити місто велосипедами. В Херсоні зараз проблема з громадським транспортом, а пересуватися містом пішки небезпечно. Тому ми закупили велосипеди, завезли в Херсон і роздали тим, кому було потрібно. Інша наша ініціатива — вивезення предметів мистецтва. Нам вдалося врятувати чимало цінних експонатів.
Але залишатися у Херсоні мені було надто небезпечно, і я мусила виїхати. У місті я була публічною активісткою. Мене запрошували на телебачення, радіо. Разом з тим адреса реєстрації нашої організації була фактично будинком, де я жила. Знайти мене як ЛГБТ-активістку було не складно. До того ж перед повномасштабним вторгненням проводилася кампанія з адвокації кризового центру, і містом висіли рекламні щити, на яких серед інших було і моє обличчя. А якщо загуглити «Херсон ЛГБТ», система видасть немало інформації про мене.
Як я пізніше дізналася, мене шукали. Тож якби не виїхала, навряд чи з вами зараз говорила б.
«Усім потрібна своя спільнота. Особливо українцям зараз»
— У Берлін ми потрапили «через Австралію». У тому сенсі, що наш знайомий херсонський активіст, який колись давно переїхав до Австралії, допоміг знайти людей у Берліні, які погодились нам допомогти.
Нас поселили в анархістській комуні. Нас було семеро плюс кіт і пес породи «Маламут». І всі ми жили в одній кімнаті протягом 8 місяців. Але це був далеко не найгірший варіант. Тож ми дуже вдячні. Анархісти — святі люди (сміється, — Авт.).
Коли ми адаптувалися, стали зустрічатися з іншими активістами. І одного разу разом з Локі фон Дорном вирішили, що хочемо створити власну організацію.
Зараз спільнота Kwitne Queer нараховує понад 100 людей. Ми — єдина організація квірних українців у західній Європі. Ми збираємось десь раз на тиждень, обговорюємо плани, влаштовуємо дискусії, лекції, групи взаємопідтримки, граємо в «Мафію», а також проводимо разом свята. Усім потрібна своя спільнота. Особливо українцям зараз.
Адже буває, приходиш до начебто дружнього до таких, як ти, місця, аж тут тебе як українця недружньо питають про політику: «А чого ваш Зеленський з Росією воює?» І це часто питають не росіяни, а люди з Казахстану, Азербайджану. Зрозуміло, що таке ком'юніті після подібних питань вважати своїм важко.
Один з наших важливих проєктів — «Твій френдлі перекладач». Кожному з нас час від часу треба звернутися до лікарів, державних установ, джоб-центрів тощо. Але українці поки здебільшого не володіють німецькою. Як тоді пояснити, приміром, гінекологу, що попри те, що у когось на обличчі росте борода, у людини при цьому жіночі статеві органи? Чимало питань, в яких без перекладача бути ефективним неможливо.
Взагалі у Німеччині є благодійні фонди, які надають безкоштовних перекладачів. Наприклад, організація «Карітас». Але. По-перше, це релігійна організація. По-друге, українцям вони надають в якості перекладачів переважно росіян. Бо їх багато. А обрати собі перекладача самому не можна, бо це безкоштовна послуга.
І от уявіть, трансгендерна людина йде до гінеколога разом з гомофобною, українофобною бабусею-перекладачкою. Я якось ходила до терапевта в компанії саме такої людини. Яка мені розповіла, що «всі українці — бандерівці» і так далі за списком відомих російських наративів
Саме тому ми придумали рішення: людина йде до лікаря, телефонує звідти нашому українському перекладачеві через Telegram, і він на гучному зв'язку перекладає. Маємо вже 5 спеціалістів, і досвід показує, що такий варіант набагато комфортніший, ніж те, що пропонують місцеві благодійні фонди. Ця послуга у нас дуже популярна.
Одна з моїх мрій і цілей — мати свій шелтер чи соціальну квартиру, квір-гуртожиток. У Берліні величезна проблема з житлом. Час від часу люди опиняються на вулиці. Їм потрібне безпечне місце, аби пересидіти важкі часи або перерву між контрактами на житло.
Кожного року ми беремо участь у Берлінському прайді, одному з найбільших в Європі. До української колони долучається Олексій Макеєв, український посол у Німеччині, він виголошує промову, а минулого року з нашого траку виступав мер Берліна Кай Вегнер.
Чи є в Берліні проблеми з гомофобією? На рівні законів тут усе чудово. А на рівні особистого спілкування — не завжди. Німці вже навчилися, що гомофобія — це погано, що вона показує тебе як людину як мінімум неосвічену. Але в Берліні німців уже давно навіть не половина. Тут багато людей з інших країн, які свою гомофобію привезли із собою.
«Обрав Берлін, бо тут відчув себе в безпеці»
Інший із співзасновників Kwitne Queer — Локі фон Дорн, небінарна особа, захисник прав людей, активіст і актор — розповідає:
— Ще перед повномасштабним вторгненням я зламав ногу — причому перелам був досить серйозний, з уламками. І коли почалась війна, через ногу я не зміг потрапити ані до тероборони, ані навіть до волонтерського штабу — мене не взяли. У березні мені зрештою зробили операцію, поставили імплант, щоб зібрати кістку. Над містом Дніпро тоді літали винищувачі. Я лежав і думав, що навіть сховатися не встигну, якщо росіяни почнуть бомбити.
В кінці травня я вирішив виїжджати. Їхав в Німеччину, бо мав там багато знайомих, хоча зрештою мені допомагали не вони, а нові знайомі. Обрав Берлін, бо він найлояльніший до квірних людей. Тут я відчув себе в безпеці. Берлін нагадує мені улюблені міста в Україні: Трохи Дніпро, трохи Одесу, трохи Київ.
Грошей не було, мови я не знав, документи робилися довго, житло у мене було лише на місяць. За пів року я змінив дах над головою 8 разів. Бувало, спав на підлозі. Але попри це адаптувався швидко й одразу почав шукати заняття.
Працівникам творчих професій знайти роботу в Берліні важко. Бо тут кожний перший — «художник». Ти тут неконкурентноздатний через величезну кількість схожих на тебе людей
Як професіональний активіст я шукав себе насамперед у цьому напрямку. Марину Усманову знав ще з України. У Берліні я ходив на заходи, які вона організовувала для українського квір-ком'юніті. І от одного разу наприкінці 2022 року ми вирішили створити організацію для українців, які опинилися тут через війну.
У лютому 2023 року почали процес реєстрації Kwitne Queer. Написали статут, подали документи, і тільки в серпні 2024 отримали офіційний статус неприбуткової організації. До цього весь час працювали як волонтери. Взагалі зареєструвати свою неприбуткову організацію в Німеччині дуже непросто. Наприклад, ми все ще чекаємо на створення нашого рахунку, без якого не можемо отримувати гранти та витрачати грантові гроші.
Головна наша місія — підтримка рівних можливостей та інклюзії квірних українців у Німеччині, сприяючи їхній взаємодії. Нам усім потрібна підтримка. Бо інколи не вгадаєш, за яким критерієм тебе дискримінують: чи тому що ти квірний, чи тому що біженець, чи через те, що українець.
Нещодавно ми були урочисто прийняті до Альянсу українських організацій. Цікаво, що до цього альянсу, серед інших, входить Українська православна церква. Вони проти не були. Разом з іншими організаціями Альянсу ми ділимо приміщення, де можемо влаштовувати свої заходи.
На момент публікації статті організація Kwitne Queer офіційно отримала рахунок у німецькому банку, грант від одного з районних центрів Берліну, запустила офіційний сайт. Тож попереду — нові ініціативи.
Журналістка, райтерка, відеографка, контент-мейкерка, авторка подкастів. Учасниця соціальних проєктів, направлених на розповсюдження інформації щодо насильства в сім’ї. Мала власні соціальні проєкти різного штибу: від розважальних до документального фільму про інклюзивний театр, авторкою і редакторкою якого виступила самостійно. На «Громадському радіо» створювала подкасти, фоторепортажі, відеосюжети. Під час повномасштабного вторгнення почала працювати з іноземними виданнями, брати участь у конференціях, зустрічах у Європі, аби розказати про війну в Україні та журналістику в цей непростий час.
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
