Ексклюзив
20
хв

Великий сором СБУ. Як спецслужби шукали компромат на журналістів, що розказують про Єрмака та Татарова

В Україні свій «Вотергейт». Тридцять офіцерів СБУ знімали шукали компромат на сплячих журналісток BIHUS.info. Тепер очільник Служби безпеки змушений пояснювати послам G7, що все не так, як виглядає з боку.

Марина Данилюк-Ярмолаєва

Голова Служби безпеки України Василь Малюк. Фото: СБУ

No items found.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Уже достеменно відомо, що ті славні молоді люди, які три доби знімали приватні розваги Дениса Бігуса та його команди, — були працівниками Департаменту захисту національної державності СБУ. Це структура, яка має неухильно вишукувати паростки сепаратизму, громадян та організації, що прославляють війну Росії проти України, а ще неухильно стежити за тим, аби ніхто не захопив владу в обхід Конституції та демократичних виборів. 

Однак, якщо уважно прочитати інтерв’ю із топ-посадовцями із нашумілої книжки американського журналіста Саймона Шустера «Шоумен», — саме представники цього департаменту найчастіше вимикали мобільні телефони і першими тягли валізи до кордонів з Польщею. Адже, за словами секретаря РНБО Олексія Данілова, вважали, що «Опір марний. Росіяни нас переможуть»…

Зустріч голови Служби безпеки України з послами країн G7, під час якої він розповів про ситуацію, пов’язану зі стеженням за командою Bihus.Іnfo. Фото: СБУ

Чисто по-людськи, прикро, що нинішній очільник СБУ Василь Малюк — професіонал спецслужб, а не політичний призначенець — має пояснювати західним партнерам, чому його підопічні витрачали шалені бюджети, аби зняти сплячих журналісток у трусах у готельних номерах [16 січня 2024 року один з ютуб-каналів опубліковав відеоролик із фрагментами телефонних розмов ніби працівників Bihus.Info, які обговорювали можливість придбання наркотиків, а також відео із прихованих камер з моментом нібито вживання наркотиків журналістською командою під час новорічного корпоративу. — Ред.]. 

Було би набагато ліпше, якби нинішній голова СБУ розказав німцям, французам та італійцям, чому московська церква ніщо інше, як ФСБ та ГРУ в рясах, як саме морські дрони вразили опори Кримського мосту, а SeaBaby — десантні кораблі та носії крилатих ракет. 

Було би добре, якби в інших умовах наш топочільник СБУ повихвалявся послам G7, як саме вдалось ліквідувати зрадників і пропагандистів окупації Іллю Киву та Владлена Татарського. 

Натомість Малюк змушений віддуватися за ідеї, які пахнуть креативом Михайла Подоляка [радник керівника Офісу Президента України. — Ред.] та технологіями часів Майдану Олега Татарова [заступник керівника Офісу Президента України. — Ред.]. Та щиро обіцяти, що тиску на незалежні медіа з боку СБУ не буде. 

Однак зерно сумніву посіяне. І кожне посольство побачило, що в умовах браку піхоти на фронті, виснаження людей в окопах і повільне просування закону про мобілізацію — в української влади свої пріоритети. І це не бажання виграти війну за виживання з Російською Федерацією. Це бажання зберегти рейтинги, виграти вибори знову і заткнути пельку журналістам, які лише за останній рік зробили низку резонансних сюжетів про корупцію в найвищих колах Банкової. 

Тиск на журналістів і огидне кіно про спецзавдання цілого департаменту СБУ відбувається в той момент, коли Європейський союз чітко каже, що 50 мільярдів євро йтиме виключно на демократію, а не іменну автократію. І збереження свободи слова — важливий пункт. 

Засновник BIHUS.info Денис Бігус — не просто журналіст-розслідувач. Він з перших днів пішов добровольцем на фронт, був на захисті столиці, під Миколаєвом та Херсоном — а отже, це ще був і удар під дих ветерану. 

Намагання закрити рота пресі — залишкам здорової журналістики, яка не стала пропагандою єдиного телемарафону, — не те, що треба Україні на тлі сутичок у Конгресі про допомогу Україні. Абсолютний червоний прапор у ту мить, коли головний пропагандист Трампа Такер Карлсон їде на інтерв’ю з Путіним. Де республіканцям можуть продати війну в Україні, як на намагання кремлівського вождя зберегти консервативний православний світ без НАТО, ЛГБТ і інших нюансів. 

Стеження за журналістами-розлідувачами — розкішний кейс, який гучно звучатиме через горло будь-якого трампіста-популіста. Аби врешті лозунг виборчої програми: «Я вирішу з Путіним питання України за одну добу! Лише оберіть мене президентом» — звучало переконливо для мільйонів потенційних виборців. 

Подібні спецоперації СБУ в готельних комплексах під Києвом — не те, що треба нашій безпеці та обороні. Буквально днями президент Володимир Зеленський знімав пропагандистське відео про Роботине. Там в кадр попали змучені виснажливими боями армійці, які б не відмовились від свіжої крові у вигляді молодих капітанів та майорів із СБУ.

4 лютого Зеленський відвідав передові позиції українських військових у районі села Роботине. Фото: ОПУ

Офіційне пояснення Служби безпеки про те, що це була частина історії про пошук банди наркодилерів — теж розбивається об тверді факти [СБУ заявила, що стежила за журналістами в рамках «протидії організованій наркозлочинності». — Ред.]. Свого часу колумбійського наркобарона і терориста, який підривав кандидатів у президенти, суддів і пасажирські літаки, — затримувала група в 17 осіб. 

А найбільший тригер українців, які бачать це реаліті-шоу — це те, що стеження за журналістами відбувається в той час, коли Банкова націлена обезголовити ЗСУ та відправити у відставку двох топ-військовиків Валерія Залужного та Сергія Шапталу. 

Тридцять дорослих чоловіків прямо зараз мали б з’ясовувати, хто узурпує владу в країні в часи війни і намагається насадити нам чисто кремлівські моделі. Але ні. 

Негативу у цій історії багато — і він ще обернеться остаточною зневірою громадян до влади, недовірою людей до СБУ попри те, що там є чесні і професійні підрозділи, які працюють безпосередньо на передовій, а також ще більшим страхом втратити незалежність і перетворитись у щось подібне до Росії, де не можна чхнути без погодження влади. 

Стеження за журналістами — відбувається у той момент, коли «Альфа» СБУ рубає окупантів в найбільш гарячих точках фронту. І просить допомогти fpv чи автомобілем. Адже наші політичні очільники не дають їм грошей на реально важливі речі, зате є потужні бюджети на пошуки компроматів проти ЗМІ та політичних опонентів.

Дуже часто «Альфа» СБУ та контррозвідка просить грошей на збори саме у незалежних медіа. І, очевидно, після жахливих вчинків їхніх колег із ДЗНД СБУ — відмов буде більше. Преса завжди радо співрацює з тими, хто справді береже нашу незалежність, однак збереження демократії нині не менш важливе.

No items found.
Стратегічний партнер
Приєднуйтесь до розсилки
Thank you! Your submission has been received!
Oops! Something went wrong while submitting the form.

Українська журналістка, політичний аналітик та медіа-консультант. Працювала парламентським оглядачем більше 10 років. Співпрацює з виданнями «Цензор.нет» та «Еспресо». Є авторкою популярних YouTube-каналів «Цензор.нет» та «Шоубісики». Спеціалізується на темі політики, економіки та медіатехнологій.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Її подорож почалася у 2014 році, коли вона приїхала з Криму. У її рідному місті зникав знайомий їй безпечний світ. Для маленької дівчинки анексія і переїзд були не геополітикою, а раптовою втратою всього звичного: дому, школи, мови. Вона потрапила до Варшави — міста, яке приваблює, але рідко коли відразу пригортає.

Сьогодні, ще не досягнувши двадцяти років, вона є обличчям покоління, що дорослішає в хаосі. Між війною і миром, між вірусними відео на TikTok і мудрою промовою на TEDx. 

Все почалося з простої, дитячої інтуїції: світ можна змінювати, починаючи з малих, портативних, щоденних речей. Рюкзак став для неї символом — подорожі, навчання, обміну, звичайної людської солідарності. Рух, який вона створила, об’єднує учнів і вчителів. Звучить наївно лише для тих, хто ніколи не бачив на власні очі, як така спільнота може творити дива.

Кіра розповідає про себе без зайвого пафосу. Замість романтизувати свій активізм, згадує про п’ятнадцять будильників, які встановлює щоранку, про відповіді на листи в переповненому метро, про те, що продуктивність — це не талант, а чиста впертість. У ній поєднується етос активістів старої школи — віра в те, що просто треба робити — із сучасним вмінням будувати наратив, який знаходить відгук у її покоління.

Для неї «бути українкою в Польщі» — не етикетка, а щоденна практика. Коли вона розповідає про переїзд з Криму, то підсумовує це з холодною зрілістю: «Просто треба було почати все спочатку. Я тоді не знала, що таке еміграція. Сьогодні знаю, що це процес, який ніколи не закінчується». Цю зрілість чути і в її виступах — вони спокійні, продумані, без претензій, але й без комплексів.

Коли її номінували на звання «Варшав'янки Року-2025», в інтернеті закипіло. Не тому, що вона зробила щось суперечливе — навпаки.

Вона стала дзеркалом, в якому частина поляків побачила власний страх перед іншістю. Хвиля хейту, що захлиснула соціальні мережі, виявила темну сторону суспільства, яке ще нещодавно пишалося своєю солідарністю

Кіра не відповіла гнівом. Вона просто продовжує робити свою справу. Не вступає в безплідні суперечки про те, хто є «справжньою варшав'янкою», бо знає, що приналежність вимірюється вчинками, а не місцем народження.

Її рух триває: школи обмінюються досвідом, діти вчаться говорити про свої емоції, а волонтери доставляють рюкзаки з допомогою туди, де вона найпотрібніша. Це не іміджева кампанія, а тиха праця щоденної доброти.

Кіра — не «інфлюєнсерка добра», а людина, яка сприймає дію як подих. Її активізм випливає не з підручникової ідеології, а з емпатії. Вона розуміє, що державні кордони занадто тісні для людської вразливості. Що поняття «дому» можна розширити. І що солідарність — це щоденний вибір тих, хто обрав бачити по той бік людину. 

Якби Варшава мала своє сумління, воно виглядало б приблизно, як вона: молоде, вперте, іноді втомлене, але з глибокою вірою в те, що майбутнє — це не нагорода, а відповідальність.

Кіро, я теж не звідси, але так само, як і ти — я у себе. Вище голову, я голосую за тебе.

20
хв

Кіра: неймовірна дівчина з рюкзаком

Єжи Вуйцік

Протягом перших двох місяців перебування в Польщі я вивчила лише кілька слів і три фрази: «dzień dobry» (добрий день), «dziękuję» (дякую) і «do widzenia» (до побачення). Мені просто не потрібно було більше; я планувала повернутися додому. Я почала вивчати мову лише тоді, коли у моєї дитини з'явились проблеми в школі. Без мови я відчувала себе беззахисною.

Мова — це дійсно зброя. Знаючи її, ти можеш подати скаргу, пояснити, розповісти, що сталося і чому. Якщо ти погано знаєш мову, завжди можеш почути у відповідь: «Ви щось неправильно зрозуміли».

Думаю, що українки за кордоном, які погано знають іноземну мову, дійсно не захищаються, коли стикаються з переслідуванням у громадському транспорті. Вони намагаються відійти від людини, яка їх штовхає або провокує. Вони мовчать, бо розуміють, що в будь-якій конфліктній ситуації за кордоном «свій» спочатку стане на бік «свого». Українка автоматично опиняється у невигідному становищі.

І саме ця беззахисність має вирішальне значення. Протягом останнього тижня в інтернеті поширилася новина про вчинок Зенобії. Зенобія Жачек — полька, яка заступилася за українку — захистила її словесно, за що нападник розбив їй носа головою.

У мережі цю історію одразу підхопили: ось хоробра полька стала на захист українки. Мене більше дивує те, що вона була єдиною, хто це зробив. Бо для мене це була б звичайна, інтуїтивна реакція.

Ситуація виглядала так: у автобусі напівголий поляк кричав на українку. Зенобія Жачек в інтерв'ю сказала, що «він постійно кричав на літню жінку одне й те саме: про бандерівців, УПА, Волинь, про те, що українці повинні виїхати з Польщі, і багато інших ганебних речей». Тобто він відкрито провокував.

А українка... мовчала. Сиділа і слухала. Не відповідала, не вступала в діалог. І, на мою думку, саме це стало ключовим. Пані Зенобія побачила в ній беззахисність. 

Кожна людина, яка має совість, яка відчуває емпатію, в такій ситуації повинна захищати слабшого — як маленьку дитину. Бо ця жінка перебуває в чужій країні, не вдома. Я думаю, що якби українка відповіла агресивно, вступила в суперечку, закричала, все могло б скластися інакше. Можливо, пані Зенобія також втрутилася б, але іншим чином — скажімо, сказала б обом: «Заспокойтеся». 

У жодному разі не хочу применшувати вчинок цієї жінки. Я їй надзвичайно вдячна, і пишу не стільки про неї, скільки про інших. Я не вважаю те, що вона зробила, подвигом у буквальному розумінні цього слова. Заступитися за іншого — це нормальна реакція здорової людини: захищати невинного.

Це так, ніби я йду вулицею і бачу, що дитина мучить кошеня. Чи маю я пройти повз, бо «це не моя дитина» і «я не маю права її сварити»? Ні. Бо кошеня беззахисне. І саме тому я мушу втрутитися. Навіть якщо потім мама цієї дитини почне мене звинувачувати, повчати про «права», і навіть якщо знайдеться хтось, хто скаже, що «я травматично вплинула на його психіку» (за що можна отримати штраф) — я все одно втрутилася б. Бо мовчання в таких випадках гірше. Мене мучила б совість, а дитина не отримала б важливого уроку емпатії.

20
хв

Коли мовчання є найгіршим

Олена Клепа

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

Знання — наш перший притулок

Ексклюзив
20
хв

«Трамп готовий дати Росії все, що вона хоче». Кір Джайлз про ризики нової американської політики щодо Москви

Ексклюзив
20
хв

Альянс погодився платити, але чи готовий воювати? Підсумки саміту НАТО в Гаазі

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress