Натиснувши "Прийміть усі файли cookie", ви погоджуєтесь із зберіганням файлів cookie на своєму пристрої для покращення навігації на сайті, аналізу використання сайту та допомоги в наших маркетингових зусиллях. Перегляньте нашу Політику конфіденційностідля отримання додаткової інформації.
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Із перших днів повномасштабного російського вторгнення Пйотр Палінський возив в Україну гуманітарну допомогу. Спочатку до Львова, згодом до польсько-українського кордону. Під час однієї з таких поїздок він віз від кордону до Ольштина жінку з сином, які втікали з Харкова з єдиною валізою. І восьмирічний Діма сказав йому, що дуже любить їздити на велосипеді.
«Я вирішив якось допомогти. Але в мене не було такого велосипеда, тому зробив допис у Фейсбуці. Друзі в той же день віддали мені 15 велосипедів. Я знову написав пості, що маємо велосипеди для дітей-біженців. Також попросив пані Анну Фаранчук, яка координує роботу Центру допомоги біженцям при греко-католицькій парафії в Ольштині, щоб розповідала про нашу ініціативу українцям. Дарували всім, хто просив», — розповідає Пйотр.
Важлива допомога
Так у квітні 2022 року почалася акція Велосипеди для українців (Rowery dla Ukraińców). Через пів року до неї приєдналася харцерка Дорота Лімонтас і чимало людей, які хотіли допомагати біженцям.
«Якось мені зателефонувала жінка з міста Ґіжицько і просила забрати велосипед, який вона знайшла на смітнику. Я подякував і відповів, що, на жаль, не зможу їхати понад сто кілометрів за одним велосипедом. Та невдовзі пані Ядвіґа зателефонувала знову. Розповіла, що звернулася до представників місцевої влади з проханням підтримати акцію. Так їй вдалося зібрати понад 40 велосипедів», — пригадує Палінський.
Нещодавно велосипед подарували Кароліні, дівчині з порушенням слуху, яка спілкується жестовою мовою, а вона почала популяризувати цю акцію серед студентів Вармінсько-Мазурського університету. Роздавала їм листівки, де можна було прочитати про цю ініціативу. Зібрала понад 10 велосипедів.
Про велосипеди просять українці з цілої Польщі. Коли до Пйотра звернулося літнє подружжя з Ченстохови, Дорота Лімонтас знайшла волонтерів, які завезли їм велосипеди. Окрім того, Дороті вдалося отримати гроші одного з благодійних фондів, щоб купити запчастини для ремонту велосипедів.
«То була невелика сума. Але це також важлива допомога», — каже Пйотр.
Пйотр Палінський возив допомогу в Україну (другий справа)
Батько завжди в майстерні
Люди віддають пану Пйотру різні велосипеди. Є такі, що з двох або трьох можна зробити один. А є й такі, що не потребують ремонту.
«Велосипеди ремонтує мій батько, Вітольд Палінський. Без його допомоги акція не тривала би до сьогодні. Він на пенсії й увесь свій вільний час присвячує цій справі. Насправді роботи дуже багато. Я прокидаюся вранці й чую стукіт у підвалі — отже, тато вже працює. Пізно ввечері повертаюся з роботи, а тато ще в підвалі. Часто бачу його там з дітьми, які приходять не лише щоб він допоміг щось полагодити, а й просто поспілкуватися з ним чи самим повчитися ремонтувати», — розповів Пйотр.
Катерина Медвідь та її семирічна донька Вікторія приїхали до Ольштина у березні 2022 року з Київської області.
«Чудово, що велосипеди отримують не тільки діти, а й їхні мами. Нам стало легше звикати до нових умов життя завдяки велосипедам. Це мотивувало вийти з кімнати, не грати в телефонні ігри, а разом поїхати до парку чи до озера. Ми й досі їздимо до пана Вітольда, бо велосипеди час від час часу потребують догляду. Він їх безкоштовно ремонтує. Пан Вітольд дуже доброзичливий, уважний до всіх, хто звертається за допомогою. Завжди запропонує чаю, розпитає про життя. Для дітей-біженців він як рідний дідусь, а для нас, їхніх матерів — як тато», — розповіла Катерина.
Анна Кучерук приїхала до Ольштина в березні 2022 з 8-річним сином і 14-річною донькою з Києва. Пйотр подарував їм три велосипеди, а коли діти підросли і потребували більших, то змогли їх замінити.
«Ми заощаджуємо гроші за проїзд у транспорті, а водночас дбаємо про фізичне і психічне здоров’я. Буває також так, що виникає якась проблема і я починаю панікувати. Тоді сідаю на велосипед, їду й повторюю в думках: все добре, я в безпеці, знайду правильне рішення», — розповіла Анна, яка їздить на велосипеді на роботу.
Дощовий день народження
Багато українців, які опинилися в околицях Ольштина, отримали від Пйотра велосипеди, якими тепер їздять на роботу з сіл, у яких мешкають, часом за 10 чи 20 кілометрів від міста, куди автобуси чи потяги їздять рідко.
Пан Пйотр допомагає українцям безкорисливо. Він витрачає на цю акцію чимало часу, зусиль, грошей. Навіть у свій день народження, коли йшов дощ, він їздив за різними адресами і збирав до причепа велосипеди для українців.
Багатьом людям його допомога допомагає долати травматичний досвід війни, повертає відчуття важливості і потрібності.
У травні 2023 року Пйотр Палінський став одним із фіналістів нагороди Ольштинянин Року 2022, що її проводить видання Gazeta Wyborcza в Ольштині — за те, що разом зі своїм батьком відремонтував і передав українським біженцям понад 500 велосипедів.
Велосипеди, отримані від Пйотра Палінського та його батька
Велосипед з душею
Марцін Борковський, психолог, був одним із перших читачів «велосипедного» допису пана Пйотра в Фейсбуці.
«Я був приємно здивований і подумав: о Боже, я знаю цю людину! Це ж пан Пйотр! Він працює механіком і я завжди саме в нього ремонтую свій автомобіль. Я довіряю йому, знаю, що в нього дуже добре серце. Тому жодної секунди не сумнівався й захотів віддати один зі своїх велосипедів, який дуже любив. І так само зробило чимало моїх знайомих», — розповів Борковський.
Пйотр Палінський додає, що часто поляки, віддаючи велосипеди, діляться спогадами про якусь дорогу серцю людину, якій він належав, або про незабутні хвилини подорожей. І радіють, що велосипед, який багато років стояв у підвалі, отримає нове життя.
«У мене в гаражі зараз є велосипед, який віддав 70-річний чоловік. Він купив цей велосипед 50 років тому, коли був студентом. Пів століття чоловік піклувався про нього ніби про живу істоту і вирішив, що настав час попрощатися з ним саме в такий спосіб, віддавши нам. Так, я вірю, що цей велосипед, як і чимало інших, має душу. Розумію, що нині молоді люди не захочуть їздити на такому старому велосипеді. Але це класика, раритет. Є люди, які цінують подібні унікальні речі, тому він має потрапити на аукціон. Гроші від продажу передамо на лікування дівчинки, яка має онкологічне захворювання», — сказав Пйотр.
Щоб приєднатися до акції «Велосипеди для українців», можна зателефонувати за номером +48 606 349 048 або написати до Пйотра Палінського на Фейсбуку. Окрім велосипедів, збирають також самокати, ролики, скейтборди, дитячі візочки, м’ячі.
Журналістка, редакторка Миколаївської філії Національної суспільної телерадіокомпанії України. Авторка теле- й радіопрограм, сюжетів, статей на воєнну, екологічну, культурну, соціальну та європейську тематику. Публікувалась в газеті української діаспори в Польщі «Наше слово», на всеукраїнських сайтах «Євроінтеграційний портал» Офісу віцепрем’єрки з питань європейської та євроатлантичної інтеграції, Українського кризового медіацентру. Учасниця міжнародних навчальних програм для журналістів: Deutsche Welle Akademie, Media Neighbourhood (BBC Media Action), Thomson Foundation та інших. Співорганізаторка низки заходів, тренінгів: освітніх й культурних проєктів для біженців в Польщі, що реалізовують Caritas, Федерація громадських організацій FOSa; «Culture Helps / Культура допомагає», які реалізовують Osvita (UA) та Zusa (DE). Співавторка книги «Серце, що віддане людям» про історію півдня України. Публікувала статті на воєнну тематику в книгах «Війна в Україні. Київ — Варшава: разом до перемоги» (Польща, 2022), «Екологічні читання: Збережемо для нащадків» (Україна, 2022).
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Діана Балинська: Пані Антоніно, чому більшість жінок за кордоном працює нижче своєї кваліфікації? І що з цим робити на рівні держав?
Антоніна Курець: Це дійсно парадоксальна ситуація, коли країни, що приймають українців, отримують чудовий освітній і кадровий ресурс, але не користуються ним повною мірою.
Статистика невтішна: за даними соціологів, близько 68% українських мігрантів у 2024 році працювали на позиціях, нижчих за їхню реальну кваліфікацію
Лише третина дипломованих біженців змогла знайти роботу, яка вимагає вищої освіти. Ми володіємо людським потенціалом, який може змінити Україну після війни.
Йдеться про комплекс бар'єрів, значно глибших, ніж просто питання мови. По-перше, ми маємо проблему регулювання професій і повільного визнання дипломів, так званої нострифікації. Особливо це стосується ліцензованих сфер, як-от медицина.
По-друге, критично важливий аспект — це турбота про дітей. Більшість мігрантів — це жінки з дітьми. А працедавці, особливо у кваліфікованих секторах, вимагають повну зайнятість.
Питання, куди подіти дітей дошкільного чи молодшого шкільного віку, стає ключовим обмежуючим фактором для висококваліфікованих матерів
Для вирішення цієї ситуації потрібні спільні програми між країнами. Це означає, що крім інтенсивної професійної польської, нам потрібна швидка валідація кваліфікацій, а також оплачувані стажування у дефіцитних секторах, як-от охорона здоров’я, логістика чи енергетика. Також критично необхідні дитсадки від працедавців або державна допомога у догляді за дітьми. Лише так ми зможемо задіяти цей «прихований потенціал», і — що найголовніше — ці кадри повернуться в Україну вже з новою, цінною європейською експертизою.
Жінки з України часто працюють за кордоном на позиціях, нижчих за їхню кваліфікацію. Фото: Marek BAZAK/East News
— Ви згадали про нострифікацію дипломів. Враховуючи, що це досить довгий, виснажливий і коштовний процес, чи є якісь шляхи, щоб його спростити?
— Хороше питання. Я співпрацюю з університетами й знаю, що окремі угоди про взаємне академічне визнання дипломів між Польщею і Україною існують. Але є сфери, які вимагають додаткової верифікації.
Було б чудово, якби можна було на рівні уряду домовитися про якийсь fast track (прискорене проходження процедур — Ред.) для дефіцитних професій, знаєте, такі собі «зелені коридори». Або створити єдиний е-реєстр, де можна було б одразу верифікувати ці дипломи.
Світова практика вже використовує так звані Skill Bridges (мости навичок), які активно застосовують міжнародні компанії. Вони фокусуються не на загальних документах, а на тому, що людина знає і вміє. Подібні Skill Bridges вже успішно діють у ЄС і Канаді.
Хороша практика — це оцінювальні центри (assessment centers), де перевіряють практичні навички, а не лише папірець. Що частіше ми так робитимемо, тим швидше будемо заповнювати робочі місця кваліфікованими працівниками.
Жінки в «чоловічих» професіях
— Чи може зростання соціальної напруги та конкуренції на польському ринку праці стати тим зовнішнім тиском, який спонукатиме українців повертатися додому?
— Я не вважаю, що лише цей фактор стане ключовим каталізатором для масового повернення. Так, настрій у суспільстві коливається, але більшість поляків все ж залишається прихильною до українців.
Рішення про повернення керується значно вагомішими причинами, ніж ситуація на польському ринку праці. Насамперед це безпека, закінчення війни. По-друге, це наявність чи відсутність житла в Україні. Ми не повинні забувати, що величезна частина людей просто не має куди повертатися, оскільки домівки людей знищені. Повернення для них — це фактично черговий початок з точки «нуль».
Щоб ці люди повернулися, Україна має запропонувати їм зрозумілу, чесну й мотивуючу стратегію повернення з відчутними полегшеннями, з програмами отримання житла й найголовніше — гарантованими робочими місцями.
Впевненість у працевлаштуванні й забезпеченні сім'ї — це ключова умова повернення
Цей підхід відповідає практиці EBRD та World Bank щодо post-war recovery.
Я особисто активно долучаюся до діалогу з міжнародними партнерами щодо моделей повернення кваліфікованих кадрів.
— Щодо українського ринку праці: які спеціалісти сьогодні найбільш затребувані? І де відчувається найбільший дефіцит кадрів, особливо з огляду на потреби відбудови?
— У самому слові «відбудова» вже закладене будівництво, де зараз і є найвищий попит і найбільший дефіцит кадрів в Україні. І це не тільки через міграцію, а ще й тому, що фахівці здебільшого воюють.
Критично затребуваними є також енергетика й мережі. Ворог постійно бомбардує нашу інфраструктуру, тому нам постійно потрібне відновлення. Так само гостро потрібні логісти, водії. Це такі галузі, які, знаєте, кричать, що бракує людей. Я сама бачила нещодавно молоду дівчину-кранівницю, і ми вже починаємо помалу звикати бачити жінок за кермом вантажівок. І що важливо — зарплати в цих напрямах теж суттєво виросли. Працедавці готові платити, щоб люди займали ці критично важливі посади. Це буде найбільша потреба на найближчі 5 років.
Жінки прибирають після чергової російської атаки на Київ, 10.07.2025. Фото: OLEKSII FILIPPOV/AFP/East News
— В умовах мобілізації навантаження помітно змістилося на жінок. Як бізнес і держава мають стратегічно перебудувати підходи, щоб забезпечити жінкам реальні кар’єрні ліфти?
— Ви абсолютно точно підкреслюєте, що Україна має переосмислити, як ми будуємо кар’єрні можливості для жінок. Нам потрібна не просто рівна оплата, а глибока системна підтримка. Такою системною підтримкою займається спільнота Women Leaders for Ukraine, і як її членкиня я особисто брала участь у розробці програми для підготовки жінок-лідерок для роботи в енергетиці. Жінки навчалися, отримували технічні й лідерські навички, і майже всі учасниці проєкту були потім працевлаштовані.
Щодо соціальної підтримки, в Україні вже є велика кількість безкоштовних тренінгів і курсів для жінок, які були змушені взяти на себе бізнес, покинутий чоловіком, який пішов на війну. Це навчання фінансів, маркетингу, логістики. Працює також психологічна допомога. Проте системних соціальних підходів (як-от державні садочки чи допомога у догляді за дітьми) на рівні бізнесу й держави я, на жаль, поки не бачу. Це те, що ще потрібно впроваджувати.
— А як відбувається реінтеграція і працевлаштування ветеранів? Чи є вже якісь системні програми?
— Ця тема дуже актуальна. Вже у 2023 році були запущені масштабні програми (наприклад, від «Ветеран Хабу»), в межах яких безкоштовно надавались тренінги з адаптації ветеранів для працедавців. Мій досвід роботи в одній з компаній великої четвірки підтверджує, що такі програми досить дієві при інтеграції ветеранів назад у робочі середовища.
Попит на ветеранів великий, оскільки вони повертаються як чудові лідери. Мають цінні навички, набуті у війську: рішучість, критичне мислення, здатність оцінювати ризики
Чимало ветеранів після демобілізації відкривають власні бізнеси. Вони стали підприємцями, бо гостро відчувають ціну життя й не бояться ризикувати, бажають втілити свої мрії. Це дуже успішний тренд, і компанії мають великий інтерес до таких кадрів.
Як повернути людей в Україну?
— Чи відчувається відтік молодих чоловіків віком 18-22 роки, які їдуть на навчання чи за кар’єрними перспективами за кордон? Які ризики це несе?
— Поки йде війна, складно оперувати точними даними щодо того, скільки молодих хлопців віком 18-22 роки справді виїхало. Нам потрібно орієнтуватися на статистику з кордонів, а вона не дає чіткого розуміння, хто з них покинув країну назавжди.
Однак, тенденція є, і ми її бачимо, наприклад, крізь високу частку українських студентів у Польщі. Приблизно 43% усіх іноземних студентів у 2023-2024 навчальному році в Польщі — українці. Це велика частка.
Ризик від відтоку молоді для України є значним: ми втрачаємо цілу когорту, яка формує інновації
Зокрема, це ІТ-інженери, здобувачі вищої освіти. Звісно, можна сказати: нехай ці діти їдуть і навчаються, зберігають своє ментальне здоров’я у країнах, де панує мир, а з часом повернуться вже освіченими для відбудови України. Але щоб вони повернулися, потрібна платформа повернення.
Я б точно запроваджувала цільові стипендії за принципом «навчайся і повертайся», або стипендії з гарантією працевлаштування у проєктах відбудови. Також критично необхідні пільгові іпотеки для молоді, адже багато хто з них з окупованих територій або втратив житло через війну.
— Серед експертів звучить думка, що повернеться близько третини тих, хто виїхав. Чи погоджуєтеся ви з цим прогнозом? І що має стати найвагомішим мотиватором для повернення?
— Я не дуже вірю в те, що повернеться лише третина, але нехай ця теза залишається. Вона має спонукати нашу державу робити рішучі кроки, щоб цього не сталося.
По-перше, Україна має виступити з чітким і сильним меседжем, що країна змінилася. Це стосується і надання якісних адміністративних послуг, і прозорості. По-друге, це роль у великій відбудові. Для кваліфікованих фахівців це може бути пропозиція вищої посади, кар’єрного зросту та, що надзвичайно важливо, місійна складова — передати європейський досвід своїй країні.
І найважливіше:
Державна програма має бути однаковою для тих, хто був за кордоном, і для внутрішньо переміщених осіб. Не можна ділити громадян!
Це має бути комбінація пропозицій роботи, житла й відчуття місії відбудови.
Українки а курсах кухарів, Ольштин, 2022. Фото: Hubert Hardy/REPORTER
— Хочу донести чіткий меседж до українців за кордоном: ваш досвід у Польщі — це не згаяний ресурс. Це ядро післявоєнного злету України.
Повертаючись, ви принесете стандарти Євросоюзу, його цінності. Ви знаєте, як робити бізнес і державу сильнішими. Тому інвестуйте в ці знання і в цей досвід, не піддавайтеся впливу негативних наративів! Працюйте, навчайтеся, здобувайте освіту. Це ваша стратегічна інвестиція у ваше особисте майбутнє, а також у конкурентоспроможність нашої України в Європі.
Христина Лєскакова була в Україні вчителькою англійської мови, а зараз викладає іноземцям фінську. До Фінляндії вона приїхала у 2022 році зі своєю маленькою донькою. Вибір країни став невипадковим — у фінському місті Тампере живе мати Христини.
— Нам було, де зупинитися, а розміщенням тих, кому не було, в 2022 займався Червоний Хрест, — розповідає Христина Sestry. — Нині за це відповідає вже інша організація. Новоприбулим українцям, як і раніше, зараз допомагають — більшість селять у великі квартири, перероблені під гуртожитки. У трикімнатній квартирі може жити кілька сімей, де кожна має свою кімнату. Якщо сім'я велика, можуть дати окрему квартиру, але тимчасово. Через рік після приїзду у людини з'являється право на муніципальну прописку, а разом з нею — нові можливості.
Як і будь-де, у Фінляндії важливо знати місцеву мову. Христина вивчила фінську й зараз навіть викладає її іншим
До отримання прописки єдина доступна фінансова допомога — це біженська виплата близько трьохсот євро на місяць. З пропискою можна претендувати на базову соціальну допомогу, яка, якщо людина безробітна, становить близько 600 євро на місяць. Водночас можна отримати допомогу на оплату оренди квартири. До отримання прописки ця опція недоступна: тож ти або живеш у гуртожитку, або винаймаєш квартиру самостійно.
Тих, хто приїхав до Фінляндії, ставлять на облік на біржу праці, де для кожного українця працездатного віку розробляють інтеграційний план. Він включає вивчення фінської до рівня А2-В1 (іноді навіть В2), підтвердження або підвищення кваліфікації, працевлаштування.
Зараз інтеграційний період скоротили з трьох до двох років, і за два роки вивчити фінську з нуля дуже складно. Я знаю небагато людей зі впевненим В1 навіть після трьох років у Фінляндії. Тому більшість іде працювати руками.
Взагалі у Фінляндії для будь-якої роботи потрібна кваліфікація. У 2002 році чимало компаній закривали на це очі, бо хотіли допомогти українцям. Хоча навіть у клінінг потрібна кваліфікація, тобто навчання два з половиною роки. Чимало українців навчаються на молодший медичний персонал, щоб працювати, наприклад, у будинку для літніх людей. Чоловіки часто йдуть на будівництво або в слюсарі й електрики. Тут добре оплачується робота зварювальника, але все знову ж таки впирається в мову — без фінської ніяк.
Христина починала вивчати фінську ще в Україні.
— І хоча це було понад десять років тому, на стресі багато що згадалося, — каже вона. — У 2022 році мій рівень був десь між А1 та А2. Я відразу ж пішла на платні курси, де навчання було інтенсивнішим. Паралельно зайнялася підтвердженням свого диплома вчителя. Щоб мати право викладати, наприклад, у ліцеї, мені довелося довчитися — на щастя, безкоштовно — у вищій професійній школі.
Моя професія у Фінляндії затребувана — тут більшість людей вивчає англійську. Але без знань фінської влаштуватися можна хіба що до міжнародної школи. Хоча фіни настільки люблять свою мову, що навіть фахівцю, який використовує у роботі лише англійську, працедавець радше запропонує оплатити курси фінської. Я закінчувала одні курси за іншими, а потім потрапила на трудову практику до коледжу, де фінську викладають іммігрантам. Після практики мені запропонували посаду інструктора, який допомагає студентам. Моя фінська на той час вже був на рівні В2, а зараз я вже сама її викладаю. Хоча спочатку планувала викладати англійську.
Гельсінкі 2025
За словами Христини, навіть якщо працюєш, отримувати грошову допомогу на оплату оренди можливо — все залежить від рівня доходу. Якщо зарплати недостатньо, держава компенсує суму, якої бракує.
Українці, які не працюють, живуть на соціалку в 600 євро на місяць. Прожити на ці гроші у Фінляндії можна
— Бо якщо людина не працює, рахунки за електрику й воду теж покриватиме соцдопомога. Основною статтею витрат буде їжа, а одяг можна просто купувати в секонд-хендах.
Звучання пари дозволяє забути всі печалі
У Фінляндії постійними клієнтами «секондів» можуть бути цілком забезпечені люди, які дивляться на такий досвід як на можливість жити екологічно, дарувати речам друге життя. Фіни досить економні, тут мало хто живе на широку ногу. Ми, українці, любимо дарувати дорогі подарунки, а тут можуть подарувати, наприклад, шкарпетки — бо головне не ціна подарунка, а увага.
Мені здається, фіни стриманіші й спокійніші за українців. Вони не поспішають, не напружуються. Роботу виконують, але без стресу.
У більшості робочий день починається о сьомій ранку, але вже о 7:20 всі йдуть на кавабрейк. Через годинку — ще на один, потім ще, а об 11:00 вже час обіду. І якщо робочий день закінчується о 16:00, то о 15:58 за робочим столом вже нікого нема
Тому що для фіна робота — це лише робота, а життя насамперед для того, щоб бути із сім'єю, гуляти на природі, їздити на озера, насолоджуватися.
Христина з донькою в Лапландії, яка є мрією багатьох дітей світу
Ще одна відома складова фінської філософії — сауна. Сауну фін відвідує щосереди, щоп'ятниці й у вихідні — і майже всі місцеві, кого знаю, не порушують цю традицію. Це спосіб розслабитися, зняти стрес. У сауні, куди тепер іноді ходжу і я, є напис, який у перекладі з фінської означає, що звучання пари змушує забути всі печалі. У сауні не прийнято багато розмовляти — суть у тому, щоб сидіти і насолоджуватися звуком, що виникає при попаданні води на розпечене каміння. На те, щоб зрозуміти цей дзен, у мене пішли три роки. Сауною я вже насолоджуватися вмію, а ось працювати зовсім без стресу поки що не виходить.
Принцип уникати стресу тут застосовують і до навчання. Моїй доньці вісім, і для неї школа — це задоволення. Тут до дітей ставляться як до особистостей, яких ніхто не намагається ламати чи заганяти під стандарти. Вчитель ніколи не стане критикувати учня під час уроку або в присутності інших людей.
До речі, у школах тут вивчають дві іноземні мови: крім англійської — ще й шведську, яка у Фінляндії є другою державною. Дивлячись на те, як у доньки викладають англійську, я розумію, що програма тут набагато легша, ніж в Україні. При цьому більшість фінів добре володіє англійською. Можливо, саме ця легкість у викладанні і дає результат, бо діти не сприймають іноземну мову як щось чуже і складне. Щодо навчання дорослих, то головна відмінність від України в тому, що викладач дає тобі до двадцяти відсотків матеріалу. Решта — самостійне вивчення.
Лікарняний через депресію
— Моя п'ятнадцятирічна донька також дуже задоволена фінською школою, — розповідає Sestry українка Інна Богач, яка в 2022 переїхала до фінського міста Еспоо. — Мене приємно здивувало те, що діти тут забезпечені всім: від зошитів і ручок до ноутбуків. І ти нічого не купуєш. У школах — найновіша техніка, а такої кількості музичних інструментів, як у доньки в музичному класі, я не бачила ще ніде. Якщо потрібні додаткові заняття з вчителем, вони будуть безкоштовними. Зараз у доньки починається профорієнтація, суть якої в тому, що діти йдуть на двотижневу практику в організації, яку самі обирають, щоб спробувати ту чи іншу професію.
На відміну від доньки, яка вже добре володіє фінською, мені мова дається нелегко. Але я працюю в магазині, де щодня розмовляю з людьми. Також займаюся розписом одягу (в Україні я мала свою артстудію). Я завжди кажу, що у Фінляндії маю дві роботи: ілюстрація — для душі (у мене вже навіть виставка тут була!), а магазин — щоб заробляти і не сидіти на шиї у держави. Це важка фізична робота з восьмигодинною зміною, але вона дозволяє заробити. Плюс я тут закінчила коледж за спеціальністю «косметологія», а такожі навчаю українських дітей малюванню в українському центрі в Гельсінкі.
Інна на виставці своїх робіт у місті Кааріна, 2024
В планах — переходити на робочу візу, яка веде до постійного президентства. У Фінляндії це можливо, якщо є робочий контракт з певною кількістю годин.
У Фінляндії важливо жити ближче до великого міста, бо саме там є можливості. Українці, яких після приїзду селили у провінціях на півночі, згодом все одно вибиралися ближче до міст. У місті є робота, але й життя тут дорожче.
В Еспоо місяць оренди трикімнатної квартири коштує близько 1400 євро (у Гельсінкі дорожче)
Менша квартира буде близько 800 євро, але разом з комунальними — близько тисячі (при цьому мінімальна зарплата зараз близько 13 євро на годину). Ще потрібно враховувати, що квартира під оренду буде порожньою — може навіть не бути підключена електрика. Геть усе — від меблів до лампочок — купуєш сам. Єдине, що буде — кухня.
Пральні машини є далеко не у всіх: у багатоповерхівці по черзі із сусідами можна прати та сушити речі у спеціально обладнаній пральні. А ще ти не маєш права клеїти шпалери або фарбувати стіни в колір, відмінний від білого, сірого чи блакитного. У Фінляндії, як і в інших скандинавських країнах, віддають перевагу мінімалістичному інтер'єру з білими стінами і меблями з IKEA. У фінському будинку не побачиш золотисті штори чи ліжко з балдахіном. До речі, будинки тут теплі, є централізоване опалення, що дуже важливо при суворому кліматі.
Наше місто Еспоо знаходиться на південному узбережжі, але навіть тут буває дуже холодно (якось було мінус тридцять і повітря буквально замерзало в носі), а сніг може йти навіть у травні. Найскладніший період тут настає у листопаді: довкола все сіре, постійно йде дощ, а світловий день дуже короткий. Йдеш на роботу в темряві, повертаєшся теж у темряві. Це гнітить, провокує депресію. Тому тут багато хто приймає не тільки вітамін Д, а й антидепресанти.
Кажуть, Фінляндія — країна щасливих, разом з тим тут високий рівень самогубств.
Стрес чи депресивний настрій можуть бути причиною невиходу на роботу й видачі лікарняного
Я не сказала б, що тут багато п'ють. Алкоголь дуже дорогий, і люди, які справді це люблять, пливуть на поромі до Таллінна, звідки повертаються з цілими тачками з пляшками. Я якось пливла на такому поромі — і була єдиною пасажиркою без тачки.
Попри специфічний клімат, Фінляндія мені подобається. І взагалі, не буває поганої погоди, буває лише неправильно підібраний одяг. Термобілизна, а також штани і куртки, що не промокають, — це тут речі першої необхідності. У Фінляндії немає гір, натомість багато красивих озер. Ми часто бачимо тут косуль, оленів, лисиць.
Зайчик біля дому
Цим людям немає куди повертатись
— Ліси й озера придають Фінляндії особливого суворого шарму, — підтверджує Христина Лєскакова. — А є ще білі ночі, до яких також потрібно адаптуватися. Спека тут буває рідко, хоча цього літа цілих три тижні трималося близько 28 градусів. Для фінів це спекотно, особливо з огляду на те, що тут немає кондиціонерів. Пережити сюрпризи клімату фінам допомагає їхній принцип «не напружуватися», піші прогулянки, а взимку — лижі.
А ще ж є Лапландія, де попадаєш у справжню зимову казку. Ми з донькою якось поїхали туди на один день. Перед Різдвом там неймовірна атмосфера, але навіть без ночівлі це дуже дороге задоволення.
За словами Христини й Інни, фіни досі активно допомагають українцям, обговорюючи потенційну загрозу і їхній країні з боку сусідньої Росії.
— В історії Фінляндії теж була війна з Росією, тому фіни нас розуміють і підтримують, — каже Христина. — Те, що Росія прагне поширити агресію на країни ЄС, тут також жваво обговорюється. Судячи з настроїв, фіни у разі необхідності підуть захищати свою землю. Хоча морально, звичайно, ніхто не готовий до війни. Завдяки соціальній захищеності фіни набагато більш розслаблені, ніж були ми до війни.
У Фінляндії справді почуваєшся безпечно: розумієш, що якщо раптом втратиш роботу, держава тебе підтримає, якщо раптом захворієш, тобі не доведеться шукати гроші на дороге лікування
І це і є одна з причин, чому так багато українців думають залишитися у Фінляндії навіть після закінчення бойових дій. А друга причина — походження українців, які приїхали до країни.
«Є особливість, яка відрізняє Фінляндію від Польщі та інших західних європейських країн: сюди приїхало багато українців з окупованих територій або зі сходу України, — цитує соціолога, члена правління Товариства українців у Фінляндії Арсенія Свинаренко фінське медіа YLE . — Це був чи не єдиний шлях потрапити з окупованих територій через Росію до Західної Європи, насамперед до Фінляндії, Естонії чи Латвії. Цим людям нема куди повертатись. Вони втратили все, їхні міста і села зруйновані» .
Тому дедалі більше українців, які перебували в країні від тимчасовим захистом, зараз переходять на довгостроковий дозвіл на проживання типу А, що дає можливість після чотирьох років перебування і роботи у Фінляндії подаватися на отримання дозволу на постійне проживання. І хоча закон передбачає, що людина, яка перебуває в країні, може мати лише одну посвідку на проживання, для українців зробили виняток — їм дозволено мати і тимчасовий захист, і дозвіл на тривале проживання.
Через російські обстріли, які нищать українську енергетичну галузь, останні 2,5 роки українці живуть під постійною загрозою відключень світла — блекаутів. Ворог продовжує бити по енергетичній інфраструктурі, електрики продовжують її ремонтувати, а українці — боротися.
47 людей пробігли краківським парком — у темряві з ліхтарями. Як розповідає співорганізаторка забігу в Кракові Марія Новосельська, для бігу було обрано коротку дистанцію, зручну для початківців, а неонові палички й ліхтарі в руках стали символами боротьби світла з темрявою. У Кракові вдалося зібрати понад 700 євро. Реєстрація на забіг коштувала 12 євро, але задонатити можна скільки завгодно. Організатори — «Нова пошта» та Lotus Foundation.
До забігу долучилися також поляки й інші іноземці. Польський студент Карл живе у Кракові. Вважає, що подібні заходи дуже важливі. Він підтримує Україну й регулярно намагається долучатися до благодійних івентів, спрямованих на її підтримку. Його друг Кшиштоф каже, що мотив благодійного забігу Run For Light дуже йому відгукнувся. Він хоче підтримувати українців, бо вважає, що те, що відбувається в Україні — неприпустимо.
Карл і Кшиштоф
Марія з Рівненської області переїхала до Польщі через війну два роки тому й прийшла на забіг, аби підтримати військових і медиків в Україні: «Такі заходи гуртують. А також це чудовий спосіб допомагати тим, хто залишився в Україні. Особливо військовим та медикам, бо вони рятують життя».
Тетяна із Запоріжжя біжить з великим українським стягом. Вважає, що українці за кордоном мають бути активними й показувати свою солідарність. Тетяна виїхала з України на шостий день війни, а коли трохи адаптувалась, почала організовувати багодійні забіги в центрі Кракова. І брати участь в інших забігах на підтримку України.
«Щороку ми бігаємо на День незалежності, — розповідає Тетяна. — Цьогоріч з нами було 73 людини. Бігли ми 3,3 км, які символізували кількість років незалежності України. Наступного року це буде 3,4 км. Подібні заходи підтримують дух і об’єднують українців за кордоном».
Благодійний забіг уже пройшов у 12 містах. Так, у Берліні для Чернігівського військового шпиталю зібрали 850 євро. Один з 59 учасників Ярослав пробіг дистанцію двічі — за себе та за свою подругу, яка не встигла прилетіти з Португалії. У Вільнюсі 101 учасник зібрав 1291 євро. У Барселоні для 26-ої окремої артилерійської бригади вдалося зібрати 659 євро для закупівлі систем Starlink та генераторів. 24 жовтня забіг відбудеться в Лондоні, після чого стане відома загальна сума зборів.
Run For Light у Барселоні. Фото @ukrainianrunnersbcn
Особливістю благодійного забігу Run For Light став інклюзивний стартовий сигнал, що замінив традиційний пістолетний постріл, звук якого може бути травматичним для людей із ПТСР та іншими медичними станами, спричиненими війною. Новий сигнал — це звук трембіти й відлуння, яке звучить, поки учасники не почнуть забіг. Сигнал розроблений «Новою поштою» спільно з міжнародними й українськими експертами: звуковими дизайнерами з Лос-Анджелеса, психологами, фахівцями з психоакустики Гарвардської медичної школи, професорами найбільшого технічного університету Києва тощо. А протестовано — ветеранами.
Її картини є в колекціях родини Клінтонів, Бреда Пітта, Джорджа Клуні, Софі Лорен і Ніколя Саркозі, в її жилах тече королівська кров, а обличчя увіковічене в монументі Незалежності на Майдані. Христина Катракіс — американська художниця й галеристка, а також посол Фонду ООН в Україні. Як громадянка США вона могла б виїхати від війни за океан, натомість разом з чоловіком організувала пункт гуманітарної допомоги у Ворохті, а також збір коштів та доставку речей першої необхідності з-за кордону. Понад сто тисяч людей вже отримали допомогу завдяки її діяльності. При цьому Христина та її команда вже майже два роки працюють на голому ентузіазмі, не отримуючи за свою діяльність ані копійки.
На сьогоднішній день широкомасштабна міжнародна місія «Be the light» забезпечує необхідним вимушених переселенців у різних куточках України, допомагає військовим частинам, рятує тварин з окупованих територій та лінії фронту тощо. Христина та її чоловік Роман багаторазово їздили на передову, евакуювали людей, вивозили колони з-під обстрілів. Нещодавно Forbes Baltics визнав Христину Катракіс однією з найвпливовіших людей з балтійським корінням в Україні.
Валерій Залужний теж долучився до міжнародної місії ООН і співпрацює з Христиною. Фото з приватного архіву
«Син Марко, коли їде біля стели на Майдані, завжди каже: «О, мама!»
Дарія Горська: Христино, вітаю з черговою нагородою. У Forbes Baltics вас включили завдяки дідусю — литовському історику і археологу Симону Гедиміну-Пільке. До того ж у ваших жилах тече кров останнього короля Грузії та Вірменії, королів Сардинії та П’ємонту, грецьких і українських митців, польських принців і графів...
Христина Катракіс: Я — як кетчуп Heinz 57, в якому купа різних приправ. Дуже пишаюся своїм родом, своїми пращурами. Зокрема — польськими. Це давня родина Ржевуцьких, вони були багатшими за самого короля і фінансували багато історичних військових походів. Моя пра-прабабця Евеліна Ганська була дружиною Оноре де Бальзака, завдяки їй були збережені й видані тексти Бальзака. Маєток Евеліни знаходився в селі Верхівня на Житомирщині. У радянські часи родину було розстріляно більшовиками, навпроти маєтку встановили пам’ятник Леніну. Скільки я зверталась до різних структур з проханням зняти цей пам'ятник — ніхто не реагував. Тоді ми самі розбили його кувалдами. Сподіваюсь, колись там все ж стоятиме монумент Евеліні й Бальзаку.
ДГ:Ви говорите польською?
ХК: Вільно. З дитинства говорила з однією бабусею польською, з іншою бабусею і дідусем — грецькою, з батьком — українською. Тато щотижня давав мені вчити новий вірш Шевченка, а в неділю я мусила його розповідати перед пам’ятником Тарасу Григоровичу. Так я вивчила Кобзар. Але оскільки з десяти років жила у Сполучених Штатах (мого батька запросили робити великий монумент в Чикаго і вся родина переїхала туди), то думаю я переважно англійською, адже вчилася та працювала я в Америці. Тож, коли у 2011 році повернулась до Києва, українську довелося вчити наново.
ДГ:Ваш батько Анатолій Кущ ліпив монумент «Незалежність» з вас. У сестри Либіді теж ваше обличчя. Коли бачите ці пам’ятники, впізнаєте в них себе?
ХК: Не думаю про це. А от син Марко, коли їде біля стели на Майдані, завжди каже: «О, мама!» Це кумедно виглядає з боку.
З батьком Анатолієм Кущем на Майдані біля стели, прототипом якої стала Христина. Фото з приватного архіву
«Марія Примаченко подарувала мені свою картину й сказала: “Це червоний звір, який проковтнув зорі”. А незабаром вибухнула ЧАЕС»
ДГ:Ви малюєте з двох років. Коли батьки почали помічати ваші здібності до образотворчого мистецтва?
ХК: Я була дивною дитиною. В дитячий садок не ходила, любила шахи, вигравала турніри навіть з дорослими. Обожнювала книжки, у чотири роки прочитала Іліаду та Одісею. Малювання було моєю першою мовою, якою я доносила світу свої думки.
ДГ:А коли вам було шість, стався Чорнобиль, який поділив ваше життя на «до» і «після», адже ваша родина мешкала зовсім поруч з ЧАЕС…
ХК: Ми жили в Ораному — це саме на межі 30-кілометрової відстані до реактору. Села, що були ближче, евакуювали, а наше — ні. Я була дитиною, події в Чорнобилі здавалася мені чимось неймовірним, навіть містичним. А незадовго до того, як сталася аварія, її передбачила сама Марія Приймаченко. Ми приїхали до відомої художниці разом з мамою — Марія вийшла нам назустріч така гарна, блакитноока, вже на милицях. Подарувала мені свою картину і сказала: «Дивись, це — червоний звір, який проковтнув зорі». А незабаром вибухнув четвертий енергоблок ЧАЕС. Я досі бережу ту роботу Приймаченко, і вважаю Чорнобиль звіром, який проковтнув зорі.
Та сама пророча картина Марії Примаченко «Звір, який проковтнув зорі». Фото з приватного архіву
В ніч аварії сталася ще одна дивна річ: до нас в хату залетів кажан і заплутався у мене у волоссі, потекла кров. Мій дід-грек сказав, що то дуже погана прикмета. А на ранок я побачила, що трава на полі стала срібною. Вона сяяла під сонцем!
Це зараз ми розуміємо, що то був радіаційний пил. А тоді ніхто нічого не знав, на вигін випустили корів, ми пили те молоко... За тиждень у мене з’явились радіаційні опіки, рани, які не гоїлись. Потім набрякло горло, пухлини душили мене — почалися проблеми з щитовидкою. Разом з іншими постраждалими дітьми мене вивезли до Львова — без батьків. Лікарні не хотіли нас приймати, бо ми — чорнобильці. По дорозі супроводжуючі декілька разів зупиняли автобус, нас змушували роздягатись, обливали холодною водою зі шлангів, давали йод і кагор. Я пам’ятаю апарат, яким вимірювали мою накопичену дозу радіації — я фонила страшенно. Мені зробили операцію на щитовидці, після якої мама декілька тижнів тримала мене на руках, щоб я не захлинулась кров’ю. Я їй надзвичайно вдячна за те, що вона мене виходила.
Наслідки Чорнобиля я відчувала все життя. Довго не могла завагітніти, потім стався викидень, а коли, зрештою, народила дитину, вона померла на шостий день з діагнозом «чорнобильське серце» — це коли серце все в маленьких дірочках. Я дуже тяжко пережила цю втрату. Ще й тому, що мій тодішній чоловік фактично кинув мене в лікарні з помираючою дитиною. Я подала на розлучення. Щоб не збожеволіти, писала, виливала свій біль у картини. Моя серія «Зона» виставлялась у найбільших музеях світу і виграла міжнародну премію «Freedom to create».
Картина Христини Катракіс із серії «Зона». Фото з приватного архіву
ДГ:Кожна ваша серія — це історія кохання, болю, втрати. Чи не важко вам продавати свої роботи? Як ви відриваєте їх від серця?
ХК: Для мене написати картину — це як дитину виносити і народити. Але відривати від себе не боляче. Коли картина вже написана, вона для мене перестає існувати, я відпускаю її в світ, як відпускають від себе дорослих дітей. У мене вдома немає жодної з моїх робіт, крім тих над якими я працюю. Бо якщо вони висітимуть на стінах, я завжди буду думати, що можна було б покращити. Це дратує. Картина має йти в світ і виконувати свою місію — викликати у людей емоції. У мене вдома вона цього не зробить.
ДГ: Ваші роботи є в колекціях видатних голлівудських акторів, президентів України, США, Франції. Чи є покупець, яким пишаєтесь найбільше?
ХК: Зазвичай я просто дізнаюсь від дилерів, що мою роботу придбав хтось із знаменитостей. Це, звісно, приємно. Але буває, що пасивні стосунки художник-покупець переростають у щось більше. Так, наприклад, сталось з Мері Ламберт (знаменита голлівудська режисерка й кліпмейкерка, яка, зокрема, знімала кліпи Мадонни — Ред.). Вона відчула мою серію «Зона» так глибоко, як ніхто інший. Мері стала моїм другом і творчим партнером. Вона збирається знімати серіал про Чорнобиль на основі історії дитячих спогадів Silver Fields, які були видані в США. Я працювала художником-постановником в її фільмах. Ще одна однодумиця — дружина співака Боно Елі Г’юстон, яка заснувала міжнародну Чорнобильську організацію в Ірландії. Для мене це дуже важливо, адже після втрати своєї дитини я теж багато допомагала дітям, постраждалим від наслідків Чорнобильської катастрофи.
«Знаю жінку, яка сама врятувала десятки людей з розстріляної росіянами автомобільної колони»
ДГ:Христино, чому ви вирішили переїхати з Америки в Україну?
ХК: Після розлучення з першим чоловіком і смерті дитини я жила в Греції, розписувала церкву Святого Миколая на острові Мілос. Мені подзвонили з Києва і запросили стати куратором музею сучасного мистецтва. Мене нічого не тримало — я закінчила розпис церкви і поїхала в Україну. Тут познайомилась зі своїм теперішнім чоловіком Романом.
ДГ: В музеї?
ХК: Ні, у себе вдома (сміється). Мені потрібен був переклад одного документа на німецьку мову, а Роман — лінгвіст, і тоді саме повернувся з Мюнхена. Наші спільні знайомі його порекомендували. З першого погляду, з першої чашки кави було відчуття, що ми одне одного знаємо все життя. За рік до того циганка на острові Мілос мені наворожила це кохання. Вона сказала: «Твій чоловік прийде до тебе додому». «Він що, сантехнік чи електрик?» — засміялась я. «Ні, каже. Ти з ним познайомишся через спільних друзів». Так і сталося. Ми вже десять років одружені. Нашому сину Маркові — вісім. Він — Боже благословення нашій родині.
До речі, саме з ініціативи Романа почався той волонтерський рух, який пізніше виріс у міжнародну місію допомоги українцям «Be the light».
Христина з сином Марком та чоловіком Романом на початку 2022 року до війни. Зараз всі троє волонтерять, а малий Марко навіть має медаль від Валерія Залужного за допомогу Україні. Фото з приватного архіву
А сталося все так: 24 лютого о 5 ранку наш шестирічний син Марко прокинувся від вибухів: «Мамо, що це?» «Війна, синку». Наступного дня ми виїхали до Західної України. Єдине, де вдалося знайти житло, щоб переночувати — Ворохта. Ранком Роман пішов в місто купити їжі, але полиці в магазинах були порожніми, а люди все прибували і прибували.
В перший день приїхало дві тисячі переселенців, за тиждень було вже п’ять тисяч. Роман сказав: «Треба організовувати пункт допомоги і підключати всі контакти, всі ресурси, інакше в містечку скоро почнеться голод». Навколо нас згуртувалося багато людей — і місцевих, і приїжджих з Маріуполя, Мелітополя, Енергодара. У Ворохті й досі є склад, де люди за картками ВПО (внутрішньо переміщена особа — Ред.) можуть взяти все, що необхідно: речі, їжу, засоби гігієни, одяг. Разом з місцевою владою вдалося переробити бази відпочинку на пункт постійного безкоштовного проживання для ВПО. Організувати триразове харчування, для хворих і літніх людей — лікування. Ворохта — це справжній курорт. Але роками утримувати там людей буде неможливо, тому зараз ми намагаємося потихеньку долучати переселенців до реального життя, роботи, волонтерства. Багато з тих, кому ми допомогли, тепер теж хочуть допомагати.
Ще я дуже пишаюсь, що до нашої місії долучилися українські міністри й високопосадовці, відомий продюсер й актор Енді Коэн, продюсер Чарльз Уэсслер — лауреат прімї «Оскар» за фільм «Зелена книга». І наш головнокомандувач Валерій Залужний, разом з яким наша місія може допомагати не тільки цивільним, але й воїнам на фронті.
Крім діяльності гуманітарного хабу в Ворохті, ми передаємо допомогу — їжу, медикаменти, засоби гігієни — до інших областей, їздимо туди самі, щоб вручити ці речі в руки тим, хто їх потребує. Туди де небезпечно — Костянтинівка, Куп’янськ, Часів яр, Бахмут — мій чоловік їде зі своєї командою, а я залишаюсь з дитиною. Роман — кризовий координатор ООН, ініціатор багатьох проєктів. А ще він працює в міжнародній розвідці. Іншими словами, саме він забезпечує нашу родину. Адже я вже майже два роки нічого не отримую від Фонду ООН за свою волонтерську діяльність.
Раніше успішно працювала художницею, куратором і координатором проєктів, але вже два роки робити це немає можливості, бо кожен мій день зараз присвячений місії.
ДГ:Але ж ви все одно пишете?
ХК: Зараз працюю над новою серією робіт, що присвячена пережитому під час війни. В нашому архіві просто неймовірні історії, про які — прийде час — дізнається весь світ. Наприклад, про розстріляну під Макаровом колону. Там були літні люди, машини з написом «ДІТИ», але бурятів це не зупинило, вони відкрили вогонь з танків і БТРів. Одну бабусю так пошматувало, що частини її тіла летіли на її ж онуків. Коли її, все ще живу, витягли з машини, вона попросила: «Добийте мене». На що ворог їй відповів: «Нєт, ми же нє убійци». А своєму товаришу сказав: «До утра она нє доживьот». «Та хто ти такий, щоб вирішувати, скільки мені лишилось жити?» — обурилась ця красива літня жінка. І вижила. На зло ворогу. Зараз вона в Німеччині разом з родиною.
Картина «Діва Маріуполя», над якою Христина працює зараз. Фото з приватного архіву
Була й інша історія — Олени Самойленко, яка самотужки вивезла цілу колону з-під обстрілів. Їй було тоді 33 роки, вона родом зі Здвижівки, коли в їхнє село зайшли росіяни, танки стояли в кожному дворі. Люди два тижні ховалися по підвалах, почали голодувати. Потім ті, у кого маленькі діти, по ночах намагались перебігати до тих, в кого є корови, а їх стріляли по ногах. Людям не було що втрачати, вони вирішили виїжджати колоною. Ми до них добратись в той час не могли, ці населені пункти були під контролем чеченців. Під Макаровом колона потрапила під обстріл. В перших машинах ніхто не вижив — люди були просто потрощені. Їх витягали з машин і закопували при дорозі. Поранених, скривавлених просто кидали на землі помирати. Одна жінка вирішила спробувати врятувати людей. В її чоловіка була розтрощена голова, старший син контужений, за дочку мама страшенно боялась, що росіяни її згвалтують і вб’ють (там дівчина-підліток, справжня красуня), а молодшому — три рочки. І ось вона вночі пробралась через очерет до сусіднього села й перетягла з собою кого могла. Але як забрати тих, хто не може йти? І вона, ризикуючи життям, пішла домовлятись з росіянами, щоб вони дали їй можливість вивезти поранених. І таки переконала їх! Їй навіть машину дали. Ця жінка сама перетягнула дітей і дорослих — поранених, стікаючих кров’ю — до авто, сіла за кермо й повезла їх до шпиталю. А потім повернулася за іншими. Вона таких ходок зробила п’ять чи шість. І врятувала — одна — всю колону. Такі історії закарбовуються в пам’яті назавжди.
Олена Самойленко (третя праворуч з хлопчиком на руках) та люди, яких вона врятувала. Ворохта 2022 року. Зараз вони в Німеччині. Фото з приватного архіву
Так само як історія з прикордонником. Уявіть: третій день війни, ми на кордоні з Румунією зустрічаємо нашу першу фуру з гуманітарною допомогою. Прикордонник, дивлячись на наші паспорти — мій і мого шестирічного сина, питає: «А що ви тут робите? Ви ж американці. Чому не виїжджаєте?» «І що, кинути всіх помирати, кинути Україну? Хто ж тоді буде допомагати, як всі виїдуть?» — здивувалась я. І цей дорослий чоловік раптом... заплакав.
ДГ: Варіант виїзду ви взагалі не розглядали?
ХК: Ми допомогли виїхати багатьом родинам, але самі вирішили залишитись. То був свідомий вибір кожного, навіть Марка. Я з ним одразу поговорила серйозно, прямо спитала, чи хоче він, щоб я його вивезла за кордон. Марко сказав, що разом з татом залишиться і буде захищати Україну. Так і сталося. Він вже два роки з нами — розвантажує фури, доставляє речі дітям, які приїхали зі сходу. І дивлячись їм в очі, чуючи їхні історії, завжди каже: «Мамо, нам не можна зараз нікуди їхати. Ще стільком людям потрібно допомогти! От закінчиться війна — поїдемо на море». У Марка є навіть медаль від Залужного за його допомогу Україні. У сина своя місія, і ми ним дуже пишаємось. Тому ні про який виїзд до США навіть не йдеться. Журналісти називають мене символом України через те, що у стели Незалежність мої риси. То скажіть, якщо я, символ країни, втечу, що ж тоді буде з Україною?
Sestry публікують розповідь одеситки Наталії Делієвої, відомої військової та гуманітарної волонтерки з позивним «Мама». Аби заробляти на потреби військових та цивільних, а також доносити важливу інформацію про Україну до іноземців, Наталія возить світом мультимедійні виставки «Імерсивний Шевченко — душа України» та «Україна: рік незламності, культура опору». Очільниця всеукраїнської громадської організації «Асоціація жінок України «Дія» вже заробила для допомоги українцям під час війни понад сім мільйонів гривень.
Наталія Делієва. Фото з приватного архіву
«Ми вас чекаємо, як в дитинстві маму з базару»
20 лютого 2022 року мені зателефонував замполіт та попросив допомогти з матеріалами для укріплень. Я збентежена. Навіщо, що зміцнювати? У Сараті?
«Ні, — каже він. — Нас перевели, ми неподалік Одеси». Ок, сказала я, та 23 лютого привезла їм все, що просили. Ще подумала: поганого дня з радянською історією я з військовими зустрілася, але оскільки я не з квітами, а з мішками для піску приїхала, то нічого.
Ну і все… 24 вранці чоловік розбудив: «Війна почалася!» Я на нього накричала спросоння: «Що ти верзеш! Яка війна?» Той день був для мене, наче страшний сон. Мені здавалось, що я маю прокинутися, що все не правда. Це безглуздя! За що? І тільки наступного дня я прийшла до тями. Вранці замполіт написав, що потрібні клейонка, скоби, цвяхи. Понеслося…
Друзі пропонували мені виїхати за кордон в США, в Німеччину, в Чорногорію, в Бельгію і навіть в Австралію. На що я їм відповідала, що нікуди не поїду, бо якщо ми всі поїдемо, то хто буде нашим захисникам допомагати? Хто їм запчастини, плитоноску, хліб та воду привезе?
Ось так кожного дня і до сьогодення: біжу, дістаю, купую, прошу, торгуюсь, знаходжу, пишу, благаю, знову прошу, знову дістаю.
Три місяці 18-ий окремий батальйон морської піхоти був в Одеській області. Кожного дня я була у них в різних точках, бо батальйон дуже великий. Моталась всім узбережжям Чорного моря. Я коли до них приїжджала, вони мені казали: «Ми вас так чекаємо, як в дитинстві маму з базару». Або: «Нарешті, Одеса-Мама приїхала!» Такий вони мені й позивний дали — МАМА. Не всім я в мами годжуся за віком, зате люблю їх і турбуюсь про них справді, як мама.
Наталія та її морські котики. Фото з приватного архіву
Я навіть якось записала:
Біжать до «Мами» морські котики:
— Володі треба берці 48 розміру.
— У Миколи вушко від окулярів зламалось.
— У Петра на телефоні тріснуло скло.
— Іллюші треба одноразовий посуд.
— Дмитру — розгрузку.
— Артему — запчастини.
— Василю — намет.
Я називаю їх на ім'я та не питаю їх позивних, бо не військова людина. Я просто турбуюсь про котиків.
«На тілі військового був одяг, який я йому подарувала, і хрестик, який його не врятував»
На початку війни було дуже важко. Велика частина постачання 18-го окремого батальйону морської піхоти була на мені. Від мішків з рисом та цукром до бронежилетів. Держава була не готова, тому плутанина була страшна. Довелося справлятись волонтерам.
Зараз пишу, згадую, диву даюся, як я все витримала. Адже крім роботи на ниві волонтерства, у мене - чоловік, діти, онуки, мама 86 років, тато 87 років, громадська жіноча організація, благодійний театральний фонд, купа родичів, моя політична партія, яку я очолюю на Одещині, гуманітарний центр допомоги внутрішньо переміщеним особам.
В травні 2022 року я не розуміла, які страшні випробування, яка жахлива біда чекає попереду. Нещастя почалися, коли мій батальйон перевели на нуль в Миколаївську область.
Коли я вперше побачила комбата Сергія Дердугу, поруч з яким провела в штабі три місяці війни, то подумала, що він - водій. А на водія подумала, що він — комбат. Бо підполковника-орденоносця, з двома пораненнями, який захищає країну з 2014 року, кіборга з Донецького аеропорту я уявляла чоловіком років п'ятдесяти. А виявилось, що це 38-річний красень. Я закохалась в нього — волонтерською любов’ю, дуже поважала його та пишалась тим, який він патріотичний, мужній, розумний, хоч і молодий, але справжній батько свого батальйону.
Всі штабні бували у нас вдома. Моя родина запрошувала хлопців на всі свята. Останнє свято, коли ми були разом — Великдень. Ми пили батьківський компот за Перемогу і домовились святкувати нашу реальну майбутню перемогу обов’язково разом, теж у нас.
Наталя Делієва (в центрі) з чоловіком (праворуч від героїні), батьками (сидять), комбатом Сергієм Дердугою (ліворуч від героїні) та морськими котиками. Фото з приватного архіву
Ще у мене був справжній військовий «синочок» Анатолій Перепеличний, якого я теж дуже любила. В батальйоні він відповідав за техніку безпеки, а також вів сторінку на фейсбуці. Він був такий маленький і худенький, що вся форма на нього була завелика, і я віддавала її костюмерам у театр, щоб вони її ушивали. Мені приносило радість купувати йому гарну військову форму, фірмові красиві куртки та кепки. Він так радів, коли все це одягав. Одного разу він попросив мене подарувати йому натільний хрестик. Я привезла хрестик, який моя мама придбала в Єрусалимі. Він був там посвячений.
Чому я пишу про Толіка був? Тому що 27 травня 2022 року, коли 18 окремий батальйон форсував річку Інгулець, все і почалося… Це була страшна ніч в моєму житті, адже інтуїцію не введеш в оману. Хлопці не дзвонили, не писали, моє серце вискакувало з грудей. Потім мені телефонували дружини та мами хлопців з батальйону, вони розповідали страшні речі, як їх бомблять, як вони гинуть. Я дзвонила комбригу й благала його щось зробити. Але… незабаром подзвонив Ілля та повідомив, що комбат загинув. А Толік зник безвісти.
Я була в ступорі й не могла в це повірити. Як загинув? Як пропав? А потім, як у сні... Комбат в труні. Мені хотілося його підняти з труни. Комбате, піднімайся! Ти не маєш права бути мертвим! Як без тебе батальйон?
Останнє фото з комбатом Сергієм Дердугою. Приватний архів
Мій стан був жахливий. У мене віднімались ноги, я не могла навіть говорити. Просто мовчала і плакала… Я не знала, що у людей може бути так багато сліз, вони просто лились з моїх очей весь час…
Я вирішила, що покину військове волонтерство, бо не витримую більше загибелі когось з моїх морських котиків. Але через тиждень після поховання комбата він мені наснився. Сергій був дуже спокійний і сумний, віні дивився мені в очі, нічого не говорив, але по його очам я зрозуміла, що він просив, щоб я не кидала батальйон.
Та я й сама вже це розуміла. Не може волонтерка з позивним «Мама» кинути своїх синочків.
Толік зник. Я ж маю знайти молодшого лейтенанта Анатолія Перепеличного!
Ми шукали його пів року. Скільки листів ми написали, стільки різних військових інституцій обійшли. Ми шукали його разом з його батьками, він у них єдиний син. Я молилася Богу, щоб Толік був у полоні. Але ні… На жаль, він загинув того самого дня — 27 травня. Його та ще одного піхотинця пізніше знайшли в підвалі в селі, поряд з яким точився той бій. Тіло Толіка було без голови. На тілі був одяг, який я йому подарувала, і хрестик, який його не врятував…
На похованні Толіка мене не було, адже я не змогла швидко повернутися в Україну з Берліна. Я знову вес час плакала і ніхто не розумів, що зі мною відбувається. Згодом я приїхала до нього на могилу в село Городківка Вінницької області. Його батьки кожного дня приходять до нього на цвинтар, кожного дня! Коли я від них їхала, мама Толіка дала мені пакет з грошима й попросила на ці гроші допомогти батальйону.
Батьки Толіка стали для мене близькими людьми. Я їх ніколи не покину.
Я пережила вже багато смертей військових. Моя душа наче зцементувалась. Мені тяжко, дуже тяжко, але я маю діяти та працювати. Заради загиблих, щоб їхня жертва не була марною. Заради живих, щоб перемогти.
Я продовжую військове волонтерство. До 18-го окремого батальйону морської піхоти додались 37-ий окремий полк зв’язку, 183-й окремий батальйон легкої піхоти, дивізіон артилерії 37-ї бригади морської піхоти. Вони, мої любочки, нагороджують мене подяками, грамотами, медалями. Звісно, мені приємно.
«Історія повторюється і ми, як колись Олександр Кошиця, розповідаємо красиво про Україну на міжнародній арені»
Заради перемоги я як президентка благодійної організації «Перший благодійний театральний фонд» працюю на культурному фронті, що ділиться на три напрямки.
Перший – це допомога митцям, які опинилися в скрутному положенні через війну. Це ветерани театру та кіно. актори, режисери, хореографи, костюмери. Якщо державні театри ще якось тримаються, держава виплачує працівникам зарплату, то приватний сектор культури та кіно знаходиться в тяжкому стані. Тому допомагаємо продуктами харчування, ліками, фінансами.
Другий напрямок — організація концертів для військових та в шпиталях. Робимо маленькі концерти для підняття духу.
Третій вагомий напрямок — культурна дипломатія.
Ще до війни, до Дня Незалежності України, ми з командою створили мультимедійну виставку «Тарас Шевченко — душа України». Виставка вийшла дуже вдалою, прем’єра відбулась в Одесі. Ми готувались до прем’єри в Києві, яка мала відбутися у березні 2022 року, але війна стала на заваді. Однак завдяки моєму партнеру в Канаді Валерію Костюку цю виставку з початку війни показали в містах Канади та США (Чікаго, Бостоні, Сан-Франциско, Лос Анджелесі, Денвері, Клівленді та Піттсбурзі).
Імерсивна виставка про Тараса Шевченка. Фото з приватного архіву
Кошти від проданих квитків ми перераховуємо на спецрахунки Національного банку України та Червоного Хреста України та на локальну волонтерську допомогу. Ми вже зібрали понад сім мільйонів гривень.
Потім на прохання Міністерства культури та інформаційної політики України наша команда зробила ще одну імерсивну виставку «Україна — земля хоробрих» про війну в Україні. Свої дві виставки ми показали в Торонто та Вінніпезі, а також у Парижі в найвідомішому імерсивному просторі Франції «Grand Palais Immersif».
Кадр з імерсивної виставки «Україна — земля хоробрих» у Парижі. Фото з приватного архіву
Культурна дипломатія передбачає використання всього, що пов'язано з культурою, мистецтвом та освітою з метою захисту національних інтересів України на міжнародній арені.
Один з яскравих прикладів української культурної дипломатії відбувся ще у 1919 році.
Тодішній голова військ і флоту УНР Симон Петлюра наказав зробити закордонні гастролі українського хору під керівництвом Олександра Кошиці з метою протидії російській пропаганді та промоції української культури й незалежності в Європі.
Закордонне турне Капели стало першим проєктом культурної дипломатії в історії України. Саме завдяки цим гастролям світ уперше почув «Щедрика» Миколи Леонтовича, а українська культура й державний престиж України здобули позитивний резонанс у 17 країнах світу. У «Спогадах» Кошиця описував, як відбувались концерти в Парижі 1919 року, де було чимало російських емігрантів, які псували афіші нецензурними написами та збирались освистати капелу, але навколо було чимало поліції (як нам це знайомо й через 105 років).
Концерти в усіх містах пройшли з надзвичайним успіхом. Західноєвропейська преса із захопленням писала про тріумф українських музикантів. Протягом 1919 — 1921 років капела здійснила вдале турне країнами Європи, а у 1922 році перетнула Атлантику аби підкорити Америку. З великим успіхом капела гастролювала по світу, тільки в країнах Південної Америки хор дав близько 900 концертів.
Українська республіканська Капела під керівництвом Олександра Кошиці під час світового турне 1919 року. Фото: Центральний держархів вищих органів влади України
На жаль, Україна в тій більшовицько-українській війні не перемогла, тому радянська влада не давала дозволу хору повернутись на Батьківщину. Олександр Кошиця переїхав до Канади у місто Вінніпег, де керував хором та став співзасновником центру української культури під назвою «Осередок».
Мене переповнює гордість, що наша команда саме разом з «Осередком» зробила імерсивну виставку про українсько-канадський центр та українських митців в Канаді. І, звісно, про Олександра Кошицю.
Цю імерсивну виставку ми продемонстрували в Торонто у вересні цього року на щорічному найбільшому українському фестивалі Північної Америки BWV Toronto Ukrainian Festival. Незабаром ми будемо демонструвати українські імерсивні виставки в Німеччині, Японії, Мексиці, Австрії та Польщі.
Історія повторюється і ми, як колись Олександр Кошиця, красиво розповідаємо важливу інформацію про Україну на міжнародній арені.
Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.
.jpg)
