Ексклюзив
20
хв

Від мисливця — до снайпера

Ми довго домовлялися про це інтерв'ю, хоч знайомі понад рік. То він був на позиціях, то машину треба було відремонтувати, то за запчастинами з'їздити. «Поїхали на полігон, бо як інакше показати те, чим я займаюся?» — Бумер, 46 років, снайпер 63-го батальйону 103-ї львівської бригади територіальної оборони ЗСУ

Кароліна Баца-Погожельська

Фото: Shutterstock

No items found.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Він лежить на снігу в білому камуфляжному костюмі: розгледіти можна хіба що завдяки чорній балаклаві. Але це виключно для нашої статті, бо «на роботі» він повинен повністю зливатися з фоном. Взимку — з білим. В інші пори року — білий комбінезон змінює спеціальна маскувальна сітка зелено-коричневого кольору, в якій він схожий на людину-дерево. «Важко описати словами, яка у нас робота. Іноді лежиш отак дві доби в цьому снігу, просто чекаєш. Але ж хтось повинен це робити, — пояснює Бумер і заряджає свою зношену самозарядну гвинтівку СВД спеціальними патронами. — А цей приціл пам'ятаєш? Ти ж мені його привезла. О, на ньому досі два сліди від уламків, але, на щастя, він все ще працює».

Снайпер з позивним "Бумер".
Фото авторки

Навесні минулого року частину його підрозділу відрядили з Куп'янського району, де вони перебувають без ротації з жовтня 2022 року, — на Донбас. В тому числі й самого Бумера. Повернувся командир з наради із наказом негайного виконання: збирайтеся, ми виїжджаємо. «Ми думали, що їдемо на позиції, а він: під Куп'янськ, тільки не на нашу ділянку, а трохи далі, не до «своїх», — згадує Бумер. Дуже швидко стало зрозуміло, що «відрядження» триватиме не менш як місяців три. Війна вимагає гнучкості.

Вночі вони прибули на нову базу, і вже наступного дня вийшли на позицію. До ворога — всього 50-100 метрів. Якоїсь ночі почався масований обстріл з боку росіян. «У хід йшло все: авіація, артилерія, стрілецька зброя», — розповідає снайпер. Тоді на зміні була вся «делегація» з десятка осіб, але у них не було жодних шансів. На базу примчав Рудік, командир рідного підрозділу Бумера. «Сідай, Кароліно», — він добре знав, що ми товаришуємо і що, зрештою, у всій цій «делегації» немає жодної чужої мені людини. Всі вони були більшою чи меншою мірою тяжко поранені. До сьогоднішнього дня двоє бойових товаришів Бумера вважаються зниклими безвісти.

На полі бою один з уламків потрапив Бумеру в руку. Потрібна була госпіталізація. Але вже за кілька днів він в лікарні він почав ходити по стінах, бо не міг довго терпіти таку бездіяльність. Рука, однак, сильно набрякла, тож це ускладнило б стрільбу. «У мене ще є друга: тоді, вночі, виявилося, що з неї я теж можу стріляти», — жартував снайпер. Це не перше його поранення на війні: пережив кілька серйозних акустичних травм, що призвели до значної втрати слуху. Але, як сам каже, — важливіше те, що він все ще добре бачить.

Чому взагалі став снайпером? Тому що пішов в армію добровольцем. «У мене був день народження 24 грудня, приїхав додому зі Швейцарії, де вже тривалий час працював на будівництві. Роботодавець дав відпустку, зворотний квиток я мав на 1 березня 2022 року. Ну, він мені вже не знадобився», — розповідає боєць. До територіальної оборони приєднався одразу, коли почалася повномасштабна збройна російська агресія. Однак, як зізнається, навіть не підозрював, що добровольці без військового досвіду врешті-решт опиняться на сході країни, де точаться одні з найзапекліших боїв. І він, і його колеги з Червонограда (бо рота була саме з цього міста на Львівщині), навіть уявити собі не могли, що замість того, щоб стояти на блокпостах — воюватимуть на «нулі». «Спочатку був водієм, але потім командування, дізнавшись про мій мисливський досвід, запропонувало стати снайпером — їх постійно бракує. Так і сталось», — пояснює Бумер.

Фото: Shutterstock

Ми познайомилися ще понад рік тому, на православне Різдво, коли я приїхала збирати матеріал для книги про підрозділ Червоного Хреста, який служить за 1000 км від дому. Бумер тоді одразу перейшов на польську. «Раніше я досить довго працював у Польщі, в тому числі у Варшаві, але відтоді мені ні з ким було розмовляти польською, а я не хочу забувати мову», — каже. Виявилося, що він знає не лише мову, а й польські колядки. 

Ніколи ні в кого нічого не хотів просити. Снайперську гвинтівку, яка коштує стільки ж, скільки автомобіль, довелося віддати йому силою. Однак коли його власний джип, на якому їздив на фронт на позиції, розбився — не заперечував, коли ми привезли йому нову машину. «Мені більше подобаються BMW, але, схоже, на війні я зміню свої уподобання», — сміється мій товариш.

Дорогою на полігон Бумер пояснює різницю в роботі з автоматом Калашникова, який є у кожного, і СВД зі спеціальним прицілом. «У цей приціл треба навчитись дивитись зовсім по-іншому, ніж у звичайний. Віддача настільки потужна, що першого разу мені рознесло надбрівну дугу», — пояснює. А потім просто стріляє. 7 з 10: не надто задоволений собою, але за низьких температур і сильного вітру робота снайпера ускладнюється ще більше. Навесні, коли ми возили знайомих тележурналістів на полігон «Донбас», він показував їм круті розваги, зокрема, стрільбу з гранатометів та РПГ (ручного протитанкового гранатомета). «Не хочу, щоб про цю війну забули», - каже він.

Чи рахує він кількість влучань на «нулі»? 

«Раніше рахував, а зараз не хочу. Я просто хочу, щоб все це якомога швидше закінчилося», — каже український снайпер.

No items found.
No items found.
Приєднуйтесь до розсилки
Thank you! Your submission has been received!
Oops! Something went wrong while submitting the form.

Польська журналістка, фахівчиня у гірничодобувній та енергетичній галузях. Працювала у виданнях «Dziennik Wschodni», «Tygodnik Lubelski», «Rzeczpospolita», «Dziennik Gazeta Prawna», «Wprost» тощо. З березня 2022 року майже постійно перебуває в Україні, організовує гуманітарну допомогу та повідомляє про російську агресію.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Наша читачка зреагувала інстинктивно. Замість злякатися, вона вирішила перевірити, хто ще із сусідів отримав такий матеріал. Результат її міні-розслідування — жахливий. «Виявилося, що ніхто. Кинули лише нам. Житловий комплекс закритий і охороняється, там чотири будинки. Я зібрала інформацію від сусідів. Нікого це не торкнулося», — пише вона. 

Ця ж сама жінка кількома місяцями раніше була атакована в косметичному магазині. «Полька, наголошуючи, що я українка, почала бити мене, вдарила по нозі й плюнула мені в обличчя. Люди відходили, охорона не реагувала. Але одна жінка, прокурор, все ж втрутилася, і завдяки їй справа потрапила до суду. Поліція часто замітає такі речі під килим».

Ці два інциденти — не окремі випадки. Це чергові акти однієї й тієї ж вистави, де історія стає знаряддям війни, а повсякденність — полем битви. Ніхто з розсудливих людей у Польщі не заперечує трагедії Волині. Десятки тисяч жертв, спогади, які й досі болять, — це частина фундаменту польської пам'яті. Проблема починається тоді, коли цей біль перетворюють на інструмент, а історію 80-річної давності — на кий, яким сьогодні б'ють сусідів.

Листівки, кинуті у поштові скриньки або розвішані на стовпах, як ті, що нещодавно з'явилися також у Мінську-Мазовецькому, Варшаві й інших містах Польщі, не служать історичній освіті. Вони можуть бути використані лише для сіяння страху й підозри. Їхня мова — «українські бандити», «геноцид» — це калька пропаганди 1940-х років, очищена від пилу й використана посеред війни, щоб збудувати новий бар'єр.

1 фото — слід від удару на нозі нашої читачки; 2 фото — листівка на одній з польських вулиць

Це — не випадковість. Такі матеріали з'являються саме тоді, коли в Польщі точаться гарячі дебати про майбутнє союзу з Україною, про роль біженців і соціальну політику. Що сильніші емоції, то легше ними маніпулювати. Це вміло зрежисована вистава, мета якої — розкол, а не правда. Фонд «Волинь пам'ятаємо» на чолі з президенткою Катажиною Соколовською у своїх статутних цілях декларує «відновлення пам'яті про геноцид», але на практиці діяльність організації полягає в поширенні ненависті. Акції фонду, як-от розклеювання плакатів і наклейок, регулярно розпалюють антиукраїнські настрої. 

Аналітики з порталів, що займаються дезінформацією, неодноразово вказували, що риторика фонду «Волинь пам'ятаємо» збігається з ключовими елементами російської пропаганди, мета якої — розпалювання польсько-українського історичного конфлікту й дестабілізація Польщі

Те, що виглядає як спонтанні акції, може бути частиною спланованої операції, яка має за мету використати польські обра́зи.

Сьогоднішня Польща живе у роздвоєнні. З одного боку — голосні офіційні заяви про союз з Києвом, про підтримку народу, що бореться за незалежність. З іншого — зростаюча неприязнь до біженців, яку підігрівають цинічні політики. У передвиборчих кампаніях гасло «українці заберуть у вас роботу і житло» діє швидше й ефективніше за будь-яку програму. Президент [Інституту національної пам'яті] Навроцький накладає вето на закон про виплати для українців, аргументуючи це «справедливістю». Конфедерація [національно-радикальна партія] будує політичний капітал на образах і страху. Праві щоденні ЗМІ постійно підживлюють образ українця як конкурента, а не союзника. В такій атмосфері достатньо однієї листівки, щоб запустити лавину гніву.

Російська пропаганда роками годується історичними ранами. Вона витягує болючі моменти й вмонтовує їх у сьогодення, створюючи нові конфлікти. Те, що поляки й українці мали б опрацювати в діалозі, перетворюється на знаряддя взаємних звинувачень. Листівка у поштовій скриньці — це класичний приклад когнітивної війни — дешевої, важко ідентифікованої, але руйнівної. Її вартість — копійки. Її результат — недовіра, підозра, відчуття загрози й насамперед переконання, що українці в Польщі — не гості й союзники, а потенційні вороги.

Немає сумнівів: проблему пам'яті про Волинь необхідно обговорювати не листівками, не в темних кампаніях, що прикидаються турботою про історію. А у відкритому діалозі, дискусії, щирими словами, через освіту й зустріч різних свідчень. Бо якщо ми погодимося, щоб історією торгували пропагандисти, то дуже швидко станемо заручниками чужих воєн. А сьогодні Польщі потрібні не нові барикади, а мости — особливо з Україною, яка бореться не лише за свою безпеку, але й за нашу.

Історія нашої читачки з Познані — листівка у скриньці, напад у магазині, байдужість людей — показує, що поряд з великою політикою важливим є ще дещо: повсякденна реакція. Хто стане на захист жінки, яку атакують? Хто викличе поліцію? Хто забере з рук пропагандистів або зірве зі стовпа листівку, перш ніж вона спровокує нову хвилю ненависті?

Байдужість — найнебезпечніша. Бо вона дає сигнал, що можна більше, сильніше, жорстокіше

Сьогодні в Польщі вибір не абстрактний. Він відбувається тут і зараз, у магазинах, на вулицях, у наших спільнотах. Від нашої реакції залежить, чи стане історія мостом у майбутнє, чи черговою барикадою.

20
хв

Профанація пам'яті: Як ненависть використовує трагедію дитини

Єжи Вуйцік

«На комісії з інвалідності дитини мене розпитували, чи воює мій чоловік»

Я — мама дитини з важким ступенем аутизму й підтвердженою інвалідністю, і в моєму оточенні багато мам особливих дітей. Мені дуже б хотілося вийти на роботу на повний день, ходити на корпоративи та їздити у відрядження, але все, що я можу собі дозволити — це декілька годин роботи на день онлайн. Терапевтичні садки зазвичай працюють до 13:00, додайте до цього лікарняні та постійні форс-мажори, які у мам дітей з аутизмом виникають чи не щодня. Чи багато ви знаєте працедавців, які підпишуть з такою людиною контракт?

У свої 6,5 років мій син не розмовляє, не реагує на своє імʼя, у нього немає зорового контакту з людьми, він не розуміє небезпеку й може просто піти під машину або спробувати вийти з вікна. Ще Марко постійно намагається втекти, тож на вулиці його необхідно постійно тримати за руку. Вдома я замикаю двері на всі замки й ховаю ключ. Син потребує постійної опіки й допомоги буквально в усьому. А коли він хворіє, то не може пояснити свої симптоми, впадає в ступор. Я можу лише здогадуватись, що з ним відбувається.

Офіційно діагноз «аутизм» Марку поставили в 3 роки, і з того часу ми проходимо щоденні терапії, які хоч і дають певні результати, проте так і не зробили мою дитину бодай трохи самостійною. Аутизм не лікується, можна лише полегшити стан і підвищити функціонал дитини. У Польщі — крім терапевтичного садка — син ходить до логопеда й займається вдома. У нього встановлена інвалідність, зокрема тут, у Польщі, але її необхідно підтверджувати кожні 2-3 роки. 

Остання комісія, яка відбулася вже у вересні 2025, відрізнялась від попередніх і сильно мене здивувала. На комісію я прийшла із заключенням польского психіатра, в якому написано, що син невербальний, потребує постійної опіки й взагалі має серйозний прогноз. Проте пані психіатр на комісії стала розпитувати мене не про сина, а чи працюю я, а також де мій чоловік і чи воює він за Україну. І коли почула, що не воює, винесла вердикт, що мій син не розмовляє, бо в садку з ним говорять польською, а вдома — українською. Поки ми з нею говорили, син жодного разу не зреагував на своє їмʼя, не подивився в бік психолога, не відповів на запитання про ім’я й вік, ніяк не контактуючи ні зі мною, ні з комісією. Навіть неозброєним оком тут видно серйозну проблему, а не тимчасову реакцію на різні мовні середовища. 

Чим пояснити таку зміну в ставленні медкомісії і купу дивних запитань? Можливо, тим, що дитині з важким діагнозом доведеться призначати виплати, а дитині без — рекомендувати відвідувати садок, школу й самостійно себе обслуговувати? Щоб мама в цей час пішла працювати на цілий день.

Але ми вже це проходили: жоден садок не бере мого сина на весь день, а школа пропонує навчання онлайн або — якщо пощастить — асистента на пів дня. Тому я була готова подавати апеляцію на рішення медкомісії. 

Якщо ви хочете оскаржити рішення комісії, у вас є 14 днів. Ви подаєте апеляцію там, де подавали внесок на інвалідність і, ймовірно, повторна комісія буде вже у воєвудському зеспулі (обладміністрація). Якщо і там рішення буде не на вашу користь, є ще два варіанти: 

  • Додати нові медичні документи й податися на нову комісію у зв’язку з погіршенням стану або змінами в поведінці (у випадку аутизму це може бути текст на інтелект з сертифікованій порадні та нове заключення психіатра). Це відносно швидкий спосіб, але виплати ви зможете отримати лише з моменту позитивного рішення.
  • Звернутись до суду. Це може тягнутися 1-2 роки, але якщо ви виграєте процесс, то отримаєте всі виплати з моменту негативного рішення.

«Куди далі, якщо ти всюди чужий?» 

У моїх подруг у Польщі ситуація схожа, і багатьох з них сильно лякає можливе скасування соцвиплат і доступу до медицини. 

Катерина самотужки виховує сина з ДЦП. Весь дохід родини складається з мінімальних аліментів, виплат з інвалідності та 800+. Іноді Катя встигає прибрати чийсь офіс і отримати за це якісь гроші, але це буває не часто, до того ж для таких робіт не підписують контракт. А ось в лікарнях вони — постійні пацієнти, бо навіть звичайне ГРВІ для них може закінчитися шпиталем. 

«Кожен наш день — це реабілітація і боротьба за те, щоб син почав бодай трохи ходити. Я його мию, годую, вожу на масажі, зайняття — це займає фактично весь день. Всі мої спроби знайти роботу, яка б дозволила мені оплачувати опекунку для сина й при цьому ще харчуватися, сплачувати оренду житла, провалилися. Потрібна сума, більша за середні зарплати в Польщі. Але в очах польського президента я, напевно, — та сама нахлібниця, яка отримує гроші просто так», — ділиться Катя. 

Моя подруга дуже вдячна Польщі, але те, що дійсно її дратує, це постійні емоційні гойдалки, що дезорієнтують, як будувати навіть найближче майбутнє

Таких історій дуже багато. Я веду інстаграм про аутизм і життя в Польщі, й відразу після вето президента Навроцького десятки мам дітей з РАС стали писати й запитувати: «Що тепер буде з нами?». 

Більшість з цих мам із задоволенням би вийшла на роботу, якби в Польщі була можливість віддати дитину з важкими діагнозами в садок на повний день. Якщо дитина голосно й без упину кричить, у неї істерика, то все одно із садка зателефонують мамі з проханням забрати дитину додому. Що стосується виплат 800+, то ми, особливі мами, витрачаємо ці гроші на оплату спецсадочків, профільних лікарів і реабілітацію. 

За ситуацією, яка складається в Польщі зараз, я спостерігаю без паніки, але із сумом в серці. Бо розумію, що, можливо, вже дуже скоро доведеться сказати: «Польща, це були безцінні три роки. Я завжди буду вдячна тобі за них, але так, як зараз, вижити не можна». Можливо, саме до того, щоб ми виїхали, нас і підштовхують. От тільки куди їхати далі, якщо ти всюди чужий?

20
хв

«В очах президента я — нахлібниця»

Юлія Ладнова

Може вас зацікавити ...

No items found.

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress