Війна в Україні є насамперед жінкою

У червні на профілі бойової медички Юлії Кобринович з'явився допис, який викликав бурю коментарів. Варто навести його повністю:

«Я думаю про жінок в армії, мобілізацію жінок,... Ну і, звісно, про себе. І зловила себе на тому, що є речі, які я нікому не розповідала. Бо це соромно. Бо це ніяково. ...ну а ще — бо це погане про покійників. Але ж я жива, так?

Є три здоровенні аспекти чому в армії жінці бути важко:

1) бо тебе за замовчуванням зневажають. (Єдине досі виключення — підрозділ, де я зараз, в усіх інших я завжди була «другий сорт». І треба було доводити, доводити, доводити...

2) бо доводити свою фізичну спроможність реально важко. Камон, я маю 55 кг і зріст 1.55см. Важко. Ти це робиш, і в тебе зрештою залишається менше ресурсу, ніж у чоловіків (це я не про тилові посади, як ви зрозуміли). У мене є багато прикладів першого та другого, але то потім. Про це легко говорити. Хто не любить жалітися?

3) тебе домагаються (Р.А. у вашому підрозділі такого не було, не хвилюйтеся). І це перетворює — може перетворити — твоє життя (моє перетворювало періодично) на війну на два фронти.

Що було і про що я ніколи нікому-нікому не розказувала?

— Мені довелося дати одному солдату. Бо я боялася, що інакше б він мене зґвалтував. Може, так би й було. У той час я була у повній його владі. Чи мені так здавалось.

(Потім мій тодішній командир дізнався — бо цей хлопець щє й усім розповідав — і спробував його вбити. Коли не вдалося — перетворив на парію).

— Мені довелося заспокоювати по телефону мати одного солдата, коли їй повідомили, що він загинув. За тиждень до цього він намагався мене зґвалтувати. Командир (вже інший) його переселив (таке собі покарання).

— Найгірше — бо найдовше — мене домагався мій командир (ще інший). Протягом довго часу. Заборонив видавати мені зброю. Я почала носити сльозоточивий балончик, електрошокер і ніж — та тікати від будь-яких компаній. Де він розповідав про мене бруд, а потім ще й погрожував вбити на бойових за те, що я йому не даю. І я багато місяців жила у стані глибокої відрази: до армії загалом й до себе конкретно. Бо у цьому випадку нікого «вище», кому б я могла поскаржитися, не було. А коли його відсторонили, ця людина багато попсувала мені крові й настрою, цілеспрямовано знищуючи мою професійну репутацію.

...це те, що мені згадується насамперед. Просто спогади. Вони неприємні й відразливі, але нічого такого, що ламало б мені життя.

Я думаю, у кожної жінки є свій ларець з брудом. Але ці спогади — мій досвід, який стоїть за ними, — є основою моєї громадянської позиції:

а) жіноча мобілізація потрібна. У нас з чоловіками рівні права й рівні обов'язки. А пульт від дрона значно легший, ніж АК;

б) жіночі підрозділи мають бути окремими.

Доки ми є такими, якими є. Щє не цивілізація. Вже не дикуни».

Чи можна мовчати?

Великий резонанс викликав матеріал на Slidstvo.info — історія Оксани, яку військовий колега вивіз на озеро, з'явилася потім в багатьох ЗМІ. І не дивно. Суспільство досі шоковане, коли хтось вголос розповідає про домагання.

Перед тим, як їхати у зону бойових дій, Оксана разом з іншим військовими свого полку вирушила на бойове злагодження на один з полігонів Львівщини. Коли злагодження завершувалось, Оксана забирала зі Львова медикаменти, а її колега — військовий водій — віз Оксану назад на полігон. По дорозі Сергій наполіг на тому, щоб вони з Оксаною заїхали на озеро. 

«Після того, як він поплавав, ми стояли на мосту. Я дивилася на воду, а він каже, що хоче сфотографуватися зі мною. Став поруч зі мною і почав тертися. Я зрозуміла, що у нього ерекція. Навколо нікого не було. На щастя, на цьому все закінчилося, і вони сіли в машину». 

«Ми їдемо з Сергієм у машині, він починає мені говорити нісенітниці про те, що я маю бути його жінкою, що він давно без сексу». Після ситуації на озері Оксана увімкнула в автівці відеозапис. Трохи зі страху, а трохи для того, щоб мати доказ. Вона вже тоді знала, що у таких ситуаціях найчастіше не буває справедливих наслідків. На записі чути їхню розмову.

— У чому моя вина? — запитує Оксана чоловіка, який сидить поруч з нею і веде машину.

— У тому, що ти дівчина, ми дуже близько одне до одного, а ти не хочеш кохатися зі мною, — відповідає їй Сергій. У машині вони самі.

— Я поважаю тебе як друга.

— Мені не потрібна повага, я не твій друг. На такому етапі вже відбувається секс, незалежно від того, хочеш ти цього чи ні. Я правий?

Оксана працює медикинею ще з часів АТО і війни на Донбасі. З початком повномасштабної війни вона пішла доброволицею і продовжувала рятувати життя солдатів у боях під Лиманом, Вовчанським і Бахмутом. За свою самовідданість на полі бою в 2023 році вона отримала нагороду «Сталевий хрест».

«Я не була готова до того, що на службі хтось може дозволити собі таке. Я ніколи раніше не стикалася з сексуальним домаганням, — розповіла Оксана. — Я не була готова до того, що хтось може обмацувати, принижувати, пояснювати, що ти маєш стати його жінкою, бо ти просто тут».

Оксана повідомила про сексуальне домагання командиру своєї частини. Вона не хотіла, щоб ситуація вийшла за межі батальйону, і не хотіла, щоб її перевели в іншу частину. Розуміла, що зазвичай діє саме така схема: позбутися проблеми, тобто жінки. Вона хотіла вибачень і гарантій безпеки. Однак, після двох місяців очікування (у процесі її також звинуватили в тому, що вона сама спровокувала) вона не витримала і звернулася до ЗМІ. Лише після публікації розпочалося розслідування. Яке триває досі.

Захист прав

— Про це не тільки потрібно говорити, але й протидіяти, — каже Ганна Демиденко з організації «Ветеранка» (Veteranka).

Рух «Ветеранка» — організація, яка захищає права жінок в армії та допомагає ветеранкам повернутися до цивільного життя. Заснована в 2019 році з ініціативи жінок з бойовим досвідом, які повернулись після війни, організація має на меті підтримку жінок-військових, захист прав жінок у силах безпеки й оборони, допомогу повернутися до цивільного життя. 

З початком війни в 2014 році жінки, які зголосилися до армії, стикалися з багатьма перешкодами — як на правовому, так і на ментальному рівні. Все почалось з того, що для жінок були закриті бойові посади. Фактично захисниці брали участь в бойових діях, а в документах їх зазначали як швачки, кухарки тощо. Від початку свого існування «Ветеранка» намагалася вирівняти шанси. Хотілося, щоб голос жінок був почутий і зрозумілий. У 2022 році, з початком повномасштабної війни, найважливішим завданням стало допомогти протистояти вторгненню. Організація зосередилася на підтримці армії, поставках обладнання, автомобілів, дронів і маскувальних сіток на фронт. Сьогодні команда продовжує допомагати армії, але також зосередилась на проблемах, що існували до повномасштабної війни і — нікуди не зникли. До руху «Ветеранка» надходили повідомлення з проханнями про поміч і підтримку — з інформацією про те, що хтось зазнав сексуального насильства або дискримінації в армії.

— Надзвичайно важливо зрозуміти, що якщо людина (адже проблема стосується не завжди тільки жінок) йде до армії, вона наражається на величезний ризик втратити життя і здоров'я, — каже Демиденко. — Така людина повинна відчувати себе в безпеці на своєму боці фронту. Коли вона йде виконувати бойове завдання або повертається з нього, ніхто і ніщо не повинно їй загрожувати. Точно — не побратими.

Скарги й повідомлення про проблеми надходять до нас регулярно, але масштаб проблеми може бути ще набагато більшим, оскільки частина потерпілих — з остраху — може не шукати підтримки і не вірити, що ситуацію можна виправити

Не існує навіть інструкції, що робити в такій ситуації. На думку активістки, найбільшою проблемою є відсутність правового механізму, який би захищав жертву. Як у випадку Оксани, якщо справа про домагання дійде до командира, він може вирішити, що краще перевести жінку в іншу частину, ніж втратити досвідченого в боях солдата. І так — досвідчений солдат залишиться на місці, а справу вирішать зам'яти, перевівши військову в інше місце. Швидкий і зручний вихід із ситуації «водночас» підсилює спіраль страху й поглиблює проблему.

— Якщо жертва дзвонить на гарячу лінію Міністерства оборони, її справа, відповідно до українського законодавства, може буде розглянута протягом 30 днів, — пояснює Демиденко. — Це дуже довгий час, і жертва може побоюватися, що за цей час її заява дійде до командира, який захоче приховати справу і вберегти досвідченого солдата від покарання. Ще гірше, якщо кривдником є сам командир. Потерпіла особа може мати різні уявлення про те, що буде далі. «А раптом мене відправлять в окопи, звідки я не повернуся, щоб справа нікуди не дійшла?»

Найбільшим викликом є думка всередині підрозділів, що «у нас такої проблеми немає». Може, немає заяв, тому такі статистичні дані навіть не збираються. І дуже легко піддатися такому мисленню. 

Демиденко підозрює, що якби такі статистичні дані з'явилися, кількість випадків відразу б злетіла вгору. Звідки таке переконання? Тому що сексуальне домагання трапляються в кожній армії світу, і найкращим запобіжним засобом проти такої поведінки є покарання, відповідальність і протидія

Показати, що навіть високопоставлений солдат з погонами буде звільнений за сексуальні злочини. Захисний механізм повинен діяти насамперед швидше, але також захищати анонімність потерпілої особи від можливої помсти з боку кривдника. Жертва в момент звернення за допомогою повинна бути захищена.

Розуміючи ці механізми, Veteranka стала оновлювати й розвивати проєкт, який проводився ще до початку повномасштабної війни. Нещодавно членкині провели низку консультацій, зустрічей з партнерськими організаціями, а також з міністерством. «Правового механізму, що захищає жертву, просто не існує», — пояснює Ганна Демиденко.

— Коли ми побачили, що в різних місцях натрапляємо на глуху стіну і ніхто не реагує на наші прохання, ми написали петицію до президента України і зібрали 25 тисяч підписів. Без попередньої великої інформаційної кампанії це — величезна кількість. І це означає, що людям не все одно. Петиція допомогла нам повернутися до тіснішої співпраці з Міністерством оборони.

30 грудня 2024 року президент України підписав указ про призначення Ольги Решетилової (Кобилинської) уповноваженою президента України з питань захисту прав військовослужбовців та членів їхніх сімей. Це початок змін, хоча, на думку членкинь «Ветеранки», до вирішення проблеми ще далеко. Хоча б тому, що немає нормативних актів, які надавали б уповноваженій інституційні повноваження для дій. Але з’явилося поле для діалогу, яке розвивається. Вже прийнято в першому читанні закон, в розробці якого брала участь експертка з «Ветеранки», щодо змін до дисциплінарного статуту. Він містить параграф про протидію сексуальному насильству та гендерній нерівності. Далі, після прийняття проєкту в другому читанні, можна буде доопрацювати інструкцію щодо дій для жертви, яка буде базуватися на цьому законі, завдяки якому жертва буде захищена, а винні будуть покарані і понесуть відповідальність.

Домагання на світовому рівні

Проблема сексуального насильства стосується не тільки «пострадянських армій». У статті «Сексуальне домагання та насильство у збройних силах» Метт Фоссі та Лотті Герріотт аналізують звіт дослідницької групи, створеної в межах Науково-технічної організації НАТО, яка прагне відповісти на питання: чи існує у збройних силах НАТО культура сексуального насильства? До складу групи увійшли експерти з семи країн (Канади, Великої Британії, Німеччини, Швеції, США, Хорватії та Румунії), які провели широкий аналіз міжнародного законодавства, політик, процедур і методів звітування, а також частоти випадків сексуальних домагань і насильства. 

Було визнано, що сексуальне насильство або домагання, яких зазнали під час військової служби, стосуються від 20% до 45% військовослужбовців

Особливо вразливими до такої травми є жінки, оскільки дослідження показують, що 33% американських (2021), 36,7% французьких (2021) та 44,6% канадських (2022) військовослужбовиць зазнали якоїсь форми домагань протягом 12 місяців, що передували дослідженню. Масштаб проблеми є приголомшливим і не заохочує жінок вступати до армії. А в непевні часи, в яких ми живемо, цивільне населення хотіло б мати сучасну і здатну захистити країну армію, в лавах якої служитимуть навчені дроністки, розвідниці й снайперки.

«Це був мій другий виїзд на бойову позицію. Відпрацювавши зміну, ми збиралися на точку вивантаження, коли зненацька побратим закричав: «Дрон! Ховайся!». Розгледіти дрон у темряві було неможливо, я лише чула, як він дзижчить десь поблизу. І тут дрон зробив скид. Боєприпас вибухнув. Побратим встиг затягти мене до бліндажу. І ось сиджу я там і намагаюся проаналізувати, що сталося. І розумію, що для мене цей вибух звучав, як звичайна піротехніка. Мені не було страшно — ані в момент, коли це сталося, ані після. Хоча смерть була дуже близько...»

Така реакція — абсолютний спокій і відсутність страху — тоді здивувала не лише побратимів Олени Тотель, а і її саму. До повномасштабного російського вторгнення Олена не мала жодного стосунку до армії та військової справи, вона була журналісткою та шеф-редакторкою на телеканалах в Одесі й Дніпрі. Каже, не тримала в руках нічого важчого за мікрофон, тим паче нічого не знала про зброю або FPV-дрони, пілотесою яких зараз є. Але залишатись у тилу вона не могла.

«Мене не залишало відчуття, що я не там, де маю бути» 

Рішення йти у військо було ухвалено після кількох місяців за кордоном, куди Олена на прохання батьків виїхала з початком великої війни.

— Батьки в той момент були в Чехії і вмовили мене евакуюватися до них, — розповідає Sestry Олена. — Зараз дивно і навіть соромно згадувати себе до 24 лютого 2022 року: 

Я жила в зовсім іншій, далекій від війни, реальності, слухала російську музику, споживала російський контент і була впевнена, що ніякого вторгнення не може бути

Працювала шеф-редакторкою на телеканалі в Дніпрі, а 20 лютого приїхала на співбесіду до Києва, де мені запропонували масштабний і добре оплачуваний медіапроєкт. Я попросила в нового керівництва тиждень на те, щоб завершити свої справи в Дніпрі. І протягом цього тижня почалася війна.  

Опинившись в евакуації в Чехії, Олена знайшла роботу в продакшені — знімала відео для державних установ, які приймали європейських посадовців. Працевлаштуватися допомогло знання англійської:

— Але попри те, що я була працевлаштована, я щоранку прокидалася з одним питанням: що я тут роблю? Мене не залишало відчуття, що я не там, де маю бути. Згадалися шкільні роки, коли до нас приходили ветерани Другої світової, і я, слухаючи їх, думала: «Це ж треба — люди самі йшли на фронт. Якби таке трапилося зараз, я б теж пішла». 

Легко казати, коли ти дитина, яка впевнена, що нічого подібного у її житті статися не може. А тут виявилось, що може. Ось він, цей момент. І де я?

Тато у квітні 2022 повернувся до України. Умовляв мене залишатися в Чехії, але я вирішила, що поява прямого потяга «Прага–Львів» — це знак, і теж повернулася. Бажання йти у військо ставало дедалі сильнішим — навіть попри відсутність досвіду і будь-якого уявлення про військову службу. Тож я вирішила розпочати із фізичної підготовки. Пам'ятаю, прийшла до спортзали, і тренерка запитує: «Ну що, качаємо попу?» «Ні, – кажу їй. – Будемо робити з мене машину».

За майже рік занять у спортзалі я навчилася піднімати тяжкості, попрацювала над тонусом м'язів, зробила тіло більш витривалим. Паралельно підшукувала собі бригаду — у 2023 з цим було непросто. Мало хто хотів у підрозділ дівчинку, та ще й з нульовим армійським досвідом. Але я не здавалася і продовжувала готувати себе до фронту. Хотіла стати саперкою, розуміючи масштаб мінувань в Україні (особливо лісів). Думала, що так точно зможу бути корисною.

До 13-ої бригади НГУ «Хартія» потрапила, побачивши їхнє оголошення, де йшлося, що вони беруть жінок — і що жінки можуть бути в армії тими, ким вони захочуть. Там погодилися навчати мене на сапера, але коли дізналися про мій досвід у комунікаціях, попросили допомогти у пресслужбі. Я пристала на пропозицію — але за умови, що після завершення проєкту все ж переведуся до бойового підрозділу. Мало хто тоді повірив, що я це серйозно. Але саме так я і зробила.

«FPV-дрони у світі безпілотників, як теленовини в журналістиці»

Пішла, щоправда, не на сапера, а разом з побратимом — у роту ПТКР (протитанкові керовані ракети). Пройшла навчання, почала виїжджати на позиції. Під час другого виїзду стався той випадок з ворожим дроном, що скинув на нас боєприпас. Інцидент, який мене чомусь абсолютно не налякав — і я щиро здивувалась, коли командир назвав це моїм бойовим хрещенням. Потім були й інші ситуації, які показали, що я не боюся ні ворожої артилерії, ні градів, ні дронів (які в наших реаліях набагато небезпечніші). 

Якщо по тобі працює танк, ти просто ховаєшся і чекаєш. А дрон з'являється несподівано, бачить тебе, як на долоні, і може на тебе щось скинути. Була ситуація, коли я проспала приліт ворожого КАБу (керована авіаційна бомба — Ред.). Організм швидко підлаштувався під графік, і я, відпрацювавши свої три години, вирубилася у спальнику. Прокинулась, почувши лайку побратима, який обпікся, проливши на себе каву. Його я почула, а ось КАБ, що прилетів за 20 метрів від нас (через що побратим, власне, і пролив свою каву), ні. 

— Страху смерті також немає?

— Якщо це куля чи ракета — моя, вона наздожене мене, де б я не була. І в такому разі мені вже буде за великим рахунком однаково… А якщо не моя, навіщо боятися? 

Але відсутність страху не означає, що я не обережна — навпаки, я завжди зібрана й знаю, що робити. І на фронт хотіла саме тому, що розуміла — я морально до цього готова. 

Коли одного дня командир поставив мене перед фактом: «Завтра їдеш на навчання на FPV-дрони», то я не зраділа — мені тоді здавалося, що дрони це «несправжня війна». У голові були образи піхотинців, артилеристів, котрі «по-справжньому воюють, а не “літають” на дронах». Але я помилялася. У 2024 році війна вже стала зовсім не схожою на ту, що була в 2022. У ПТКР (протитанкова керована ракета — Ред.) роті ми часто навіть не мали можливості працювати по ворожій техніці, бо дрони спалювали її ще до нас. Дрони дійсно повністю змінили хід війни. 

‍Як на мене, FPV — найскладніші з усіх. Я часто порівнюю їх з теленовинами, адже якщо вмієш випускати теленовини, то вмієш у журналістиці, по суті, все — працювати з текстом, відео, робити інтерв'ю. Так і тут: якщо розібрався з FPV, з рештою безпілотників вже буде набагато легше

Моєму гуманітарному мозку, який любить літературу й мистецтвознавство, цифри та радіотехніка далися дуже непросто. Багато речей доводилося уточнювати по кілька разів, перепитувати… 

Конвалії в бліндажі й берци-єдинороги

‍— В уявленні багатьох цивільних, ті, хто на фронті, тижнями знаходяться в окопах без можливості помитися, іноді навіть поїсти — і перспектива такого побуту лякає людей не менше, ніж самі бойові дії. Яким є ваш побут на війні?

— Ми не сидимо у бліндажах безвилазно тижнями, бо у нас є зміни. А зараз, з дронами, я стала бувати на свіжому повітрі частіше, ніж колись була в ПТРК. Все залежить від того, як ти сам облаштуєш свій побут, навіть у бліндажі. Можна, наприклад, встановити газовий балон — це і обігрів, і можливість поїсти гаряче. Спецодяг, грілки, спальники — їхня наявність теж залежить від тебе. У мене, наприклад, два спальники — зимовий та літній, і це дуже зручно. Я така людина, що навіть у бліндажі подумаю про затишок. 

‍Пам'ятаю, як шокувала побратимів, коли нарвала конвалій і поставила їх у вазу біля ноутбука в бліндажі. А мені подобається, коли гарно

За 20 гривень у сільській крамниці можна купити скатертину, щоб застелити стіл. Купити та почути від побратимів: «Нащо? Та ти ще й подушки для табуреток купила!» Тому так, створити собі побут можна навіть під землею.

Безперечно, деякі речі облаштувати неможливо. Наприклад, душ у бліндажі не приймеш. Тому важливо запастись вологими серветками, дезодорантами, осушувачами для ніг. З волоссям складніше — свої кучері я можу розчісувати тільки мокрими, тому в бліндажі волосся простіше закрутити. Завдяки шапочкам, які одягаєш під шолом, волосся не так швидко брудниться. Місячні у мене проходять важко, тому тут теж важливо мати запас знеболювальних, прокладок, вологих серветок та змінної білизни. 

Для мене стало відкриттям, що туристичне екіпірування часто може бути кращим за військове. Пам'ятаю, якось купила собі фірмові жіночі берци (щоб ви розуміли, знайти жіночі берци потрібного розміру — це як знайти єдинорога), і в перший же день сильно натерла ними ноги. А ось трекінгові черевики для альпіністів підійшли чудово — легке і дійсно зручне взуття. Жіночу форму начебто й видають, але може не бути твого розміру, та й пошита вона все одно за чоловічими лекалами. Штани мого розміру не сідають у стегнах, а якщо беру на розмір більше — вже не підходять для талії. Тому форму я шию собі сама — є чудові магазини, де це роблять на замовлення.

Насправді і побут налагодити можливо, і навчитися військової справи й такмеду за місяць теж. До війни я жодного разу в житті не тримала в руках автомат — і на те, щоб підготуватися до служби в ПТКР, у мене пішло два тижні. Бути солдатом не так складно, як це може здатися — якщо, звісно, ти зацікавлений у тому, щоб вижити. Зараз у нашій бригаді історики проводять ще й патріотичне навчання для новобранців — по суті, людям пояснюють не лише як стріляти, а й навіщо.

«На війні звикай до гумору восьмикласників»

‍— Як рідні поставилися до вашого рішення йти на війну?

— Тато звик, що я ставлю його перед фактом. Так було, коли я поїхала вчитися до США, потім коли повернулася і вирішила жити в Одесі. Так і тут — я просто сказала, що приєднуюсь до війська. Він, звичайно, був шокований: «Куди? На кого? На сапера? Ти знаєш, що вони помиляються лише раз у житті? Подивися, скільки здорових хлопців ходять вулицями, а на війну ідеш чомусь ти». Але разом з тим тато відразу зрозумів, що відмовляти мене марно, і зараз підтримує як може. Просить писати йому перед кожним виїздом на позиції і відразу після повернення.

‍— А як ви самі ставитеся до здорових хлопців у тилу, яких бачите на вулицях чи ресторанах?

— Тут краще бути обережним з оцінками: адже може виявитися, що це військовослужбовці, які приїхали у відпустку. Але насправді однією з причин мого рішення йти на війну стало саме явище ухилянства. Мене вражають люди, які ховаються самі або яких переховують їхні дружини, пояснюючи це тим, що «я без нього не зможу». А у російській окупації ти зможеш? Що робитимеш, коли росіяни прийдуть у твоє місто і вб'ють чи викрадуть твого чоловіка? 

‍Розумію, що абсолютно всі не можуть піти на війну. Але розумію і те, що чоловіка, який ухиляється від військової служби, ніколи не зможу вважати собі рівним

Коли приїжджаючи у відпустку, йду вулицею у військовій формі, помічаю, як деякі чоловіки відводять погляд… Іноді чую від людей питання на кшталт «А навіщо ти туди пішла?» Мені дивно пояснювати, чому я пішла боронити свою країну. Може, тому, що на нас напали, нас обстрілюють, вбивають, і я з цим не згодна?

‍— Як війна вас змінила?

— До повномасштабного вторгнення я жила у своїй «бульбашці», в оточенні людей моєї чи близької до моєї професії. А на війні ти зустрічаєш зовсім різних людей. Тут можуть бути як кандидат філософських наук, так і люди, жарти яких, наприклад, мені, поціновувачці британського інтелектуального гумору, зрозуміти складно. 

Як влучно сказав один мій побратим, «на війні звикай до гумору восьмикласників». І я звикла 

Зараз теж можу посміятися з речей, які два роки тому здавались мені геть не смішними. На війні люди, які оточують тебе, відіграють ключову роль. Якщо ти знайшов своїх і сам став своїм, твоє оточення допомагатиме тобі триматися. А от якщо не влився в колектив, буде дуже складно. У будь-якій команді можуть виникати непорозуміння, але їх точно не повинно бути між людьми, з якими виїжджаєш на бойові позиції. Мені з екіпажем пощастило.

Війна зробила мене десь простішою, десь цинічнішою. Прийшло розуміння, що люди можуть бути дуже різними і мої принципи на кшталт вимагати від людини поваги тому, що ти поважаєш її, в армії можуть не працювати. Поступово до цього звикаєш. Змінилося моє ставлення до побуту. Такі речі, як душ або зручне ліжко для сну раніше здавалися самі собою зрозумілими. Тут усвідомлюєш їхню цінність. А гарячий душ — це взагалі справжнє щастя.

‍Я більше не міська краля. Я військова, якій за радість мати своє ліжко та можливість виспатися

‍Фотографії з приватного архіву

<frame>До війни Катерина Приймак працювала у центрі сучасного мистецтва. У 2014 році приєдналася до лав Добровольчого Українського Корпусу. 11 місяців працювала парамедикинею «Госпітальєрів» у складі евакуаційної бригади. У першу добу після повномасштабного вторгнення в 2022 році Катерина із  посестрою розгорнули в Києві волонтерський штаб, що займався медикаментами, гуманітарною і мілітарною допомогою. Штаб був заснований рухом VETERANKA — це перша та єдина спільнота жінок України з військовим досвідом, створена ветеранками. Сьогодні рух налічує близько 2 тисяч ветеранок, військовослужбовиць і волонтерок з України.<frame>

«Завдяки нашій роботі жінки зараз обіймають бойові посади в армії»

— Аж до 2016 року жінки не могли обіймати бойові посади в українській армії. Такі були закони, — розповідає Катерина Приймак. — Тобто коли дівчата з добробатів (добровольчий батальйон, — Авт.), які вже командували підрозділами, почали переходити в 2015 році в ЗСУ, офіційно вони могли бути оформлені в штаті тільки як кухарки, банщиці… 

Жінок брали, наприклад, швачками, а не штурмовичками. Операторками лазні, а не ротними артилерії. Ми стали просувати ініціативу змін до Верховної Ради. Ініціювали дослідження, щоб мати наочний приклад і доказ того, що це потрібно. Цим займалися жінки з Києво-Могилянської академії. Режисерки зняли фільм «Невидимий батальйон». Інші жінки підтримали фінансово. Таким спільним жіноцтвом ми досягли того, що спочатку Міноборони видало спеціальний указ щодо забезпечення жінкам і чоловікам рівних можливостей на військовій службі, а в 2018 було змінено закон. ‍

Нам вдалося відкрити 63 бойові посади для жінок, які до цього були заборонені

Спочатку я брала участь у війні як військова, парамедикиня. Після 2014 — як ветеранка. Доєдналася до команди інших ветеранок. Ми заснували «Жіночий ветеранський рух».

Захистити свій дім — природне бажання. Всі ми хочемо безпеки. І це усвідомлене рішення — піти захищати свій дім, доєднавшись до війська. Але дотепер жінки зустрічаються із засудженням цього. Чомусь досі у деяких людей не вкладається в голові, що жінка водночас може виконувати ролі матері й військової. Тоді як ми прагнемо забезпечити довгострокову безпеку насамперед своїм дітям. Воюємо, щоб не воювали вони.

Ще у 2015 році ми займалися адвокаційною кампанією «Невидимий батальйон», яка працювала проти заборони жінкам обіймати бойові позиції.

<frame>«Невидимий Батальйон» — це адвокаційний правозахисний громадський проєкт захисту українських військовослужбовиць, прав жінок в українському війську, а також реабілітації ветеранок російсько-української війни та боротьби із сексуальним насильством в українській армії. Проєкт заснований військовою Марією Берлінською.<frame>

Як виявилося, це був лише початок. Не розв’язання питання, а лише відкриття дверей. Багато чого вимагало налагодження. У військовій сфері в Україні все заточено під чоловіків і їхні потреби. Точніше, такий собі набір для середньостатистичного чоловіка. 

Але ж і чоловіки мають різні потреби. Є чоловіки з інвалідністю, багатодітні, батьки-одинаки тощо. І у кожного свій пул бар'єрів на шляху до повноцінного життя після служби. Досвід показав, що немає виключно жіночих проблем. Є фундаментальні проблеми дотримання прав на повагу й гідність людини. 

І у нас вже була команда, яка була готова глибше з цим працювати. Тим паче, що дедалі більше ветеранок почали повертатися з війни. 

«У російській пресі наш рух називають «отряд карательниц»

‍— Які основні цілі й завдання жіночого ветеранського руху?

— Від початку і дотепер наша мета — дозволити жінкам максимально реалізовувати себе на службі і після неї. Наша організація — насамперед інструмент. Платформа, яка розповідає про класних жінок з їхніми класними ініціативами. Ком'юніті, де дівчата одна одну підтримують. Адвокаційна команда, яка піклується про права жінок із сектору безпеки і оборони. Наша організація заточена на те, щоб підвищити обороноздатність України загалом, щоб армія була професійною і щоб жінка могла себе в ній реалізувати. 

‍— Завдяки вам було відкрито 63 нові бойові посади для жінок. А на які посади й досі не беруть жінок? 

— Зараз для жінок немає закритих посад в армії. Але є певні обмеження. Наприклад, жінок не беруть на бойові посади в ГУР. А так не має бути. 

Як ми знаємо, зараз в армії гостра нестача людей. Разом з тим жінка може прийти в ТЦК і отримати відмову або негідне ставлення. Людей, які хочуть потрапити в армію, треба розглядати не за статтю, а за рівнем підготовки та мотивацією. 

Жінці, щоб отримати бойову посаду, треба докласти більше зусиль — це факт. І далі постійно доводити, що ти — не гірша. Виходить, що жінка в армії під постійним тиском і наглядом. Наче під лупою.

‍— Чи й досі у війську відчувається сексизм, на який скаржаться жінки від самого початку війни? 

— Жінки на бойових посадах досі мають певні обмеження. Іноді це називають «турботою». Можливо, так і є. Але питання в тому, що для багатьох важлива свобода вибору, а не турбота. Через цю «турботу» дівчат, наприклад, не хочуть пускати працювати на новітньому озброєнні. А в 2015 була історія, коли всі учасники команди отримали нагороди, крім єдиної жінки, яка брала участь у тій самій операції. 

Разом з тим за роки війни відбулись і серйозні зміни — у матеріальному забезпеченні, військовій формі. Питання не вирішуються у вакуумі. Питання про домагання — це зона юстиції. І стосується судової реформи загалом. Але навіть коли закон є, як добитися того, щоб він працював? 

Дуже багато залежить від командира. У кращих командирів і показники, і моральний дух високі. А якщо людина дискримінує жінок, вона, найімовірніше, дискримінує всіх. Ставлення до гендерної рівності — маркер того, якою є людина по відношенню до світу взагалі. 

‍— До речі, про нагороди. Одна з героїнь, з якою я розмовляла, бойова медикиня, розповіла, що на її думку, її нагородили лише тому, що вона дівчина. Вона вважає, що нічого особливого не зробила. 

— Таке теж буває. Показова гендерна рівність. Але показуха не розв’язує дійсно важливих питань. Наприклад, в армії досі  жінки не захищен від домагань. Ця проблема дуже актуальна. 

‍— Ви представляли українських ветеранок у штаб-квартирі ООН. Як міжнародна спільнота реагує на історії українських військових і жінок-ветеранок?

— Так, ми були в штаб-квартирі вже 4 чи 5 разів. Це вже щорічні поїздки. Звучить це, звісно, гарно. А насправді не є чимось надзвичайним і ефективним. Звісно, українським ветеранкам важливо бути представленими всюди, і у штаб-квартирі ООН теж. Важливо бути видимими. Хоча це носить, скоріше, символічний характер.

Міжнародна спільнота цікавиться українськими жінками-ветеранками. Ставиться до них з повагою. Люди плачуть, коли чують їхні історії. Завдяки історіям, які жінки-ветеранки розповідають у світі, обличчя української армії стає більш людяним. А от в російській пресі наш рух VETERANKA називають «отрядом карательниц».

‍— Як і завдяки чому вдається змінювати ставлення до жінок у війську? Яка робота зараз ведеться?

— Ставлення до жінок у війську вдається змінювати насамперед завдяки роботі самих жінок у війську. Вони розповідають побратимам, як склалася їхня доля, про свою мотивацію, бар'єри. Це працює. Поступово жінок в армії стає більше, вони дедалі частіше обіймають високі посади у командуванні. Тож можна вивести таку формулу: що більше жінок в армії — то більше прав у цих жінок. 

Звісно, ззовні ми теж тиснемо, підтримуємо наших посестер, допомагаємо тим, хто у війську, хто звільнився з армії. 

«У нашу форму одягнені захисниці «Азову», «Хартії», «Госпітальєрів»

‍— Одна з важливих гілок вашої діяльності — пошиття військової форми для жінок. Розкажіть, коли і як ви зрушили з місця цю гору. 

— У перші дні повномасштабного вторгнення наречений моєї посестри Куби (Юлії Сідорової, бойової медикині з 2014 року. — Авт.) віддав нам свій «Хамер», старий офіс і 25 тисяч євро. Завдяки цьому ми відкрили волонтерський хаб, який пізніше став фондом. І стали займатися забезпеченням захисниць та їхніх підрозділів, адже тоді потреба у матеріальній допомозі жінкам-військовим на фронті та під час реабілітації була гострою. 

Куба ще до повномасштабного вторгнення створювала і шила дизайнерські речі, тож мала деяке обладнання, яке ми стали використовувати. До нас почали звертатися дівчата з проблемою — їм на службі видають чоловічу форму, яка їм геть не підходить. Щоб допомогти, Ганна Суворкіна, — конструкторка одягу, яка колись працювала у дизайнера  Івана Фролова, — спеціально розробила форму для жінок, і ми стали шити її. 

Мені надали  грант на мільйон гривень у Українського ветеранського фонду на розвиток швейного цеху. Ми купили ще обладнання. Так у нас з'явився соціальний бізнес із пошиття жіночої форми — торговельна марка by.VTRNK об'єднала дизайнерів і тих, хто до цього ніколи не шив. Ми шиємо також маскувальні халати, бушлати, бахіли для артилеристів, чохли на стінгери й саперні лопатки, чохли на дрони.

Але найбільша наша гордість, звісно, жіноча військова форма на всі сезони — літня, демісезонна й зимова, яка розрахована на температуру до -20 градусів мороза

Ми адвокатували, щоб був прийнятий жіночий стандарт форми. Літній костюм вже погодили, а зимовий, на жаль, ще ні. Чому? Не маю відповіді на це питання. Такі речі далеко не всі вважають пріоритетними чи важливими. 

Зараз наш цех живе на самозабезпеченні, виконує різні замовлення. Наприклад, шиє мерч, який ми продаємо на благодійність. Відшиваємо час від часу мікрозамволення на жіночу форму — 15 благодійних форм, наприклад. Ми не продаємо форму військовим. Шиємо, в основному, за донати.  

‍— Скільки коштує пошити одну форму?

— Що більша кількість, то менша ціна. Орієнтовно зимова форма коштує 8 тисяч гривень. Ми пошили кілька тисяч форм за рік. У нашу форму одягнені захисниці «Азову», «Хартії», «Госпітальєрів». 

‍— Які основні проблеми виникали/виникають у жінок, які носять чоловічу форму?  

— Жінкам чоловічий варіант штанів давить на кістки тазу, тому що жіночий має глибшу посадку, і пояс від штанів у жінок має бути вище. Також суттєва різниця в колінах. У тому місці, де чоловічі штани мають коліна, у жінок колін немає. А коліна — це таке місце, яке потребує обовʼязкового додаткового захисту. Якщо налокітники носять далеко не всі, то коліна — кожна і кожен військові. 

Ну і вторинно — розмір. Звісно, чоловіки також можуть отримати не свій розмір, але вони можуть підшити одяг. А жінки з цими проблемами стикаються частіше, бо обхвати грудей і стегон у жінок і чоловіків різняться по розмірах. Якщо худий чоловік, в нього малий і верх, і низ, а якщо жінка, то є варіант, що верх і низ будуть різних розмірів. А в комплекті видають один. 

‍— Що важливо враховувати при пошитті жіночої форми? 

— Потрібно передбачати можливість розпаровки комплектів на верх і низ.  Відрізняються лекала. Окрім поясу і колін, ширина рукава інакша, існує виточка для грудей. Чимало нюансів. 

‍— Чи є у вашій формі елементи, які підкреслюють жіночність, але залишають її функціональною? 

—  Підкреслювати жіночність — це точно не має бути мірилом для військової форми, вона має забезпечувати функціонал

‍— Як тестуєте форму? 

— Дівчата з організації отримували тестові зразки, давали відгуки, і ми вносили зміни відповідно до їхніх порад. Ми і зараз, якщо отримаємо якийсь слушний коментар, готові апгрейдити нашу форму. 

Але оскільки форма — це не бізнес, а утримувати цех треба, він пішов у своє плавання як соціальне підприємництво. Зараз ми вже відшиваємо й інші зразки одягу, не тільки форму. Будемо пробувати виходити на marketplace, збільшувати свій соціальний внесок, розширятися та створювати нові робочі місця для ветеранів і ветеранок. 

У нас вже були програми з навчання шиттю. Цікавилися цим і чоловіки. Ця сфера зараз має велику потребу в кадрах. 

Якщо наша форма буде продаватися в мілітарних магазинах, або навіть йти на експорт, ми зможемо бути ще кориснішими. В Україні, на жаль, немає хорошої тканини для форми, немає технологій для її створення. Рости ще й рости нам у цьому. 

Взагалі, намагаємось закривати чимало інших важливих потреб. Зараз першочергово займаємося бойовою допомогою. 

От наша Андріана зламала собі хребта (Андріана Сусак-Арехта, військова, учасниця російсько-української війни з 2014 року, лідерка Жіночого ветеранського руху, — Авт.). Якби вона була у броньованій автівці, так би не сталося. Тож збираємо гроші на броньовану машину. 

За 3 роки повномасштабного вторгнення наша організація закрила понад сім тисяч індивідуальних та колективних заявок від захисниць та їхніх підрозділів рівня бригади і вище, а це відправили понад сотню автівок, близько двох тисяч безпілотників, засоби медицини й обігріву, амуніцію  — загалом на 111 мільйонів гривень. Також ми організували понад 30 виїздів у зону бойових дій і понад 20 гуманітарних місій на Херсонщину, в Бучу та інші деокуповані території. Іншими словами, балансуємо між важливим і дуже важливим. 

Фотографії: архів VETERANKA