Олена Тотель: «У спортзалі тренерка запитала: "Що, качаємо попу?". "Та ні, — кажу. — Будемо робити з мене машину"»

Ілюзія безпеки

Машина їде швидко. Мені здається, ми летимо над поверхнею, пливемо крізь пісок і пил, який відірвався від наших коліс. Я закриваю ніс шарфом, мружу очі. Вікна відчинені, щоб вчасно почути звук металевого шершня — дрона з вибуховим боєприпасом.

Я сподіваюсь, що антидронна сітка, розтягнута вздовж усієї дороги, нас врятує. Росіяни знають, що саме тут проходить евакуаційна дорога. Вони шукають дірки й щілини в сітці, влітають у тунель дроном, вимикають гучні двигуни, сідають на землю й чекають. Коли поблизу з'являється автомобіль, оператор піднімає дрон і вдаряє ним в машину, що рухається. 

Я нервово прислухаюся до звуків за вікном, але в вухах — лише шум вітру. За мить помічаю, як зникають фари позашляховика перед нами. Думаю, що це добре. Це означає, що над нами не висить жоден дрон-камікадзе, інакше він би давно вже в них врізався.

— У Марбельї я їв найкращі морепродукти, — чую розмову Еріка з колегою на передньому сидінні. — Я б поїхав на море. Взагалі я люблю іспанську кухню, вона така яскрава.

Ми поспішаємо польовою дорогою до стабілізаційного пункту, розташованого приблизно за 10 кілометрів від лінії фронту. Ми перебуваємо в зоні досяжності дронів, артилерії та всього, що росіяни вигадали для вбивства. Але бійці розмовляють про смачну паелью.

Дорога здається нескінченна, я повністю втрачаю орієнтацію — ми їдемо на північ чи на південь? Ми точно їдемо довго, бо коли доїжджаємо на місце, вже зовсім темно. Десь над моєю головою я чую металевий звук.

— До бліндажа! — кричить Ерік і штовхає мене в бік замаскованого сіткою і гілками входу під землю. Я чую тріск дверей машини, тріск шишок під ногами, автомобіль, що від'їжджає з ревом двигуна. Хтось хапає мене за руку і затягує всередину, до прихованого під землею дерев'яного лабіринту.

Коли тиск зменшується і зникають мушки перед очима, я бачу підземну фортецю. Коридори тягнуться десятки метрів, блукаючи між операційними залами, місцями відпочинку після операції, складами, кухнею, туалетами... На стіні висить схема цього лабіринту, і я розумію, що сьогодні не тільки я тут заблукаю.

Підземна фортеця

— Ви увійшли в оперативну зону Медичної служби Третьої штурмової бригади, — серйозно каже гладкий чоловік. — Відтепер серйозно слухайте кожен наказ, бо від цього залежить ваше життя. І наше теж. 

— Що це було? — питаю я його.

— Де, на небі? Шахед. Останнім часом вони атакують наші позиції, — він відповідає абсолютно без емоцій і жестом руки закликає нас йти за ним.

Ми заходимо на кухню, де кілька військових якраз вечеряють — гречану кашу з м'ясом і темно-коричневим соусом. Як вдома. Ми вітаємося з ними кивком голови. Тут стоять два холодильники, поличка з консервами, солодощами, закусками, чаєм і кавою. У великій коробці з прозорою кришкою я бачу свіжий пиріг, напевно, спечений волонтерами. 

— Хочете кави? — з посмішкою запитує Ерік, який раптово з'являється на кухні. Він мусив залишити машину трохи далі, щоб вона не привертала увагу дронів надто близько до входу в підземну фортецю. 

У його блакитних очах я бачу доброту й величезну втому від років, проведених на війні. Ерік родом з Криму. Він народився в Севастополі, тому вже в 2014 році зрозумів, що означає втратити дім. Хоча тоді він жив у Києві з родиною, він вирішив добровільно вступити до армії, щоб спробувати відбити окуповані території. Він брав участь у звільненні Маріуполя та Мар’їнки, був у Іловайському котлі. Через рік він повернувся до цивільного життя. Почав вивчати фізичну культуру, тренував спортсменів з важкої атлетики. Повномасштабна війна заскочила його в Ірпені. Він встиг вивезти своїх близьких на Закарпаття, щоб повернутися і взяти участь у боях за захист української столиці.

— Моя квартира опинилася в окупованій частині Ірпеня, — Ерік випрямляється на стільці, ніби все це сталося століття тому. — Я почав співпрацювати зі спецпідрозділами. Я знав місто, знав, де вони можуть ховатися, де зберігати військове спорядження. Коли ми нарешті вигнали їх з Києва, я поїхав в Запоріжжя.

Ерік потрапляє до батальйону територіальної оборони «Дніпро–Азов», який незабаром увійде до складу Третьої штурмової бригади. Він починає з піхоти, на власній шкірі дізнаючись, що таке окопи на передовій. Він починає розуміти, як важливо, щоб кожна частина була забезпечена медичним обслуговуванням. Коли тільки може, він вивчає тактичну медицину, щоб у бойових умовах надавати першу допомогу. Він не боїться крові, не боїться бути пораненим, контролює свій страх. 

— Я потрапив у дуже гарячу ділянку. За мить до нас принесли одинадцять поранених, деякі в дуже важкому стані. Я латав дірки, накладав турнікети, але зрештою сам отримав поранення. Це був жахливий момент, — очі Еріка блищать у напівтемряві. — Ми вивезли всіх. Я мав легку контузію , але відчув сильний приплив ендорфінів, я був як на кайфі. Мені вдалося врятувати стільки людей! Я прийняв рішення, що хочу почати працювати як бойовий медик.

З гранатометом на спині та аптечкою він йшов пліч-о-пліч з бійцями на бойові завдання. Він брав участь в обороні Авдіївки, яка настільки знекровила бригаду, що батальйони були виведені з боїв на кілька тижнів. Тоді Ерік почав навчати військових надавати першу допомогу собі та пораненим побратимам.

Бо ніщо не болить йому так, як коли він бачить непотрібні ампутації, бо хтось наклав турнікет, хоча в цьому не було необхідності, і нога через зупинений кровообіг через багато годин просто відмерла. Або коли привозять пораненого, якому вже не можна допомогти, але смерть можна було зупинити ще в окопі

Ерік так серйозно підійшов до цього питання, що сьогодні в цій дерев'яній підземній фортеці він є заступником керівника. 

— Нью-Йорк Таймс написали, що Путін боїться Білецького, — кажу я йому.

— Білецький — це людина, з якою я звільняв Маріуполь у 2014 році. Це людина, яка була в найгарячіших точках фронту зі зброєю в руках. Це людина, за яку я готовий боротися. Ми всі віримо в нього і тому створили сильну бригаду, — відповідає Ерік. — Завдяки хорошому лідеру ми не віддаємо навіть шматочка землі без бою. Бригада стала корпусом, це величезна кількість солдатів. Тому Путін нас боїться.

Багато бійців «Трійки» підкреслюють, що командири в бригаді, йдучи слідами Андрія Білецького, проходять бойовий шлях від піхоти до командирів. Кожен командир знає, з чим бореться піхота, що таке окопи. Набагато легше керувати машиною, яку розумієш до найдрібніших деталей. І тому ця машина стає дедалі сильнішою. Ерік вважає, що це єдиний спосіб захистити незалежність, а з часом і відбити окуповані території. Україна повинна побудувати сильну і сучасну армію, щоб ніхто більше не наважився на неї напасти. На його думку, переговори служать лише для того, щоб солдати поверталися додому з російського полону. 

Червоне світло допомоги

— Є поранений — на кухні з'являється Гладкий. Ми швидко піднімаємося на ноги. — Стан легкий.

Ми йдемо у напрямку входу до бліндажа. Команда готується до прийому пацієнта — перевіряє обладнання, одягає гумові рукавички. Хтось вмикає червоні лампи, завдяки яким, коли відчиняться двері, назовні не проникне забагато світла. Червоне світло менш помітне. Всі раптом замовкають, чути лише шепотіння. Біля ноутбука сидить жінка і записує те, що ми знаємо з радіокомунікації: рана живота, оклюзійна пов'язка, пацієнт у свідомості. Рана живота може виглядати непомітною, спочатку не давати поганих симптомів. Але якщо у солдата є навіть маленька дірка в легені, він перебуває в смертельній небезпеці. Йому загрожує один з вбивць на полі бою — пневмоторакс.

Десь над входом до бліндажа я чую вібрацію — у нашому напрямку наближається машина. Хтось підбігає до дверей, а медики стають біля лежанки, на яку за мить покладуть пораненого. Двері відчиняються, всередину вбігають двоє медиків, низький бородань і маленька блондинка. Між ними кульгає молодий хлопець у трусах і футболці. Медики беруть пораненого, зачиняють двері і вмикають звичайні лампи. Повертається галас, обмін повідомленнями, хтось підтягує мобільне обладнання для рентгену, щоб побачити, як глибоко в животі застряг уламок після вибуху дрона–камікадзе. 

— Де у вас болить? — запитує один з медиків. — Ви давали йому якісь ліки? 

Військові, які принесли пораненого, стоять майже струнко біля стіни. Вони відповідають на запитання, а потім замовкають, втупивши погляд у лікарів. Вони чекають, що буде з їхнім побратимом. Невеликий шматочок металу відразу видно на рентгенівському знімку, над яким схилилися кілька людей. З їхніх облич я бачу, що все буде добре.

Медики працюють навколо хлопця, як мурахи. Швидко, ефективно, згідно з протоколом, без зайвих міркувань. По черзі перевіряється кожна частина тіла, бо під час евакуації бойові медики могли щось пропустити. Вся процедура триває кілька хвилин. Врешті-решт приймається рішення: пацієнт стабільний, потрібно змінити пов'язку і підготувати його до евакуації в лікарню, де витягнуть осколок. Двоє медиків відмічаються, на мить люмінесцентні лампи замінюють на червоне світло, щоб вони могли вийти з бліндажа і повернутися на чергування. Знову настає тиша. Але неприємна і незручна, бо в будь-яку мить її може перервати звук військового пікапа, який несподівано привезе сюди пораненого воїна.

— Що таке незалежність? — Ерік робить ковток вже холодної кави, перш ніж відповісти на моє останнє запитання. — Це свобода. Свобода вибору. Свобода вибору способу життя. Свобода — це також те, що я можу зі зброєю в руках боротися за цю незалежність.

На фронті український поет, письменник, музикант і екоактивіст Павло Вишебаба від початку повномасштабної, і зараз він — мінометник батареї «Мінотавр» 68 єгерської бригади. Збірка поезій Павла «Тільки не пиши мені про війну» стала в Україні абсолютним бестселером, а вірш «Доньці» було перекладено вісімнадцятьма мовами. 

«Довго шукав свою частоту»

— Мої роздуми — приєднуватися до війська чи ні, не маючи жодного ані армійського, ані бойового досвіду, тривали десь пів години, — згадує події 24 лютого 2022 Павло Вишебаба. — Я уявлення не мав, що таке військо, до того ж ще з часів Майдану після подій на Грушевського не бачу на одне око. Пам'ятаю, стояв на балконі, спостерігав, як сусіди поспіхом кидають у машину речі, їдуть — і розумів, що не можу зробити те саме. Нікого не засуджую, але я не зміг. Тож вивіз з Києва п'ятирічну доньку й дружину з батьками, а сам пішов до розподільчого центру.

У нас заздалегідь були зібрані тривожні валізи, був повний бак бензину. І хоча я не знаходив логічних аргументів, навіщо Путіну починати повномасштабне вторгнення (мені здавалося, що в той час, на тлі поступово зростаючої популярності проросійських сил в Україні, Росія могла б зробити ставку на захоплення нашої країни політичним шляхом), виключати такий сценарій не можна було. Я розумів, з ким ми маємо справу.

‍— У 2014 ваше рідне місто Краматорськ три місяці було під окупацією…

— Так, в окупації опинилися мої мама, сестра й дідусь. Я тоді відразу перейшов на українську. До цього розмовляв російською, і навіть захищав своє переконання, що патріот України може бути російськомовним. Але коли у прямому ефірі побачив, як озброєні росіяни захоплюють міськраду Краматорська з гаслами «Мы с вами на одном языке говорим», вирішив, що не хочу дарувати їм цей аргумент. У творчості це виявилося складніше, ніж у побуті. 

‍Це як коли твій програвач налаштований на одну частоту, а ти раптово переходиш на іншу — і чуєш тільки шипіння

Я довго шукав свою частоту, щоб чути музику української мови та відтворювати її. І лише у 2017 написав вірш «Картини» — це була перша робота українською, яку мені не захотілося викинути в смітник. Зараз відчуваю, що повністю знайшов себе в українській мові.

‍— Вас відразу взяли до війська?

— Ні. У Києві, дізнавшись про мою сліпоту на одне око й відсутність армійської служби, відмовили. Тоді за порадою знайомих я поїхав до Тернополя, де тоді брали всіх — і так опинився у складі 68-ої окремої єгерської бригади. Вже 21 березня ми були на Донеччині. І тоді я зрозумів, що навчитися воювати можна лише на війні. Підготовка на полігоні, якою б гарною вона не була, не дасть головного — стресостійкості. Якісь навички можна довести до автоматизму, але вони навряд чи допоможуть, якщо не можеш зберігати холодний розум в екстремальній ситуації. Я все життя вчився роботі з емоціями через медитації й інші практики — і мені це зрештою сильно допомогло на війні.

‍— Те, що побачили на фронті, шокувало? 

— Те, що я там побачив, справді сильно відрізнялося від мого уявлення про війну, що сформувалось на основі літератури про Першу і Другу світові війни та кінематографа. 

‍Найбільшим відкриттям було те, що військо — це така держава в державі

Це структура, в якій задіяні люди майже всіх можливих професій — тут і медики, і бухгалтери, і кадровики, і люди на складах, і клінери. Напевно, лише відсотків десять військових вступають у безпосередній контакт з ворогом. 

Наприклад, зараз я — мінометник, і моє завдання — не допустити контакту нашої піхоти з росіянами. Мінометка має моментально реагувати на штурмові дії ворога, щоб придавити росіян до землі, дозволити нашим дронам долетіти й іншим підрозділам підготуватись до бою. Тому більшість військових якраз не в окопах, але їхня робота направлена на те, щоб уберегти побратимів на нулі.

Спочатку, всупереч моїм побажанням, мене записали в діловоди. Я пробув на цій посаді два тижні й виявився максимально неефективним — встиг навіть демотивувати побратимів, сказавши їм, щоб не чекали зарплат, бо в країні війна (я справді так думав, тому новина про те, що нам платитимуть, та ще й непогані гроші, стала приємною несподіванкою). Зрештою я все ж втік і став помічником кулеметника. І не пошкодував, адже став брати безпосередню участь у бойових діях.

«Будь-яка стресостійкість має межі»

‍— Не страшно?

— Страх є завжди. Якщо його немає, це вважається відхиленням. Страх — це адреналін і дофамін, які допомагають виживати, покращують когнітивні функції, завдяки чому тіло й мозок працюють на максимумі. У мене в такі моменти навіть зір покращується. Але питання в тому, як цим страхом керувати. Один з наших командирів якось сказав: «Дивись у темряву не як жертва, а як хижак. Тобі страшно, але й ворогові теж страшно. Ворог небезпечний, але й ти теж. Будь у ролі не того, хто боїться, а того, кого треба боятися». Я це називаю настроєм воїна — і це працює. Завжди раджу цей підхід побратимам, які не знають, як справлятися з емоціями.

‍— А як впоратися з емоціями, коли переживаєш втрату? 

— Є момент, який досі спливає у пам'яті щоразу, коли чую слово «війна» чи «втрати». У моїй новій збірці цьому буде присвячено три вірші. 5 вересня 2022 року загинули тринадцять моїх побратимів. Це був ракетний удар по нашому командному пункту зв'язку під Вугледаром, і навів його американець, який приїхав до села Богоявленка за місяць до повномасштабної війни під виглядом волонтера. Пізніше, коли село захопили росіяни, він дав пресконференцію у Москві, розповівши, що наводив ракети на наші позиції. Я був за триста метрів від місця удару, і ми потім усіх відкопували… У той момент я зрозумів, що будь-яка стресостійкість має межі. Неможливо бути готовим до того, що доведеться відкопувати тіла людей, з якими напередодні щиро говорив і які були для тебе навіть ближчими, ніж друзі.

Цей приліт трапився в ніч, коли наша бригада переходила на інше шифрування, і необхідність завершити процес трохи відволікав мене від першого шоку. А потім допомагала творчість. Це мій спосіб впоратися з травмою. 

‍Я примиряюсь із цим світом і безладом, який в ньому коїться, за письмовим столом. Якщо не примирився, значить недостатньо попрацював

Багато хто кричить про свій біль через творчість, а я радше намагаюся зрозуміти, як цей біль подолати — і хочу розповісти про це читачеві. Пишу, коли мені самому потрібно знайти вихід. Як каже Любко Дереш, видобуваю з темряви світло.

‍— На жаль, вже є цілий список убитих росіянами українських письменників. Ви були знайомі з кимось із них особисто?

—Так, я знав поета й письменника Богдана Слющинського, який загинув у Маріуполі під час обстрілу. Він був деканом мого факультету у Маріупольському державному університеті. З Максимом Кривцовим ми познайомилися вже під час війни на Книжковому Арсеналі. Він був винятковою особистістю і справді видатним поетом. Те, що він не отримав достатньо визнання за життя, я називаю сліпотою нашого суспільства. Дізнавшись, що Максим загинув, я почав метушитися, шукати телефон його бригади — прагнув почути, що це якась помилка. Потім зупинив себе: що я роблю? Навіщо намагаюся заперечити реальність?

‍— Чи працюєте із психотерапевтом? Чимало військовослужбовців не хочуть звертатися за допомогою, бо вважають, що лікар, який не був на війні, їх не зрозуміє.

— Насправді не потрібно, щоби лікар розумів. Завдання психотерапевта — не зрозуміти, що ти відчуваєш, а навчити технікам, які допоможуть тобі жити з твоєю травмою. Був період, коли саме слово «загиблий» миттю повертало мене в минуле, де я викопую загиблого друга. Зараз, завдяки зокрема й роботі з психологом, я навчився з цим справлятися. 

Значна частина людей, яких я зустрічаю у війську, недостатньо знає про те, як працювати зі своїми емоціями — і їм дуже складно. І невідомо, хто з них якої допомоги потребує — чи то психолога, чи психотерапевта, чи психіатра. Чи людина здатна подолати негативні наслідки самостійно, не нашкодивши собі. Звідси зриви, психічні розлади, навіть самогубства. Про останні не заведено говорити, але вони на фронті є. Суїциди є у кожній бригаді. І найбільше їх було у 2022 році.

Влітку 2022 в одній з бригад застрелився командир роти. Напередодні загинули кілька його хлопців. В цьому не було його провини, але у своїй передсмертній записці він написав: «Вибачте мене за те, що не вберіг життя». Молодий командир, якого всі поважали. 

Насправді більшість командирів — це вчорашні цивільні, які максимум закінчили військову кафедру при виші. І тут на них покладають відповідальність за життя людей — сміливих, чудових хлопців, які, на жаль, гинуть. Як із цим жити? Або нещодавно мої побратими Володя й Павло пішли на позиції, і в ногу Павла потрапив ворожий FPV дрон. Володя надав йому першу допомогу, але евакуація була неможлива, і вони то перебігали під деревами, то пересувалися будівельною машиною, намагаючись не потрапити в поле зору ворожого нічного дрону. В якийсь момент Володя просто поклав Павла в посадку — той уже був білий, втратив багато крові. На щастя, обидва хлопці вижили. Володя потім розповідав, що просто став на коліна і молився, щоб Павло вижив. «Якби він не вижив, я не знаю, що б я із собою зробив, — сказав він. — Я б собі цього не пробачив».

Психологічна підтримка потрібна всім — і тим, хто зараз воює, і тим, хто йде з війська. Плюс для всіх, хто списується з армії, має бути обов'язкова психіатрична діагностика — і електронна база, де було б зафіксовано, хто чого потребує: хто має наслідки тривалого стресу, хто ПТСР, хто психічний розлад. Щоб допомога була своєчасною. Поки ж у нас ніхто нікого не перевіряє — людина просто зняла каску і пішла у цивільне життя. І невідомо, хто з цих людей може бути небезпечним — як для оточуючих, так і для себе.

‍Війна впливає на всіх. У мене через тривалий стрес почалися когнітивні проблеми: погіршується пам'ять, іноді я не можу згадати елементарних слів

Як письменник завжди працював зі словниками, але якщо раніше це було для того, щоб збагатити свою мову, то зараз — щоби згадати слово, яке забув. Залишається сподіватися, що після війни когнітивні функції відновляться.

‍— Якось ви сказали, що ваш обрій планування — до двох тижнів. Кажуть, неможливість планувати — це ще один вірний шлях до психічного розладу.

— У моїй новій збірці є вірш: «Зникли сповіщення та анонс на тиждень, на рік, загалом на майбутнє …» 

Особисто я ще з 2022 року налаштований на довгу війну. Коли багатьом людям було комфортніше вірити казкам про «два-три тижні», я сказав, що, на мою думку, це років на сім — і нарвався на купу хейту. Моя думка не змінилася — війна буде продовжуватись і поширюватись на інші країни. І за таких умов єдине, що я можу планувати — це як збільшити ефективність мого підрозділу, як протистояти ворожим FPV. Зараз проходжу навчання на наземних роботизованих комплексах. Якщо ця війна на десятиліття, нам потрібно вчитися в ній жити. Вчити школярів збирати дрони й керувати ними, залучати у військо більше людей — зокрема й жінок, які могли б бути ефективними. Можливо, навіть більше їм платити — аби тільки приходили. Я вже мовчу про тактичну медицину, знання якої мають бути у кожної людини за замовчуванням. Ось таке планування зараз мені зрозуміле.

А щодо іншого, тут мій єдиний план — творити, не ставити життя на паузу. Писати — це мій спосіб підтримувати свою менталку. Якщо не пишу, здається, я не адаптуюсь до життя в цьому світі. Це, до речі, головна метафора моєї нової збірки під назвою «Маргіналії» — тобто нотатки на полях. Здається, ми зараз ніби знаходимось на узбіччі цивілізації, на узбіччі нормальної життя. 

‍Наше завдання вижити — як у найтемніші часи людства

У новій збірці на кожну тему я написав три вірша, з трьох точок зору: як мінометники знаходять точку за допомогою трьох координат (x,y,h), так і автор знаходить себе в цьому просторі — і вчиться у ньому жити.

Фотографії з приватного архіву

У червні на профілі бойової медички Юлії Кобринович з'явився допис, який викликав бурю коментарів. Варто навести його повністю:

«Я думаю про жінок в армії, мобілізацію жінок,... Ну і, звісно, про себе. І зловила себе на тому, що є речі, які я нікому не розповідала. Бо це соромно. Бо це ніяково. ...ну а ще — бо це погане про покійників. Але ж я жива, так?

Є три здоровенні аспекти чому в армії жінці бути важко:

1) бо тебе за замовчуванням зневажають. (Єдине досі виключення — підрозділ, де я зараз, в усіх інших я завжди була «другий сорт». І треба було доводити, доводити, доводити...

2) бо доводити свою фізичну спроможність реально важко. Камон, я маю 55 кг і зріст 1.55см. Важко. Ти це робиш, і в тебе зрештою залишається менше ресурсу, ніж у чоловіків (це я не про тилові посади, як ви зрозуміли). У мене є багато прикладів першого та другого, але то потім. Про це легко говорити. Хто не любить жалітися?

3) тебе домагаються (Р.А. у вашому підрозділі такого не було, не хвилюйтеся). І це перетворює — може перетворити — твоє життя (моє перетворювало періодично) на війну на два фронти.

Що було і про що я ніколи нікому-нікому не розказувала?

— Мені довелося дати одному солдату. Бо я боялася, що інакше б він мене зґвалтував. Може, так би й було. У той час я була у повній його владі. Чи мені так здавалось.

(Потім мій тодішній командир дізнався — бо цей хлопець щє й усім розповідав — і спробував його вбити. Коли не вдалося — перетворив на парію).

— Мені довелося заспокоювати по телефону мати одного солдата, коли їй повідомили, що він загинув. За тиждень до цього він намагався мене зґвалтувати. Командир (вже інший) його переселив (таке собі покарання).

— Найгірше — бо найдовше — мене домагався мій командир (ще інший). Протягом довго часу. Заборонив видавати мені зброю. Я почала носити сльозоточивий балончик, електрошокер і ніж — та тікати від будь-яких компаній. Де він розповідав про мене бруд, а потім ще й погрожував вбити на бойових за те, що я йому не даю. І я багато місяців жила у стані глибокої відрази: до армії загалом й до себе конкретно. Бо у цьому випадку нікого «вище», кому б я могла поскаржитися, не було. А коли його відсторонили, ця людина багато попсувала мені крові й настрою, цілеспрямовано знищуючи мою професійну репутацію.

...це те, що мені згадується насамперед. Просто спогади. Вони неприємні й відразливі, але нічого такого, що ламало б мені життя.

Я думаю, у кожної жінки є свій ларець з брудом. Але ці спогади — мій досвід, який стоїть за ними, — є основою моєї громадянської позиції:

а) жіноча мобілізація потрібна. У нас з чоловіками рівні права й рівні обов'язки. А пульт від дрона значно легший, ніж АК;

б) жіночі підрозділи мають бути окремими.

Доки ми є такими, якими є. Щє не цивілізація. Вже не дикуни».

Чи можна мовчати?

Великий резонанс викликав матеріал на Slidstvo.info — історія Оксани, яку військовий колега вивіз на озеро, з'явилася потім в багатьох ЗМІ. І не дивно. Суспільство досі шоковане, коли хтось вголос розповідає про домагання.

Перед тим, як їхати у зону бойових дій, Оксана разом з іншим військовими свого полку вирушила на бойове злагодження на один з полігонів Львівщини. Коли злагодження завершувалось, Оксана забирала зі Львова медикаменти, а її колега — військовий водій — віз Оксану назад на полігон. По дорозі Сергій наполіг на тому, щоб вони з Оксаною заїхали на озеро. 

«Після того, як він поплавав, ми стояли на мосту. Я дивилася на воду, а він каже, що хоче сфотографуватися зі мною. Став поруч зі мною і почав тертися. Я зрозуміла, що у нього ерекція. Навколо нікого не було. На щастя, на цьому все закінчилося, і вони сіли в машину». 

«Ми їдемо з Сергієм у машині, він починає мені говорити нісенітниці про те, що я маю бути його жінкою, що він давно без сексу». Після ситуації на озері Оксана увімкнула в автівці відеозапис. Трохи зі страху, а трохи для того, щоб мати доказ. Вона вже тоді знала, що у таких ситуаціях найчастіше не буває справедливих наслідків. На записі чути їхню розмову.

— У чому моя вина? — запитує Оксана чоловіка, який сидить поруч з нею і веде машину.

— У тому, що ти дівчина, ми дуже близько одне до одного, а ти не хочеш кохатися зі мною, — відповідає їй Сергій. У машині вони самі.

— Я поважаю тебе як друга.

— Мені не потрібна повага, я не твій друг. На такому етапі вже відбувається секс, незалежно від того, хочеш ти цього чи ні. Я правий?

Оксана працює медикинею ще з часів АТО і війни на Донбасі. З початком повномасштабної війни вона пішла доброволицею і продовжувала рятувати життя солдатів у боях під Лиманом, Вовчанським і Бахмутом. За свою самовідданість на полі бою в 2023 році вона отримала нагороду «Сталевий хрест».

«Я не була готова до того, що на службі хтось може дозволити собі таке. Я ніколи раніше не стикалася з сексуальним домаганням, — розповіла Оксана. — Я не була готова до того, що хтось може обмацувати, принижувати, пояснювати, що ти маєш стати його жінкою, бо ти просто тут».

Оксана повідомила про сексуальне домагання командиру своєї частини. Вона не хотіла, щоб ситуація вийшла за межі батальйону, і не хотіла, щоб її перевели в іншу частину. Розуміла, що зазвичай діє саме така схема: позбутися проблеми, тобто жінки. Вона хотіла вибачень і гарантій безпеки. Однак, після двох місяців очікування (у процесі її також звинуватили в тому, що вона сама спровокувала) вона не витримала і звернулася до ЗМІ. Лише після публікації розпочалося розслідування. Яке триває досі.

Захист прав

— Про це не тільки потрібно говорити, але й протидіяти, — каже Ганна Демиденко з організації «Ветеранка» (Veteranka).

Рух «Ветеранка» — організація, яка захищає права жінок в армії та допомагає ветеранкам повернутися до цивільного життя. Заснована в 2019 році з ініціативи жінок з бойовим досвідом, які повернулись після війни, організація має на меті підтримку жінок-військових, захист прав жінок у силах безпеки й оборони, допомогу повернутися до цивільного життя. 

З початком війни в 2014 році жінки, які зголосилися до армії, стикалися з багатьма перешкодами — як на правовому, так і на ментальному рівні. Все почалось з того, що для жінок були закриті бойові посади. Фактично захисниці брали участь в бойових діях, а в документах їх зазначали як швачки, кухарки тощо. Від початку свого існування «Ветеранка» намагалася вирівняти шанси. Хотілося, щоб голос жінок був почутий і зрозумілий. У 2022 році, з початком повномасштабної війни, найважливішим завданням стало допомогти протистояти вторгненню. Організація зосередилася на підтримці армії, поставках обладнання, автомобілів, дронів і маскувальних сіток на фронт. Сьогодні команда продовжує допомагати армії, але також зосередилась на проблемах, що існували до повномасштабної війни і — нікуди не зникли. До руху «Ветеранка» надходили повідомлення з проханнями про поміч і підтримку — з інформацією про те, що хтось зазнав сексуального насильства або дискримінації в армії.

— Надзвичайно важливо зрозуміти, що якщо людина (адже проблема стосується не завжди тільки жінок) йде до армії, вона наражається на величезний ризик втратити життя і здоров'я, — каже Демиденко. — Така людина повинна відчувати себе в безпеці на своєму боці фронту. Коли вона йде виконувати бойове завдання або повертається з нього, ніхто і ніщо не повинно їй загрожувати. Точно — не побратими.

Скарги й повідомлення про проблеми надходять до нас регулярно, але масштаб проблеми може бути ще набагато більшим, оскільки частина потерпілих — з остраху — може не шукати підтримки і не вірити, що ситуацію можна виправити

Не існує навіть інструкції, що робити в такій ситуації. На думку активістки, найбільшою проблемою є відсутність правового механізму, який би захищав жертву. Як у випадку Оксани, якщо справа про домагання дійде до командира, він може вирішити, що краще перевести жінку в іншу частину, ніж втратити досвідченого в боях солдата. І так — досвідчений солдат залишиться на місці, а справу вирішать зам'яти, перевівши військову в інше місце. Швидкий і зручний вихід із ситуації «водночас» підсилює спіраль страху й поглиблює проблему.

— Якщо жертва дзвонить на гарячу лінію Міністерства оборони, її справа, відповідно до українського законодавства, може буде розглянута протягом 30 днів, — пояснює Демиденко. — Це дуже довгий час, і жертва може побоюватися, що за цей час її заява дійде до командира, який захоче приховати справу і вберегти досвідченого солдата від покарання. Ще гірше, якщо кривдником є сам командир. Потерпіла особа може мати різні уявлення про те, що буде далі. «А раптом мене відправлять в окопи, звідки я не повернуся, щоб справа нікуди не дійшла?»

Найбільшим викликом є думка всередині підрозділів, що «у нас такої проблеми немає». Може, немає заяв, тому такі статистичні дані навіть не збираються. І дуже легко піддатися такому мисленню. 

Демиденко підозрює, що якби такі статистичні дані з'явилися, кількість випадків відразу б злетіла вгору. Звідки таке переконання? Тому що сексуальне домагання трапляються в кожній армії світу, і найкращим запобіжним засобом проти такої поведінки є покарання, відповідальність і протидія

Показати, що навіть високопоставлений солдат з погонами буде звільнений за сексуальні злочини. Захисний механізм повинен діяти насамперед швидше, але також захищати анонімність потерпілої особи від можливої помсти з боку кривдника. Жертва в момент звернення за допомогою повинна бути захищена.

Розуміючи ці механізми, Veteranka стала оновлювати й розвивати проєкт, який проводився ще до початку повномасштабної війни. Нещодавно членкині провели низку консультацій, зустрічей з партнерськими організаціями, а також з міністерством. «Правового механізму, що захищає жертву, просто не існує», — пояснює Ганна Демиденко.

— Коли ми побачили, що в різних місцях натрапляємо на глуху стіну і ніхто не реагує на наші прохання, ми написали петицію до президента України і зібрали 25 тисяч підписів. Без попередньої великої інформаційної кампанії це — величезна кількість. І це означає, що людям не все одно. Петиція допомогла нам повернутися до тіснішої співпраці з Міністерством оборони.

30 грудня 2024 року президент України підписав указ про призначення Ольги Решетилової (Кобилинської) уповноваженою президента України з питань захисту прав військовослужбовців та членів їхніх сімей. Це початок змін, хоча, на думку членкинь «Ветеранки», до вирішення проблеми ще далеко. Хоча б тому, що немає нормативних актів, які надавали б уповноваженій інституційні повноваження для дій. Але з’явилося поле для діалогу, яке розвивається. Вже прийнято в першому читанні закон, в розробці якого брала участь експертка з «Ветеранки», щодо змін до дисциплінарного статуту. Він містить параграф про протидію сексуальному насильству та гендерній нерівності. Далі, після прийняття проєкту в другому читанні, можна буде доопрацювати інструкцію щодо дій для жертви, яка буде базуватися на цьому законі, завдяки якому жертва буде захищена, а винні будуть покарані і понесуть відповідальність.

Домагання на світовому рівні

Проблема сексуального насильства стосується не тільки «пострадянських армій». У статті «Сексуальне домагання та насильство у збройних силах» Метт Фоссі та Лотті Герріотт аналізують звіт дослідницької групи, створеної в межах Науково-технічної організації НАТО, яка прагне відповісти на питання: чи існує у збройних силах НАТО культура сексуального насильства? До складу групи увійшли експерти з семи країн (Канади, Великої Британії, Німеччини, Швеції, США, Хорватії та Румунії), які провели широкий аналіз міжнародного законодавства, політик, процедур і методів звітування, а також частоти випадків сексуальних домагань і насильства. 

Було визнано, що сексуальне насильство або домагання, яких зазнали під час військової служби, стосуються від 20% до 45% військовослужбовців

Особливо вразливими до такої травми є жінки, оскільки дослідження показують, що 33% американських (2021), 36,7% французьких (2021) та 44,6% канадських (2022) військовослужбовиць зазнали якоїсь форми домагань протягом 12 місяців, що передували дослідженню. Масштаб проблеми є приголомшливим і не заохочує жінок вступати до армії. А в непевні часи, в яких ми живемо, цивільне населення хотіло б мати сучасну і здатну захистити країну армію, в лавах якої служитимуть навчені дроністки, розвідниці й снайперки.