Ексклюзив
Портрети сестринства
20
хв

Я сильна жінка. Але Ельвіра — це абсолютна сила

Вірю в силу жінок. Часом здається, що чоловіки не здатні домовитися і йти пліч-о-пліч, а у нас це виходить

Ірена Тимотієвич

Лілія Кузнєцова й Ельвіра Нєвєра разом з дітьми з Центру допомоги «Місто щасливих дітей». Німеччина, 2024

No items found.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

<frame>Пропонуємо вам наступну публікацію із циклу матеріалів «Портрети сестринства». У ньому ми хочемо розповісти про дружбу українських та польських жінок, підтримку простих людей, але не тільки — також і про ті непорозуміння, які зрештою призвели до нових знань двох народів одне про одного. Розповідайте нам свої історії — історії зустрічі з польськими чи українськими жінками, які змінили ваше життя, вразили вас, чогось навчили, здивували чи змусили задуматися. Пишіть нам на адресу: redakcja@sestry.eu<frame>

Я реабілітувала дітей, а вони мене

Мій шлях від сфери краси та світових подіумів до благодійності й опіки над дитячим будинком ліг через втрату найріднішої людини. І сталося це неочікувано. 

У минулому я була спортсменкою, займалась художньою гімнастикою. Доросла до майстра спорту. У київський Будинок моделей «Хрещатик» потрапила випадково: дорога з інституту проходила повз нього. Тоді це був найкращий будинок моделей трикотажних виробів у Радянському Союзі, він підкорював світові подіуми. Побачила оголошення про кастинг, вирішила сходити з дівчатами за компанію.

Так почалась моя модельна історія.

Я об’їздила чимало країн, серед яких — США, Бразилія, Мексика, Южна Корея, Велика Британія, майже вся Європа. 

Одеський кінофестиваль 2017

У 2002-му, коли вже була впізнаваною особистістю у столиці, ми з подругою Ксенією Кузьменко відкрили власну агенцію. Окрім модельного бізнесу зайнялись також організацією та продюсуванням національного конкурсу Міс Україна. Після того, як у 2004 році цей конкурс вдалось успішно провести у Палаці «Україна» з прямою трансляцією на телебаченні, мені стало цікаво, як це — брати там участь. Хотілось краще розуміти дівчат і підтримувати їх.

Тоді я сама взяла участь у Miss Global USA і… завоювала корону Mrs Globe Europe.

Люблю мистецтво, окрім моделінгу мала пристрасть й до кіно. Однією з найбільш пам’ятних ролей була роль польської княжни у фільмі про Богдана Хмельницького. Напередодні повномасштабної війни я знімалася в успішному українському проєкті «Київ вдень та вночі». Життя було дуже насичене. 

У ролі польської княжни Гризельди Вишневецької у фільмі «Богдан Зіновій Хмельницький»

Але одного дня раптово померла моя мама — і всередині щось обірвалося. Ми з нею були дуже близькі. Нічого не хотілося, потрібні були нові сенси, щоб жити далі.

Коли мені запропонували очолити благодійний фонд, який опікується дитячим реабілітаційним центром «Місто щасливих дітей», я не була впевнена, що впораюсь. Це те місце, де надають допомогу покинутим дітям — когось знайшли просто на вулиці, від когось відмовились, деяких вилучили з кризових родин. Доки дорослі вирішують різні юридичні питання та триває пошук нових родин, ці діти мають можливість жити в комфортних умовах і проходити психологічну реабілітацію. Ми з командою повинні були все це забезпечити. 

Спочатку просто туди їздила, але з кожним наступним візитом — втягувалась: діти чекають зустрічей, з’являється довіра і прив'язаності. Це стало моїм порятунком тоді, як і зараз — під час війни. Бо кожен знаходить свій стимул і сенс життя у важкі часи. Я реабілітувала дітей, а вони — мене.

Та сама Power Woman 

У перші дні, коли почалась велика війна, гармати і війська протиповітряної оборони розмістили біля нашого дитбудинку. Ми прийняли швидке рішення евакуювати дітей, співробітники під свою відповідальність вивезли їх у більш безпечні населені пункти України — хто куди. 

З’являлись пропозиції перенести дитбудинок за кордон, але ми сподівалися, що все швидко закінчиться. Тоді всі вірили, що ця війна ненадовго. Одна з таких пропозицій прийшла від Ольги Богомолець [українська політична і громадська діячка, заслужена лікарка України, — Ред.]: одна сім'я в Німеччині мала можливість допомогти, надати житло і все необхідне.

Так у моєму житті зʼявилась Ельвіра. План евакуації дітей у режимі онлайн ми створювали саме з нею. Тоді я ще не мала уявлення, хто така Ельвіра Нєвєра, не бачила її фільми і не здогадувалась, що згодом до мене прийде абсолютне захоплення цією жінкою, взаємна симпатія і дуже близька дружба. Жінкою, в якої не закінчується енергія і бажання допомагати. Зараз для мене вона — та сама power woman.

Ельвіра Нєвєра

На той момент Ельвіра вже займалася допомогою для наших солдатів, це їй вдалось знайти заможну сім'ю з Баварії, яка виділяла та виділяє чималі кошти на підтримку української армії, оскільки не могла миритись з бездіяльністю німецького уряду. У жінки на ім’я Ульріке була вілла біля озера посеред лісу, де ніхто не жив, і після довгих роздумів Нєвєра запропонувала евакуювати та поселити там український дитячий будинок. 

Виїхати було непросто. По-перше, війна тривала вже кілька місяців, і якщо до цього був хаос і люди, дитячі будинки, інтернати виїжджали без будь-яких документів, то нам вже довелось пройти всі коридори влади та отримувати офіційні дозволи від чотирьох міністерств та військової адміністрації. А по-друге, потрібно було буквально «позбирати» 20 дітей по Україні: з Київської, Тернопільської, Волинської, Львівської областей — звідусіль, де вони опинились.

Транспорт і переїзд організувала Ельвіра та родина фон Вальца. На польському кордоні ми пересіли в інший автобус, який віз нас у новий дім. Було лячно і дорослим, і дітям — ми прямували у невідомість.

Турбота з великої літери

У Німеччині ми стали єдиними, хто цілим дитячим будинком, включно з вихователями, знайшов притулок завдяки приватній ініціативі. Ніколи б не подумала, що німці так вміють піклуватись. Ти лише встиг подумати — а вони вже це для тебе роблять. 

У маленькому баварському містечку наш автобус зустрічали місцеві жителі, мер міста і навіть оркестр. Для цього перекрили всю трасу. У будинку приготували все — навіть їжу і лежанки для моїх песика і котика, яких я забрала з собою. 

Літо 2022 у Баварії

Минув рік, перш ніж нам вдалось організувати новий режим нашого життя та прийняти нову реальність, що ми живемо тут, що сьогодні це наш дім. І що ми живемо під одним дахом —  20 дітей та 10 вихователів — як нова сім'я. І лише через рік, коли трохи вгамувався загальний стрес, ми почали помічати, в якому чарівному місці знаходимось. Місцеві мешканці допомагали всім можливим, навіть організовували спортивні заняття та активності для дітей. Це — турбота з великої літери. 

Коли Ельвіра вперше приїхала до нас в гості, щоб познайомитись — з обіймами і гостинцями для дітей — ми влаштували дискотеку. Вона все фільмувала, обіцяла одного дня зробити з цього кіно. До кожної дитини знайшла тепле слово й правильний підхід. 

Пізніше, в Амстердамі, куди вона запросила на прем'єру фільму [«Синдром Гамлета» (2022), — Ред.], я відкрила для себе ще іншу Ельвіру: талановиту режисерку, небайдужу особистість, яка не боїться заглиблюватись у дуже серйозні проблеми суспільства і знаходити для них вирішення.

Пам'ятаю, як з нами стався театр. 

До дітей приїхала подруга Нєвєри — режисерка Роза Саркісян, яка зіграла у «Синдромі Гамлета». Була ідея позайматись театротерапією, в образі певного героя розповісти про свої емоції та переживання, про те, що болить. Це виявився величезний крок вперед у терапії дітей. У них за плечима страшні психологічні травми, але після того, як їх хоч раз вдалось проговорити — стає легше. Один тиждень з Розою виявився більш ефективним, ніж робота з психологами на базі нашого центру.

Наш театр. Літо 2023

З цих глибинних життєвих історій створили справжній театр. Уявіть, Ельвіра організувала гастролі в Берліні! І наші діти виступали на сцені, про них писали газети. Після цього діти змінились повністю, стали більш довірливими, впевненими у собі, а страх відкриватись повністю зник. 

Але найголовніше — вони були щасливими. 

Дій, як жінка

Мені здається, Ельвіра думає про Україну 24 години на добу. Не просто думає, а діє. Щодня. Нещодавно я приїхала до неї у Берлін на вихідні [Ельвіра Нєвєра, ​​волонтерка, польсько-німецька режисерка та сценаристка, зараз проживає у Берліні, — Ред.], а у неї робота нон-стоп: приймає запити з фронту, відправляє туди генератори, прилади нічного бачення, дрони. Особливо допомагає жінкам, які опинились у складних ситуаціях. Просто по-людськи, по-жіночому. У цей момент, коли я вам про неї розповідаю, вона займається пошуком житла для жінки у Києві, яка пережила російський полон. 

Не знаю, де вона черпає силу в будь-якій ситуації реагувати зважено, але я ніколи не бачила її спалахів гніву чи нервів. Внутрішній спокій — це велика якість. Спочатку я була переконана, що вона для цього займається йогою — і теж почала, бо у роботі з дітьми вкрай необхідно попри все зберігати рівновагу, присутність духу і позитив. Поки одного разу Ельвіра сама мене не запитала: «Знаєш, з тобою так приємно проводити час, ти така спокійна, умиротворена. Як тобі це вдається?» 

Вірю в силу жінок. Часом здається, що чоловіки не здатні домовитися і йти пліч-о-пліч, а у жінок це виходить. Ми маємо здоровий глузд та внутрішню рівновагу. Вміємо зібратись і бути гнучкими у критичні моменти.

Можливо, я суджу по Ельвірі чи по собі, тому що про себе теж можу сказати напевно, що я сильна жінка. Але вона — абсолютна сила. Їй вдається не лише реалізовувати свої цілі, а й спрямовувати та підтримувати інших людей у найважчий час

Найважче — відпускати дітей додому

За останні 2,5 роки я була кухаркою, посудомийкою, домогосподаркою, психологинею, лікаркою, водійкою, курʼєром. І усвідомила, що якщо до тебе приходять певні знання чи навички, то треба їх нести й розвивати далі, не втрачати, бо ніколи невідомо, як повернеться доля.

Наприклад, у школі в мене була німецька, але я ніколи не думала, що ця мова мені знадобиться. Жінки у моїй родині гарно готували — але я ніколи не розвивала в собі ці здібності, допоки не довелось виконувати роль кухарки для 30 людей. Я стала й водійкою, оскільки ми живемо серед лісу, дітей потрібно було завозити та привозити зі школи й гуртків. У мене також є диплом з лікувальної фізкультури (ЛФК). В Німеччині це затребувана професія, і якби я раптом захотіла залишитися, то могла б успішно працювати. 

Ельвіра Нєвєра, Лілія Кузнєцова і Роза Саркісян

Зараз наші діти повертаються додому. Когось усиновлюють, хтось повернувся у свої сім'ї, тому що там закінчилися суди чи батьки впоралися з наявними проблемами. На сьогоднішній момент у нас залишилося тільки троє хлопчиків. Я їм обіцяла, що вони закінчать тут школу — особливо старшому хлопцю, тому що він навчається в німецькому класі. За два роки він зміг з нуля вивчити німецьку мову, успішно скласти іспити нарівні з німцями і запросив мене на свій випуск. Востаннє я була на випускному у свого сина.

Відпускати дітей дуже важко. Психологи вчать, що потрібно одразу сепаруватися, менше комунікувати. Але за два роки ми стали рідними, і мені зовсім не байдуже, як у дітей складається доля у нових сім’ях. Багато раджусь щодо дітей з Ельвірою, разом міркуємо, як вчинити краще. Вона бачила всі процеси зсередини і є моєю довіреною особою.

А тим часом наш київський будинок продовжує роботу. Зробили там чистоту та затишок, облаштували укриття, лиш поки ніяк не можемо знайти психолога. Будемо кликати Розу з її унікальною методикою терапією театром. На жаль, зараз як ніколи величезна кількість дітей потребує допомоги й опіки, країні вкрай необхідні такі заклади. 

23 липня «Місто щасливих дітей» відчинило свої двері для нових мешканців. 

І як ви думаєте: хто був першою гостею? — ЕЛЬВІРА! 

Фотографії з приватного архіву

No items found.
Стратегічний партнер
Приєднуйтесь до розсилки
Thank you! Your submission has been received!
Oops! Something went wrong while submitting the form.

Журналістка, редакторка, фотографка. Працювала у сфері комунікацій. З 2022 року висвітлює соціальні та культурні проблеми, пов’язані з війною в Україні.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Її подорож почалася у 2014 році, коли вона приїхала з Криму. У її рідному місті зникав знайомий їй безпечний світ. Для маленької дівчинки анексія і переїзд були не геополітикою, а раптовою втратою всього звичного: дому, школи, мови. Вона потрапила до Варшави — міста, яке приваблює, але рідко коли відразу пригортає.

Сьогодні, ще не досягнувши двадцяти років, вона є обличчям покоління, що дорослішає в хаосі. Між війною і миром, між вірусними відео на TikTok і мудрою промовою на TEDx. 

Все почалося з простої, дитячої інтуїції: світ можна змінювати, починаючи з малих, портативних, щоденних речей. Рюкзак став для неї символом — подорожі, навчання, обміну, звичайної людської солідарності. Рух, який вона створила, об’єднує учнів і вчителів. Звучить наївно лише для тих, хто ніколи не бачив на власні очі, як така спільнота може творити дива.

Кіра розповідає про себе без зайвого пафосу. Замість романтизувати свій активізм, згадує про п’ятнадцять будильників, які встановлює щоранку, про відповіді на листи в переповненому метро, про те, що продуктивність — це не талант, а чиста впертість. У ній поєднується етос активістів старої школи — віра в те, що просто треба робити — із сучасним вмінням будувати наратив, який знаходить відгук у її покоління.

Для неї «бути українкою в Польщі» — не етикетка, а щоденна практика. Коли вона розповідає про переїзд з Криму, то підсумовує це з холодною зрілістю: «Просто треба було почати все спочатку. Я тоді не знала, що таке еміграція. Сьогодні знаю, що це процес, який ніколи не закінчується». Цю зрілість чути і в її виступах — вони спокійні, продумані, без претензій, але й без комплексів.

Коли її номінували на звання «Варшав'янки Року-2025», в інтернеті закипіло. Не тому, що вона зробила щось суперечливе — навпаки.

Вона стала дзеркалом, в якому частина поляків побачила власний страх перед іншістю. Хвиля хейту, що захлиснула соціальні мережі, виявила темну сторону суспільства, яке ще нещодавно пишалося своєю солідарністю

Кіра не відповіла гнівом. Вона просто продовжує робити свою справу. Не вступає в безплідні суперечки про те, хто є «справжньою варшав'янкою», бо знає, що приналежність вимірюється вчинками, а не місцем народження.

Її рух триває: школи обмінюються досвідом, діти вчаться говорити про свої емоції, а волонтери доставляють рюкзаки з допомогою туди, де вона найпотрібніша. Це не іміджева кампанія, а тиха праця щоденної доброти.

Кіра — не «інфлюєнсерка добра», а людина, яка сприймає дію як подих. Її активізм випливає не з підручникової ідеології, а з емпатії. Вона розуміє, що державні кордони занадто тісні для людської вразливості. Що поняття «дому» можна розширити. І що солідарність — це щоденний вибір тих, хто обрав бачити по той бік людину. 

Якби Варшава мала своє сумління, воно виглядало б приблизно, як вона: молоде, вперте, іноді втомлене, але з глибокою вірою в те, що майбутнє — це не нагорода, а відповідальність.

Кіро, я теж не звідси, але так само, як і ти — я у себе. Вище голову, я голосую за тебе.

20
хв

Кіра: неймовірна дівчина з рюкзаком

Єжи Вуйцік

Протягом перших двох місяців перебування в Польщі я вивчила лише кілька слів і три фрази: «dzień dobry» (добрий день), «dziękuję» (дякую) і «do widzenia» (до побачення). Мені просто не потрібно було більше; я планувала повернутися додому. Я почала вивчати мову лише тоді, коли у моєї дитини з'явились проблеми в школі. Без мови я відчувала себе беззахисною.

Мова — це дійсно зброя. Знаючи її, ти можеш подати скаргу, пояснити, розповісти, що сталося і чому. Якщо ти погано знаєш мову, завжди можеш почути у відповідь: «Ви щось неправильно зрозуміли».

Думаю, що українки за кордоном, які погано знають іноземну мову, дійсно не захищаються, коли стикаються з переслідуванням у громадському транспорті. Вони намагаються відійти від людини, яка їх штовхає або провокує. Вони мовчать, бо розуміють, що в будь-якій конфліктній ситуації за кордоном «свій» спочатку стане на бік «свого». Українка автоматично опиняється у невигідному становищі.

І саме ця беззахисність має вирішальне значення. Протягом останнього тижня в інтернеті поширилася новина про вчинок Зенобії. Зенобія Жачек — полька, яка заступилася за українку — захистила її словесно, за що нападник розбив їй носа головою.

У мережі цю історію одразу підхопили: ось хоробра полька стала на захист українки. Мене більше дивує те, що вона була єдиною, хто це зробив. Бо для мене це була б звичайна, інтуїтивна реакція.

Ситуація виглядала так: у автобусі напівголий поляк кричав на українку. Зенобія Жачек в інтерв'ю сказала, що «він постійно кричав на літню жінку одне й те саме: про бандерівців, УПА, Волинь, про те, що українці повинні виїхати з Польщі, і багато інших ганебних речей». Тобто він відкрито провокував.

А українка... мовчала. Сиділа і слухала. Не відповідала, не вступала в діалог. І, на мою думку, саме це стало ключовим. Пані Зенобія побачила в ній беззахисність. 

Кожна людина, яка має совість, яка відчуває емпатію, в такій ситуації повинна захищати слабшого — як маленьку дитину. Бо ця жінка перебуває в чужій країні, не вдома. Я думаю, що якби українка відповіла агресивно, вступила в суперечку, закричала, все могло б скластися інакше. Можливо, пані Зенобія також втрутилася б, але іншим чином — скажімо, сказала б обом: «Заспокойтеся». 

У жодному разі не хочу применшувати вчинок цієї жінки. Я їй надзвичайно вдячна, і пишу не стільки про неї, скільки про інших. Я не вважаю те, що вона зробила, подвигом у буквальному розумінні цього слова. Заступитися за іншого — це нормальна реакція здорової людини: захищати невинного.

Це так, ніби я йду вулицею і бачу, що дитина мучить кошеня. Чи маю я пройти повз, бо «це не моя дитина» і «я не маю права її сварити»? Ні. Бо кошеня беззахисне. І саме тому я мушу втрутитися. Навіть якщо потім мама цієї дитини почне мене звинувачувати, повчати про «права», і навіть якщо знайдеться хтось, хто скаже, що «я травматично вплинула на його психіку» (за що можна отримати штраф) — я все одно втрутилася б. Бо мовчання в таких випадках гірше. Мене мучила б совість, а дитина не отримала б важливого уроку емпатії.

20
хв

Коли мовчання є найгіршим

Олена Клепа

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

Sestry.eu оголосили переможниць другої премії «Портрети Сестринства»‍

Ексклюзив
20
хв

Росія може зупинитися, але це не означає, що війна закінчиться

Ексклюзив
20
хв

Коли увійшли росіяни, жоден пес не гавкнув

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress