Натиснувши "Прийміть усі файли cookie", ви погоджуєтесь із зберіганням файлів cookie на своєму пристрої для покращення навігації на сайті, аналізу використання сайту та допомоги в наших маркетингових зусиллях. Перегляньте нашу Політику конфіденційностідля отримання додаткової інформації.
Для багатьох українців початок повномасштабного вторгнення Росії став початком вимушеної міграції. Рятуючись від війни, мільйони людей знайшли прихисток за кордоном. І зіткнулися з несподіваною проблемою — почуттям самотності на новому місці
Як впоратися із самотністю за кордоном. Фото: Shutterstock
No items found.
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Українці, які виїхали за кордон до початку повномасштабної війни в Україні, — це здебільшого молодь та люди у віці активної працездатності. Рішення про зміну країни вони ухвалювали переважно через економічні причини. Але не завжди фінансові мотиви домінують. Часто еміграція — це втеча від різноманітних труднощів і спроба почати життя заново.
Ті, хто покинув Україну з початком повномасштабного вторгнення, рятувалися від загроз війни. Наприклад, від окупації росіянами українських територій, а також руйнування житла. Переважна більшість біженців — це жінки, діти, підлітки та особи похилого віку.
На жаль, іноді виходить так, що коли зникають одні проблеми, несподівано з'являються нові. І те, що турбує багатьох українців, які живуть в різних країнах світу, це проблема самотності. Самотність турбує усі групи мігрантів, як тих, що виїхали за власним бажанням, так і тих, що були вимушені покинути батьківщину.
Зазвичай, зміна оточення і необхідність знайти себе в новій реальності мобілізують і дозволяють на деякий час забути про небезпеку. Однак через деякий час виявляється, що замість вирішити труднощі переїзд може провокувати нові та посилювати існуючі проблеми.
Початок життя в чужій країні завжди пов'язаний з великими душевними та фізичними зусиллями. Адаптуватися до нового середовища означає щодня приймати безліч викликів. І якщо людина погано справлялася зі стресом до від'їзду, то за кордоном їй може бути ще складніше.
Самотність — це коли ми маємо потребу поділитися чимось важливим для нас з іншими, але з різних причин це неможливо. Самотність може бути хронічною або виникати тимчасово, коли емоційний зв'язок розривається — наприклад, коли близька людина помирає або йде з нашого життя. Люди іноді переживають короткочасні стани самотності, навіть маючи хороші стосунки з іншими. Умови, які сприяють штучності та поверховості взаємостосунків, часто сприяють посиленню самотності.
Самотність виникає не тільки тоді, коли навколо нікого немає. Її часто відчувають всупереч тому, що навколо чимало людей. Самотність з'являється, коли ми не відчуваємо, що важливі для когось і що можемо довіряти іншим настільки, щоб ділитися з ними нашими особистими переживаннями. Така ситуація трапляється скрізь, але в еміграції вона відчувається по-особливому.
Самотність — це та висока ціна, яку доводиться платити за життя в еміграції. Перші місяці та роки, безумовно, найважчі. Особливо, якщо людина емігрує без близьких та друзів.
Чимало українців були змушені покинути Україну на самоті, несучи відповідальність за дітей та домашніх тварин. Звичайно, легше впоратися з самотністю, коли виїжджаєш з найближчими людьми, але навіть тоді більшість твоїх знайомих та приятелів залишаються за кордоном. Крім того, більшу частину часу на чужині вас оточують люди, які виросли в іншій культурі, розмовляють іншою мовою і мають інші звички. Тому коли перше захоплення новою країною минає і виникають перші реальні проблеми, самотність починає відчуватися особливо гостро.
У рідній країні зі своїми труднощами можна звернутися до близьких чи психолога. Тут же буває так, що нема нікого, з ким можна було б відверто, щиро та без мовних бар'єрів поговорити про важливі справи.
Як українцям впоратися з самотністю за кордоном
Існує багато способів підтримувати зв'язок з близькими, перебуваючи за кордоном. Інтернет та дешеві телефонні дзвінки, безумовно, полегшують підтримку стосунків з Україною. Вони дають можливість не втратити відчуття близькості та дозволяють нам пережити важкі часи у контактах з друзями. Хоча, звичайно, вони ніколи не зможуть повністю замінити особисту зустріч.
Для тих українців, які працюють або знайшли прихисток на території Польщі та інших країн недалеко від України, є спосіб частіше подорожувати та відвідувати рідних і друзів в Україні. За порадами психологів, найкраще це робити у період свят чи сімейних урочистостей.
Однак, може виявитися, що наше поточне життя за кордоном і проблеми наших близьких і рідних, які залишилися в Україні, з часом будуть відрізнятися. Варто приготуватися до того, що їм може бути важко повністю зрозуміти нас зараз. А ми не будемо в стані зрозуміти їх.
Виявляється, є багато способів побороти відчуття самотності в чужій країні. Ось кілька найважливіших з них.
Почніть з себе. Безумовно, буде набагато легше впоратися з тугою за своєю країною та близькими, якщо ви налагодите контакт з іншими людьми. Тож візьміть все у свої руки та не чекайте, що хтось зробить щось для вас. Пам'ятайте, що дружбу, як і всі важливі речі, потрібно плекати. Дружбу, з іншого боку, потрібно плекати в особливий спосіб — особливо, коли ви далеко.
Не ізолюйте себе! Будьте обережні, щоб не "відрізати себе" від свого оточення, відчуваючи, що "люди мене не розуміють" і "ніхто не може мені допомогти". Час від часу зустрічайтеся з друзями або новими знайомими, пропонуйте їм поїздку за місто або запросіть в парк, до себе в гості. Ваша ініціатива неодмінно окупиться в майбутньому, і є велика ймовірність, що незабаром вони зроблять те саме.
Підтримуйте зв'язок з рідними та друзями! Дзвінки по скайпу до близьких в Україні допомагають пережити важкі моменти. Тому не чекайте, поки хтось подзвонить вам першим, і не ображайтеся, якщо ви давно не чули нічого від хороших друзів. Можливо, вони були дуже зайняті. Варто згадати одне про одного і пробачити мовчання.
Познайомтеся з іншими українцями, які живуть у вашому місті. Якщо ви сумуєте за українською культурою і традиціями за кордоном, ми можемо знайти українські організації, центри або магазини з українськими продуктами, сходити на вечерю в український ресторан або відвідати виставки чи події, які проводяться українцями. Це допоможе нам відчути себе більш "вдома" і менш самотніми.
Розмовляйте! Коли нам важко, сумно або ми з чимось не справляємося — давайте просто поговоримо з кимось про це. Не ізолюймо себе і не вдаваймо, що все гаразд. Зізнатися у своїх слабкостях, швидше за все, вимагає багато внутрішньої сили й мужності, але це допоможе. Іноді просто поговорити про свої труднощі зі співчутливою людиною приносить велике полегшення і дозволяє легше впоратися з ситуацією в емоційному плані.
Познайомтеся з іноземною культурою. Ефективний спосіб подолати самотність в чужій країні — познайомитися з іноземною культурою і зробити її більш знайомою і близькою для себе. Тому замість того, щоб боятися всього невідомого, спробуймо пробудити в собі цікавість. Адже все нове може бути дуже цікавим. Люди, які мають таку відкритість до пізнання іншої культури, швидше адаптуються до нового оточення і легше інтегруються в суспільство за кордоном.
Редактор новин, журналіст. З початком повномасштабного вторгнення Росії в Україну, працюючи журналістом у першому польському інформаційному інтернет-сервісі Wirtualna Polska, створив стратегію інформування українських біженців у Польщі. Був головним редактором інформаційного сервісу для українців в Польщі - VPolshchi.
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
<span style="display: block; margin-top: 1rem; margin-bottom: 1rem; padding: 1rem; background-color: rgb(234, 234, 234);">«Більше знань — менше страху» — це серія про досвід українців у формуванні стійкості: про вміння реагувати на кібератаки та відключення електроенергії, про організацію евакуації та надання допомоги, а також збереження психічної рівноваги під час війни. Поки армії світу аналізують тактику українських збройних сил, ми придивляємося до уроків, які дає суспільство. Адже це про побудову безпечного майбутнього. Серія створюється у співпраці зі стратегічним партнером — Фондом PZU
Щохвилини у світі хтось потребує допомоги — і часто долю потерпілого вирішують не медики, а звичайні люди, які опинилися поруч. Вчасно накладений турнікет, прямий тиск на рану чи навіть правильно підібрані слова — іноді цього достатньо, щоб врятувати. Які навички обов’язкові для кожного цивільного? Як не зашкодити? І які стандарти НАТО спростував досвід війни в Україні?
Помилки, що коштують життя
Наталія Жуковська: Які базові навички з домедичної допомоги має знати кожен на випадок надзвичайної ситуації?
Сава Чуйков: Якщо говорити про навички, то немає якогось «мінімуму». Є обставини, які трапляються найчастіше — наприклад, ДТП або зупинка серця. Є більш складні — скажімо, похід у гори, де хтось зірвався зі схилу й отримав важкі травми. Якщо поруч є люди, які знають, як діяти, вони можуть врятувати життя. Тож що більше ви знаєте — то краще.
Якщо ж говорити конкретно, мінімальний набір життєво важливих навичок такий:
· Зупинка кровотечі — уміти накладати турнікет, робити прямий тиск на рану, користуватися бинтами для тампонування і пов’язками.
· Серцево-легенева реанімація (СЛР) — базовий навик, який реально рятує життя.
Також важливо вміти забезпечити людині без свідомості прохідність дихальних шляхів, перевернувши її на бік. Знати, як користуватися автоматичним зовнішнім дефібрилятором (АЗД) і проводити штучну вентиляцію легень. Навіть найпростіший дихальний мішок за 300-500 гривень (близько 30 злотих) варто мати в автомобілі чи офісі.
Інструктор з тактичної медицини Сава Чуйков під час навчання
Сьогодні кожна людина має знати бодай основи тактичної медицини. Вміти асистувати медикам, рятувальникам чи поліцейським під час вибухів, терактів, аварій, пожеж, ДТП з великою кількістю постраждалих. Бо медиків і рятувальників не вистачає у жодній країні. Натомість люди поруч часто мають сили допомогти, але не мають для цього знань. І через це або бездіяльні, або навіть заважають фахівцям, бо панікують.
— Які найпоширеніші помилки допускають люди, коли намагаються надати допомогу пораненим?
— Основні помилки: не навчатися взагалі; думати, що прочитати в інтернеті — це те саме, що пройти тренінг; пройти один курс у житті і вважати, що цього достатньо.
А ще — неякісне навчання або «інструктори» без компетенції, які поширюють міфи. Серед цивільних це трапляється рідше, а от у військових, на жаль, були фатальні наслідки через неправильні дії. Найпоширеніший міф — що турнікет треба періодично послаблювати, «щоб відновити кровообіг». Це радянський пережиток, який уже коштував життів. Щоразу, коли людина так робить, поранений втрачає ще трохи крові, а іноді ті 200 мл стають вирішальними.
— Тобто якщо людина не впевнена, що робити, — краще взагалі не чіпати постраждалого?
— Не зовсім так. Не можна просто стояти осторонь. Якщо ви не знаєте, як надати допомогу фізично, зробіть те, що можете: викличте медиків, забезпечте безпеку місця події, зупиніть рух, покличте інших, знайдіть аптечку, заспокойте людину. Навіть це — вже допомога. Найгірше — коли ніхто нічого не робить, байдужість.
— В Італії український військовий у відпустці побачив пораненого хлопця і наклав джгут. В яких випадках життя може знадобитися ця навичка?
— Уміння накласти джгут може врятувати не тільки на війні, а й у мирному житті. Таких випадків дуже багато
Історія з Італії показова.
Є три основні ситуації, коли накладання турнікета — життєво необхідне:
1. Масивна кровотеча з кінцівки, коли кров буквально б’є струменем або просочується настільки швидко, що бинт чи серветка миттєво промокають.
2. Відрив або частковий відрив кінцівки — тут не можна втрачати час, одразу потрібно ставити турнікет.
3. Турнікет має стояти на 5-8 см вище рани, але ніколи на суглобі. Затягуємо до повної зупинки кровотечі — доки не перестане просочуватися кров. Після цього фіксуємо час накладання (можна написати маркером на шкірі, пов’язці або прямо на самому турнікеті).
— Як правильно зупинити кровотечу, якщо немає спеціальних турнікетів?
— Турнікет коштує близько 30 доларів, і я не розумію, чому люди часто питають, як зробити турнікет власноруч. Це ж річ, яка реально рятує життя.
Якщо ж турнікета немає — не можна імпровізувати! Масивну кровотечу часом реально зупинити прямим тиском руки. Це як зі шлангом на городі — якщо ви його придавите, вода перестає текти. Так само й тут: натиснути, але знати де, як і в якому напрямку тиснути.
Приклад тампонування рани
Другий метод — тампонування рани. Берете бинт або навіть шматок тканини й поступово, шар за шаром, заповнюєте поранення, створюючи всередині тиск. Потім фіксуєте зверху бинтом чи футболкою, і цього в багатьох випадках може бути достатньо. Стерильність тут не головна — головне зупинити кров. Використовуйте одяг — свій чи потерпілого.
— Декілька місяців тому стала відома історія українського полоненого, якому росіяни перерізали горло, але він перемотав його і вижив. Що саме він зробив, що йому це вдалося?
— Не бачив, що саме робив той чоловік, але загальні принципи у разі поранення шиї такі:
1. Контроль кровотечі — перше завдання. Якщо великі судини не зачеплені й кровотеча відносно контрольована, можна:
здійснити прямий тиск на рану (марлева/чиста тканина, притиснути долонею);
якщо доступно — затампонувати рану гемостатичним бинтом або хоча би марлею і притиснути;
турнікет на шиї не застосовують — небезпечно. Для шиї — саме прямий тиск і тампонування.
2. Не витягувати чужорідні предмети, якщо вони в рані — фіксуйте їх на місці і притискайте довкола, щоб зменшити кровотечу. Видалення може викликати сильнішу кровотечу.
3. Слідкувати за диханням: якщо воно ускладнене (задуха, хрипи, кров у роті), треба:
звільнити дихальні шляхи (прибрати кров, блювотні маси);
посадити/покласти людину напівсидячи, якщо вона при свідомості і це не заважає контролю кровотечі;
якщо людина непритомна — поставити в бічне стабільне положення або забезпечити прохідність дихальних шляхів і бути готовим до реанімації.
4. Якщо рана наскрізна і трахея пошкоджена — це вже надзвичайно складна ситуація.
5. Психологічний бік: за можливості треба заспокоювати постраждалого, підтримувати його, бо паніка погіршує стан.
6. Не робити речей, у яких ви не впевнені: наприклад, не намагайтеся «виймати» язик чи засунути сторонні предмети в рот; не робіть ніяких хірургічних маніпуляцій без навичок.
Навчання цивільних
Аптечка нового часу
— Як діяти, якщо людина непритомна, але дихає — які кроки допоможуть зберегти їй життя?
— Перше — покликати на допомогу і викликати швидку.
Друге — перевернути людину на бік, щоб забезпечити прохідність дихальних шляхів.
Третє — відсунути підборіддя від грудної клітки, щоб дихальні шляхи залишалися відкритими. Людина має лежати боком, голова трохи закинута назад.
Постійно контролювати стан людини. Якщо він змінюється — одразу повідомити диспетчера швидкої, це може бути критично важливо.
Бризкати водою, обмахувати, давати щось нюхати — це ритуали, які не допомагають.
— Як швидко вирішити, кого рятувати спершу, якщо поранених декілька?
— Це дуже складно. Існує поняття сортування поранених — цьому вчать професіоналів. Для цивільної ж людини правила такі:
Надавайте допомогу тим, хто ближче — якщо їхній стан приблизно однаковий.
Починайте з тих, у кого є явні загрози для життя: масивна кровотеча, великий крововилив, відсутність дихання тощо. І ще важливий момент:
Часто люди допомагають тим, хто голосніше кричить, але це оманливий індикатор
Найсерйозніші поранення (масивні кровотечі, тяжкі черепно-мозкові травми) можуть робити постраждалого слабким і мовчазним — він може не подати голосу. Тому не покладайтесь тільки на крик — дивіться на ознаки кровотечі, свідомість, дихання.
— Що має бути в аптечці вдома і в автівці сучасної людини, чого раніше, до війни, там не було?
— Я порадив би, щоб цивільна аптечка включала елементи, які раніше були характерні для військових аптечок. Обов’язково мають бути засоби для зупинки кровотечі
У мінімальному наборі — гемостатичні бинти, бандажі, бинти звичайні й еластичні. Ідеально — наявність турнікетів. Що більше — то краще, але щонайменше один-два.
Також потрібні: ножиці (щоб розрізати одяг чи бинти), одноразові рукавички, маркер (щоб позначати час накладення турнікета або записувати важливу інформацію), термоковдра.
Якщо говоримо про автомобільну аптечку — додатково бажано мати:
засоби для іммобілізації переломів (шини), можливо — мʼякі ноші;
жилети світловідбиваючі (бажано декілька);
кілька джерел освітлення — ліхтарики або хімічне світло;
вогнегасник(и) — при цьому маленький аерозольний балончик часто недостатній; бажано мати більш потужний вогнегасник. Не купуйте вогнегасники щоб зекономити гроші і місце. Придбайте щонайменше 3-кілограмовий або декілька 1-2 кілограмових.
«Навчіться говорити з потерпілим — це теж рятує»
— Як заспокоювати людину, якій надаєш допомогу, щоб вона не заважала працювати й не панікувала?
— Це окрема навичка, якій треба вчитися. Один з практичних підходів — використати методи, які застосовують при гострій стресовій реакції. Коротко — працюємо дуже простими, чіткими фразами, щоб переключити увагу мозку й викликати конкретну реакцію.
Кроки, які допомагають:
1. Зверніться до людини по імені або позивному (наприклад: «Іване», «Ольго»).
2. Коротко опишіть, що сталося: «Ми тут, сталася така-то ситуація».
3. Поставте просте, контрольне питання: «Ти мене розумієш?» або «Як тебе звати?» — щоб отримати реакцію.
4. Дайте людині просте завдання — щось виконати руками: «Тримай ліхтарик», «Принеси драбину», «Поклич, будь ласка, Петю». Це мобілізує тіло і відволікає від паніки, плюс віддаляє людину від безпосередньої зони, де вона може заважати.
5. Якщо є можливість, делегуйте заспокійливу роль спокійній людині або іншому рятувальнику — краще, коли хтось один постійно супроводжує постраждалого, контролює його стан і за потреби допомагає.
Робіть це коректно й поважно — не грубіть і не «відштовхуйте» людину, бо це може викликати агресію або посилити стрес.
Сава Чуйков під час навчання такмеду
— З вашої практики — були випадки, коли базові навички домедичної допомоги реально врятували життя?
— Так. Нещодавно була ситуація в метро: жінка почала задихатися через сторонній предмет у горлі. Моя учениця підбігла й видалила шматок їжі — людина змогла дихати. Є багато випадків з військовими, коли прості навички — контроль кровотечі, накладання турнікетів — рятували.
Якщо ви вмієте одягнути шкарпетку, то, найвірогідніше, зможете опанувати ці навички.
Уроки війни для світу
— Правила домедичної допомоги, яких ви навчаєте — це протоколи, написані американцями?
— Вже не зовсім. Сьогодні протоколи оновлюються, адаптуються і враховують практику й досвід різних країн. Українські реалії внесли свої корективи. Українці додають практичні напрацювання з бойового досвіду та цивільної медицини до загальносвітових рекомендацій. Одна з найважливіших — ми підняли важливість питання переливання крові на якомога ранніх етапах.
Українці показали, що не тільки медики, а й бійці повинні бути навчені переміщенню постраждалих, накладенню турнікетів і конверсіям
Ще один важливий момент — увага до черепно‑мозкових травм (ЧМТ). Ніхто в Європі чи США не мав стільки поранених з ЧМТ, як українці. Це підтвердило необхідність окремої уваги до контузій і важких ЧМТ та раннього застосування кисню для таких поранених.
Українці також розробили й популяризували деякі ефективні засоби, наприклад вузловий турнікет «Шлях», турнікет «СІЧ», які визнані дуже дієвими, і на це вже звертають увагу комітети, що пишуть рекомендації. Це важливий внесок у світову практику.
Турнікет «СІЧ»
— Які головні уроки української тактичної медицини можуть бути корисними, зокрема, в Польщі?
— Уроків багато, і вони корисні для будь‑якої країни, яка опиниться в умовах війни. Ось головні з них:
1. Евакуація «за годину» — міф у реальних бойових умовах.
Система НАТО спирається на швидку евакуацію — гелікоптерами, літаками або мобільним транспортом. В реальності евакуація може займати не одну годину, а кілька годин, днів або навіть тижнів. Це треба враховувати у плануванні.
2. Критична нестача медичного персоналу — треба перекваліфіковувати цивільних. Потрібно готувати «молодший медичний персонал» — людей без профільної медичної освіти, які можуть виконувати роль санітарів, медсестер‑помічників тощо. Професійних медиків буде замало.
3. Навчання має бути максимально спрощеним і прискореним.
Умови диктують: якщо інші готують медиків місяцями чи роками, нам часто доводиться робити це за дні чи тижні. Матеріал потрібно стискати до найважливішого — практичні алгоритми, прості дії, багато практики.
4. Транспорт буде часто недоступний — багато евакуацій буде «на ногах», власними силами. Потрібна підготовка до носіння і базової евакуації без спецтранспорту.
5. Дрони й наземні роботизовані комплекси — ключ до доставки й евакуації.
Так, дрони вже доставляють медичні матеріали: кров, ноші, засоби для догляду за пораненими.
6. Гнучкість евакуаційного транспорту — мультифункціональність.
Часто транспорт везе в боєприпаси, і бійців, і поранених. Тому техніка має бути адаптована: місця для поранених, маскування, бронювання, системи РЕБ, під прикриттям дронів тощо.
7. Маскування й розподіл медичних потужностей.
Не можна концентрувати великий госпіталь або багато медперсоналу в одному місці. Пункти повинні бути заховані під землею, в бліндажах чи підвалах — відкриті, явні медичні об’єкти майже одразу піддаються атаці.
8. Маскування медичного транспорту — стандарти часто не працюють. Женевська конвенція забороняє атаки по медичному транспорту, але на практиці це не стримує противника. Треба бронювати й маскувати транспорт.
У війні традиційні правила роботи екстрених служб часто не спрацьовують. Чимало стандартів НАТО можуть не відповідати реаліям сучасної повномасштабної війни.
Сава Чуйков під час тренінгу для військовослужбовців
— Як розмовляти з дітьми про домедичну допомогу і чому їх слід навчити?
— Я не педагог, але маю досвід навчання дітей. На курси брали дітей від 12 років. Вони здатні розуміти складні речі й навчатися швидше, ніж дорослі від них очікують. Я б навчав їх надавати допомогу майже так само, як дорослих, з фільтрацією контенту: не показуючи важких травм чи ампутацій, коректно підбирати слова. Сучасні діти вже багато бачили й чули, вони грають у відеоігри-стрілялки, дивляться новини, і тому можуть сприймати базові знання з домедичної допомоги.
— Що той, хто пройшов навчання, має запам’ятати назавжди?
— Головне — особиста безпека завжди на першому місці. Не намагайтеся врятувати когось, якщо ризикуєте самі: не лізьте у палаючий будинок, не біжіть під обстріл, не рятуйте тварину, якщо це небезпечно.
Засоби надання допомоги повинні завжди бути під рукою. Навіть якщо здається, що «мене це не торкнеться». Всі люди, які загинули, не планували цього. Водії не виїжджають, думаючи, що «сьогодні станеться аварія»
Тому аптечка та якісні засоби надання допомоги мають бути завжди з вами, так само як вогнегасник у квартирі.
Частково мотивацією людей до навчання є страх. Коли прилітають ракети, вони задумуються: «Я можу померти» або «Хтось поруч може загинути». У цей момент люди активізуються — дзвонять, пишуть, цікавляться тренінгами. Разом з тим останнім часом попит сильно впав. Люди звикли до постійних обстрілів. Новини про поранених або загиблих вже не так сильно впливають на населення. Страх не спрацьовує, як раніше.
Ще один момент: багато людей після одного тренінгу думають, що «вже все освоєно» і більше не потребують повторного навчання. Це хибне уявлення — навички швидко забуваються, тому регулярне повторення тренінгів залишається критично важливим. Можна знати все про техніку боксу, але якщо вийти на ринг без практики — отримаєш по обличчю. Так само з домедичною допомогою. Маю великий досвід навчання й бачу: навіть ті, хто був на курсах рік чи два тому, часто плутають найважливіші речі.
Віруси папіломи людини (ВПЛ) — це група вірусів, які можуть призводити до небезпечних захворювань — від загострених кондилом до раку. Заразитися можна переважно через статеві контакти, захворювання може мати приховану форму, а колись за несприятливих умов раптом проявити себе як серйозна хвороба.
У Польщі в межах державної програми вакцинації проти ВПЛ безкоштовно доступні дві вакцини: двовалентна Cervarix та дев'ятивалентна Gardasil 9. Вакцинація проводиться у два етапи з інтервалом між дозами в 6-12 місяців. Безкоштовно щеплення доступне дітям від 9 до 14 років включно. Якщо першу дозу вакцини підліток отримав до 14 років, то друга доза також є безоплатною. Українськи діти зі статусом UKR теж можуть скористатися безкоштовною вакцинацією.
Як записати дитину на щеплення від ВПЛ/HPV?
• Це можна зробити в будь-якій поліклініці або лікарні Podstawowej Opieki Zdrowotnej (POZ) через вашого сімейного терапевта;
Лікар-гінеколог Катерина Сокол стверджує, що найбільш ефективною вакцинація є до початку статевого життя, оскільки цей вірус виникає невдовзі саме після його початку.
«Одним і тим самим типом ВПЛ можна інфікуватися декілька разів протягом життя, — каже лікарка. — Тому вакцинація показана навіть жінкам, в яких вже діагностовано ВПЛ та які лікуються від передракових уражень шийки матки. Вакцинація у такому випадку знизить ризик рецидиву. А ось якщо людина ще не розпочала статеве життя, то для неї вакцинація буде найефективнішою».
Чи обов’язково вакцинувати хлопчиків?
Хоча чоловіки і не хворіють на рак шийки матки, але вони є активними носіями вірусу. Тому їм теж показана вакцинація, щоб запобігти розповсюдженню вірусу. Злоякісні пухлини та захворювання, пов'язані з інфекцією ВПЛ у чоловіків, включають рак статевого члена, анального отвору, плоскоклітинний рак ротової порожнини, глотки, гортані, мигдаликів та навколоносових пазух, а також генітальні бородавки (гострокінцеві кондиломи). Всьому цьому можна запобігти завдяки вакцинації.
Скільки коштує вакцинація від ВПЛ у Варшаві для дорослих і підлітків 15+?
У приватних клініках одна доза вакцини Gardasil 9 коштує близько 760 злотих (включно з консультацією лікаря). У деяких регіонах Польщі (треба запитувати, чи стосується це вашої поліклініки) безкоштовні щеплення доступні також для осіб 15-25 років в межах програм, що фінансуються місцевими органами влади.
Для тих, хто старший 15 років, потрібно вже 3 дози вакцини: другу вколюють через 2 місяці після першої, а третю — через 6 місяців після неї.
Згідно дослідженням, захист триває понад 10 років. Спеціальна підготовка перед щепленням не потрібна. Після можуть виникнути побічні ефекти: біль у місці ін'єкції, почервоніння, набряк, головний біль, підвищення температури, втома, нудота та навіть запаморочення. Симптоми здебільшого легкі й швидко минають.
В Ісландії перебуває майже 2,5 тисячі українських біженців. Для країни, чисельність населення якої становить 370 тисяч осіб, ця цифра не є малою. Як і в інших європейських країнах, статус тимчасового захисту в Ісландії надає українцям доступ до медицини, а також право працювати та навчатися. Попри те що переважна більшість переселенців не знає ісландської мови, дедалі більше українок знаходять в Ісландії роботу та облаштовують своє життя.
Sestry поговорили з українками в Ісландії про нюанси влаштування життя в цій країні біля Північного полярного кола.
Аліменти замість колишнього чоловіка моїм дітям тепер сплачує… Ісландія
— Їхати від війни саме в Ісландію спало мені на думку без жодних на то причин — у нас не було там ані рідних, ані знайомих, — згадує українка Віталіна Студенікіна. — Я на останні гроші взяла авіаквитки, і ми з дітьми опинилися в цій країні.
До російського вторгнення Віталіна Студенікіна, мати трьох дітей (дочкам 17 і 11 років, сину — 15), працювала у районному управлінні освіти в Кривому Розі. З початком бойових дій виїхала з дітьми спочатку до Польщі, а згодом — до Ісландії.
Віталіна з дітьми в Ісландії. Фото з приватного архіву
— В аеропорту українських біженців зустрічали поліцейські, — продовжує Віталіна. — Нас поселили у готелі в Рейк'явіку, і перше, що нам там організували, було медобстеження. Перевірка на інфекційні захворювання, флюорографія, дітям — реакція Манту. Тут це роблять усім новоприбулим біженцям. Потім був етап оформлення документів, який тривав близько двох тижнів. Але я не звикла довго сидіти без роботи, тож вже за три дні після приїзду пішла до центру, в якому психологи надавали допомогу українцям.
Сказала, що оскільки я педагог (я вчитель історії та психолог), можу доглядати дітей тих, хто прийшов на консультацію. Це була волонтерська робота, завдяки якій я зрозуміла, що можу і хочу працювати навіть з малятами. Я подумала, що в садках, напевно, будуть українські діти, яким буде потрібна допомога з адаптацією — і після того як ми переїхали з готелю на квартиру, почала шукати роботу в цій сфері.
Віталіна з дітьми отримали соціальне житло. Проте соціальне — не означає безкоштовне.
— Нам дали квартиру у передмісті Рейк'явіка, де безкоштовно ми жили тільки перші шість місяців, а далі вже треба було платити за оренду, — каже Віталіна. — Житло в Ісландії дороге. Місяць оренди квартири коштує 320 000 ісландських крон (понад 2300 доларів).
Рейк'явік — найпівнічніша столиця світу. Переліт з Польщі до Ісландії займає чотири години. Фото: Shutterstock
Поки я не працювала, отримувала соціальну допомогу у розмірі 220 000 крон (1600 доларів) на всю сім'ю. У таких випадках рятує система субсидій — держава вираховує твої доходи та витрати, і певну частину суми, яку ти заплатив за оренду, можуть повернути. Плюс раз на чотири місяці я отримую 230 000 крон (1670 доларів) на дітей. Допомога на дітей — це єдине, що я продовжую отримувати і зараз. Решту виплат зняли, тільки-но я влаштувалася на роботу.
Щодо дітей, то ісландський уряд платить мені аліменти. З чоловіком я вже понад десять років розлучена. В Україні він має великий борг за аліментами, а сам давно живе в іншій країні та дітьми не цікавиться.
Коли я почала оформляти документи в Ісландії, у мене попросили його контактні дані. Він не вийшов на зв'язок, і тепер замість нього аліменти мені сплачує ісландський уряд. Мені пояснили, що якщо ісландська влада знайде мого колишнього чоловіка, його зобов'яжуть повертати борг вже Ісландії. Тут максимально захищені права неповнолітніх, і, якщо один із батьків забув про свої обов'язки, дітей підтримує держава.
Ісландців турбує не наше «щоб не продуло», а психологічний стан дитини
Розповідаючи про пошук роботи в Ісландії, Віталіна каже, що скласти резюме їй допомогли у місцевому джоб-центрі. Проблемою була відсутність знань як ісландської, так і англійської.
— Попри те, що державна мова тут одна — ісландська, практично всі місцеві володіють англійською, — каже Віталіна. — Мої знання англійської були на рівні шкільної програми. Але озброївшись google-перекладачем, я почала ходити по всіх дитсадках в окрузі і пропонувати свої послуги. Отримувала відмову за відмовою. Але потім в одному з садків, який знаходився за півтори години їзди від мого будинку, мене взяли. Цей садок саме чекав на українську дівчинку з аутизмом. Це була єдина українська дитина у групі. Решта дітей — ісландці.
Взагалі діти чудово розуміють мову жестів, вираз обличчя, посмішки. Я говорила з ними трішки англійською, трішки українською, а якимось ісландським словам мене навчили вже вони. Керівництво садочка побачило, що я досить швидко налагодила контакт з дітьми — і мені запропонували залишитися.
Зараз я вже змінила роботу — знайшла садочок ближче до свого помешкання. Якщо в першому садочку у мене була група дітей старшого віку, то зараз це 2-3-річні малюки, більшість з яких говорять тільки їм зрозуміло мовою, що для мене навіть простіше.
Ісландія — одна з найбльш екологічно чистих країн світу. Тут навчилися використовувати енергію гейзерів, водоспадів і навіть термальних джерел. Фото: Shutterstock
Ісландські дитсадки відрізняються від українських. Тут немає великих груп — по п'ять дітей на одного вихователя. У кожного садка свій напрямок — екологія, мультикультуралізм, пізнання світу через творчість тощо. Дітям не дають обов'язкових завдань. Є тільки рекомендації, але кожна дитина вільна робити те, що хоче. Щотижня з дітьми працюють логопеди та психологи. До шести років діти повинні вміти писати свої ім'я та прізвище, рахувати до десяти англійською та ісландською. Можу сказати, що діти у моїй групі вміють усе це вже й українською (сміється).
Деякі речі українських батьків можуть шокувати. Дітей ніхто не кутає, хоча вітер іноді буквально зносить з ніг. Не хочеш надягати шапку — не треба. Хочеш їсти сніг чи купатися у калюжі — будь ласка. Дощ та вітер — не привід не йти гуляти. У попередньому садочку якщо дитина вередувала і не хотіла одягати куртку, її могли вивести на вулицю без неї. Дитина, яка взимку ходить у легких кросівках на босу ногу, тут нікого не здивує.
В Ісландії більше стежать не за нашим традиційним «щоб не продуло», а за психологічним станом дітей. І дорослих, до речі, також.
Після того, як одного разу я вивела на прогулянку не п'ять, а десять дітей, колеги дбайливо цікавилися моїм емоційним станом, питали, чи не втомилася
Мені пощастило з колективом. Попри те що моя ісландська не на високому рівні (але продовжую її вчити, після роботи я відвідую мовні курси), жодного разу не відчувала по відношенню до себе упередженого ставлення. Більшість ісландців — відкриті та привітні люди.
Представник ельфів у парламенті
Мене здивувало, що чимало ісландців вірять в ельфів або з повагою ставляться до ельфійської теми. Тут навіть є представник ельфів у парламенті. У певних місцях, де, на думку ісландців, живуть ельфи, офіційно заборонено щось будувати — чи то будинок, чи навіть дорогу — щоб не потурбувати й не роздратувати ельфів.
Поселення ельфів у валунах. В Ісландії люди з повагою ставляться до цих невидимих магічних істот і не прокладають автотрасу, якщо вона йде через ельфійські домівки. Фото: Shutterstock
В Ісландії цікаве та своєрідне життя. Але думаю, розмови про те, що ісландці — одні із найщасливіших людей у світі — це перебільшення. Незважаючи на те, що це заможна та соціально орієнтована країна, багато людей тут на регулярній основі приймають антидепресанти. Це пов'язано з особливостями клімату. Коли протягом усієї зими ти не бачиш сонця і практично цілодобово за вікном темно, це впливає на психіку. Потім усе літо — білі ночі, і ти не можеш спати. Не допомагають ані щільні штори, ані снодійне.
Життя в Ісландії підходить не всім, адже взимку тут немає сонця, а влітку — темних ночей. Фото з приватного архіву
У моєї доньки тут почалася мігрень, хоча, можливо, це пов'язано із пережитим в Україні стресом. Нещодавно поряд з нами трапилося виверження вулкана, що тут також не рідкість. По стінах будинку пішли тріщини. Але треба сказати, що місцеві ані вулканів, ані землетрусів не бояться. Про природні катаклізми зазвичай відомо заздалегідь, і люди в цьому сенсі довіряють владі — знають, що якщо щось і станеться, всіх вчасно евакуюють.
Працювати на рибальських суднах українців не пускають
Про те, що незвичний ісландський клімат впливає на фізичний стан, говорить і українка Леся Москаленко, яка приїхала до Ісландії разом з 20-річною донькою.
У мене в Ісландії теж почалися мігрені. Головний біль пройшов лише через рік перебування, — зізнається Леся Москаленко. — Ми з донькою живемо на півночі — у місті Акурейрі. Це зовсім поруч з Полярним колом. Донька знає англійську, тому знайшла роботу у сфері обслуговування — зараз працює у відомій мережі закусочних Subway. Нещодавно вона отримала дві ліцензії на роботу гідом на whale watching — тобто може возити туристів дивитися на китів. Зі знанням англійської тут не пропадеш, хоча список доступних українцям професій все одно обмежений. Без знання ісландської та підтвердженого диплома точно не зможеш бути, наприклад, юристом чи лікарем. Але зможеш працювати у сфері туризму.
Леся Москаленко з донькою в Ісландії. Фото з приватного архіву
В Ісландії три кити економіки — це туризм, риба та виробництво алюмінію. Робота на рибальських суднах високооплачувана, можна заробити до трьох мільйонів крон на місяць (понад 20 тисяч доларів). Але я не знаю українців, які б там працювали — у цій сфері все давно розподілено між своїми, і на іноземців там не чекають.
В Ісландії теж де-не-де є своя «мафія», свої нюанси. Буває, що звільнити можуть без пояснення причин. Наприклад, працює людина у кафе, а перед початком шкільних літніх канікул її раптово звільняють. Потім виявляється, що власник кафе хоче на літо взяти на роботу школярів і таким чином заощадити на податках.
Автівку в Ісландії можна купити з місячної зарплати. А от алкоголю в магазинах нема
В Ісландії багато іммігрантів, велика польська діаспора. Але більшість із них працює на некваліфікованих роботах. Я не зустрічала іноземців, наприклад, серед лікарів — хоча медична система перевантажена і страждає від нестачі кадрів. Як і в багатьох країнах Європи, на прийом у лікаря тут можна чекати кілька місяців. Необхідність чекати стосується й багатьох інших сфер — адміністративних, банківських. У більшості організацій робочий день закінчується о 16.00 годині.
Навіть якщо в тебе термінове питання — наприклад, необхідно заблокувати банківську картку — ти зможеш це зробити лише з 9-ої години ранку наступного дня — жодних вечірніх чи нічних гарячих ліній для допомоги клієнтам тут немає
Житло Леся із донькою знайшли самі. Місяць оренди двоспальної квартири їм обходиться в 250 000 крон (1800 доларів) на рік.
— Однокімнатна у нашому місті може коштувати близько 1500 доларів, — каже Леся. — У сільській місцевості оренда дешевша, але там і роботу знайти складніше, хіба що на фермі. У місті можна обійтися без машини, а от за містом без неї вже ніяк — міжміський транспорт ходить рідко, в погану погоду не ходить зовсім. У всіх ісландців є машини, які вони можуть купити з місячної зарплати (за умови, що в тебе є своє житло і не потрібно платити за оренду).
Популярна в Ісландії розвага — споглядання за китами. Українці можуть отримати ліцензію і возити туристів на отакі побачення з китами. Фото: Shutterstock
Ісландці — багаті люди, але тут не прийнято це демонструвати. Вони дуже просто одягаються, ведуть скромний спосіб життя. Обожнюють дітей. Держава стимулює народжуваність гарними соцпакетами, і тут у сім'ях нерідко по п'ятеро-шестеро дітей.
Загалом життя в Ісландії, якщо маєш тут роботу, можна назвати досить комфортним. Рятуватися від депресій у темну пору року людям допомагають термальні басейни, лижні траси — тут таке є майже в кожному селі. Щоб люди не боролися з депресією за допомогою алкоголю (кажуть, раніше тут таке було), у магазинах він не продається. Купити спиртне можна тільки в одній мережі, і лише у певні дні та години. У вихідні, наприклад, це неможливо.
Мінімум стресу в усіх процесах
— За моїми спостереженнями, дедалі більше українок успішно працевлаштовуються в Ісландії, — каже медіаторка міжнародної програми переселенців у Рейк'явіку Тетяна Короленко. — Я теж приїхала сюди через війну. Знання англійської допомогло швидко знайти роботу у державному секторі. Нині як культурний посередник я працюю не лише з українцями, а й із біженцями з інших країн.
Тетяна Короленко знає англійську й працює в Ісландії з біженцями з різних країн. Фото з приватного архіву
Найбільшою перешкодою для українців в Ісландії є мовний бар'єр. Без знання ісландської тут справді залишаються недоступними багато професій, але я всім кажу, що це не привід впадати у відчай — можна почати з чогось простішого, а паралельно вчити мову. Розмови про те, що ісландська дуже складна — це не більше, ніж чиясь суб'єктивна думка. Я сама зараз активно її вивчаю і знаю українців, яким ця мова дається легко.
Українцям в Ісландії дають час на те, щоб інтегруватися, знайти роботу. Джоб-центр часто допомагає шукати вакансії. Якщо людина довгий час не працює, її почнуть м'яко до цього підштовхувати — будуть запитувати, на які вакансії подавався, які проходила співбесіди. Знімати виплати не будуть, але питань ставатиме все більше. У пошуках роботи я порадила б українцям адекватно оцінювати реальність і не намагатися, умовно кажучи, отримати посаду в кабінеті міністрів без знання ісландської. Насправді, тут є багато можливостей. Для тих, хто не знає англійської, завжди є вакансії у сфері клінінгу, на кухнях.
Деякі моменти українців дивують. Наприклад, те, що навіть якщо ви з партнером не одружені, але живете під одним дахом, ви офіційно вважається родиною, що позначиться на виплатах.
Насправді тут все працює для людей і максимально прозоро. Наприклад, якщо з якихось причин у людини виник борг перед державою, їй дозволять виплатити його поступово. У нашій ситуації навряд чи можливе життя без стресу, але там, де його можна уникнути, я тепер теж намагаюся так робити.
Сувора й красива Ісландія. Фото з приватного архіву Тетяни Короленко
Будь-яка війна, особливо така кровопролитна і довготривала, як в Україні, неминуче загострює демографічну ситуацію. Населення зменшується, народжуваність падає, зростає смертність, люди емігрують. За даними Євростату, понад 4 мільйони українців нині мають тимчасовий захист в європейських країнах. Про їхнє повернення слід думати вже сьогодні, переконані в Інституті демографії та соціальних досліджень імені М.В.Птухи НАН України. Видання Sestry поговорили з його очільницею, демографом, академіком Еллою Лібановою про те, що ж слід робити аби українці поверталися додому, яка користь від нового міністерства Національної єдності, чи є загрозливою демографічна ситуація в Україні та чи слід очікувати нову хвилю міграції після скасування воєнного стану.
Елла Лібанова, директорка Інституту демографії та соціальних досліджень. Фото: Ukrinform/East News
Наталія Жуковська: Німецьке видання Der Spiegel нещодавно назвало ситуацію з демографією в Україні катастрофічною. Там зазначають, що криза, розпочата ще в 1990-х роках, набула загрозливих масштабів через масову еміграцію, втрати серед військових та цивільних, а також окупацію частини територій. Якою є ситуація насправді, на ваш погляд?
Елла Лібанова: Я б хотіла запитати, а Spiegel може назвати хоча б одну країну, яка веде війну впродовж десяти років і де б не було катастрофічної демографічної ситуації? Проводячи ці дослідження, вони дивляться на масштаби міграції, темпи депопуляції, рівні народжуваності та смертності. Безумовно, це глибока демографічна криза. Утім, катастрофою я б її не називала. Після 2022 року ситуація є більш-менш сталою. Більше того, те, що люди виїхали з України, це добре чи погано? Добре, бо вони залишилися живі. Як на мене, найбільша цінність, яка є — це людське життя. Йдеться не про молодих чоловіків, які втекли від війни, а про жінок з дітьми. Мої обидва онуки в Україні. Ми живемо у селі, де часто лунає повітряна тривога. Якщо телефон можна вимкнути, то машину з гучномовцем, що їздить сільськими вулицями, нікуди не подіти. І ці бідні діти п'ять разів на ніч чують сигнали тривоги. Я не знаю, що в їхніх голівках відбувається. З жахом про це думаю. Тому, слава Богу, що люди виїхали. Я можу сказати одне — ситуація з демографією в Україні закономірна.
Як нам вибратися з цієї демографічної кризи?
Закінчиться війна — і все поступово відроджуватиметься. Навряд чи вдасться відновити довоєнну чисельність населення, але перевищення довоєнних рівнів народжуваності й смертності є цілком реальним. Я далека від очікування бебі-буму. Утім, безумовно, народжуваність зросте до 1,5 дитини в розрахунку на 1 жінку (в 2021 році цей показник становив 1,2, а в 2023-2024 — менше 1). Що мала б робити держава у цьому напрямку? Маю великі сумніви щодо тривалого підвищення народжуваності за рахунок збільшення грантів при народженні дитини. Звісно, давати гроші потрібно, аби страхувати родину від бідності. Але мені здається, що більше результатів могло б дати покращення доступу до дитячих дошкільних і позашкільних закладів.
Нам треба відновлювати та розбудовувати цю систему. Це дасть можливість жінці не переривати на три роки, а то й більше, свою трудову діяльність, не втрачати кваліфікацію та не зубожіти родині
Ця акція була проведена у Львові у березні 2022 року, щоб привернути увагу до кількості дітей, які загинули під час великої війни. Фото: YURIY DYACHYSHYN/AFP/East News
За даними Євростату, станом на 31 жовтня 2024 року майже 4,2 мільйона українців, які виїхали з України через російське вторгнення, отримали статус тимчасового захисту в країнах ЄС. Як нам виграти боротьбу за українців? Що слід робити, аби люди поверталися додому?
Важливо, коли саме закінчиться війна. Кожний її місяць означає, що люди, які виїхали за кордон, адаптуються до тамтешнього життя. Знаходять житло, роботу, діти звикають до школи, вивчають мову. До речі, поляки говорять, й Євростат це підтверджує, що понад 80% наших «воєнних мігранток» є реально працездатними й знайшли роботу. З іншого боку, кожного місяця все більше руйнується цивільна інфраструктура, закриваються підприємства, люди втрачають житло та роботу. Частка мігрантів, готових повернутися, є зворотньо-пропорційною тривалості війни. Проте не варто переоцінювати значення відповідей, отриманих при опитуваннях. По-перше, сьогоднішні оцінки й наміри не обов’язково збігатимуться з майбутніми рішеннями, що ухвалюватимуться скоріш за все за інших умов. По-друге, ті, хто перебувають в епіцентрі подій, інакше сприймають ситуацію, ніж ті, хто перебувають на значній відстані і в інших умовах. Це стосується і тих, хто за кордоном, і тих, хто в межах України.
Що протидіє поверненням? Перше і головне — небезпека
Причому люди бояться не тільки сьогоднішніх бомбардувань, але й того, що будь-яка мирна угода, підписана з Росією, не є гарантією довгострокової безпеки. Всі бояться того, що буде новий напад. Друге — люди, які перебувають за кордоном, бояться того, що до них в Україні вже є негативне ставлення і що після повернення вони можуть стикнутися не просто зі стигматизацією, а навіть з маргіналізацією. Вони думають, що не зможуть знайти житло, що їх не братимуть на роботу. Якщо у них нікого не лишилося в Україні, якщо повністю виїхала вся родина, це теж не сприяє рішенню повернутися. Давайте тверезо дивитися на речі. У мене є ситуація, коли співробітники виїхали всією родиною. Я не вірю, що вони повернуться — як би вони не запевняли у зворотному.
Якщо в Україні не залишилося майна — це теж про неповернення. Я розумію, що майно це не головне, його можна продати, але, все ж таки, якщо воно є, то це хоч якийсь якір, який тримає. Безумовно, не на нашу користь різниця в заробітках. До того ж значна частина батьків думає про майбутнє дітей — їхню освіту, перспективи працевлаштування, набуття громадянства тощо.
Тепер про мотиви повернення. За свідченням тих же польських і німецьких експертів, 70% наших жінок, які виїхали, мають вищу освіту. Як ви розумієте, переважна більшість працює закордоном не за спеціальністю і кваліфікацією. Це означає втрату соціального статусу, звичного кола спілкування і так далі. Багатьох це не влаштовує. Причому коли вони дивляться на тих мігрантів, які виїхали задовго до війни, то розуміють неможливість змін принаймні за життя одного покоління. Тобто всі ті, хто виїхав, практично приречені на спілкування в межах свого вузького кола. Далеко не всіх це влаштовує. Друге — не всі діти, особливо середнього шкільного віку, адаптуються до шкільного навчання на Заході. Третє — як не дивно, але багатьох не дуже сильно влаштовує система медичної допомоги. Як з'ясувалося, не все так погано в Україні.
Якщо після війни Україну чекає економічний бум, а я в це вірю, то сюди не просто будуть повертатися українці, сюди поїдуть європейці. Тому що можливості самореалізації тут будуть кращі, ніж у більшості країн Європи
Торік в Україні з'явилося Міністерство національної єдності, яке серед іншого, працюватиме з українцями за кордоном. Наскільки доцільним, на вашу думку, було його створення?
На мою думку, простіше було б ці функції покласти на Міністерство закордонних справ, додати їм повноважень, штату і всього решту. І цього було б достатньо. Але я ж не державний службовець і просто не знаю всіх мотивів такого рішення. Ми зустрічалися з міністром Олексієм Чернишовим. І в процесі тривалої розмови у мене склалося приємне враження, що він адекватно розуміє ситуацію. Знаєте, вже сьогодні ми маємо налагоджувати зв'язки з усіма українцями, які залишили батьківщину. Я б не скидала з важелів відчуття українськості. Ми його ще не втратили. І навіть якщо вони не повернуться, то можуть бути «агентами впливу», сприяти покращенню українського іміджу у світі. І це дуже важливо і для них, і для нас. Якщо людина живе за кордоном і відчуває зв’язки з Україною, ще не все втрачено.
При міністерстві буде створено Агентство національної єдності, яке відкриє департаменти в ключових країнах перебування українців, насамперед, у Німеччині, Польщі та Чехії. У столицях цих країн буде створено «Хаби єдності». На вашу думку, що це дасть?
Насамперед це дасть підтримку зв'язків з Україною. Сьогодні нема нічого важливішого. Ми мусимо не дати людям забути свою українськість. Всі без винятку європейські країни зацікавлені в освіченій, працелюбній, неконфліктній українській робочій силі.
Більше того, втримання значної кількості українських жінок означає другу міграційну хвилю — вже чоловічу — після скасування воєнного стану
Не варто говорити про її наслідки для України. Ці осередки варто створювати не лише у Німеччині, Польщі та Чехії, а й, наприклад, у Британії. Щоб люди мали де зустрітися, оперативно отримати різноманітні послуги, включно з інформаційними, вивчати мову і літературу, врешті-решт взяти участь в українських акціях і, наприклад, у виборах.
Чернишов обіцяє бронювання чоловікам, якщо вони повернуться з-за кордону, та роботу…
Боюсь, що люди не дуже в це повірять, але обіцяти треба. Можна замахнутися на повернення 4,2 мільйонів зареєстрованих мігрантів, цілком розуміючи результативність такого кроку. Однак реалістичніше замахнутись на повернення, скажімо, 400 тисяч. Такий підхід є проявом цинічного оптимізму, вкрай необхідного сьогодні.
Який відсоток українців, на вашу думку, все ж таки залишиться за кордоном назавжди?
Я орієнтуюся на повоєнну ситуацію на Балканах. Це найбільш близькі до нас і географічно, і за способом життя країни. Там повернулася третина. Я мрію про половину. Раніше мріяла про 60 відсотків. Вкотре повторюю, що все залежить від того, коли закінчиться війна і наскільки серйозними будуть гарантії безпеки. Потрібно, аби люди повірили, що мир надовго. Бо якщо вони будуть впевнені у тому, що мир — це перемир'я на пів року, а далі почнеться все знову, то вони не поїдуть.
Населення України до 2041 року може скоротитися до 28,9 мільйона людей, а до 2051 року — до 25,2 мільйона людей. Фото: AP/Associated Press/East News
Деякі дослідники прогнозують, що до 2051 року українців буде 25 млн, а, за даними ООН, таку цифру слід очікувати у 2069 році. Наскільки реалістичними є такі прогнози?
Тут потрібно зрозуміти, про які кордони йдеться. У нашому інституті ми оцінюємо чисельність населення на території, підконтрольній легітимній українській владі і в кордонах 1991 року. Ми робимо прогнози для військових, Міністерства економіки, Міністерства праці, Пенсійного фонду, але у кількох варіантах, кожний з яких спирається на велику кількість припущень щодо розвитку подій (воєнних, економічних, політичних) саме в Україні. Оцінки ж ООН спираються на певні узагальнені моделі демографічної поведінки. Це абсолютно різні підходи, і ніхто не знає, який в кінцевому підсумку виявиться кращим.
Ви неодноразово наголошували на тому, що Україну після війни чекає економічне зростання. Чи значить це, що слід очікувати напливу мігрантів? З яких країн, на вашу думку, можуть приїхати люди?
Все залежить від масштабів буму, масштабів і структури попиту на робочу силу, умов і оплати праці. Наша бідність фактично убезпечить Україну від напливу мігрантів, які розраховують на соціальну підтримку — до нас радше поїдуть мігранти, які матимуть бажання працювати. Знаєте, є книга Джона Кеннеді «Нація іммігрантів». Свого часу я по ній здавала кандидатський мінімум. Кеннеді доводив, що Америка стала великою країною з потужною економікою саме завдяки іммігрантам. Люди приїжджали з двома валізами і з нуля починали все. При цьому неабияк працювали. Про те, з яких країн поїдуть до нас мігранти, наразі важко говорити. Як правило, люди їдуть з бідніших країн до більш розвинених. Але хто взагалі провів індустріалізацію у Радянському Союзі? Виявляється — американці. Привозили сюди заводи, тут їх збирали. Хто будував ДніпроГЕС?
Тому можуть приїхати європейці з дуже розвинених країн, бо тут будуть кращі можливості самореалізації, здійснення своїх творчих, кар'єрних та інших планів
Чому я розраховую на бум? Колись ми мріяли на те, що будемо містком між Росією і Європою. Зараз, звісно, не бачу підстав для таких мрій. Скоріше ми приречені бути бар'єром. А для того, щоб ми були надійним бар'єром, ми маємо бути заможною країною із потужною армією. Інакше ми не вирвемося з пут російської пропаганди. І зараз світ допомагає нам не тільки через емпатію, відчуття справедливості, але й з міркувань власної безпеки. Те саме буде й після війни. Нещодавно я відвідувала конференцію у Черкасах, і там був чоловік, який живе в Польщі і є своєрідним містком між польським бізнесом та Україною. Він говорив, що тисячі польських компаній готові вже сьогодні інвестувати в Україну. На це налаштовані і, наприклад, австрійці.Тому після війни гроші з'являться. Вони, власне, і зараз є. Просто наразі інвестиції дещо в інші напрямки.
Сьогодні багато розмов західних партнерів про необхідність мобілізації 18-річних чоловіків. Відтак, не секрет, що матері намагаються вивезти своїх дітей ще 17-річними. Чи загрожує Україні втратити ціле покоління молоді?
Коли почалися розмови про ймовірність призову 18-річних, я почала читати, що пишуть науковці. Британська школа соціальних психологів пише про те, що людина психологічно формується до 25 років. Зверніть увагу, коли у Британії починають голосувати, коли горілку в барі продають? З 21 року. У мене обидва діди воювали і батько. Хоч я на той момент була ще малою, але дещо пам’ятаю. Вони розповідали, що найшвидше гинули ті, хто потрапляв на фронт у 18 років, бо у них немає розуміння, як себе вести. І саме тому я проти мобілізації у такому віці.
До 25 років вже щось в голові з'являється. А 18 років — це ще дитина
Думаю, що мобілізаційний потенціал за рахунок більш старших поколінь ми в змозі сформувати. До того ж, президент сказав, що він на це не піде. Щодо втрати поколінь, то я не люблю такі розмови. Втрата покоління — це якщо вони вбиті. Якщо ж люди виїхали, то давайте робити все, щоб вони повернулися. Я ще раз повторюю — я не в захваті від 4-х мільйонної міграції. Однак, розумію, що це краще, ніж вони б залишилися в Херсоні, в Харкові чи на окупованих територіях.
На вашу думку, чи слід очікувати нову хвилю міграції після скасування воєнного стану?
Ризик такий, безумовно, є. Він пов'язаний з кількома чинниками. По перше, чи матимуть чоловіки отримати робоче місце з гідною оплатою в Україні? Чи будуть вони мати житло або можливість його винайняти? В яких умовах жінки перебуватимуть закордоном там чи будуть люди вірити у те, що мир надовго? Я думаю, що ці фактори будуть грати важливу і вирішальну роль в ухваленні рішень.
Літній пан на велосипеді зупиняється біля одноповерхового кафе «Краяни» на околиці Токіо. Заходить всередину, кланяється, дістає з гаманця купюру найбільшого номіналу — 10 тисяч єн (2700 грн) — кладе її в банку із українським прапором, знову кланяється і мовчки виходить. «Боже, він же пробував наш борщ вчора на фестивалі!», — вигукує Наталія Ковальова, голова і засновниця неприбуткової організації українців «Краяни».
Ось так виглядає українське кафе «Краяни» на околиці Токіо
Саме через їжу на багаточисельних фестивалях, надзвичайно популярних в Японії, місцеві не тільки дізнаються про Україну від самих українців, а й залюбки допомагають. За останні 2,5 роки у цьому непримітному кафе та на всіх доброчинних заходах організації «Краяни» назбирали майже 33 мільйони гривень (137 млн 155 тис єн). На ці кошти серед іншого відбудували будинки в Бучі та Ірпені, надіслали в Україну такмед, ліки, генератори, карети швидкої допомоги, машини для евакуації.
Водночас громада українців в Японії справді малочисельна. До повномасштабного вторгнення в країні з населенням 127 мільйонів мешкали лише 1,5 тисячі українців. У 2022 році зазвичай закрита для іноземців Японія здійснила безпрецедентний вчинок — надала дозвіл на перебування ще 2,6 тисячам українців. Це втричі більше ніж для біженців із усіх інших країн за останні 40 років.
<frame>Українців забезпечили житлом, медичним страхуванням та прожитковим мінімумом. Також на безкоштовне навчання запросили понад сотню українських студентів, які вчать японську мову або продовжують навчання в університетах. Японія також організовує фізичну та ментальну реабілітацію для українських військових і безкоштовно допомагає встановлювати біонічні протези. <frame>
До прибулих українських шукачів захисту японці поставилися надзвичайно сердечно. Наприклад, до містечка Комае з населенням 83 тисячі осіб в префектурі Токіо приїхала лише одна шукачка захисту з України. І місцева громада забезпечила її серед іншого городиком, бо японці десь дізналися, що українці дуже люблять щось вирощувати. Водночас більшість місцевих будинків зазвичай не мають прибудинкової території, адже земля – надзвичайно дорога. — Мер Комае настільки перейнявся, що вже у травні 2022-го організував український фестиваль. Усіх пригощали борщем — безкоштовно, але поставили скриньку для доброчинних внесків. Їх було стільки, що опісля «Краяни» змогли запустити волонтерські проєкти навіть в Україні. І відтоді вже ціла хвиля пішла, в інших містах почали щось схоже робити. Узялися проводити лекції, тому що японці просили пояснити: “Чому ця війна почалася?”, “Ви ж братній народ!”. Ми розповідали і про голод, і про репресії, про історію Криму, киримли. Японці переймаються, співчувають і хочуть допомагати, — розповідає Наталія Ковальова.
Сім'я киянки Наталії Ковальової живе в Країні сонця, що сходить, понад 30 років. За фахом жінка — вчителька. Вона викладала в японській школі, а ще разом із чоловіком заснувала українську недільну — «Джерельце» та організацію «Краяни». У 2022 році Наталія ухвалила рішення покинути роботу в місцевій школі і повністю присвятити себе громадській та волонтерській діяльності.
Японія — країна фестивалів. Організація «Краяни» представляє батьківщину на різних заходах по всій Японії майже щотижня, часом навіть 5-6 разів на місяць. Роздають листівки, співпрацюють із місцевими медіа, пропонують спробувати борщ і голубці, розповідає Наталія:
— Шлях до серця японців — через їжу. Поїсти — це їхня найбільша розвага і улюблене часопроведення. На фестивалях лише ми презентуємо щось закордонне. Уся інша — японська їжа. Я спершу думала, що наші страви будуть для місцевих занадто тяжкі. На відміну від японської кухні, ми і готуємо довго, і їмо досить жирне. Але ні — їм подобається.
Японці зазвичай обережні до всього нового, та як розпробують, щиро цінують. Торік на фестивалях українське пробували неохоче, а цього року уже черга стояла: «Ви ж були минулого року! Ми знову хочемо замовити, бо дуже сподобалося!»
Обережним до всього нового, японцям сподобалась українська кухня
Наталія згадує, як нещодавно «Краяни» брали участь у фестивалі з трьохсотлітньою історією в токійському районі Асакуса і до них підійшла сім'я японців. Пані знала багато про Україну. Розповіла, що борщ із пампушками вона вже готувала за рецептом з інтернету, навіть фото показала. А на прощання сказала «Слава Україні».
Саме після одного з таких фестивалів до українців звернулася 80-річна японка і запропонувала відкрити кафе в приміщенні, яким вона володіє. Спершу без орендної плати, а далі — як піде.
— Звісно, спершу у нас нічого не виходило, бо ніхто в цьому не розбирається. Але з часом вдалося налагодити всі процеси, — згадує Наталія Лисенко, заступниця голови «Краяни».
В Японію жінка приїхала 14 років тому — вийшла заміж. Шукала своїх, зокрема українську школу для доньки, і так познайомилася з іншою Наталею, яка цю школу заснувала. Зараз пані Лисенко курує роботу кафе, та основна її робота — вчителька англійської мови в японській школі.
Евакуйовані українці відразу почали шукати роботу, але не володіли японською. Тому в кафе одразу розставили пріоритети: працевлаштовуватимуть шукачів захисту, навіть якщо вони не професійні кухарі. Згадують: деякі українки, які раніше вдома взагалі не готували, пропрацювавши в кафе, почали і сім'ю домашньою їжею радувати.
У кафе японці можуть скуштувати традиційні українські страви
У меню — борщ, гречаники, вареники — з солоною та солодкою начинками, а також ліниві, деруни, котлета по-київськи, є комплексні обіди. Надзвичайно популярний, особливо на фестивалях, — тертий пиріг із ягідним варенням. Ціни — українські: вареники — 700 єн (160 грн), деруни — 880 єн (200 грн), борщ — 1100 єн (260 грн).
<frame>Буряк купують у місцевих фермерів. Гречку — в магазині українки, яка займається імпортом з Європи. Кріп замовляють в іншої українки, яка вирощує його спеціально для цього кафе. Сало роблять самі. Замість сметани використовують японський йогурт без додатків. Окремо варто згадати про чудову підбірку українських вин, які не часто навіть в українських ресторанах пропонують, — Beykush, Stakhovsky, Biologist, Fathers Wine та питні меди від Cikera — їх на інший край світу імпортують аж дві компанії. <frame>
Українське кафе «Краяни» працює майже два роки. Воно розташоване і далеко від центру Токіо, і навіть не одразу біля станції метро. Але туди приходять не тільки з сусідніх кварталів, а й приїздять із інших міст та регіонів за сотні кілометрів. Одного разу — навіть в тайфун! Японці хочуть спробувати екзотичну кухню, але й взяти участь в активностях.
«Краяни» мріють про український центр в Японії. А поки облаштували маленький культурний осередок. Щомісяця в кафе проводять фотовиставки, майстеркласи, лекції — одночасно й українською, й японською: як малювати петриківкою, як виготовити українську прикрасу, як змайструвати дідуха. Часом навіть співвітчизники шоковані: мовляв, це треба було приїхати аж в Японію, щоб навчитися робити символ нашого Різдва!
На кухні кафе також готують страви для дегустацій на фестивалях. Власне, щоб взяти участь у таких заходах, необхідно спершу надати організаторам план приміщення, в якому будуть куховарити, а також перелік усіх потрібних продуктів. Наприклад, влітку заборонено готувати страви з молочкою. На цій же кухні готували страви для прийому до Дня Незалежності в Посольстві України в Японії.
Окремий напрямок роботи — кулінарні майстеркласи для японців. Вони користуються надзвичаною популярністю, розповідає Наталія Лисенко:
— Кухня в кафе для цього замаленька. Тому ми недорого винаймаємо муніципальні кухні, які облаштовані саме для кулінарних майстеркласів. Цього місяця буде три таких заходи, кожен для 20 охочих. Тобто от уже 60 японців зможуть вдома варити борщ.
Вибір страв для майстеркласів надзвичайно різноманітний — галушки, зрази, деруни, капусняк, гороховий суп з грінками, фарширований перець, салат з буряка і квасолі. Також почали співпрацю з кафе Clare&Garden. Заклад в англійському стилі відкрила японка у дворі власного будинку і запросила українців двічі на місяць влаштовувати там день українського обіду.
Останнє нововведення — зайнятись доставкою їжі через Uber Eats. Менеджерка по роботі з клієнтами цього сервісу Юкі Тагава саме прийшла в кафе, щоб узгодити деталі співпраці. Каже: зробила це з власної ініціативи. Хоче, щоб японці не лише пробували нові страви, а й щоб завдяки їжі більше цікавилися Україною.
— Якщо порівнювати з японською кухнею, то, як на мене, українська має яскравіше виражені смаки, — пояснює Юкі Тагава. — Я відчуваю смак овочів — помідорів або капусти. І загалом ці смаки зовсім інші. Тому що, як правило, основа страв японської кухні — це рибний бульйон даші, місо паста або соуси, які мають специфічний смак.
І я знаю, що більшість японців, які до цього ніколи не пробували українські страви, кажуть, що мали зовсім інше уявлення, не думали, що їм так сподобається
Для охочих глибше зануритися в українську кухню «Краяни» у співпраці з Українським інститутом переклали книгу «Україна. Їжа та історія». Вона розповідає про минуле і сьогодення української кухні, представляє рецепти страв, які зможе приготувати кожен, локальні продукти і страви-візитівки України.
— Робота над перекладом була цікавою і не з простих, — ділиться Наталія Ковальова, голова організації. —По-перше, хотілось передати назви якнайближче до українського звучання. По-друге, не всі продукти можна знайти в японських магазинах. Скажімо, де тут знайдеш ряжанку? Це і було найскладнішим — описати потрібні продукти, адаптувавши їх до реалій Японії, замінивши їх на схожі за смаком.
Частина виручених коштів з продажу книги, а також із усіх активностей організації «Краяни» йде на волонтерські проєкти допомоги Україні.
Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.
