Альона Данілова: «Найбільша цінність — люди, які роблять усе 24/7, щоб наблизити нашу перемогу»

<span style="display: block;  margin-top: 1rem;  margin-bottom: 1rem;  padding: 1rem;  background-color: rgb(234, 234, 234);">«Більше знань — менше страху» — це серія про досвід українців у формуванні стійкості: про вміння реагувати на кібератаки та відключення електроенергії, про організацію евакуації та надання допомоги, а також збереження психічної рівноваги під час війни. Поки армії світу аналізують тактику українських збройних сил, ми придивляємося до уроків, які дає суспільство. Адже це про побудову безпечного майбутнього. Серія створюється у співпраці зі стратегічним партнером — Фондом PZU

Щохвилини у світі хтось потребує допомоги — і часто долю потерпілого вирішують не медики, а звичайні люди, які опинилися поруч. Вчасно накладений турнікет, прямий тиск на рану чи навіть правильно підібрані слова — іноді цього достатньо, щоб врятувати. Які навички обов’язкові для кожного цивільного? Як не зашкодити? І які стандарти НАТО спростував досвід війни в Україні?

Помилки, що коштують життя

Наталія Жуковська: Які базові навички з домедичної допомоги має знати кожен на випадок надзвичайної ситуації?

Сава Чуйков: Якщо говорити про навички, то немає якогось «мінімуму». Є обставини, які трапляються найчастіше — наприклад, ДТП або зупинка серця. Є більш складні — скажімо, похід у гори, де хтось зірвався зі схилу й отримав важкі травми. Якщо поруч є люди, які знають, як діяти, вони можуть врятувати життя. Тож що більше ви знаєте — то краще.

Якщо ж говорити конкретно, мінімальний набір життєво важливих навичок такий:

·    Зупинка кровотечі — уміти накладати турнікет, робити прямий тиск на рану, користуватися бинтами для тампонування і  пов’язками.

·    Розпізнавання критичних станів — втрати свідомості, інсульту, серцевого нападу, судомних нападів. 

·    Серцево-легенева реанімація (СЛР) — базовий навик, який реально рятує життя.

Також важливо вміти забезпечити людині без свідомості прохідність дихальних шляхів, перевернувши її на бік. Знати, як користуватися автоматичним зовнішнім дефібрилятором (АЗД) і проводити штучну вентиляцію легень. Навіть найпростіший дихальний мішок за 300-500 гривень (близько 30 злотих) варто мати в автомобілі чи офісі. 

Сьогодні кожна людина має знати бодай основи тактичної медицини. Вміти асистувати медикам, рятувальникам чи поліцейським під час вибухів, терактів, аварій, пожеж, ДТП з великою кількістю постраждалих. Бо медиків і рятувальників не вистачає у жодній країні. Натомість люди поруч часто мають сили допомогти, але не мають для цього знань. І через це або бездіяльні, або навіть заважають фахівцям, бо панікують. 

— Які найпоширеніші помилки допускають люди, коли намагаються надати допомогу пораненим?

— Основні помилки: не навчатися взагалі; думати, що прочитати в інтернеті — це те саме, що пройти тренінг; пройти один курс у житті і вважати, що цього достатньо.

А ще — неякісне навчання або «інструктори» без компетенції, які поширюють міфи. Серед цивільних це трапляється рідше, а от у військових, на жаль, були фатальні наслідки через неправильні дії. Найпоширеніший міф — що турнікет треба періодично послаблювати, «щоб відновити кровообіг». Це радянський пережиток, який уже коштував життів. Щоразу, коли людина так робить, поранений втрачає ще трохи крові, а іноді ті 200 мл стають вирішальними.

— Тобто якщо людина не впевнена, що робити, — краще взагалі не чіпати постраждалого?

— Не зовсім так. Не можна просто стояти осторонь. Якщо ви не знаєте, як надати допомогу фізично, зробіть те, що можете: викличте медиків, забезпечте безпеку місця події, зупиніть рух, покличте інших, знайдіть аптечку, заспокойте людину. Навіть це — вже допомога. Найгірше — коли ніхто нічого не робить, байдужість. 

— В Італії український військовий у відпустці побачив пораненого хлопця і наклав джгут. В яких випадках життя може знадобитися ця навичка?

— Уміння накласти джгут може врятувати не тільки на війні, а й у мирному житті. Таких випадків дуже багато

Історія з Італії показова.

Є три основні ситуації, коли накладання турнікета — життєво необхідне:

1. Масивна кровотеча з кінцівки, коли кров буквально б’є струменем або просочується настільки швидко, що бинт чи серветка миттєво промокають.

2. Відрив або частковий відрив кінцівки — тут не можна втрачати час, одразу потрібно ставити турнікет.

3. Турнікет має стояти на 5-8 см вище рани, але ніколи на суглобі. Затягуємо до повної зупинки кровотечі — доки не перестане просочуватися кров. Після цього фіксуємо час накладання (можна написати маркером на шкірі, пов’язці або прямо на самому турнікеті).

— Як правильно зупинити кровотечу, якщо немає спеціальних турнікетів?

— Турнікет коштує близько 30 доларів, і я не розумію, чому люди часто питають, як зробити турнікет власноруч. Це ж річ, яка реально рятує життя.

Якщо ж турнікета немає — не можна імпровізувати! Масивну кровотечу часом реально зупинити прямим тиском руки. Це як зі шлангом на городі — якщо ви його придавите, вода перестає текти. Так само й тут: натиснути, але знати де, як і в якому напрямку тиснути.

Другий метод — тампонування рани. Берете бинт або навіть шматок тканини й поступово, шар за шаром, заповнюєте поранення, створюючи всередині тиск. Потім фіксуєте зверху бинтом чи футболкою, і цього в багатьох випадках може бути достатньо. Стерильність тут не головна — головне зупинити кров. Використовуйте одяг — свій чи потерпілого. 

— Декілька місяців тому стала відома історія українського полоненого, якому росіяни перерізали горло, але він перемотав його і вижив. Що саме він зробив, що йому це вдалося?

— Не бачив, що саме робив той чоловік, але загальні принципи у разі поранення шиї такі:

1. Контроль кровотечі — перше завдання. Якщо великі судини не зачеплені й кровотеча відносно контрольована, можна:

здійснити прямий тиск на рану (марлева/чиста тканина, притиснути долонею);

якщо доступно — затампонувати  рану гемостатичним бинтом або хоча би марлею і притиснути;

турнікет на шиї не застосовують — небезпечно. Для шиї — саме прямий тиск і тампонування.

2. Не витягувати чужорідні предмети, якщо вони в рані — фіксуйте їх на місці і притискайте довкола, щоб зменшити кровотечу. Видалення може викликати сильнішу кровотечу.

3. Слідкувати за диханням: якщо воно ускладнене (задуха, хрипи, кров у роті), треба:

звільнити дихальні шляхи (прибрати кров, блювотні маси);

посадити/покласти людину напівсидячи, якщо вона при свідомості і це не заважає контролю кровотечі;

якщо людина непритомна — поставити в бічне стабільне положення  або забезпечити прохідність дихальних шляхів і бути готовим до реанімації.

4. Якщо рана наскрізна і трахея пошкоджена — це вже надзвичайно складна ситуація. 

5. Психологічний бік: за можливості треба заспокоювати постраждалого, підтримувати його, бо паніка погіршує стан.

6. Не робити речей, у яких ви не впевнені: наприклад, не намагайтеся «виймати» язик чи засунути сторонні предмети в рот; не робіть ніяких  хірургічних маніпуляцій без навичок.

Аптечка нового часу

— Як діяти, якщо людина непритомна, але дихає — які кроки допоможуть зберегти їй життя?

— Перше — покликати на допомогу і викликати швидку.

Друге — перевернути людину на бік, щоб забезпечити прохідність дихальних шляхів.

Третє — відсунути підборіддя від грудної клітки, щоб дихальні шляхи залишалися відкритими. Людина має лежати боком, голова трохи закинута назад.

Постійно контролювати стан людини. Якщо він змінюється — одразу повідомити диспетчера швидкої, це може бути критично важливо.

Бризкати водою, обмахувати, давати щось нюхати — це ритуали, які не допомагають. 

— Як швидко вирішити, кого рятувати спершу, якщо поранених декілька?

— Це дуже складно. Існує поняття сортування поранених — цьому вчать професіоналів. Для цивільної ж людини правила такі:

• Надавайте допомогу тим, хто ближче — якщо їхній стан приблизно однаковий. 
• Починайте з тих, у кого є явні загрози для життя: масивна кровотеча, великий крововилив, відсутність дихання тощо. І ще важливий момент: 

Часто люди допомагають тим, хто голосніше кричить, але це оманливий індикатор

Найсерйозніші поранення (масивні  кровотечі, тяжкі черепно-мозкові травми) можуть робити постраждалого слабким і мовчазним — він може не подати голосу. Тому не покладайтесь тільки на крик — дивіться на ознаки кровотечі, свідомість, дихання. 

— Що має бути в аптечці вдома і в автівці сучасної людини, чого раніше, до війни, там не було?

— Я порадив би, щоб цивільна аптечка включала елементи, які раніше були характерні для військових аптечок. Обов’язково мають бути засоби для зупинки кровотечі

У мінімальному наборі — гемостатичні бинти, бандажі, бинти звичайні й еластичні. Ідеально — наявність турнікетів. Що більше — то краще, але щонайменше один-два. 

Також потрібні: ножиці (щоб розрізати одяг чи бинти), одноразові рукавички, маркер (щоб позначати час накладення турнікета або записувати важливу інформацію), термоковдра.

Якщо говоримо про автомобільну аптечку — додатково бажано мати:

• засоби для іммобілізації переломів (шини), можливо — мʼякі ноші;
• жилети світловідбиваючі (бажано декілька);
• кілька джерел освітлення — ліхтарики або хімічне світло;
• вогнегасник(и) — при цьому маленький аерозольний балончик часто недостатній; бажано мати більш потужний вогнегасник. Не купуйте вогнегасники щоб зекономити гроші і місце. Придбайте щонайменше 3-кілограмовий або декілька 1-2 кілограмових.

«Навчіться говорити з потерпілим — це теж рятує»

— Як заспокоювати людину, якій надаєш допомогу, щоб вона не заважала працювати й не панікувала?

— Це окрема навичка, якій треба вчитися. Один з практичних підходів — використати методи, які застосовують при гострій стресовій реакції. Коротко — працюємо дуже простими, чіткими фразами, щоб переключити увагу мозку й викликати конкретну реакцію.

Кроки, які допомагають:

1. Зверніться до людини по імені або позивному (наприклад: «Іване», «Ольго»).

2. Коротко опишіть, що сталося: «Ми тут, сталася така-то ситуація».

3. Поставте просте, контрольне питання: «Ти мене розумієш?» або «Як тебе звати?» — щоб отримати реакцію.

4. Дайте людині просте завдання — щось виконати руками: «Тримай ліхтарик», «Принеси драбину», «Поклич, будь ласка, Петю». Це мобілізує тіло і відволікає від паніки, плюс віддаляє людину від безпосередньої зони, де вона може заважати.

5. Якщо є можливість, делегуйте заспокійливу роль спокійній людині або іншому рятувальнику — краще, коли хтось один постійно супроводжує постраждалого, контролює його стан і за потреби допомагає.

Робіть це коректно й поважно — не грубіть і не «відштовхуйте» людину, бо це може викликати агресію або посилити стрес.

— З вашої практики — були випадки, коли базові навички домедичної допомоги реально врятували життя?

— Так. Нещодавно була ситуація в метро: жінка почала задихатися через сторонній предмет у горлі. Моя учениця підбігла й видалила шматок їжі — людина змогла дихати. Є багато випадків з військовими, коли прості навички — контроль кровотечі, накладання турнікетів — рятували. 

Якщо ви вмієте одягнути шкарпетку, то, найвірогідніше, зможете опанувати ці навички. 

Уроки війни для світу 

— Правила домедичної допомоги, яких ви навчаєте — це протоколи, написані американцями?

— Вже не зовсім. Сьогодні протоколи оновлюються, адаптуються і враховують практику й досвід різних країн. Українські реалії внесли свої корективи. Українці додають практичні напрацювання з бойового досвіду та цивільної медицини до загальносвітових рекомендацій. Одна з найважливіших — ми підняли важливість питання переливання крові на якомога ранніх етапах.

Українці показали, що не тільки медики, а й бійці повинні бути навчені переміщенню постраждалих, накладенню турнікетів і конверсіям

Ще один важливий момент — увага до черепно‑мозкових травм (ЧМТ). Ніхто в Європі чи США не мав стільки поранених з ЧМТ, як українці. Це підтвердило необхідність окремої уваги до контузій і важких ЧМТ та раннього застосування кисню для таких поранених.

Українці також розробили й популяризували деякі ефективні засоби, наприклад вузловий турнікет «Шлях», турнікет «СІЧ», які визнані дуже дієвими, і на це вже звертають увагу комітети, що пишуть рекомендації. Це важливий внесок у світову практику.

— Які головні уроки української тактичної медицини можуть бути корисними, зокрема, в Польщі?

— Уроків багато, і вони корисні для будь‑якої країни, яка опиниться в умовах війни. Ось головні з них:

1. Евакуація «за годину» — міф у реальних бойових умовах.

Система НАТО спирається на швидку евакуацію — гелікоптерами, літаками або мобільним транспортом. В реальності евакуація може займати не одну годину, а кілька годин, днів або навіть тижнів. Це треба враховувати у плануванні.

2. Критична нестача медичного персоналу — треба перекваліфіковувати цивільних. Потрібно готувати «молодший медичний персонал» — людей без профільної медичної освіти, які можуть виконувати роль санітарів, медсестер‑помічників тощо. Професійних медиків буде замало.

3. Навчання має бути максимально спрощеним і прискореним.

Умови диктують: якщо інші готують медиків місяцями чи роками, нам часто доводиться робити це за дні чи тижні. Матеріал потрібно стискати до найважливішого — практичні алгоритми, прості дії, багато практики.

4. Транспорт буде часто недоступний — багато евакуацій буде «на ногах», власними силами. Потрібна підготовка до носіння і базової евакуації без спецтранспорту.

5. Дрони й наземні роботизовані комплекси — ключ до доставки й евакуації.

Так, дрони вже доставляють медичні матеріали: кров, ноші, засоби для догляду за пораненими.

6. Гнучкість евакуаційного транспорту — мультифункціональність.

Часто транспорт везе в боєприпаси, і бійців, і поранених. Тому техніка має бути адаптована: місця для поранених, маскування, бронювання, системи РЕБ, під прикриттям дронів тощо.

7. Маскування й розподіл медичних потужностей.

Не можна концентрувати великий госпіталь або багато медперсоналу в одному місці. Пункти повинні бути заховані під землею, в бліндажах чи підвалах — відкриті, явні медичні об’єкти майже одразу піддаються атаці.

8. Маскування медичного транспорту — стандарти часто не працюють. Женевська конвенція забороняє атаки по медичному транспорту, але на практиці це не стримує противника. Треба бронювати й маскувати транспорт.

У війні традиційні правила роботи екстрених служб часто не спрацьовують. Чимало стандартів НАТО можуть не відповідати реаліям сучасної повномасштабної війни.

— Як розмовляти з дітьми про домедичну допомогу і чому їх слід навчити?

— Я не педагог, але маю досвід навчання дітей. На курси брали дітей від 12 років. Вони здатні розуміти складні речі й навчатися швидше, ніж дорослі від них очікують. Я б навчав їх надавати допомогу майже так само, як дорослих, з фільтрацією контенту: не показуючи важких травм чи ампутацій, коректно підбирати слова. Сучасні діти вже багато бачили й чули, вони грають у відеоігри-стрілялки, дивляться новини, і тому можуть сприймати базові знання з домедичної допомоги. 

— Що той, хто пройшов навчання, має запам’ятати назавжди? 

— Головне — особиста безпека завжди на першому місці. Не намагайтеся врятувати когось, якщо ризикуєте самі: не лізьте у палаючий будинок, не біжіть під обстріл, не рятуйте тварину, якщо це небезпечно.

Засоби надання допомоги повинні завжди бути під рукою. Навіть якщо здається, що «мене це не торкнеться». Всі люди, які загинули, не планували цього. Водії не виїжджають, думаючи, що «сьогодні станеться аварія»

Тому аптечка та якісні засоби надання допомоги мають бути завжди з вами, так само як вогнегасник у квартирі. 

Частково мотивацією людей до навчання є страх. Коли прилітають ракети, вони задумуються: «Я можу померти» або «Хтось поруч може загинути». У цей момент люди активізуються — дзвонять, пишуть, цікавляться тренінгами. Разом з тим останнім часом попит сильно впав. Люди звикли до постійних обстрілів. Новини про поранених або загиблих вже не так сильно впливають на населення. Страх не спрацьовує, як раніше. 

Ще один момент: багато людей після одного тренінгу думають, що «вже все освоєно» і більше не потребують повторного навчання. Це хибне уявлення — навички швидко забуваються, тому регулярне повторення тренінгів залишається критично важливим. Можна знати все про техніку боксу, але якщо вийти на ринг без практики — отримаєш по обличчю. Так само з домедичною допомогою. Маю великий досвід навчання й бачу: навіть ті, хто був на курсах рік чи два тому, часто плутають найважливіші речі. 

 Фотографії: приватний архів‍

На годиннику п'ята ранку. Двигун нашого буса, яким ми веземо допомогу для війська, щойно втретє заглох. Після короткої перерви він знову заведеться. Але я знаю, що удача не триватиме довго, а ми зараз, по суті, посеред невідомості. До найближчого великого міста, де ми можемо розраховувати на допомогу механіка, нам їхати півтори години. А ще сьогодні — субота. 

Волонтери з Польщі 

Востаннє наш бус «Доброволець» втрачає потужність одразу за селом Знаменка. Ромек відпускає зчеплення і дозволяє машині котитися з гірки, поки колеса крутяться. Раптом за поворотом перед нашими очима з'являється парковка, кафе і невелика майстерня для вантажівок. Ми паркуємось. На стенді висять кілька оголошень майстерень і компаній, що пропонують евакуатор. Але ми почекаємо, не будемо будити людей у суботу о п'ятій.

Коли стрілки годинника показують восьму, я беру телефон і набираю номер майстерні, біля якої наша машина остаточно зламалася. Відповідає сонний чоловічий голос. Я розповідаю українською, що сталося: мовляв, наш Vito зламався, ми не знаємо, що робити далі, стоїмо тут на вашій парковці. У відповідь чую, що це автосервіс для вантажівок, але він подумає і мені перетелефонує. Минають довгі хвилини, в моїй голові вирують думки: сьогодні ми маємо дістатися до Краматорська, а я навіть не знаю, чи нам взагалі вдасться звідси виїхати. Зрештою Ромек бере телефон і дзвонить на той самий номер, який я набирала пів години тому.  

— Доброго ранку! — хоча він говорить українською, відразу зрозуміло, що він іноземець. — Ми волонтери з Польщі. У нас зламалася машина. Так, Мерседес Віто.

І раптом все змінюється. За кілька хвилин біля автівки з'являються чоловіки. Вони помічають польські номерні знаки, заводять розмову, заглядають під капот, розпитують. Один пропонує каву, інший питає, чи веземо ми допомогу нашим хлопцям. Я здогадуюся, що це працівники або клієнти майстерні. Один з них бере телефон, і я чую, як він каже: «Олександр? Так, це поляки». 

— Через 10 хвилин приїде колега, — звертається він вже до нас. — Він відвезе вас до своєї майстерні.

І дійсно — незабаром з'являються двоє молодих хлопців. Одного з них я впізнаю по голосу, це з ним я розмовляла по телефону. Вони транспортують нас до своєї машини, після чого везуть по вибоїстій дорозі. Я встигаю розплакатися, що ми можемо не встигнути, а нас чекають на фронті. І у відповідь чую, що вони зроблять все, щоб допомогти нам якнайшвидше звідси виїхати. Один з них відразу ж вирушає за необхідними запчастинами до віддаленого Кропивницького, а інші механіки розбирають «Добровольця» на частини. 

— Ідіть прогуляйтеся, попийте кави, — радить власник майстерні. — Я подзвоню, коли все буде готово. 

Ми йдемо через це дивне і трохи забуте світом містечко. Воно оточене об'їздною дорогою, тому рух тут настільки незначний, що мешканці миттєво впізнають туристів. Вони з цікавістю спостерігають за нами, коли ми робимо покупки в місцевому магазині і влаштовуємо пікнік на лавці. 

Ми втомлені, але булочка із сиром і цибулею смакує так, як страва в найкращому ресторані. 

Через чотири або п'ять годин дзвонить власник майстерні: все готово. Ми можемо їхати. Механік пояснює, що сталося і на що потрібно звернути увагу. Але він запевняє, що ми виконаємо місію.

— Скільки я з нас? —  питаю я, дістаючи гаманець.

— Ти жартуєш? Це я повинен вам доплатити. Ви допомагаєте нашим захисникам. Я не зміг би дивитися на себе в дзеркало, якби взяв з вас гроші.

Зрештою ми все ж домовляємося, що заплатимо 450 гривень за куплені запчастини, і їдемо.

З початку великої в.

Січень 2023 року. Вова і Катя чекають на нас на залишках автобусної зупинки. Я бачу їх здалеку, бо місто на цьому боці річки ще мертве, і це єдині живі душі поблизу. Літня пані в синій куртці нервово переступає з ноги на ногу. Чоловік у чорному одязі зі спокійним обличчям вдивляється в нашу машину, що наближається. Йому може бути трохи за сорок, але втома на обличчі і зморшки додають серйозності. Вони знають про нас лише те, що ми — волонтери з Польщі. І вирішують прийняти нас на ніч, бо подорожувати після настання темряви в цьому районі небезпечно. Хоча Ізюм вже звільнений з-під російської окупації, тут все ще трапляються ракетні обстріли. Мене дивує, що хтось хоче прийняти у себе вдома шістьох геть незнайомих людей. І це в будинку, який виглядає невеликим і небагатим. Того вечора вони, здається, віддають нам все, що мають.

Кароліна Кузема, журналістка й волонтерка, перша полька, яка висвітлювала повномасштабну війну в Україні, часто першою добиралася до територій, звільнених з-під окупації, документуючи щойно виявлені російські злочини і неодноразово відчуваючи величезну вдячність за саму лише свою присутність.

— Це було восени 2022 року, в околицях Житомира, — згадує Кароліна. — Люда доглядала за купою дітей, онуками й племінниками, від дошкільнят до підлітків. Мене попросили про їжу й памперси. Вона пригостила мене домашнім обідом і не відпустила, поки я не погодилася взяти дві трилітрові банки домашніх солоних помідорів. Досі не знаю, як я провезла їх через кордон. З того часу регулярно допомагаю їм — до речі, вона щойно написала повідомлення з проханням про їжу. 

Більшу частину свого часу Кароліна проводить у Куп'янському районі, куди надходить значно менше гуманітарної допомоги й підтримки. Це пов'язано з віддаленістю, жахливими дорогами та підвищеною небезпекою: навесні 2023 року тривають потужні обстріли міста Куп'янськ, а російські війська наступають у напрямку стратегічної річки Оскіл, тому життя в прифронтових селах є важким. Дістатися до села Кругляківка відверто важко, оскільки єдиний міст, що з'єднує це місце з Сенкове, неодноразово бомбили. Триває його відновлення, перейти можна тільки пішки. Кароліна просить польських волонтерів про підтримку для мешканців, і ті, незважаючи на небезпеку, доїжджають до села з гуманітарною допомогою.

—  Кілька днів тому я поїхала в гості до місцевих жителів, — розповідає Кароліна. — Це не могло завершитися кавою. Віталій, мій сусід, який допомагає отцю Леоніду з місцевої церкви, по черзі мене з усіма познайомив. Я отримала горіхи в солодкому сиропі, квашений у бочці кавун, а Вова, місцевий художник, подарував мені книгу про Сенкове з автографом. На дорогу я отримала ще й бутерброд, хоча до машини на іншому березі річки мені 10 хвилин пішки, а потім ще 10 хвилин їзди до дома. Того ж дня Віталій приніс мені відро домашніх овочів і мед. Люди віддали чи не останнє, що мали.

Друзі Польщі 

Томаш Сікора, музикант, продюсер і волонтер, який підтримує українську армію, знає Україну ще з довоєнних часів. Ще до 2014 року він давав концерти в межах музичного проєкту Karbido разом з письменником Юрієм Андруховичем, спостерігаючи за формуванням нової ідентичності українців, які прагнули бути частиною Європи та відокремитися від усього російського. У лютому 2022 року він не розмірковував, а відразу почав діяти: збори, благодійні концерти, а зрештою і конвої з гуманітарною допомогою до України. Після визволення Ірпеня з-під окупації Томаш поїхав туди поїздом. Тоді місто ще було повністю зруйноване. Не було електрики, а він мав у сумці стільки павербанків, скільки міг донести.

— Я доїхав до Києва, а звідти ми поїхали на машині до Ірпеня, — розповідає Томек. — Я зустрів тих самих людей, яким раніше ми надсилали з Польщі конвої з гуманітарною допомогою, їжею, одягом, кормом для тварин. Пам'ятаю, там була літня жінка, яка жила в якійсь хатинці поруч зі своїм зруйнованим будинком. Було вже темно, починалася зима. Ми передали їй павербанки, сіли в кімнаті, вона приготувала нам чай. Коли ми вже збиралися виїжджати, вона без слова спакувала цілу сумку своїх домашніх консервів — солінь, грибів.

Вона сама збирала ці гриби в лісі поблизу, а тоді ліси навколо Ірпеня ще були заміновані, тож таке грибництво було смертельно небезпечним. І вона віддала всі ці запаси Томеку, не бажаючи чути відмови, хоча сама мала небагато. Музикант вирішив забрати консерви до Польщі і пригостити ними тих людей і друзів, які допомагали у зборах для Ірпеня і Бучі. Він їхав до України, навантажений тим, що дасть українцям енергію, а повертався з подарунками у вигляді банок з енергією для подальших дій.

— Тоді я відчув, як приємно допомагати. Це також дало мені мотивацію продовжувати. Пізніше все було трохи інакше, бо почалися поїздки на фронт, але це був перший імпульс, що незнайомі люди, які самі мали небагато, бо отримували допомогу від нас, ділилися зі мною тим, що мали. 

Я спеціально роблю помилки, щоб вони запитали, звідки я

Про те, що без нас, поляків, на фронті було б набагато важче, чує кожен волонтер, який потрапляє трохи далі на схід. Про це говорять насамперед військові, які отримують підтримку у вигляді генераторів, дронів чи автомобілів. Але для них також надзвичайно важливо, що їхні дружини, дочки й матері знайшли в Польщі безпечний притулок. Солдати можуть воювати і зосередитися на своїх військових завданнях, бо на голови їхніх жінок не падають ракети. Це має значення для їхнього психічного здоров'я, яке і так сильно страждає в окопних умовах.

Незвичайну теплоту неодноразово відчувала волонтерка Аґнєшка Зах, яку ще називають Відьмою. Аґнєшка доставляє допомогу солдатам на передову, проводячи з ними багато часу, коли вони повертаються з поля бою, часто виснажені та брудні, потребуючи розмови. Вони запитують її про те, що відбувається в Польщі, знаючи, що внутрішня політика нашої країни може мати реальний вплив на їхню долю в окопах. Вони також часто показують світлини своїх дітей, сімей. Іноді вони плачуть. У нашому подкасті Аґнєшка згадувала, як бійці зробили для неї душ з питної води, яку принесли на своїх спинах. 

Марися, ще одна волонтерка з Польщі, живе в Україні майже від початку вторгнення. Вона працює дистанційно, а після роботи волонтерить. Координує допомогу з Польщі, допомагає з документами, підтримує волонтерів з усього світу, які приїжджають на Донбас з гуманітаркою або підтримкою для української армії. Те, що вона є полькою, неодноразово допомагало їй у її волонтерській роботі.

— Що божевільніше те, що потрібно організувати, що важче переконати когось зробити для мене те, чого вони зовсім не зобов'язані робити, то частіше я намагаюся вплести в розмову якусь мовну помилку. Тільки для того, щоб сказати, що я іноземка і ще вчу мову. Тоді люди завжди питають, звідки я. І я знаю, що коли відповім, що з Польщі, то це спрацює, і в людях увімкнеться опція бути корисними та послужливими, — зізнається Марися. 

Марися в Україні постійно. Вона спостерігає за змінами в реальності, за черговими містами, що падають, за наближенням фронту і зникненням людей навколо. Єдине, що не змінилося від початку — пропольські настрої. 

‍В окопах немає великої політики, а для українського воїна поляк — це друг. Без винятків

Одного дня Марія зупинилася, щоб підвезти автостопника до вокзалу. Коли він виходив, вона побачила на його плечі два шеврони: один — з'єднані між собою прапори України й Польщі, а другий… орел, що нагадував про Вермахт. Початковий шок Марії перетворився на сміх:

— Я запитала його, чи він усвідомлює, що поруч з польським прапором носить символ, який ображає поляків. І він мені сказав, що цей орел для того, щоб тролити росіян, особливо їхніх пропагандистів. Він уявлення не мав, що поляки на це негативно реагують. Найважливішими для нього є прапори. Польський він отримав від польських медиків, які рятують військових на полі бою. 

Наостанок він сказав, що після війни на колінах попрямує в паломництво до Польщі, щоб подякувати тим, хто був добрим до його дочки, яка виїхала туди на початку повномасштабного вторгнення.

Час тролів

10 жовтня 2025 року Європол і Євроюст розгромили злочинну мережу в Латвії. За даними слідчих, злочинці створили ферму тролів, в якій було створено аж 49 мільйонів фальшивих акаунтів в мережі. Операція під кодовою назвою «Simcartel» призвела до арешту п'яти осіб, закриття п'яти серверів і вилучення 1200 SIM-боксів, 40 000 активних SIM-карт і сотень карт, які мали бути активовані. 

Сьогодні ми маємо бути дуже уважними й обережними, не давати втягнути себе в маніпуляції, не піддаватися їм. Не давайте себе спровокувати інтернет-тролям, бо це може бути одна з тих 49 мільйонів фейкових сторінок. 

Під опублікованим мною відео з пункту стабілізації, де рятують життя українських бійців, я зіткнулася з неймовірною хвилею ненависті. Мені бажали найгіршого, зокрема смерті. Однак, вивчивши ситуацію, я зрозуміла, що більшість ненависних коментарів походила зі свіжих акаунтів або з акаунтів, ім'я яких було нещодавно змінено. Безумовно, більшість з них фальшива й створена лише для того, щоб розносити в інтернеті одне повідомлення: українці є нашими ворогами. 

З боку українців тим часом лилася лавина подяк, проявів сердечності та пожертв на збір. Мене вразив один з коментарів: «Як добре знати, що є ще хороші поляки, яким не все одно і які переймаються цією війною. Бо в Польщі про Україну можна почути тільки страшні речі».

Альдона Гартвіньська: Незалежно від того, чи це Бєбжанський національний парк, чи Донецька область, ти всюди ходиш босоніж. От і до нашої варшавської студії ти прийшла без взуття. Як довго ти вже є відьмою, яка ходить босоніж? 

Аґнєшка Зах: Як і для кожної відьми, час для мене є умовним. Не пам'ятаю, може, 10-15 років. А почалося все з комфорту. Я працюю гідом у Бєбжанському національному парку і, по суті, вожу людей по болоту. Неможливо ходити в гумових чоботях, повних багнюки. Тож я вирішила, що краще босоніж. І коли стала так ходити болотами, стала дійсно почуватися комфортніше. Взувала черевики — мені було гірше. Знімала — ставало краще. Так і пішло.

‍АГ: Так, але болото приємне для ніг, а околиці Донецька усіяні осколками, склом, сміттям і хтозна-чим ще.

— Навіть коли горіло, я ходила босоніж. І коли був мороз. І я жива — не опечена, не поранена.

‍Йоанна Мосєй: Розкажи трохи більше про своє внутрішнє «відьомське» я — як стати відьмою? 

— Якось я як гід водила людей парком, і хтось назвав мене так через трюк з лосем, який виліз з густих кущів перед камерою — як на замовлення. Таємниця мови лосів. Спочатку я обурювалась, що хтось з мене сміється, а потім вирішила, що можна зробити з цього свою сильну сторону. Дуже люблю перетворювати ворогів на друзів. А далі стали відбуватися різні дивні речі. До мене приїжджали люди на майстеркласи з виготовлення мотанок. Якось я взяла випадкову ляльку в руки і почала розповідати про людину, яка її зробила. І тут ця людина питає: «Звідки ти все це знаєш?». А я: «Так це ж видно». Отак все і почалося.

‍АГ: Тобто ти бачиш і знаєш певні речі. Бо ти сказала, що спочатку тобі не подобалося, що тебе називали відьмою, але ти сприйняла це як хорошу карту. Але ж є різниця між відьмою і чаклункою. Бо відьма відає, тобто має знання.

— Я їжджу в небезпечні місця, але жива. Коли відчуваю, що над головою занадто багато повітря, то розумію, що час забиратися.

‍АГ: Як ти відчуваєш?  

— Це було рік тому. Ми стояли за Оріхове (Луганської області — Ред.) на зупинці, бо в інших місцях не було зв'язку з хлопцями. Вони сказали мені по телефону, куди їдуть, але коли мали сказати, що там робитимуть, зв'язок обірвався. Мій співрозмовник не встиг сказати, що вони їдуть туди воювати, і ми з гуманітарною допомогою вже були готові їхати до них. І тут я кажу: «Занадто багато простору, збираємося».

‍АГ: Що означає «занадто багато простору»? Що це за відчуття? 

— Ніби немає хмар, немає атмосфери. Я відчуваю, ніби над головою занадто багато місця. Ми поїхали, і незабаром там почався обстріл. І я стала довіряти цьому відчуттю. 

АГ: Ти завжди це мала, чи це з'явилося тоді, коли ти почала ризикувати?  

— Колись траплялося, що я просто таке викидала. Наприклад, коли я була вагітна, під лавкою лежала наша сучка, теж вагітна. Хтось запитав: «Цікаво, скільки буде сучок, а скільки песиків?». Я заглянула під лавку, між свої коліна, де лежала собака, і сказала: «Тільки сучки». Ніхто не повірив, але народилися тільки сучки. Це дрібниця, але на війні я отримала можливість це перевірити. Іноді бувало так, що я казала бійцям, щоб вони сьогодні були обережнішими — і якби не це, все могло бути інакше.  

‍ЙМ: Що ти робила до вторгнення? Чим ти займалася тоді і чим займаєшся зараз? 

— До повномасштабної війни я жила казковим життям. Працювала гідом, заробляла достатньо. Організовувала великі заходи, Ніч на Купала, концерти з класними музикантами.  

Я дарувала радість, мені було приємно ділитися музикою, яку я люблю, з людьми, яких я також люблю

Життя-казка, екскурсії, майстеркласи з травництва, створення мотанок, дайвінг, четверо феноменальних дітей. І ось почалася війна в Україні... Мій знайомий, який з 2014 року їздив як волонтер, вивіз з України біженців. Я віддала їм весь свій будинок. У мене є два будинки, в другому я починала ремонт. Тож я переїхала в той, що ремонтувався, щоб їм було краще. Всього в цьому будинку за час війни вже мешкало близько двадцяти п'яти осіб. Були Маріуполь, Одеса, Харків, Київ. Була бабуся з деменцією. 

‍ЙМ: Чому ти почала їздити на фронт? 

— Бо цей мій знайомий [водій] одного дня приїхав такий змучений, що ледве тримався на ногах. І я сіла за кермо. Думала бути лише водієм на заміну, бо саме тоді мала трохи вільного часу. Це було десь після пандемії, у мене було менше клієнтів, бо люди все ще були налякані. 

Спочатку ми їздили до Львова, але в якийсь момент не було кому їхати на фронт, а там хлопці чекали. І нас відправили під Покровськ, який на той час обстрілювали. Ми отримали інструкції, куди їхати, куди не їхати, на що звертати увагу, чого не дозволено і так далі. І коли приїхали, то побачили повітряну битву над нашими головами. Винищувачі летіли так низько, що машину навіть відкинуло. Я маю дуже дивний тип психіки: мене ніщо не дивує, я маю здатність все зрозуміти. Іноді запитую: чи це нормально, чи це можна прийняти? Маю здатність дуже легко переходити до порядку денного. Навіть травматичні події я переживаю досить легко. 

AH: А як щодо страху? 

— Спочатку був, але я від початку їздила з Павлом, а Павел знав Донецьк з 2014 року. І він грав першу скрипку. Пізніше стала їздити сама. Чому? Бо я знаю, що роблю, можу відповідати і за себе, і за безпеку хлопців — щоб не сталося нічого неконтрольованого, щоб не виказати розташування. Я все це вмію робити. Але я не можу відповідати за іншу людину в машині. Навіть якщо це класна людина, я не знаю, на кого вона може працювати. 

‍АГ: Адже різниця між багатьма волонтерами та тобою полягає в тому, що ти дійсно потрапляєш у місця, недоступні навіть для українських волонтерів. Ти добираєшся до місць, куди бійці приїжджають прямо з окопів і відпочивають. Трапляється, хоча зараз, можливо, рідше, бо, на жаль, такі обставини, що ти потрапляєш на бойові позиції. Ти завоювала довіру серед солдатів. Це для нас складний момент, бо солдати іноді… зникають.

— Я відразу згадала одну ситуацію. Їхала до хлопців, яких обстріляли хімічною зброєю. Вони кричали мені по телефону, що їм потрібні протигази, бо їх там душать. Але коли я приїхала на місце, вже не було кому їх передати. Це дуже важко...

АГ: І це не єдина ситуація. Ти ж практично живеш там з цими людьми. 

— Я тим, хто, наприклад, зник безвісти, іноді пишу смс-ки. Раз на місяць, два, іноді раз на пів року. Пишу: «Як справи, як хлопці?».

АГ: Чому ти це робиш? 

— Бо, може, він повернеться. Може, він не загинув, а перебуває в полоні. А якщо ворог прочитає, нехай знає, що хтось про нього турбується. Що це не безіменні люди. Що за ними хтось стоїть, що хтось чекає.

‍АГ: Чи багато у тебе є таких людей, про яких ти пам'ятаєш і яким пишеш? 

— Ну, кільканадцять. Ті, до яких я іноді пишу і про яких пам'ятаю. Я уявляю, що це може статися з моїми дітьми, з нашими хлопцями в Польщі, що вони також зазнають цієї агресії, яка стає дедалі більш інтелектуальною, технологічною. І тому я там, щоб цього не було тут. 

‍Звичайно, мій вплив, невеликий, але мене мотивує, коли я читаю повідомлення, що «завдяки твоїй допомозі мій підрозділ живий». Я жартую, що я такий собі посол Польщі. Роблю те, про що мене не просили, але також показую українцям, що поляки — це нормальні люди

Що це не ті страшні люди, які з презирством до них звертаються, бо вони ж теж чують ці гасла. Показую, що Польща переймається їхньою долею, бо це наші сусіди, це люди, які дали нам час, це люди, які дають нам досвід. 

ЙМ: Ти говориш, що зараз є послом Польщі в Україні. Деякий час тому ти написала зворушливий пост у Фейсбуці про те, що відбувається з нами, з Польщею. Як швидко наші симпатії перетворилися на антипатії. Хоча я кажу, що це не ті самі люди, бо не вірю, що це ті самі, які відкривали свої серця і домівки в 2022 році. Чи ти також розмовляєш про це зі своїми знайомими? Чи коли ти говориш про Польщу, тобі доводиться пояснювати? Чому те, що сьогодні відбувається в Польщі, є дуже поганим для країни? 

— Коли хтось каже мені, що українці невдячні, я просто сміюся. Я запрошую всіх: «Поїдьте зі мною і подивіться на цю невдячність, подивіться, як вони роблять тобі душ з питної води, яку принесли на спинах». Приїжджаєш у село, кажеш, що з Польщі, і перед тобою відразу відчиняють двері. Нагодують тебе. Навіть якщо мають небагато, знайдуть банку консервів або макарони і зроблять тобі їх із салом. Каву, чай. Немає такого, щоб хтось випустив тебе в Україні, не нагодувавши. Я не бачу невдячності. І про кого вони говорять? Про тих, хто працює, чи про тих, хто влаштовує бійки? Якщо про других, то я кажу: «Перевір, чи він точно українець. А навіть якщо він робить ці бійки, то що? Ти переймаєшся тим, що зробив дезертир? Це показник всієї країни, нації?» Для мене українці — на фронті. Для мене українки плетуть сітки, годують хлопців, роблять все, що тільки можна. Українці захищають або допомагають тим, хто захищає.  

АГ: Чимало волонтерів переконалося, що якщо машина зламається, моментально знайдеться десятеро людей, які прийдуть на допомогу. Варто підкреслити, що українці, які перебувають на фронті і воюють, так само говорять про тих українських чоловіків за кордоном, які влаштовують бешкети: «Ми з вами потім розберемося». 

— Загалом настрої на фронті дуже пропольські. Часто чую, що якби не поляки, то на фронті було б важко.

Ми теж маємо свій фронт. Коли ми отримуємо якісь речі для передачі військовим від фонду, то зрозуміло, що потім потрібно зробити фото. Але ситуації бувають різні. Не всі дозволяють зробити фото, бо йдеться про їхнє життя. А благодійник, наприклад, хоче відео. Ви знаєте: великий палець вгору, вдячність. А хлопці приїжджають після двох тижнів перебування на позиціях, брудні, недоспані, бо постійний обстріл. Вони просто повзають від втоми. Десь там ще є поранені. І я маю сказати таким хлопцям: «Давайте зробимо відео і подякуйте за віфони (їжа швидкого приготування — Ред.)». Іноді просто соромно просити про таке. Для спокою я роблю фотки, на яких не видно обличчя, іноді видно нашивку. І є доказ, що це дійшло до війська. Бо волонтер — як медик: насамперед має не нашкодити. 

AГ: І трохи як психолог, бо вони ж не чекають тільки на ці віфони. Вони чекають тебе.

— Мене запитують іноді: «Навіщо ти там так довго залишаєшся? Чи не краще скинути те, що привезла, і відразу виїхати?» Але хлопці потребують спілкування. Коли я приїжджаю, ми спочатку мовчки гортаємо телефони. Краєм ока я бачу, що він дивиться фотографії своїх дітей. Сідаю поруч і теж починаю гортати галерею — зі світлинами своїх дітей. Нам не потрібно розмовляти. За хвилину помічаю, що він зиркає на мій телефон. Питаю: «Твої?» Він: «Мої». «Скільки ти їх вже не бачив?» «Ну, рік», — і чоловік починає плакати. Він сумує за домом. Ці хлопці — не кіборги, не машини. Вони — люди. 

АГ: Можна так пояснити цей часовий проміжок: якщо у когось народилася дитина на початку повномасштабної війни, то зараз вона вже ходить…

— Буває, що людина навіть не бачила це дитя. Він каже: «Я тримав на руках чотиримісячну дитину, а тепер ця дитина ходить, розмовляє і не знає мене. Вона не впізнає тата».

‍ЙМ: У них немає відпусток, вихідних? 

— Є, але в деяких підрозділах дуже рідко. А зараз дедалі рідше, бо немає ротації, немає кому замінити людей в окопах, а боротьба триває. Я сама іноді одягаю їх для боротьби, навіть у речі, які привожу. Я все це бачу. Бачу їхній психологічний стан після повернення, такий дивний погляд, це збудження, цей адреналін. Бо сам виїзд з позиції іноді небезпечніший, ніж перебування на позиції. Але це не означає, що в окопі можна розслабитися. Там бувають моменти, коли йде рубанина по всій лінії — без перерви. І ті, хто має найбільший бойовий досвід, постійно в стані готовності. І, покладаючись на досвід, вони знають, коли не виходити. Звичайно, зараз все сильно комп'ютеризовано. Кожен знає, де хто сидить, скільки людей де ховається, в якому бліндажі. Хлопець, який йде в штурм, знає, що в першому бліндажі є чотири людини, в другому — шість, а в третьому — двадцять. 

‍АГ: Ти кажеш, що вся війна зараз відбувається в комп'ютері. Ти вже не можеш сховатися в кущах, і ніхто не знатиме, що ти там. Але є одна річ, яка не є комп'ютером. Це людський мозок. Ти так близько до хлопців, які сходять з позицій, спостерігаєш за ними вже довгий час і бачиш, що з ними відбувається, що їхня поведінка змінюється... 

— Часом з'являються деструктивні, саморуйнівні пориви. Якось я вирвала зброю з рук одного хлопця. Була поруч, коли він дізнався, що його покинула дружина. Він довго не був удома, вона подзвонила і сказала, що все скінчено. Він почав кричати: «Я за тебе, сука, воював». Став стріляти в стіну, тож я просто підняла зброю вгору і обійняла його. І він вистріляв увесь магазин у стелю. 

У той момент він втратив все. Я переконалася, що іноді в таких ситуаціях рятує проста річ: код 4.5.0. Тобто: «Все гаразд, все спокійно». Бо вони чують цей код по радіо. Цей код повторюється в розмовах і є інформацією. Все нормально, добре, нічого страшного не відбувається. І якимось чином їхня нервова система реагує, коли ти кажеш: 4.5.0. Я думаю, що ми теж повинні поступово вводити у нас такі коди. 

АГ: Масштаби цієї проблеми в Україні вже зараз є нереальними. Ці люди повернуться додому після війни, і не буде так, що вони пристосуються до суспільства. Це суспільство буде змушене пристосовуватися до ветеранів. Чи розуміє це українське суспільство? 

— Є чимало тих, хто розуміє і йде назустріч, а є люди, які зовсім не намагаються зрозуміти... Знаєте, що найгірше, що можна зробити бійцю, який повертається додому? Запитати: «Ну, коли вже ця війна закінчиться? Скільки це ще триватиме?» Бо це гарантовано викликає гнів. Часто воїни відповідають, що війна триватиме до останнього українського бійця. Вони повертаються додому, як інші люди. Змінені. А вдома гнів: «Скільки це ще триватиме?». Летять ракети, стріляють, тут сусідку вбили. «А коли ти повернешся? Тут треба кран полагодити».

АГ: Тепер я згадала історію, яку розповів один солдат. Вони сиділи після навчання, почався розподіл по батальйонах. Одного з хлопців приписали до «штурмовиків», а оскільки це була десантно-штурмова бригада, можна було здогадатися, що буде важко, і він був у великому стресі. Він написав своїй дівчині: «Мене щойно відправили до штурмовиків і, ймовірно, за годину я вже маю їхати. Не знаю, коли знову зможу з тобою зв’язатися». А вона відповіла: «Тоді перед тим, як поїдеш, кинь мені трохи грошей на картку». І він просто зламався. 

— «Тебе немає, а я маю жити». Ці жінки теж мусять щось із собою робити. Чоловіка немає в хаті вже дуже довго. Ми не бачимо ситуації з усіх боків. Я знаю випадок, коли хлопець вийшов з полону через півтора року, і дружина приїхала повідомити йому, що все скінчено. Тільки для цього вона приїхала до лікарні. А він ще такий слабкий... 

ЙМ: Аґнєшко, оскільки ти є відьмою, я хотіла б запитати тебе про… майбутнє. Ти їздиш на фронт, бачиш все це. Ми не знаємо, як Україна впорається з величезною кількістю ПТСР у солдатів, коли ця війна закінчиться. Мабуть, до цього ще далеко, але сьогодні дрони вже долітають до Польщі. 

— Неважливо, що трапиться. Готуймося до найгіршого. Те, що ми підготуємо та організуємо, можна буде використати будь-яким іншим можливим способом. Знання, які ми отримаємо за цей час, є безцінними знаннями на все життя. Ми не знаємо, коли вони нам знадобляться. 

Давайте вчитися, готуватися. Давайте черпати з українського досвіду, поки вони живі, поки вони хочуть з нами розмовляти. Давайте вчитися у них

Знання — це влада. Якщо ти знаєш, тебе ніщо не здивує. Не шукаймо ворогів там, де їх немає. Зараз військова промисловість Європи, Росії та світу настільки розкручена, що із цим доведеться щось робити. Я бачила, як це виглядає. І не хотіла б, щоб це було в Польщі. 

АГ: Ти дійсно віриш, що якщо Україна не зупинить росіян, вони підуть далі?  

— Подивіться, як розгорілися війни в різних частинах світу. Зараз пів світу палає, а ми сидимо з головою в піску і нічого не робимо. Вибачте, може це звучить як слоган: «Хочеш миру, готуйся до війни». Краще бути надто підготовленим, ніж геть не підготовленим. 

Комусь важливо, щоб ми почали вороже ставитися до України. Комусь важливо, щоб ми не любили Німеччину. Щоб ми залишилися самі, внутрішньо розділені. Щоб ми всюди бачили ворогів, бо тоді нас буде легше розірвати. Не піддавайтеся дезінформації. Не дозволяйте нацькувати народ на народ. Не вірте у всі ці фейкові новини, які зараз просто заливають нас. Російська Федерація геніально працює в інтернеті. Вона має для цього людей, гроші. Тільки разом ми — сила. Але навіть найбільшу силу, якщо її розібрати на частини, легше знешкодити. Розділяй і володарюй. І Росія зараз це робить. А ми, як овечки, бігаємо саме в тому напрямку, в якому вони нас ведуть.