День народження Києва, зірки Європи

Ілюзія безпеки

Машина їде швидко. Мені здається, ми летимо над поверхнею, пливемо крізь пісок і пил, який відірвався від наших коліс. Я закриваю ніс шарфом, мружу очі. Вікна відчинені, щоб вчасно почути звук металевого шершня — дрона з вибуховим боєприпасом.

Я сподіваюсь, що антидронна сітка, розтягнута вздовж усієї дороги, нас врятує. Росіяни знають, що саме тут проходить евакуаційна дорога. Вони шукають дірки й щілини в сітці, влітають у тунель дроном, вимикають гучні двигуни, сідають на землю й чекають. Коли поблизу з'являється автомобіль, оператор піднімає дрон і вдаряє ним в машину, що рухається. 

Я нервово прислухаюся до звуків за вікном, але в вухах — лише шум вітру. За мить помічаю, як зникають фари позашляховика перед нами. Думаю, що це добре. Це означає, що над нами не висить жоден дрон-камікадзе, інакше він би давно вже в них врізався.

— У Марбельї я їв найкращі морепродукти, — чую розмову Еріка з колегою на передньому сидінні. — Я б поїхав на море. Взагалі я люблю іспанську кухню, вона така яскрава.

Ми поспішаємо польовою дорогою до стабілізаційного пункту, розташованого приблизно за 10 кілометрів від лінії фронту. Ми перебуваємо в зоні досяжності дронів, артилерії та всього, що росіяни вигадали для вбивства. Але бійці розмовляють про смачну паелью.

Дорога здається нескінченна, я повністю втрачаю орієнтацію — ми їдемо на північ чи на південь? Ми точно їдемо довго, бо коли доїжджаємо на місце, вже зовсім темно. Десь над моєю головою я чую металевий звук.

— До бліндажа! — кричить Ерік і штовхає мене в бік замаскованого сіткою і гілками входу під землю. Я чую тріск дверей машини, тріск шишок під ногами, автомобіль, що від'їжджає з ревом двигуна. Хтось хапає мене за руку і затягує всередину, до прихованого під землею дерев'яного лабіринту.

Коли тиск зменшується і зникають мушки перед очима, я бачу підземну фортецю. Коридори тягнуться десятки метрів, блукаючи між операційними залами, місцями відпочинку після операції, складами, кухнею, туалетами... На стіні висить схема цього лабіринту, і я розумію, що сьогодні не тільки я тут заблукаю.

Підземна фортеця

— Ви увійшли в оперативну зону Медичної служби Третьої штурмової бригади, — серйозно каже гладкий чоловік. — Відтепер серйозно слухайте кожен наказ, бо від цього залежить ваше життя. І наше теж. 

— Що це було? — питаю я його.

— Де, на небі? Шахед. Останнім часом вони атакують наші позиції, — він відповідає абсолютно без емоцій і жестом руки закликає нас йти за ним.

Ми заходимо на кухню, де кілька військових якраз вечеряють — гречану кашу з м'ясом і темно-коричневим соусом. Як вдома. Ми вітаємося з ними кивком голови. Тут стоять два холодильники, поличка з консервами, солодощами, закусками, чаєм і кавою. У великій коробці з прозорою кришкою я бачу свіжий пиріг, напевно, спечений волонтерами. 

— Хочете кави? — з посмішкою запитує Ерік, який раптово з'являється на кухні. Він мусив залишити машину трохи далі, щоб вона не привертала увагу дронів надто близько до входу в підземну фортецю. 

У його блакитних очах я бачу доброту й величезну втому від років, проведених на війні. Ерік родом з Криму. Він народився в Севастополі, тому вже в 2014 році зрозумів, що означає втратити дім. Хоча тоді він жив у Києві з родиною, він вирішив добровільно вступити до армії, щоб спробувати відбити окуповані території. Він брав участь у звільненні Маріуполя та Мар’їнки, був у Іловайському котлі. Через рік він повернувся до цивільного життя. Почав вивчати фізичну культуру, тренував спортсменів з важкої атлетики. Повномасштабна війна заскочила його в Ірпені. Він встиг вивезти своїх близьких на Закарпаття, щоб повернутися і взяти участь у боях за захист української столиці.

— Моя квартира опинилася в окупованій частині Ірпеня, — Ерік випрямляється на стільці, ніби все це сталося століття тому. — Я почав співпрацювати зі спецпідрозділами. Я знав місто, знав, де вони можуть ховатися, де зберігати військове спорядження. Коли ми нарешті вигнали їх з Києва, я поїхав в Запоріжжя.

Ерік потрапляє до батальйону територіальної оборони «Дніпро–Азов», який незабаром увійде до складу Третьої штурмової бригади. Він починає з піхоти, на власній шкірі дізнаючись, що таке окопи на передовій. Він починає розуміти, як важливо, щоб кожна частина була забезпечена медичним обслуговуванням. Коли тільки може, він вивчає тактичну медицину, щоб у бойових умовах надавати першу допомогу. Він не боїться крові, не боїться бути пораненим, контролює свій страх. 

— Я потрапив у дуже гарячу ділянку. За мить до нас принесли одинадцять поранених, деякі в дуже важкому стані. Я латав дірки, накладав турнікети, але зрештою сам отримав поранення. Це був жахливий момент, — очі Еріка блищать у напівтемряві. — Ми вивезли всіх. Я мав легку контузію , але відчув сильний приплив ендорфінів, я був як на кайфі. Мені вдалося врятувати стільки людей! Я прийняв рішення, що хочу почати працювати як бойовий медик.

З гранатометом на спині та аптечкою він йшов пліч-о-пліч з бійцями на бойові завдання. Він брав участь в обороні Авдіївки, яка настільки знекровила бригаду, що батальйони були виведені з боїв на кілька тижнів. Тоді Ерік почав навчати військових надавати першу допомогу собі та пораненим побратимам.

Бо ніщо не болить йому так, як коли він бачить непотрібні ампутації, бо хтось наклав турнікет, хоча в цьому не було необхідності, і нога через зупинений кровообіг через багато годин просто відмерла. Або коли привозять пораненого, якому вже не можна допомогти, але смерть можна було зупинити ще в окопі

Ерік так серйозно підійшов до цього питання, що сьогодні в цій дерев'яній підземній фортеці він є заступником керівника. 

— Нью-Йорк Таймс написали, що Путін боїться Білецького, — кажу я йому.

— Білецький — це людина, з якою я звільняв Маріуполь у 2014 році. Це людина, яка була в найгарячіших точках фронту зі зброєю в руках. Це людина, за яку я готовий боротися. Ми всі віримо в нього і тому створили сильну бригаду, — відповідає Ерік. — Завдяки хорошому лідеру ми не віддаємо навіть шматочка землі без бою. Бригада стала корпусом, це величезна кількість солдатів. Тому Путін нас боїться.

Багато бійців «Трійки» підкреслюють, що командири в бригаді, йдучи слідами Андрія Білецького, проходять бойовий шлях від піхоти до командирів. Кожен командир знає, з чим бореться піхота, що таке окопи. Набагато легше керувати машиною, яку розумієш до найдрібніших деталей. І тому ця машина стає дедалі сильнішою. Ерік вважає, що це єдиний спосіб захистити незалежність, а з часом і відбити окуповані території. Україна повинна побудувати сильну і сучасну армію, щоб ніхто більше не наважився на неї напасти. На його думку, переговори служать лише для того, щоб солдати поверталися додому з російського полону. 

Червоне світло допомоги

— Є поранений — на кухні з'являється Гладкий. Ми швидко піднімаємося на ноги. — Стан легкий.

Ми йдемо у напрямку входу до бліндажа. Команда готується до прийому пацієнта — перевіряє обладнання, одягає гумові рукавички. Хтось вмикає червоні лампи, завдяки яким, коли відчиняться двері, назовні не проникне забагато світла. Червоне світло менш помітне. Всі раптом замовкають, чути лише шепотіння. Біля ноутбука сидить жінка і записує те, що ми знаємо з радіокомунікації: рана живота, оклюзійна пов'язка, пацієнт у свідомості. Рана живота може виглядати непомітною, спочатку не давати поганих симптомів. Але якщо у солдата є навіть маленька дірка в легені, він перебуває в смертельній небезпеці. Йому загрожує один з вбивць на полі бою — пневмоторакс.

Десь над входом до бліндажа я чую вібрацію — у нашому напрямку наближається машина. Хтось підбігає до дверей, а медики стають біля лежанки, на яку за мить покладуть пораненого. Двері відчиняються, всередину вбігають двоє медиків, низький бородань і маленька блондинка. Між ними кульгає молодий хлопець у трусах і футболці. Медики беруть пораненого, зачиняють двері і вмикають звичайні лампи. Повертається галас, обмін повідомленнями, хтось підтягує мобільне обладнання для рентгену, щоб побачити, як глибоко в животі застряг уламок після вибуху дрона–камікадзе. 

— Де у вас болить? — запитує один з медиків. — Ви давали йому якісь ліки? 

Військові, які принесли пораненого, стоять майже струнко біля стіни. Вони відповідають на запитання, а потім замовкають, втупивши погляд у лікарів. Вони чекають, що буде з їхнім побратимом. Невеликий шматочок металу відразу видно на рентгенівському знімку, над яким схилилися кілька людей. З їхніх облич я бачу, що все буде добре.

Медики працюють навколо хлопця, як мурахи. Швидко, ефективно, згідно з протоколом, без зайвих міркувань. По черзі перевіряється кожна частина тіла, бо під час евакуації бойові медики могли щось пропустити. Вся процедура триває кілька хвилин. Врешті-решт приймається рішення: пацієнт стабільний, потрібно змінити пов'язку і підготувати його до евакуації в лікарню, де витягнуть осколок. Двоє медиків відмічаються, на мить люмінесцентні лампи замінюють на червоне світло, щоб вони могли вийти з бліндажа і повернутися на чергування. Знову настає тиша. Але неприємна і незручна, бо в будь-яку мить її може перервати звук військового пікапа, який несподівано привезе сюди пораненого воїна.

— Що таке незалежність? — Ерік робить ковток вже холодної кави, перш ніж відповісти на моє останнє запитання. — Це свобода. Свобода вибору. Свобода вибору способу життя. Свобода — це також те, що я можу зі зброєю в руках боротися за цю незалежність.

На фронті український поет, письменник, музикант і екоактивіст Павло Вишебаба від початку повномасштабної, і зараз він — мінометник батареї «Мінотавр» 68 єгерської бригади. Збірка поезій Павла «Тільки не пиши мені про війну» стала в Україні абсолютним бестселером, а вірш «Доньці» було перекладено вісімнадцятьма мовами. 

«Довго шукав свою частоту»

— Мої роздуми — приєднуватися до війська чи ні, не маючи жодного ані армійського, ані бойового досвіду, тривали десь пів години, — згадує події 24 лютого 2022 Павло Вишебаба. — Я уявлення не мав, що таке військо, до того ж ще з часів Майдану після подій на Грушевського не бачу на одне око. Пам'ятаю, стояв на балконі, спостерігав, як сусіди поспіхом кидають у машину речі, їдуть — і розумів, що не можу зробити те саме. Нікого не засуджую, але я не зміг. Тож вивіз з Києва п'ятирічну доньку й дружину з батьками, а сам пішов до розподільчого центру.

У нас заздалегідь були зібрані тривожні валізи, був повний бак бензину. І хоча я не знаходив логічних аргументів, навіщо Путіну починати повномасштабне вторгнення (мені здавалося, що в той час, на тлі поступово зростаючої популярності проросійських сил в Україні, Росія могла б зробити ставку на захоплення нашої країни політичним шляхом), виключати такий сценарій не можна було. Я розумів, з ким ми маємо справу.

‍— У 2014 ваше рідне місто Краматорськ три місяці було під окупацією…

— Так, в окупації опинилися мої мама, сестра й дідусь. Я тоді відразу перейшов на українську. До цього розмовляв російською, і навіть захищав своє переконання, що патріот України може бути російськомовним. Але коли у прямому ефірі побачив, як озброєні росіяни захоплюють міськраду Краматорська з гаслами «Мы с вами на одном языке говорим», вирішив, що не хочу дарувати їм цей аргумент. У творчості це виявилося складніше, ніж у побуті. 

‍Це як коли твій програвач налаштований на одну частоту, а ти раптово переходиш на іншу — і чуєш тільки шипіння

Я довго шукав свою частоту, щоб чути музику української мови та відтворювати її. І лише у 2017 написав вірш «Картини» — це була перша робота українською, яку мені не захотілося викинути в смітник. Зараз відчуваю, що повністю знайшов себе в українській мові.

‍— Вас відразу взяли до війська?

— Ні. У Києві, дізнавшись про мою сліпоту на одне око й відсутність армійської служби, відмовили. Тоді за порадою знайомих я поїхав до Тернополя, де тоді брали всіх — і так опинився у складі 68-ої окремої єгерської бригади. Вже 21 березня ми були на Донеччині. І тоді я зрозумів, що навчитися воювати можна лише на війні. Підготовка на полігоні, якою б гарною вона не була, не дасть головного — стресостійкості. Якісь навички можна довести до автоматизму, але вони навряд чи допоможуть, якщо не можеш зберігати холодний розум в екстремальній ситуації. Я все життя вчився роботі з емоціями через медитації й інші практики — і мені це зрештою сильно допомогло на війні.

‍— Те, що побачили на фронті, шокувало? 

— Те, що я там побачив, справді сильно відрізнялося від мого уявлення про війну, що сформувалось на основі літератури про Першу і Другу світові війни та кінематографа. 

‍Найбільшим відкриттям було те, що військо — це така держава в державі

Це структура, в якій задіяні люди майже всіх можливих професій — тут і медики, і бухгалтери, і кадровики, і люди на складах, і клінери. Напевно, лише відсотків десять військових вступають у безпосередній контакт з ворогом. 

Наприклад, зараз я — мінометник, і моє завдання — не допустити контакту нашої піхоти з росіянами. Мінометка має моментально реагувати на штурмові дії ворога, щоб придавити росіян до землі, дозволити нашим дронам долетіти й іншим підрозділам підготуватись до бою. Тому більшість військових якраз не в окопах, але їхня робота направлена на те, щоб уберегти побратимів на нулі.

Спочатку, всупереч моїм побажанням, мене записали в діловоди. Я пробув на цій посаді два тижні й виявився максимально неефективним — встиг навіть демотивувати побратимів, сказавши їм, щоб не чекали зарплат, бо в країні війна (я справді так думав, тому новина про те, що нам платитимуть, та ще й непогані гроші, стала приємною несподіванкою). Зрештою я все ж втік і став помічником кулеметника. І не пошкодував, адже став брати безпосередню участь у бойових діях.

«Будь-яка стресостійкість має межі»

‍— Не страшно?

— Страх є завжди. Якщо його немає, це вважається відхиленням. Страх — це адреналін і дофамін, які допомагають виживати, покращують когнітивні функції, завдяки чому тіло й мозок працюють на максимумі. У мене в такі моменти навіть зір покращується. Але питання в тому, як цим страхом керувати. Один з наших командирів якось сказав: «Дивись у темряву не як жертва, а як хижак. Тобі страшно, але й ворогові теж страшно. Ворог небезпечний, але й ти теж. Будь у ролі не того, хто боїться, а того, кого треба боятися». Я це називаю настроєм воїна — і це працює. Завжди раджу цей підхід побратимам, які не знають, як справлятися з емоціями.

‍— А як впоратися з емоціями, коли переживаєш втрату? 

— Є момент, який досі спливає у пам'яті щоразу, коли чую слово «війна» чи «втрати». У моїй новій збірці цьому буде присвячено три вірші. 5 вересня 2022 року загинули тринадцять моїх побратимів. Це був ракетний удар по нашому командному пункту зв'язку під Вугледаром, і навів його американець, який приїхав до села Богоявленка за місяць до повномасштабної війни під виглядом волонтера. Пізніше, коли село захопили росіяни, він дав пресконференцію у Москві, розповівши, що наводив ракети на наші позиції. Я був за триста метрів від місця удару, і ми потім усіх відкопували… У той момент я зрозумів, що будь-яка стресостійкість має межі. Неможливо бути готовим до того, що доведеться відкопувати тіла людей, з якими напередодні щиро говорив і які були для тебе навіть ближчими, ніж друзі.

Цей приліт трапився в ніч, коли наша бригада переходила на інше шифрування, і необхідність завершити процес трохи відволікав мене від першого шоку. А потім допомагала творчість. Це мій спосіб впоратися з травмою. 

‍Я примиряюсь із цим світом і безладом, який в ньому коїться, за письмовим столом. Якщо не примирився, значить недостатньо попрацював

Багато хто кричить про свій біль через творчість, а я радше намагаюся зрозуміти, як цей біль подолати — і хочу розповісти про це читачеві. Пишу, коли мені самому потрібно знайти вихід. Як каже Любко Дереш, видобуваю з темряви світло.

‍— На жаль, вже є цілий список убитих росіянами українських письменників. Ви були знайомі з кимось із них особисто?

—Так, я знав поета й письменника Богдана Слющинського, який загинув у Маріуполі під час обстрілу. Він був деканом мого факультету у Маріупольському державному університеті. З Максимом Кривцовим ми познайомилися вже під час війни на Книжковому Арсеналі. Він був винятковою особистістю і справді видатним поетом. Те, що він не отримав достатньо визнання за життя, я називаю сліпотою нашого суспільства. Дізнавшись, що Максим загинув, я почав метушитися, шукати телефон його бригади — прагнув почути, що це якась помилка. Потім зупинив себе: що я роблю? Навіщо намагаюся заперечити реальність?

‍— Чи працюєте із психотерапевтом? Чимало військовослужбовців не хочуть звертатися за допомогою, бо вважають, що лікар, який не був на війні, їх не зрозуміє.

— Насправді не потрібно, щоби лікар розумів. Завдання психотерапевта — не зрозуміти, що ти відчуваєш, а навчити технікам, які допоможуть тобі жити з твоєю травмою. Був період, коли саме слово «загиблий» миттю повертало мене в минуле, де я викопую загиблого друга. Зараз, завдяки зокрема й роботі з психологом, я навчився з цим справлятися. 

Значна частина людей, яких я зустрічаю у війську, недостатньо знає про те, як працювати зі своїми емоціями — і їм дуже складно. І невідомо, хто з них якої допомоги потребує — чи то психолога, чи психотерапевта, чи психіатра. Чи людина здатна подолати негативні наслідки самостійно, не нашкодивши собі. Звідси зриви, психічні розлади, навіть самогубства. Про останні не заведено говорити, але вони на фронті є. Суїциди є у кожній бригаді. І найбільше їх було у 2022 році.

Влітку 2022 в одній з бригад застрелився командир роти. Напередодні загинули кілька його хлопців. В цьому не було його провини, але у своїй передсмертній записці він написав: «Вибачте мене за те, що не вберіг життя». Молодий командир, якого всі поважали. 

Насправді більшість командирів — це вчорашні цивільні, які максимум закінчили військову кафедру при виші. І тут на них покладають відповідальність за життя людей — сміливих, чудових хлопців, які, на жаль, гинуть. Як із цим жити? Або нещодавно мої побратими Володя й Павло пішли на позиції, і в ногу Павла потрапив ворожий FPV дрон. Володя надав йому першу допомогу, але евакуація була неможлива, і вони то перебігали під деревами, то пересувалися будівельною машиною, намагаючись не потрапити в поле зору ворожого нічного дрону. В якийсь момент Володя просто поклав Павла в посадку — той уже був білий, втратив багато крові. На щастя, обидва хлопці вижили. Володя потім розповідав, що просто став на коліна і молився, щоб Павло вижив. «Якби він не вижив, я не знаю, що б я із собою зробив, — сказав він. — Я б собі цього не пробачив».

Психологічна підтримка потрібна всім — і тим, хто зараз воює, і тим, хто йде з війська. Плюс для всіх, хто списується з армії, має бути обов'язкова психіатрична діагностика — і електронна база, де було б зафіксовано, хто чого потребує: хто має наслідки тривалого стресу, хто ПТСР, хто психічний розлад. Щоб допомога була своєчасною. Поки ж у нас ніхто нікого не перевіряє — людина просто зняла каску і пішла у цивільне життя. І невідомо, хто з цих людей може бути небезпечним — як для оточуючих, так і для себе.

‍Війна впливає на всіх. У мене через тривалий стрес почалися когнітивні проблеми: погіршується пам'ять, іноді я не можу згадати елементарних слів

Як письменник завжди працював зі словниками, але якщо раніше це було для того, щоб збагатити свою мову, то зараз — щоби згадати слово, яке забув. Залишається сподіватися, що після війни когнітивні функції відновляться.

‍— Якось ви сказали, що ваш обрій планування — до двох тижнів. Кажуть, неможливість планувати — це ще один вірний шлях до психічного розладу.

— У моїй новій збірці є вірш: «Зникли сповіщення та анонс на тиждень, на рік, загалом на майбутнє …» 

Особисто я ще з 2022 року налаштований на довгу війну. Коли багатьом людям було комфортніше вірити казкам про «два-три тижні», я сказав, що, на мою думку, це років на сім — і нарвався на купу хейту. Моя думка не змінилася — війна буде продовжуватись і поширюватись на інші країни. І за таких умов єдине, що я можу планувати — це як збільшити ефективність мого підрозділу, як протистояти ворожим FPV. Зараз проходжу навчання на наземних роботизованих комплексах. Якщо ця війна на десятиліття, нам потрібно вчитися в ній жити. Вчити школярів збирати дрони й керувати ними, залучати у військо більше людей — зокрема й жінок, які могли б бути ефективними. Можливо, навіть більше їм платити — аби тільки приходили. Я вже мовчу про тактичну медицину, знання якої мають бути у кожної людини за замовчуванням. Ось таке планування зараз мені зрозуміле.

А щодо іншого, тут мій єдиний план — творити, не ставити життя на паузу. Писати — це мій спосіб підтримувати свою менталку. Якщо не пишу, здається, я не адаптуюсь до життя в цьому світі. Це, до речі, головна метафора моєї нової збірки під назвою «Маргіналії» — тобто нотатки на полях. Здається, ми зараз ніби знаходимось на узбіччі цивілізації, на узбіччі нормальної життя. 

‍Наше завдання вижити — як у найтемніші часи людства

У новій збірці на кожну тему я написав три вірша, з трьох точок зору: як мінометники знаходять точку за допомогою трьох координат (x,y,h), так і автор знаходить себе в цьому просторі — і вчиться у ньому жити.

Фотографії з приватного архіву

Надія Сироватко, мати трьох дітей, педагог, стала санітарним інструктором 21 окремої механізованої бригади і вже пів року перебуває в зоні бойових дій. Її чоловік Володимир Сироватко, ветеран АТО й повномасштабної війни, у цей час вдома — виховує трьох їхніх синів. Шість років тому про них писали статті й знімали сюжети українські медіа, адже тоді подружжя усиновило відразу трьох хлопців. До того ж рішення про усиновлення було ухвалене, коли чоловік Надії ще був у зоні бойових дій.

Минули роки — і зараз на лінії фронту вже сама Надя. І вона розповідає Sestry свою історію.

«Якщо збережеш йому життя, ми усиновимо дитину»

— Щонайменше раз на тиждень ми з дітьми зідзвонюємося по відеозв'язку. Це непорушне правило існує ще з часів, коли на війні був наш тато, — розповідає Надія. — Сини вже звикли, що один з батьків на фронті. Хоча коли чоловік повернувся після Іловайська у 2015, я взяла з нього обіцянку, що на війну він більше не піде. Власне, рішення про усиновлення ми ухвалили на тлі цих подій. Якось вночі мені зателефонував побратим Володимира й повідомив, що чоловіка дивом відкопали після обстрілу «градами». У своїй молитві тоді я присяглась: «Боже, якщо збережеш йому життя, ми усиновимо дитину». Як виявилося, Володимир теж про це думав. Після загибелі молодих побратимів він сказав: «Вони навіть не встигли народити дітей, нікого після себе не залишили. Я хотів би, щоб у нас були діти». І ми подумали: навіщо витрачати стільки часу, сил і нервів на безуспішні спроби завагітніти, коли є діти, які потребують любові? 

‍— Ви якось сказали, що свою дитину впізнаєш відразу…

— Так. Коли після року очікування ми з чоловіком приїхали на Одещину, нам дали дві товсті папки з фотографіями дітей. Чоловік гортав одну, я — другу. Побачила одного хлопчика — і серце тьохнуло. «Який гарний», — подумала я. У цей момент чоловік показує мені іншого хлопчика зі своєї папки, який сподобався йому. І з'ясовується, що ці хлопці — рідні брати, і ще є їхній третій брат. Артемчику тоді було п'ять, Максимку — чотири, Миколці — лише 2,8. Ми просто відчули, що це наші діти. Це неможливо пояснити — ти просто знаєш і все.

‍— Як це — раптово стати мамою трьох?

— Найскладніше було навіть не з дітьми, а із соціумом, якому ми змушені були протистояти. За демонстративною толерантністю і «Ой, які ви молодці!» часто криються осуд і мільйон непроханих порад. Тому що для соціуму — і навіть для твоїх рідних — це некомфортні діти, які не відповідають їхнім очікуванням. Це не янголята з інстаграма, а хлопці, які вчилися не жити, а виживати. 

Один з наших синів бив інших дітей і при цьому називав їх друзями, тому що його самого раніше били й казали: «Я з тобою дружу». І він вирішив, що друг — це той, хто б'є. Вони не почувалися братами, тому що поняття братерство, близькість були відсутні в їхньому житті. «Спілкуйся з тим, хто допоможе тобі вижити», «підкоряйся сильним», «знищуй того, хто складає тобі конкуренцію» — такими були їхні «базові налаштування». І один Бог знає, скільки часу та зусиль пішло на те, щоб це змінити. Ці діти жили у страшному світі, який для них створили дорослі. А потім ці ж дорослі — тільки вже інші — захотіли, щоб діти були ніжними та чемними бусинками. Через завищені очікування до дітей я майже перестала спілкуватися навіть зі своїми батьками, яким теж хотілося більш «комфортних» онуків.

Хлопці грали в не за роками дитячі ігри, в які не награлися до цього, опановували на перший погляд елементарні речі. Поступово спогади про минуле стерлися (пам'ять у цьому сенсі цікава штука), і на їхнє місце прийшли нові — зокрема такі, яких у реальності не було. Наприклад, діти почали питати, чи годувала я їх грудьми, коли народила. Хоча ми ніколи не приховували правду. Але те, що було «до» нас, забулося. 

«Мені стало подобатися за кордоном. І це злякало»

‍— Коли почалася повномасштабна війна, ви вивезли дітей до Великої Британії?

— Ми виїхали після російської атаки на Вінницький будинок офіцерів, який знаходиться поруч з нашим будинком (цей ракетний удар 14.07.2022 забрав життя 27 людей, понад 200 отримали поранення. — Авт.). Чоловік пішов на війну першого ж дня. «Ти ж розумієш, що я повинен йти?» — запитав він. І мені не було, що заперечити. Він був у різних гарячих точках. А ми залишалися вдома. Я займалася дітьми й працювала у приватній школі, звідки мене, до речі, хотіли звільнити за «надмірний патріотизм». Якось я попросила старшокласників гідно поводитися, коли лунав гімн України, й нагадала їм, що в країні з 2014 року йде війна, і їхнім батькам це не сподобалося. Мене попросили «не лякати дітей словом “війна”». Після 24 лютого звільняти мене чомусь передумали.

14 липня 2022 року мої діти бачили в небі ті дві ракети, що за кілька секунд влучили в будинок офіцерів. Після цього у молодшого сина почалися панічні атаки, під час яких він не міг дихати. І ми вирішили, що дітей треба вивозити. Тоді ще сім'я одного з побратимів чоловіка опинилась в окупації… і росіяни їх розстріляли. Чоловік боявся за нашу безпеку.

До Великобританії ми, як і більшість українців, приїхали за програмою Homes for Ukraine — допомогла англіканська церква поряд на південному сході Англії. Вже за два місяці після приїзду знайшла роботу у школі: англійці були трохи шоковані активністю українських школярів і вирішили найняти українського асистента. Ми прожили в Англії рівно рік.

‍— А чому вирішили повернутись?

— Тому що зрозуміла, що мені починає там подобатись. Що якщо ми залишимося далі, я можу вже не захотіти повертатися. Це була перша в моєму житті поїздка за кордон, і для мене стало відкриттям те, як багато я, виявляється, можу. Можу вільно говорити англійською, працювати в новій країні, з нуля облаштувати життя — своє та трьох дітей. Іноді валюся з ніг від втоми, але можу. Нам сподобалась англійська школа — там зовсім інші підходи, немає стигматизації дітей. Коли я сказала, що хлопці усиновлені, з ними почали працювати психологи, логопеди. Нове життя почало затягувати. І це змусило замислитися: в чому ж тоді сенс? 

‍Ми всім розповідаємо, як сильно любимо Україну, але живемо чомусь у Британії. Я вчу дітей, що в сім'ї всі повинні триматися разом і одне одного захищати, але тата ми віддали на війну, а самі кудись поїхали

Рішення повертати дітей стало непростим. Але мені здається, правильним. Тоді ж я ухвалила ще одне рішення. Коли ми з дітьми їхали додому з Великої Британії, чоловік, який саме повертався з фронту, поділився, що хотів би звернутися до психолога — але тільки до того, хто сам пройшов війну, адже інший його не зрозуміє. В цю мить я усвідомила, що щоб його зрозуміти, мені необхідно піти на фронт. 

«На війні гинуть, коли перестають боятися»

‍— Як це сприйняв чоловік?

— Спочатку це були цілком передбачувані заперечення. Але коли він зрозумів, що мене не переконати, ми домовилися встановити конкретний термін мого перебування на війні — рік. А далі подивимося. Діти теж не хотіли мене відпускати і, щиро кажучи, мене приємно здивувала їхня реакція. Я надто довго була для них і татом, і мамою — недостатньо м'якою, недостатньо жорсткою, вічно заклопотаною. І мені вже почало здаватися, що ми з хлопцями втрачаємо зв'язок. Але виявилось, що ні. 

‍Діти запитали, чи не через них я йду на фронт. Я відповіла, що йду туди, бо ще є москалі, які на нас напали. «І ти їх знищуватимеш?» — уточнили діти. «Ні, — кажу. — Я допомагатиму нашим військовим жити»

‍— Ви вирішили йти в медики, не маючи ні медичної освіти, ні досвіду…

— Я мати трьох дітей, тож якийсь досвід у мене все ж був (сміється). Але медичної освіти справді не було, тож чоловік казав: «Єдине, про що тебе прошу — не йди в медики. Ти ж гадки не маєш, що там робити». Я й сама так думала, тому спочатку йшлося про те, що я займатимуся загиблими – це вивозити тіла з поля бою, евакуювати в морги. Тобто працювати не з живими, щоб їм не нашкодити. 

Але все склалося інакше. У вінницькій ТРО мене спочатку забракували в принципі: сказали, що у мене неідеальний зір, та й взагалі я жінка. Після цього я пішла скаржитися на них у військкомат. І там познайомилася з рекрутеркою, яка взяла мене до 21 окремої механізованої бригади. Їм потрібен був санітар евакуаційного відділення. Тому з притаманним медикам чорним гумором мене стали переконувати, що «це також збирати руки і ноги, але тільки у живих». 

Я пройшла навчання й зрозуміла, що можу це робити. Насправді це значно більше, ніж просто руки та ноги. Але виявилося, що я можу спокійно різати, зашивати. Засовуючи руку до рани потерпілого (всередині рани, до речі, дуже тепло), я не втрачаю свідомості. 

‍Коли вперше привезли військового з несумісними з життям пораненнями, і він помер у мене на очах, мене вразило усвідомлення того, що ось він лежить, мертвий, а для своїх близьких, які десь там на нього чекають, він ще живий… 

На еваку мені тоді дали пораду, яка збіглася з порадою мого чоловіка: не запам'ятовувати облич. Тоді ти просто виконуєш свою роботу — і що б не трапилося, ти можеш виконувати її далі. І ось я пакую відірвані кінцівки, за нігтями й іншими ознаками знаходжу їхніх власників, але на обличчя поранених намагаюсь не дивитись. Іноді за деякий час зустрічаю цих людей — і вони мене пам'ятають, а я їх — ні. Разом з тим це те, що допомагає мені триматися.

‍— Буває страшно?

— Страх — як навичка, яка може врятувати життя. Як каже мій чоловік, на війні гинуть, коли перестають боятися. Опинившись у зоні бойових дій, я гадки не мала, як звучать КАБи, міномети. Сказала хлопцям, що реагуватиму так, як реагують вони. Мовляв, ви сидите — я теж сиджу, ви падаєте на землю і повзете — так робитиму і я. І ось пам'ятаю, в один з перших своїх днів чую свист і за ним — вибух. Хлопці сидять і спокійно снідають. Потім — ще один вибух. Я обережно питаю, чи бігти в укриття. А хлопці такі: «Так сніданок охолоне!». Кажуть, якщо втретє вдарить, то тоді вже сховаємось. Спочатку це шокує. Але насправді ті два прильоти були через будинок від нас. А на війні це вважається досить далеко — між вами й місцем удару ще ж бо ціле подвір'я!

Ми намагаємось бути обережними. Але все контролювати ти не можеш, тому присутня також певна доза фаталізму: прилетить так прилетить. Якось у нашу машину влетів ворожий дрон. Пам'ятаю, йшов дощ, небо здавалося чистим (від ворожої авіації), ми з побратимом розмовляли про яблуні. І раптом машину підкинуло й розгорнуло. Виявилося, безпілотник раптово підлетів збоку, потрапив прямо під наше авто, і частина машини й два її колеса відлетіли. А наша кабіна вціліла. Це диво, що в машині не було ні поранених, ні, наприклад, газових балонів. Спочатку мені здавалося, що я відбулася переляком, але потім почалися головні болі, нудота. Контузія. Мені пропонували поїхати полікуватись, але куди поїдеш, якщо немає людей на заміну?

Тепер я зрозуміла, що мав на увазі чоловік, коли казав, що не може звідси поїхати. Зрозуміла і його фразу про те, що на війні емоційно спокійніше. Тому що тут, попри небезпеку, відчуваєш неймовірну спорідненість, єдність — з тими, хто разом з тобою робить одну справу. Ніколи б не подумала, що ночуватиму в будинку з якимись чотирма дядьками — і при цьому почуватимуся максимально безпечно. 

У цьому будиночку може не бути води чи електрики. Але до цього пристосовуєшся. Воду є де взяти — і ми з хлопцями домовилися, що щоб не відбувалося, кожен з нас бодай раз на день має помитися. Побратими спочатку сміялися, коли я почала все дезінфікувати, купила аромасвічки й навіть зробила нам маленьку кавозону. А згодом все це оцінили — адже навіть на війні можна створити елементарний затишок і комфорт. Так само з пораненими. Ми створили запас випраних штанів, трусів і шкарпеток і перед відправкою до госпіталю одягаємо на пораненого свіжий одяг замість того, в якому він був в окопі. 

‍Поранений і сам хоче одягнути ці шкарпетки з котиками замість одягу, що пропахнув кров’ю, сечею та землею. Начебто дрібниця, а важлива

Мені здається, з таких дрібниць і складається наше життя. Ось моя кружка — комусь, напевно, може здатися дрібницею. А для мене вона особлива, бо мені її надіслали діти — сини й чоловік залишили на ній свої підписи. І я бережу її як зіницю ока.

‍— А як дає собі раду ваш чоловік — один з трьома дітьми?

— Мені здається, вони там відриваються по повній (сміється). Я завжди намагалася все контролювати: харчування, одяг, гуртки, домашнє завдання. З батьком все трохи простіше. 

‍Запитую, що робили, а діти кажуть: «У ліс з татом ходили». «А що їли?». «Тато сказав, що справжні мисливці їдять те, що вполюють. Але ми нічого не вполювали, тому нічого і не їли». «Та вони й не просили їсти», — додає чоловік

Володимир давно хотів піти у Пласт — і зараз зробив це разом із синами. Їм це подобається. Вони стріляють з лука, вивчають такмед. Весь час разом з татом — а для хлопчиків, особливо у підлітковому віці (Артему вже чотирнадцять), це важливо.

‍— Ви на фронті пів року. Вже знаєте, що буде ще за пів року — коли прийде обумовлений з чоловіком термін повертатися?

— Спрогнозувати складно, але, напевно, повернуся додому. На якийсь час. Адже чоловік демобілізувався, але не факт, що назавжди. Після двох з половиною років на фронті він сам відчув, що треба взяти паузу. Але війна не закінчиться завтра, це гра в довгу. Нам потрібно бути готовими боронити свою країну. І я рада, що не тільки Володимир, а і я тепер до цього причетна.

‍

‍Фотографії з архіву героїні

Долучитися до збору на ремонт евакуаційних автівок для медичної роти Надії Сироватко можна за посиланням