Натиснувши "Прийміть усі файли cookie", ви погоджуєтесь із зберіганням файлів cookie на своєму пристрої для покращення навігації на сайті, аналізу використання сайту та допомоги в наших маркетингових зусиллях. Перегляньте нашу Політику конфіденційностідля отримання додаткової інформації.
Багато сміюсь, захищаюсь маскою постійної усмішки. Але разом з тим провалююсь поступово в таке безсилля, коли кожна найпростіша дія стає раптом дуже складною… У психічного розладу під назвою «депресія» насправді дуже багато облич. Стадії цього захворювання різні, і усвідомлення того факту, що з тобою щось явно не так, може затягнутися. Іноді буває запізно. Тим важливіше вчасно розпізнати проблему
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
«А як ви допомагаєте своїй «зозульці» від депресії?» — пише один з моїх френдів у фейсбуці й ілюструє свій пост смішним мемом з келишком лікеру. Ще нещодавно я би просто пройшла повз і навіть не спіткнулась. Але знання примножують не лише гризоти, але й відчуття відповідальності. «Не хочу бути занудою, але алкоголь не допомагає від депресії. Рівно навпаки, бо це депресант», — коментую я. Мій френд щиро здивований і вибачається, мовляв, як це дав маху, адже він сам головний редактор медіа про здоров’я, а чогось не подумав про недоречність такого жарту. І я чудово розумію: адже теж раніше була в цьому іншому човні.
В українському суспільстві тема депресії є недостатньо проговореною.
Часто так називають гнітючий настрій, чимало людей щиро вважають, що депресія найкраще лікується роботою й добрим копняком, або навпаки — мандрами, щирими розмовами з друзями, пляшечкою червоного сухого і т.д.т.п.
Візьми себе в руки, ганчірко, ну. Та ж беру, беру, ще ось цей проєкт, і ось те відрядження, і ще три роботи зверху, а потім нарешті в мене буде повноцінний відпочинок, і тоді вже видихну. Але хм, ось нарешті цей відпочинок, а чомусь ніяк не видихається. Цікаво, чому?!
Я була щиро здивована, коли раптом на прийомі в психіатрині, куди мене змусили піти мої знайомі, отримала врешті діагноз «депресія середньої тяжкості» й рецепт на антидепресанти та протитривожні препарати. «У мене депресія? Та ну. Я ж не маю суїцидальних намірів». «А ви хотіли, щоб дійшло вже до цього?» — спитала лікарка.
У психічного розладу під назвою «депресія» насправді безліч облич. І це захворювання підступне тим, що дуже поступово роз’їдає особистість, повільно підточує фундамент, аж раптом урешті-решт ти таки зізнаєшся собі, що тепер уже на дні, і ніякі зміна діяльності, відпустки абощо не можуть зарадити процесам, які відбуваються у твоєму мозку. Стадії цього захворювання різні, й усвідомлення того факту, що з тобою чи дорогою тобі людиною щось явно не так, може бути повільним. Іноді буває запізно. Тим важливіше вчасно розпізнати проблему.
Мої минулі уявлення про депресію, помножені на спостереження за деякими людьми, що мають цей діагноз, збудували в моїй голові певний стереотипний образ. І не лише в моїй. Можливо, ви знаєте картинку із зображенням сумного чоловіка в автобусі та слоганом «У Штефана депресія». Далі погляд фокусується на задньому плані, і там ми бачимо ще одного чоловіка, який говорить зі своєю супутницею і сміється. Маленький підпис поруч підказує: «Ось Штефан». Так от «Штефан» — це я.
Німецька інформаційна кампанія для звернення уваги до теми депресії
Багато сміюся, захищаюся маскою постійної усмішки. Але разом з тим провалююся поступово в таке безсилля, коли кожна найпростіша дія зрештою стає раптом дуже складною. Помити голову, відповісти на повідомлення, зосередитися на будь-якому завданні, згадати потрібну назву — надзвичайно складно. Відкриваєш документ, який потрібно закінчити до дедлайну, але хочеться кричати від неможливості написати хоч кілька рядків. І тоді закриваєш його.
До певного моменту мої дні ніби чергувалися: ось я бігаю з висолопленим язиком і намагаюсь виконати всі свої обіцянки, їжджу в безкінечні відрядження, маю публічні виступи тощо. А ось лежу пластом, дивлюся найпримітивніші фільми, їм нездорову їжу, п’ю вино, і цей нехитрий швидкий дофамін — мій максимум
В якийсь момент я усвідомила, що в мене залишилися тільки оці другі дні. Безпросвітність, липкий морок, астенія, розфокусована свідомість, покоцана пам’ять.
«Мені здається, якби у вас не посипалася врешті когнітивка, ви б і не прийшли до мене. Лише страх репутаційних втрат змусив вас звернутись до спеціаліста», — каже лікарка. І це правда. Чомусь довгий час здавалося, що ці мої проблеми несуттєві й несправжні, особливо в порівнянні з труднощами інших. У моєму оточенні тепер багато тих, хто має тяжкі види депресії, ПТСР і інші наслідки непростих перетинів з війною. Але важливо не порівнювати власні симптоми із симптомами інших — ця порада лікарки здалася такою корисною.
Втім уже тоді, коли я отримала діагноз і план лікування, виявилося, що зовсім не порівнювати неможливо, адже наводячи по-новому фокус на людей довкола, стало ясно, що досвід депресії знайомий дуже багатьом. «Я мало не самовбився нещодавно, але мене врятувала жадібність, ахаха: згадав про депозит, про який я не повідомив свого сина», — сміється знайомий, кремезний вічно усміхнений ветеран, який більше не може бути у війську через проблеми зі здоров’ям. «О, у мене була післяпологова депресія, ледве вигребла», — між іншим розповідає знайома редакторка. «Що саме тобі виписали? Яка діюча речовина?» — діловито уточнює приятелька, а потім розповідає про те, чого мені чекати від свого організму в перші місяці лікування.
Часом виникає відчуття, що всі довкола вже мали чи мають цей досвід: хтось роками існує на антидепресантах, хтось хвалиться своєю ремісією, а хтось тільки наважується врешті піти до лікаря. Хм, якось це дивно.
А що як ярлик депресії вішають тепер на кожного другого, аби ми платили дурні гроші за ліки і психотерапію? Може, проблему перебільшують?!
Та ні, скоріше, навпаки, применшують. Офіційні дані кажуть, що в 2024 році Україна очолила список країн з найвищим рівнем захворюваності депресією. Тож нічого дивного, що, роззираючись довкола, я зустрічаю таку кількість людей із цим діагнозом. А знаєте, що особливо страшно? Все це моя бульбашка. Тоді як є ще інші — безліч українців, які з різних причин не звертаються до лікарів, особливо психіатрів, і не лікують такого роду захворювання. Я можу тільки уявити, скільки по всій Україні та серед тих вимушених переселенців ще не діагностованих захворювань різного роду, зокрема тих, що пов’язані зі психікою. Під час війни ми не стаємо здоровішими, і тому цілком логічно допомагати своїй «зозульці» і передусім вчасно звертатися до потрібних спеціалістів.
«Часом виникає відчуття, що всі довкола вже мали чи мають цей досвід депресії»
Нещодавно я поділилась у фейсбуці тим, що лікуюсь від депресії. Мене здивувало, що чимало підписників сприйняли цей пост як сміливий камінг-аут: мені дякували за те, що я «не побоялася поділитися такою інформацією». Але я не бачу причин тримати це в секреті. Годі вже стигматизувати депресію та інші розлади, ми живемо в сучасному світі з його сучасними викликами, і дуже важливо працювати з власними стереотипними уявленнями про ті чи інші речі.
Поруч гинуть хороші люди — і не лише на полі бою. Часто ці люди програють битви з чорною тінню у клітках власних квартир, а ми потім дивуємося, горюємо — і як-то не помітили, не зреагували вчасно
Тож давайте змінювати оптику, допомагати — як у літаку — спершу собі, потім іншим. І працювати всі разом над тим, аби Україна посідала перші місця у значно більш симпатичних рейтингах. Ну а я собі крокую в напрямку до світла, вчуся по-новому розраховувати свої сили, знову можу працювати, не провалювати дедлайни і часом навіть доволі щиро сміятися.
Українська кінорежисерка, письменниця. Режисерка документального фільму «Земля блакитна ніби апельсин», що отримав відзнаку за найкращу режисуру на кінофестивалі Sundance 2020, Національну премію України ім. Тараса Шевченка 2023 року. Режисерка фільму «Я і Фелікс» за мотивами роману «Хто ти такий?» українського письменника, чоловіка Ірини, Артема Чеха. Авторка 8 книжок (поезія, проза, дитячі видання), серед яких «Глибина різкості», «Червоні на чорному сліди». Її твори перекладено англійською, німецькою, французькою, польською, чеською, грецькою, італійською, турецькою та іншими мовами. Під час повномасштабної війни Росії в Україні почала писати колонки й есеї для міжнародних видань, зокрема, Frankfurter Allgemeine Zeitung, Sonntags Zeitung (Німеччина), Weekendavisen (Данія), Dwutygodnik (Польща) та ін. Есеї Цілик включено до збірки «Україна 22», виданої у Великій Британії (Penguin Random House, 2023). Есей Ірини «Інше життя» став частиною фандрейзерського проєкту у колаборації з американським фотографом Джимом Голдбергом (Stanley/Barker, 2022). Ще один есей «Шлях уробороса» увійшов до книги про швейцарську художницю Міріам Кан, виданої у Парижі (2023).
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Її подорож почалася у 2014 році, коли вона приїхала з Криму. У її рідному місті зникав знайомий їй безпечний світ. Для маленької дівчинки анексія і переїзд були не геополітикою, а раптовою втратою всього звичного: дому, школи, мови. Вона потрапила до Варшави — міста, яке приваблює, але рідко коли відразу пригортає.
Сьогодні, ще не досягнувши двадцяти років, вона є обличчям покоління, що дорослішає в хаосі. Між війною і миром, між вірусними відео на TikTok і мудрою промовою на TEDx.
Все почалося з простої, дитячої інтуїції: світ можна змінювати, починаючи з малих, портативних, щоденних речей. Рюкзак став для неї символом — подорожі, навчання, обміну, звичайної людської солідарності. Рух, який вона створила, об’єднує учнів і вчителів. Звучить наївно лише для тих, хто ніколи не бачив на власні очі, як така спільнота може творити дива.
Кіра розповідає про себе без зайвого пафосу. Замість романтизувати свій активізм, згадує про п’ятнадцять будильників, які встановлює щоранку, про відповіді на листи в переповненому метро, про те, що продуктивність — це не талант, а чиста впертість. У ній поєднується етос активістів старої школи — віра в те, що просто треба робити — із сучасним вмінням будувати наратив, який знаходить відгук у її покоління.
Для неї «бути українкою в Польщі» — не етикетка, а щоденна практика. Коли вона розповідає про переїзд з Криму, то підсумовує це з холодною зрілістю: «Просто треба було почати все спочатку. Я тоді не знала, що таке еміграція. Сьогодні знаю, що це процес, який ніколи не закінчується». Цю зрілість чути і в її виступах — вони спокійні, продумані, без претензій, але й без комплексів.
Коли її номінували на звання «Варшав'янки Року-2025», в інтернеті закипіло. Не тому, що вона зробила щось суперечливе — навпаки.
Вона стала дзеркалом, в якому частина поляків побачила власний страх перед іншістю. Хвиля хейту, що захлиснула соціальні мережі, виявила темну сторону суспільства, яке ще нещодавно пишалося своєю солідарністю
Кіра не відповіла гнівом. Вона просто продовжує робити свою справу. Не вступає в безплідні суперечки про те, хто є «справжньою варшав'янкою», бо знає, що приналежність вимірюється вчинками, а не місцем народження.
Її рух триває: школи обмінюються досвідом, діти вчаться говорити про свої емоції, а волонтери доставляють рюкзаки з допомогою туди, де вона найпотрібніша. Це не іміджева кампанія, а тиха праця щоденної доброти.
Кіра — не «інфлюєнсерка добра», а людина, яка сприймає дію як подих. Її активізм випливає не з підручникової ідеології, а з емпатії. Вона розуміє, що державні кордони занадто тісні для людської вразливості. Що поняття «дому» можна розширити. І що солідарність — це щоденний вибір тих, хто обрав бачити по той бік людину.
Якби Варшава мала своє сумління, воно виглядало б приблизно, як вона: молоде, вперте, іноді втомлене, але з глибокою вірою в те, що майбутнє — це не нагорода, а відповідальність.
Кіро, я теж не звідси, але так само, як і ти — я у себе. Вище голову, я голосую за тебе.
Протягом перших двох місяців перебування в Польщі я вивчила лише кілька слів і три фрази: «dzień dobry» (добрий день), «dziękuję» (дякую) і «do widzenia» (до побачення). Мені просто не потрібно було більше; я планувала повернутися додому. Я почала вивчати мову лише тоді, коли у моєї дитини з'явились проблеми в школі. Без мови я відчувала себе беззахисною.
Мова — це дійсно зброя. Знаючи її, ти можеш подати скаргу, пояснити, розповісти, що сталося і чому. Якщо ти погано знаєш мову, завжди можеш почути у відповідь: «Ви щось неправильно зрозуміли».
Думаю, що українки за кордоном, які погано знають іноземну мову, дійсно не захищаються, коли стикаються з переслідуванням у громадському транспорті. Вони намагаються відійти від людини, яка їх штовхає або провокує. Вони мовчать, бо розуміють, що в будь-якій конфліктній ситуації за кордоном «свій» спочатку стане на бік «свого». Українка автоматично опиняється у невигідному становищі.
І саме ця беззахисність має вирішальне значення. Протягом останнього тижня в інтернеті поширилася новина про вчинок Зенобії. Зенобія Жачек — полька, яка заступилася за українку — захистила її словесно, за що нападник розбив їй носа головою.
У мережі цю історію одразу підхопили: ось хоробра полька стала на захист українки. Мене більше дивує те, що вона була єдиною, хто це зробив. Бо для мене це була б звичайна, інтуїтивна реакція.
Ситуація виглядала так: у автобусі напівголий поляк кричав на українку. Зенобія Жачек в інтерв'ю сказала, що «він постійно кричав на літню жінку одне й те саме: про бандерівців, УПА, Волинь, про те, що українці повинні виїхати з Польщі, і багато інших ганебних речей». Тобто він відкрито провокував.
А українка... мовчала. Сиділа і слухала. Не відповідала, не вступала в діалог. І, на мою думку, саме це стало ключовим. Пані Зенобія побачила в ній беззахисність.
Кожна людина, яка має совість, яка відчуває емпатію, в такій ситуації повинна захищати слабшого — як маленьку дитину. Бо ця жінка перебуває в чужій країні, не вдома. Я думаю, що якби українка відповіла агресивно, вступила в суперечку, закричала, все могло б скластися інакше. Можливо, пані Зенобія також втрутилася б, але іншим чином — скажімо, сказала б обом: «Заспокойтеся».
У жодному разі не хочу применшувати вчинок цієї жінки. Я їй надзвичайно вдячна, і пишу не стільки про неї, скільки про інших. Я не вважаю те, що вона зробила, подвигом у буквальному розумінні цього слова. Заступитися за іншого — це нормальна реакція здорової людини: захищати невинного.
Це так, ніби я йду вулицею і бачу, що дитина мучить кошеня. Чи маю я пройти повз, бо «це не моя дитина» і «я не маю права її сварити»? Ні. Бо кошеня беззахисне. І саме тому я мушу втрутитися. Навіть якщо потім мама цієї дитини почне мене звинувачувати, повчати про «права», і навіть якщо знайдеться хтось, хто скаже, що «я травматично вплинула на його психіку» (за що можна отримати штраф) — я все одно втрутилася б. Бо мовчання в таких випадках гірше. Мене мучила б совість, а дитина не отримала б важливого уроку емпатії.
На третьому році війни як військові, так і цивільні українці дедалі частіше потребують порад психотерапевтів і психіатрів. Люди не витримують навантажень на психіку, яких завдає війна. Пригніченість, вигорання, депресії, ПТСР. Ці діагнози тепер звучать в нашому оточенні щодня. Як їх розпізнати і впоратись? Кандидат біологічних наук, співзасновник системи просвіти для підлітків «Змінотворці», викладач Києво-Могилянської бізнес-школи й демократичної школи «Майбутні» Петро Чорноморець пояснює ці процеси для Sestry з наукової точки зору.
Петро Чорноморець/ Фото: Данило Павлов/The Ukrainians
«Нашим ветеранам, військовим не вистачає часу прожити свої емоції. Через це наступає вигорання»
— У важкі часи, що ми їх зараз переживаємо, люди масово пригнічені, перебувають у стані вигорання або депресії. Чим відрізняються ці три стани?
— Пригнічення може виникати через те, що щось важливе не сталося (або, навпаки, сталося). Це цілком релевантна емоція, що з’являється у відповідь на небажані обставини життя. Тоді як депресія може мати дуже багато причин — від хронічного запалення або якихось ендокринних порушень до суто психологічних факторів. Якщо тривалий час якісь потреби людини ігноруються і накопичуються, або людина тривалий час перебуває в пригніченому стані, не відчуває радості, може початися депресія. Причому двоє людей при зовні схожих проявах депресії і начебто однаковому для всіх контексті війни будуть мати свої причини та нюанси розладу.
Щодо вигорання, то про нього коректно говорити стосовно людини, яка багато працює. А зараз ще — про ветеранів, військових, яким бракує часу прожити свої емоції. І через це їх наздоганяють вигорання та депресивні стани.
Емоції треба проживати, осмислювати їх, а для цього необхідні час і розуміння, як це робити. Втім, навіть якщо людина знає, як цей стан побороти, при вигоранні у неї просто немає на це часу, тому що вона... зайнята роботою.
— Можливо, є якісь прикмети — зовнішні чи внутрішні, при яких людина може зрозуміти, що ось він — дзвіночок про проблему, що треба звертатись до психотерапевтів і навіть до психіатрів?
— Якщо пригнічений стан триває понад тиждень, то вже варто звертатись. Якщо виникла антипатія до того, що раніше приносило радість, варто звертатись. Якщо стається дисоціація — людина ніби втрачає зв'язок із собою і реальністю — треба звертатись.
«Підвішений стан організм не може терпіти довго»
— Згідно з останніми даними, понад сорок відсотків українських біженців в європейських країнах перебувають в стані депресії. Яку загальну пораду можна дати людям, які мають синдром відкладеного життя, поступово втрачаючи надію? Вони рятують своїх дітей, але багато хто мріє повернутись. Хоча й не всі вже мають куди...
— Насамперед необхідно з’ясувати, що саме для людини є ключовим тригером або ключовою проблемою. Якщо це відкладене життя, то треба працювати безпосередньо з цим. Наприклад, якщо людина досі не адаптувалася ефективно на новому місці, варто замислитись над варіантами повернення. Це може бути цілком робоче рішення. Ухваливши його, можна промалювати для себе, наприклад, чіткі критерії цього повернення: що конкретно має статися для цього? А поки ці критерії не втіляться, необхідно змиритися з існуючим становищем. Адже жити на валізах три роки поспіль — неможливо. До того ж деякі окуповані міста взагалі невідомо коли будуть звільнені, і питання, чи зможе людина туди повернутися.
А навіть якщо зможе, це вже буде не її дім. Це міста, наполовину стерті з землі, в яких житимуть інші люди.
Так, як було у мріях і спогадах, вже не буде ніколи. І єдиний вихід — змиритися з цим
Якщо не можете впоратися самотужки, треба йти до психотерапевта, аби він допоміг.
Якщо підвішений стан триває бодай три-чотири місяці, необхідно виходити з нього й змінюватись. Можна адаптуватися тимчасово — з можливістю потім переміститися. Це як кочовий спосіб життя: нехай ви переміщуєтесь навіть раз на кілька місяців, але на кожному новому місці все ж варто обживатися і присвоювати собі свій простір.
Саме у стані невизначеності тримають полонених, коли хочуть знищити їхню психіку. Для цього достатньо, щоб людина не могла нічого у своєму житті контролювати. Тому важливо якомога швидше взяти основні процеси життя під контроль.
— І коли людина вирішить, наприклад, залишитися й інтегруватися в нове життя, у неї її втрачена енергія сама відновиться?
— Принаймні якась кількість енергії точно з'явиться.
У чужій країні також дуже допомагає організація спільноти «своїх». Адже в іншій країні багатьом складно адаптуватися навіть не тому, що вони в стані невизначеності й не знають, що робити, коли вийде повернутися. Їм складно, бо нова країна для них зачинена. Там чужі люди, чужа мова, чужі порядки.
Проблему адаптації треба розбити на конкретні контексти. Визначити, що саме ускладнює життя. Якщо це місцеві порядки, проаналізувати, які з них вам не заходять і чи можете ви це змінити. Якщо ні, подумати, як до цього адаптуватися найефективніше.
Якщо це місцеві люди, менталітет, тоді сформувати поруч із собою українську спільноту або приєднатися до вже існуючої — щоб були ті, з ким можна приємно спілкуватися.
Людині потрібні люди, обійми. Ті, про кого можна піклуватися, щоб відчувати себе потрібним і цінним у цьому світі. І ті, хто хоча б іноді піклується про нас
(Хоча, в принципі, це можуть бути і песик, і квіточка, аби було бажання піклуватися). А ще людині важливо мати конкретну мету. Якщо у нас є ціль, вона тримає нас у тонусі.
— А що робити з дітьми? Бо з розмов із психологами, які працюють з українськими дітьми, ясно, що у багатьох з них, навіть зовсім маленьких, діагностують ПТСР. Але ж діти не можуть собі про себе щось пояснити, не можуть працювати над собою. От що робити батькам, щоб допомогти їм?
— Насамперед треба подбати про себе. Бо якщо батьки в ресурсі, то у них з'являється набагато більше можливостей для підтримки дітей.
Взагалі ПТСР — дуже розмита штука. І щоб із ним працювати, треба зрозуміти, які конкретно травматичні тригери впливають на дитину. Які конкретно потреби цієї дитини були фрустровані в результаті переїзду.
Можливо, це речі, які сталися з дитиною на шляху до нового місця, і тепер вона не може заспокоїтись. Кожен раз, коли ці події повторюються, у неї відбувається стресова реакція. Або дитині щось заважає вже зараз, тримає її в напрузі. Знаю, що багато дітей погано адаптуються до школи через інші шкільні порядки.
— До того ж існує булінг українських дітей в іноземних школах. Як дитині навчитись цьому протистояти?
— У кожній конкретній ситуації своє рішення. Але часто достатньо навіть не повернутися додому, а просто переїхати в якесь інше місто, змінити школу — і це стає рішенням. Знаю людей, які так зробили і нарешті видихнули.
Булінг — це комплексне явище, але зазвичай його причини — це або дії дорослих, або самі принципи побудови процесів у конкретній школі. Варто звернутися до адміністрації, але зазвичай вже за першими діями стає зрозуміло: вони будуть вирішувати проблему чи тільки імітувати рішення.
— На що стресові ситуації впливають насамперед? На пам'ять, на ухвалення невірних рішень чи на хвороби?
— Де тонко, там і рветься. У когось буде передусім психоемоційна реакція, дезадаптація в школі або на роботі, погіршення пам'яті. У когось відреагує імунна система, тому що гормони стресу пригнічують саме її. Відповідно, наваляться інфекції, нагадає про себе хронічне запалення, можливі аутоімунні хвороби. Травна система може реагувати, серцево-судинна.
«Якщо цивільний не буде піклуватися про себе, військовим точно не стане від цього легше»
— Американський нейроендокринолог Роберт Сапольські, до якого, я знаю, ви ставитесь прихильно, каже, що найбільшої психоемоційної травми людина зазнає, якщо відчуває, що інші люди навмисно роблять їй зло, насилля. Це так?
— Дійсно, навмисність — один з найбільш травмуючих факторів. Але є й інші. Якщо я не бачу сенсу в тому, що відбувається, мені дуже боляче. Якщо відчуваю, що не можу захиститися. Якщо не можу прогнозувати, планувати й взяти під контроль життєві процеси. Все це сильно підвищує рівень стресу. Тобто найбільше травмують абсурдність, навмисність зла і втрата контролю над власним життям.
— Через те, що гинуть наші воїни, захисники, чимало людей відмовляють собі в задоволеннях, відпочинку, подорожах. А інші легко це все собі дозволяють і живуть як останній день. З чим пов'язана така різниця?
— Це може бути питання ідентичності. Тобто людина себе вважає чи не вважає частиною спільноти українців. Якщо для неї ця ідентичність важлива, їй буде суттєво важливіше те, що відбувається з іншими українцями. Насамперед з військовими. Ще одна причина — витіснення. Співпереживання може бути настільки болючим, що людина не може їх витримувати і, відповідно, намагається від них закритися, якимось чином перестати їх відчувати.
Але від того, що цивільний не буде піклуватися про себе, військовим точно краще не стане.
Адже якщо цивільний піклується про себе, це означає, що він більш продуктивний, у нього більше сил, він може заробити гроші й більше донатити військовим. А якщо він не робить цього, то не тільки менше донатить, але й може перестати тягнути свої власні справи і стати тягарем для інших
— Що стоїть за словом «ресурс»? Наприклад: «У мене не вистачає ресурсу навіть на короткий дзвінок, щоб запитати, як живуть близькі люди». Що відбувається з такою людиною з точки зору науки? Що значить «немає ресурсу» і як його поновлювати?
— Людина не відпочиває, не піклується про себе і не має радості в житті. Знаходиться у стресі і не займається тим, щоб задовольнити свої потреби, які призводять до цього стресу. Не займається активністю, тому що на це немає сил. Вони йдуть на хвилювання, роботу тощо. Щоб віднайти ресурс, треба шукати точки, де у людини просідає, і саме з ними працювати.
Якщо ж людина зовсім не має сил щось робити зі своїм життям, це, скоріше за все, депресія. І треба звертатись до спеціаліста, починати пити антидепресанти.
Вони трошки покращать емоційний стан, з’являться сили разом із психотерапевтом почати аналізувати, що треба зробити в реальному житті для того, щоб далі антидепресанти стали не потрібні.
— У вашому фейсбуці згадується низка терапевтичних сеансів. Що саме ви радите людям, які відвідують ці сеанси?
— Це сеанси не терапевтичні. Це навчальні курси, на яких ми розбираємось, як працює наша психіка. Що означає піклуватися про себе. Ми вивчаємо нейрони, нейромедіатори, фізіологію та біохімію. У процесі цього навчання люди поступово вловлюють: ага, у мене ось ця штука працює не так, як я б хотів. І є, скажімо, шість варіантів інструментів, користуючись якими можно це опрацювати. Ми починаємо їх тестувати. Щось спрацьовує. Результат — людина врятувала себе сама.
— Ми переживаємо дійсно темні часи, в усіх сенсах. Війна, йдуть відключення електрики, до цього додався ще й короткий світловий день. І все це, звичайно, пригнічує всі психічні процеси. Що б ви могли порадити людям у цих умовах?
— Кожного разу, коли бракує світла, є ілюзія, що життя жахливе, що це найгірший період у житті. Хоча насправді так на нас впливає короткий світловий день. І жодних інших варіантів, крім як дати собі світло, немає
Це взагалі стосується всіх станів, про які ми говорили: і стресу, і втоми, і вигорання, і депресії. Об'єктивна реальність критично визначає наш психічний і фізичний статус. І якщо ми хочемо покращити свій стан, потрібно змінювати об'єктивну реальність, в якій ми знаходимося.
Якщо у нас короткий світловий день і недостатня яскравість світла, це означає, що нам треба збільшувати яскравість і тривалість перебування під світлом. Купувати найяскравіші лампи, встановлювати їх в офісі та вдома. Інших способів немає.
— Які є способи компенсувати недостатність тепла й затишку? Хоча б частково?
— Теплий плед, какао. Лежати, дрімати, читати книжечки.
—Так, як це роблять скандинави?
— Так, скандинавський підхід хюґе саме про це. Але водночас якщо ми хочемо зберегти продуктивність, хюґе недостатньо. У скандинавів масово в офісах є зони фототерапії, де дуже яскраве, сонцеімітуюче світло. Або просто весь офіс роблять яскраво освітленим, щоб люди нормально працювали. Якщо ви хочете зберігати продуктивність, без світла ніяк.
За дев’ять місяців 2024 року до фахівців зі скаргами на психічне здоров’я звернулися понад 350 тисяч українців. Це більш ніж утричі перевищує торішні показники. За даними МОЗ, відчуття тривоги, нервування, напруженість та порушення сну — серед головних проблем, з якими наші громадяни звертаються про допомогу.
Психологічні проблеми українців, які вимушено покинули рідні домівки — схожі. А втім, біженці частіше звертаються до профільних лікарів, коли болить тіло, а не душа. Як війна вплинула на всіх українців, що з цим робити — про це розповів в ексклюзивному інтерв’ю виданню Sestry Олег Чабан, директор Навчально-наукового інституту психічного здоров'я Національного медичного університету ім. Богомольця, доктор медичних наук, професор, лікар-психіатр.
Погляд на травму
Марина Степаненко: Пане Олеже, якими є найпоширеніші прояви колективної травми серед українців через війну?
Олег Чабан: Тривога, депресія, фобії, найрізноманітніші страхи. Суттєво зростають адикції, зокрема, до алкоголю. Стабільно бачимо психотичні розлади, типу шизофренії тощо. І великий пласт психосоматичних розладів.
Як відрізняється досвід травми у тих, хто залишився в Україні, і тих, хто виїхав? Яка суттєва різниця? Чи існує вона?
Чабан: у жінок в 2-3 рази частіше за чоловіків діагностують емоційні та психічні розлади. Фото: ROMAN PILIPEY/AFP/East News
Різниця існує. Якщо говорити про моїх пацієнтів, які перебувають за кордоном, зокрема і в Польщі, — у них достатньо високий рівень тривоги. І це зрозуміло. Покинути країну, яка перебуває у колективній травмі війни, і поринути в невідомість — це ще більше посилити тривогу. Тому більшість тих пацієнтів, які за кордоном, в основному демонструють тривожні розлади. А вже до них додаються будь-які інші.
Загострюються ті проблеми, до яких хто був схильний: гіпертонічні хвороби, серцево-судинні, гастроентерологічні проблем, ендокринні збої тощо. Отож, на першому місці в українців за кордоном маємо тривогу, за нею — депресію. Депресивних розладів також дуже багато
Які є в українців певні унікальні культурні чи соціальні особливості, які впливають на те, як усі ми переживаємо травматичний досвід?
Це гуртування, родинні цінності, пережитий попередній досвід колективних травм. Я нагадаю про Голодомор, Другу світову війну, Чорнобильську трагедію, і, зрештою, пандемію COVID-19. Тому в нас вже є досвід колективних травм. А якщо є досвід, то, зрозуміло, що навіть є інтуїтивна адаптація.
Логічна адаптація — це те, чому ти навчаєшся. Інтуїтивна — люди самі тягнуться одне до одного. Я не даремно сказав про родинність, сімейність. За значимістю для українців — це номер один. Власне тому розрив сімейних відносин в емігрантів, розірвані сім'ї — це також достатньо потужна травмуюча ситуація.
З вашої особистої практики, хто звертається за психологічною допомогою найчастіше та які скарги мають ці люди? Говоримо як про гендер, так і про вік.
Гендер залишився такий, який і був. Зазвичай у жінок в 2-3 рази частіше діагностують емоційні та психічні розлади, пов’язані з будь-якими проблемами. Водночас посттравматичного стресового розладу більше у чоловіків — бо вони безпосередньо приймають участь в бойових діях.
Щодо вікового аспекту, то зараз найбільш вразливим є працездатне населення і ті, хто несуть найбільшу відповідальність. Я зараз поясню це слово. Слово «відповідальність» стосується тих, хто працездатного віку і забезпечує людей довкола себе. В першу чергу своїх дітей. Тому зрозуміло, що, наприклад, жінки, які виїхали за кордон з дітьми, в них оцей ступінь відповідальності різко зростає. В першу чергу, за дитину, яка повинна адаптуватися, пристосуватися до культурної різниці, пройти через мовну депривацію та булінг, який періодично зустрічається, — це те, що я чую від своїх пацієнтів відносно дітей. До цього додається і те, що жінка має знайти роботу і шукати можливості вижити без чоловічої підтримки.
Тому за віком найбільш вразливе населення працездатного віку. Але історично і, власне, логічно складається, що люди похилого віку, в яких вже є певні фізіологічні зниження, в яких психологічна гнучкість (резилієнс) значно нижча, вони також відносяться до вразливої категорії. Саме тому старенькі, навіть хто є внутрішніми переселенцями, починають демонструвати загострення своїх психосоматичних проблем.
Скільки людей на антидепресантах?
Дуже багато. Була опублікована статистика, яка свідчить, що зросла кількість виписаних рецептів на антидепресанти (за даними одного з вітчизняних сервісів пошуку і доставки товарів для здоровʼя, у 2024 році попит на антидепресанти виріс на 46%, порівняно з минулим роком, — Авт.).
Я це підтверджую, та й сам виписую. Практично кожному пацієнту, який з'явиться у мене після нашого інтерв'ю, я впевнений, що буду призначати той чи інший антидепресант, але суто за призначенням.
Тривога і депресія — це, в першу чергу, про психотерапію. Якщо говорити про біологічну терапію — це, звичайно, група антидепресантів
Не кожен українець наважується звернутися по допомогу — якими можуть бути наслідки?
Погані. Якщо людина не усвідомлює необхідність звернутися до лікаря, то вона хронізує хворобу, затягує її. Немає такого психічного розладу, наприклад, тривожного чи депресивного, який би не впливав на тіло. Тому починають з’являтися й інші проблеми. Власне, щоб запобігти цьому, пані Зеленською була створена спеціальна програма, покликана достукатися до кожного українця і створити можливості надання допомоги на базовому рівні, тобто на рівні громад. Це абсолютно правильна ідея.
Якщо ж ігнорувати цю проблему, або вирішувати її самостійно, що ще гірше, — неправильними шляхами, наприклад, використовувати алкоголь як транквілізатор, пірнати в роботу як спосіб відгородитися, не вирішуючи свої емоційні проблеми, — то, звичайно, будь-яка хвороба від цього не лікується. Вона лише погіршується, хронізується, переходить на особистість і долучає соматичний компонент — серцево-судинний, гастроентерологічний, сечостатевий та інші.
Що нас очікує після війни: скільки людей потребуватимуть психологічної допомоги?
За моєю нелінійною моделлю розвитку ситуації з ментальним здоров'ям в Україні воєнного, повоєнного і післявоєнного періодів, кількість психічних розладів буде лише збільшуватися. Прогнозується певний перехрест по стресових розладах — у військових він буде зменшуватися, а у цивільного населення буде зростати. Дуже багато залежить від соціальної адаптації, повернення до роботи, повернення до місць спокійного проживання, працевлаштування, адаптації дітей і так далі.
Але ми передбачаємо, що кількість психічних розладів буде зростати за рахунок емоційних розладів, а психосоматичний аспект буде зростати за рахунок серцево-судинної патології й онкології
Втома від війни — що це за поняття і чи справді воно поширене в українців?
Є така річ, як втома від власних емоцій. Не можна перебувати постійно в тривозі і страху. Кожного дня шахеди та ракети заганяють тебе у підвал або бомбосховище і, зрозуміло, ти боїшся. Це нормальна реакція, нормальна людська реакція на ненормальну ситуацію. А втім, тривога і страх — це дуже високоенергетичні затрати. Мозок починає розкручувати «вінчестер», щоб знайти додаткову інформацію і зменшити рівень напруженості, емоційного збудження, викиду адреналіну, кортизолу.
Жити постійно в напрузі неможливо. Тому дійсно з'являється відчуття втоми. Ви праві такі речі є, на жаль вони є і останнім часом їх все більшає. Спостерігаю, коли люди відчувають загальну втому. Через це, зокрема, знижується інстинкт самозахисту. Люди менше бігають в бомбосховище, більше віддаються якомусь фаталізму і водночас відстежують, що куди летить по десятках телеграм-каналів. Тобто все-таки адаптація зростає. Тому хронічна втома від війни, тобто від власних емоцій і переживань, дійсно спостерігається. Що зараз зі здоров'ям українців?
Окрім того, про що ми вже з вами поговорили, існує ще одне поняття — відтермінована медицина. Це коли люди відкладають на пізніше лікування і вирішення проблем із власним здоров'ям на тлі війни. Це погана річ, тому що в нас у цьому питанні й досі спостерігається постковідний шлейф. Інші країни відпочили від пандемії COVID-19, від соціальних розривів, біологічних втрат. А українці не відпочили. У нас після ковіду одразу почалася війна. Зрозуміло, що таке величезне напруження призводить до того, що люди не одразу звертаються по допомогу. Під час спалаху коронавірусу українці теж боялися вийти з дому і піти до кардіолога, гінеколога, стоматолога. Мовляв, піду, коли можна буде зняти маску і не боятися. Зараз люди теж відкладають на пізніше надання собі ж допомоги. Зростає кількість соматичних розладів, пов’язаних саме з цим фактором.
Відносини між українцями
Як, на вашу думку, розвиваються відносини між тими, хто покинув країну, і тими, хто залишився? Які непорозуміння чи напруженість виникають найчастіше? І чи насправді вони існують? Чи це радше дії російської пропаганди?
Однозначно, пропаганди. Війна — і фізична, й ідеологічна, і ментальна — продовжується на всіх рівнях. Тому є викрути на бажанні розірвати потужні родинні зв'язки. Війна порушила їх масовою міграцією, 8-10 мільйонів виїхали, і, звичайно, ця ідея розкручується, тому що є населення, яке страждає. І те, що перебуває в Україні, і те, що виїхало. Розрив будь-яких зв'язків — це величезна травма. Тим більше, коли людина, яка виїжджає за кордон, занурюється в невідомість.
Ті, хто не знайшов роботу, мають вищий рівень депресії, порівняно з тими, хто працевлаштувався, влаштував дитину і забезпечує її
Які проблеми виникають при реінтеграції військовослужбовців? Чому їм буває важко знайти спільну мову з тими, хто переживає війну у тилу чи не на небойових посадах?
Тому що в головах військових, які вже стали ветеранами, війна продовжується. Це дуже легко сказати, мовляв, ти вийшов з зони бойових дій, ти вже ветеран, ти вже можеш займатися лише собою. Вони прожили надзвичайно потужні емоції і сказати, що давайте їх вимкнемо і увімкнемо радість мирного життя — це так не працює. Такого не було ніде в світі. Тому в наших хлопців і дівчат те ж саме відбувається.
Чабан: в головах військових, які вже стали ветеранами, війна продовжується. Фото: AA/ABACA/Abaca/East News
Війна в їхніх головах, на жаль, продовжується: ділення світу на чорне і біле, а не на сіре, смугасте і в цяточку; відчуття щирої сімейності асоціюється з тими, хто залишився на війні, а тут — все не до кінця зрозуміле, з чварками. Їм складно адаптуватися, тому що дуже багато з них повертаються з психологічними проблемами. Я не хочу маркувати всіх якимись психічними розладами, не дай Бог, і казати, що в кожного розвився посттравматичний стресовий розлад. Це неправда. Але ми однозначно спостерігаємо таке у більше, ніж 10-20 відсотків ветеранів. Ми працюємо саме з ними.
Що найголовніше треба знати/розуміти у поводженні з військовими у цивільному житті?
Цивільним потрібно мати терпіння. Адже, щоб витерпіти окрики військового, новий характер, періодичне якесь збудження, порушений сон — треба мати любов, повагу, розуміння і величезне терпіння. Чому терпіння? Тому що людина врешті починає пристосовуватися, адаптуватися. Вона ще матиме окремі симптоми, але вона також почне змінюватися під впливом зовнішніх обставин. Отож, треба перетерпіти, розуміти, що зараз він може бути різким та агресивним.
Я коли їду з роботи чи на роботу і мене хтось різко обганяє, підрізає, гальмує, крутить машиною і я бачу, що це військовий автомобіль, — я ніколи зараз не психую, не вживаю негативну лексику і не злюся. Я просто розумію, що людина так поводилась останнім часом і по-іншому вона не могла — мала їхати з вимкненим світлом на брудному автомобілі, проскакувати з зони, де триває обстріл. І така поведінка у неї домінуватиме ще деякий час. Тому відійди від нього, пригальмуй, будь спокійний, не провокуй його.
А тепер уявіть, що те саме відбувається не на дорозі, а в поведінці людини в реальному житті. Діяти треба так само: перетерпіти, не провокувати, не лізти в душу, якщо туди не пускають, не запитувати про те, що є травматичним. Хоче розповісти — хай сам розповість. Водночас не треба допускати, щоб він собі шкодив, зокрема, алкоголем. Треба, щоб у військового була якась відповідальність у певній сфері.
Травмоване дитинство
З якими найгострішими психологічними проблемами стикаються діти, які пережили переміщення, втрату або іншу травму, пов'язану з війною?
Діти легше адаптуються, як не дивно, хоча ми часто сприймаємо їх як немічних. Для них дуже важливо забезпечити оточення. Якщо воно гармонійне, є підтримка, то вони достатньо швидко адаптуються.
Загалом, я би сказав, що спостерігаю значно швидше дорослішання дітей
На них накладається вже певна відповідальність. Вони вже без хникання мовчки встають і переходять до бомбосховища. Це те, чого раніше не було, а зараз — встала і пішла за мамою. Тут я говорю конкретно про своїх онуків. Тому ефект воєнного дорослішання дійсно спостерігається. Я не дитячий психіатр, але, звісно, маю різні консультації та спілкуюся зі своїми колегами. Ми, зокрема, спостерігаємо збільшення розладів харчової поведінки у неповнолітніх, чого я раніше не бачив. Почали більше звертатися і з булімією, і з нервовою анорексією, і однозначно додається тривожна симптоматика, постстресова симптоматика в будь-яких варіантах.
Серед дітей, які перебувають за кордоном, дівчатка мають більше проблем, ніж хлопчики. Фото: Shutterstock
Чи існують відмінності в тому, як хлопчики та дівчатка переживають травму війни? Чи це значною мірою індивідуально?
По-перше, це дійсно індивідуально, а по-друге, як і серед дорослих, у дівчаток емоційних проблем значно більше. Я вже згадав розлади харчової поведінки як один із психосоматичних аспектів. Зі схожими проблемами маємо одного хлопчика на 10 дівчаток.
Якщо говорити про дітей, які виїхали за кордон, які це має наслідки для їхнього психологічного стану і загалом для їхнього майбутнього?
Все, що відбувається зараз — закладає психологічну платформу, базу стійкості, резильєнтності на майбутнє. Особливу роль відіграють стосунки з мамою, як не дивно, навіть не з батьком, а саме з мамою. Якщо дитина росте і їй бракує материнської турботи (сюди відносяться навіть тілесні контакти — обійми, перебування поруч), то в неї зменшуються структури мозку, які відповідають за антистресову поведінку. Дитина гірше адаптується і в школі, а потім і в дорослому житті. Є наукові праці, які це підтверджують,
Я бачу ситуації, коли мама за кордоном швидко шукає роботу і дитина сепарується, сама по собі намагається адаптуватися в іномовному середовищі, в зовсім незнайомій культурі. Може виникати психопатоподібна поведінка. Це ще не розлад особистості, але є фиркання, нерозуміння, злоба, замовкання — воно часто спостерігається, як психологічна реакція у дітей.
Зцілення, підтримка та перспективи на майбутнє
Які психологічні підходи виявилися найефективнішими у допомозі українцям впоратися з травмою війни?
Я вже згадував національну програму збереження ментального здоров'я. Ідея у тому, що треба достукатися до кожної людини там, де вона живе. Це створення осередків відновлення не через психіатрію чи державну службу. Це велика помилка, затягувати всіх до психіатрів — це стигматизація в кінці кінців. Треба створювати осередки, де соціологи, психологи, лідери громад можуть доносити інформацію — така психоосвіта, я думаю, матиме високу ефективність.
Зараз я бачу, що буквально на кожному кроці пояснюється в дуже простій та доступній формі, що таке стрес, які можуть бути наслідки, як себе поводити в тій чи іншій ситуації, як відволікти дитину, як поводитися у бомбосховищі. Тобто психоосвіта стає високо ефективною. На тлі біди ми здобули великого досвіду у цій сфері.
Як подолати почуття провини у людей, які виїхали з країни або залишилися в безпечніших регіонах?
Відчуття провини є і воно звучить майже у кожного другого, хто зі мною зв'язується, де б він не був. Як правило ми говоримо про розірвані зв'язки: родина перемістилася, а чоловік залишився тут.
Подолати це можна одним — пояснювати, що ти виїхав тому, що трапилася біда, а не поїхав розважатися
Якщо ти будеш показувати надмірні переживання, а тим більше відчуття провини своєму чоловіку, навряд чи він буде цьому радіти. Він же радіє тому, що знає, що його сім'я перебуває в безпеці. Водночас захоплено розповідати, що в нас тут весело, класно, також не потрібно. Варто спокійно демонструвати, що ми тримаємося, ми разом, дитина вчиться, адаптується, в неї з'явився вже друг, я знайшла роботу, але я чекаю моменту, коли повернутися і об'єднатися, тому що в нас є великі почуття — це дійсно рятує. Не демонструйте це відчуття провини. В чому ваша провина? В тому, що ви зірвалися в лютому 22-го року і над вами ревіли ракети? Яка ж тут провина? Тому живіть, адаптуйтесь, пам'ятайте, що ви — українці, що у вас є велика Батьківщина. Дуже важливо, щоб ви повернулися, а не тягнули чоловіка до себе. Тому що нас і так стало значно менше.
Українці за кордоном нерідко відчувають провину за те, що виїхали. Фото: Shutterstock
Які уроки Україна може винести з досвіду інших країн, що пережили тривалі конфлікти, щодо підтримки свого населення?
Ми вже можемо вчити інші країни, як в психотехніках (це те, чим ми займаємося, працюючи з нейротехнологіями в області ПТСР), так і колективної взаємодії. Хоча ми не тільки вчимо, ми і вчимося. Ми беремо кращі моделі, які існують у Великій Британії, Німеччині, США і адаптуємо їх для України. Отже, здобуваємо досвід і готові ним ділитися.
Титульне фото: Shutterstock
Проєкт співфінансується за рахунок коштів Польсько-Американського Фонду Свободи у рамках програми «Підтримай Україну», реалізованої Фондом «Освіта для демократії»
Цей термін стає все популярнішим. Раніше ним позначали лише професійне вигорання. Зараз все частіше спеціалісти відзначають, що вигорання – це і про стосунки і про затяжний стрес від війни. Емоційне вигорання – це зміни у поведінці людини внаслідок емоційного виснаження. Як розпізнати емоційне вигорання розповідає психолог Юлія Квасниця:
Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.
.avif)
