Натиснувши "Прийміть усі файли cookie", ви погоджуєтесь із зберіганням файлів cookie на своєму пристрої для покращення навігації на сайті, аналізу використання сайту та допомоги в наших маркетингових зусиллях. Перегляньте нашу Політику конфіденційностідля отримання додаткової інформації.
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Цей термін стає все популярнішим. Раніше ним позначали лише професійне вигорання. Зараз все частіше спеціалісти відзначають, що вигорання – це і про стосунки і про затяжний стрес від війни. Емоційне вигорання – це зміни у поведінці людини внаслідок емоційного виснаження. Як розпізнати емоційне вигорання розповідає психолог Юлія Квасниця:
Психолог, сексолог, член Європейської, Української та Польської асоціацій транзакційного аналізу, член Польського сексологічного товариства.
Має понад 5 років приватної психологічної практики. 12 років роботи в судовій системі (перша спеціальність юридична).
З березня 2022 року перебуває у Варшаві, працює та продовжує психологічну практику онлайн та офлайн.
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Адаптація у новій країні стає справжнім випробуванням для дітей і підлітків, особливо якщо вони приїхали лише з одним з батьків. Мовний бар’єр, втрата друзів і відсутність підтримки дорослих часто змушують дітей замикатися в собі й втрачати мотивацію до навчання. Як допомогти їм адаптуватися, не втратити віру у власні сили й знайти своє місце у чужій країні? Sestry розмовляють про це з педагогинею психолого-педагогічного центру у Познані Валентиною Кушнір.
— До нас на консультацію у психолого-педагогічний центр Микиту (ім'я змінене за етичними причинами — Авт.) направила адміністрація польської школи — через труднощі з навчанням, — розповідає Sestry Валентина Кушнір. — У свої 16 він досі навчається у сьомому класі. Третій рік поспіль. Спочатку це його дратувало. Тепер йому байдуже. До школи ходить неохоче, частіше залишається вдома. Польську мову знає слабо, як і його мама. І мабуть, саме це стало першопричиною всіх труднощів. Разом з цим хлопець має здібності, щоб досягати успіхів.
До Польщі Микита приїхав з мамою у 2023 році. Однак, захворів, і хвороба вимагала тривалого лікування. Лікувати мама возила хлопця до України. Коли Микита повернувся, виявилося, що у школі ніхто не знав, чому його так довго не було. Сам він соромився про це розповідати, а мама не поспішала налагоджувати контакт зі школою. Тож за велику кількість пропусків учителі залишили хлопця на другий рік. Один раз, потім другий. На третій мама просто перевела сина до іншої школи. Дирекція якої зрештою направила Микиту до нас на консультацію, щоб зрозуміти, що з ним не так.
Наталія Жуковська: Що вас найбільше вразило у цій історії?
Валентина Кушнір: Як і в багатьох подібних історіях, головна проблема тут — втрата контакту між мамою і школою. У Польщі мама і Микита вдвох. Жінка дуже багато працює, тож більшість часу хлопець проводить наодинці. Разом з тим мама — попри всі труднощі — має знати, як її дитина почувається в школі, бути в контакті з учителями. Навіть якщо є мовний бар’єр, не треба цього боятися — у більшості шкіл працюють українські вчителі чи асистенти, які готові допомогти. На жаль, мама не знала, як функціонує польська система освіти. Якщо дитина, наприклад, захворіла й довго не відвідувала школу, тут необхідно надати документ, що це сталося з поважної причини — довідку від лікаря чи офіційне підтвердження. А так вчителі не знали причин пропусків і не могли належним чином допомогти хлопцю, надати психолого-педагогічну опіку, яку він потребував.
Я бачу дуже багато різних ситуацій. Кожна історія унікальна, але водночас — типова, бо всі вони про одне: адаптацію.
Ми часто говоримо, що адаптація залежить від індивідуальних особливостей дитини — і це справді так. Але є ще один дуже важливий чинник — дорослий поряд з дитиною, її близьке середовище. Ідеально, коли це родина. Якщо дитина переїхала разом із сім’єю, їй набагато легше адаптуватися, бо зберігається «мікроклімат»: зв’язки з мамою, татом, можливо, бабусею чи дідусем. Середовище змінилося, але внутрішнє коло підтримки залишилося.
Найскладніше тим, хто приїхав лише з мамою. Тут дитина втрачає звичне середовище, а мама — своє життя. Вона часто виснажена і не може дати дитині увагу, тепло, підтримку.
Я питаю матерів: скільки часу проводите разом, коли востаннє читали чи обговорювали фільм? Більшість відповідає: «Ну, у неділю трохи»
А цього часто недостатньо, і дитина може ізолюватися.
— Але чому обирають ізоляцію замість спілкування?
— Є кілька причин. По-перше, особливості самої дитини — надмірна сором’язливість або емоційна вразливість. По-друге, труднощі у навчанні. Якщо дитині воно складно дається, особливо у початковій школі, вона часто починає відчувати себе гіршою. Якщо ж до цього додаються насмішки з боку інших дітей, ситуація стає надто болісною. По-третє — мова. Не всі діти швидко опановують польську. А мова — ключовий фактор. Вона або допомагає дитині інтегруватися, або стає великим бар’єром.
Досліджувала це питання на прикладі дітей, які навчаються у польських школах уже три роки. І бачила абсолютно різні випадки. Один хлопчик, наприклад, настільки добре опанував польську, що навіть виграв літературний конкурс, написавши власний твір. Учителі самі дивувалися, бо, згідно з науковими даними, потрібно близько 6-8 років, щоб дитина опанувала другу мову на рівні носія. Разом з тим є й інші історії, коли діти навіть через три роки життя у Польщі польською ледь говорять. І тут зазвичай виявляються певні дисфункції або особливості розвитку. Такі діти потребують професійної допомоги.
— Що в такому випадку мають робити батьки?
— Не чекати, а діяти. Якщо ви бачите, що дитині важко, вона не справляється з навчанням чи соціалізацією — не варто мовчати. У Польщі у таких випадках школи самі скеровують дітей до психологічно-педагогічної консультації, де фахівці визначають причини труднощів і дають рекомендації вчителям, як краще працювати з дитиною. Але часто буває так, що батьки бояться цього кроку.
Батьки думають: якщо дитину направляють до психолога — значить, з нею «щось не так». Це помилка. Тут, у Польщі, зовсім інша культура ставлення до психологічної допомоги. Якщо дитині складно, це не означає, що вона хвора. Це просто сигнал, що їй потрібна підтримка
У пошуках безпечного простору
— Що найчастіше викликає у дітей стрес після переїзду — мова, школа, втрата друзів, нове середовище?
— Все разом. Бо це — велика травма, пов’язана з втратою: дому, звичного життя, кола друзів, мови. І кожна дитина переживає цю втрату по-своєму, залежно від віку, типу нервової системи, індивідуальних особливостей. Велике значення має також досвід навчання. Якщо дитина ще до війни мала труднощі у школі — наприклад, проблеми з концентрацією, пам’яттю, мовленням, — то у новому середовищі все це проявляється ще гостріше.
Є ще один важливий момент — онлайн-навчання. Під час пандемії, а потім війни, багато дітей два-три роки навчалися дистанційно. І тепер ми бачимо, що частина з них просто не має базових соціальних навичок: не знають, як поводитися в класі, як взаємодіяти з іншими, як просити про допомогу чи висловлювати свою думку. Такі діти мають великі труднощі із соціалізацією.
І саме тут найважливіша роль — підтримка дорослих: учителів, батьків, психологів.
Головне — не лише навчити дитину розмовляти, а й допомогти їй відчути себе прийнятою. Бо без відчуття безпеки і прийняття не буде ні мови, ні навчання, ні розвитку
Я працюю у польській системі освіти вже три роки, і можу сказати, що тут робиться дійсно багато для підтримки таких дітей. Є міжкультурні асистенти, які допомагають учням адаптуватися, налагоджувати контакт, розуміти шкільні правила. Але навіть за наявності такої підтримки дитина має власне рішення — відкриватися чи закриватися. І з цими дітьми потрібно працювати делікатно, поступово залучати їх до групи, створювати безпечний простір.
Валентина Кушнір під час занять з дітьми. Фото: приватний архів
— З якими труднощами до вас найчастіше звертаються діти та їхні батьки?
— Найчастіше звертаються з тим, що дитині важко дається навчання. У школі бачать, що дитина старається, але матеріал засвоює повільно, не встигає. Починаємо розбиратися.
Бо не завжди означає, що дитина «ледача». Оце слово я б взагалі виключила з лексикону
Бо зазвичай дитина не працює не тому, що не хоче, а тому, що їй складно. Потрібні додаткові зусилля, а нам може здатися, що вона нічого не робить.
Інші діти мають труднощі з адаптацією, із соціальними навичками — не вміють взаємодіяти з однолітками, не розуміють, як поводитися у групі. Тобто ми бачимо весь спектр проблем — від навчальних до психологічних і соціальних.
У європейській освіті, зокрема в польській, не женуться лише за кількістю знань, а намагаються пристосувати навчання до дитини, щоб їй було комфортно, щоб вона відчувала себе успішною.
У школах запитують: «Які твої сильні сторони? На що ти можеш спиратися?». А наші діти й їхні батьки не можуть відповісти на це запитання
Дорослі приходять і кажуть: «Ну, він грає в ігри». Але це не про це. Важливо, щоб дитина знала свої внутрішні ресурси — що в неї виходить добре, в чому вона сильна. Це основа здорової самооцінки та успішної адаптації. Дуже важливо розуміти, які сильні сторони має дитина, а які слабкі.
— Що робити, коли вчителі нарікають на відставання класу через українських дітей? Як реагувати батькам?
— Вчителі мають розуміти, що засвоєння двомовності — процес тривалий. Дитині потрібен час, щоб опанувати польську на шкільному рівні. Якщо вчителі бачать, що дитина докладає зусиль, працює, але з якихось причин навчання їй дається складно, то скеровує до психолого-педагогічної порадні, де психологи, педагоги, логопеди визначають причини неуспішності. За потреби рекомендують школі забезпечити дитині психолого-педагогічну опіку через терапевтичні заняття з педагогом, додаткові заняття з проблемних предметів, консультації з психологом, заняття для подолання специфічних труднощів тощо. Школи насправді готові допомагати українським дітям. У тих навчальних закладах, де я працювала, нарікань на дітей не було.
Ба більше, польська система передбачає додаткові заняття з мови — зазвичай 10 годин на тиждень. Проблема іноді в тому, що українські діти не відвідують ці заняття. І тому школи поступово відмовляються від них. У моєму досвіді був випадок, коли батьки українських дітей наполягли на додаткових уроках польської мови, і школа організувала їх два рази на тиждень для конкретного класу. Це дало помітний ефект — діти почали наздоганяти шкільну програму.
Якщо поступають нарікання на ваших дітей, діяти потрібно системно:
1. Перший крок — звернутися до вчителя або класного керівника.
Якщо виникають проблеми в школі, незадоволення навчанням чи поведінкою, потрібно бути в контакті з учителем і обговорювати, як дитина функціонує в класі. Часто батьки не знають, як дитина поводиться в школі, бо вдома вона зовсім інша — наприклад, тиха, зайнята телефоном.
2. Розібратися у причинах і разом розробити план дій.
Вчителі цінують активних батьків. Якщо батьки проявляють ініціативу, цікавляться ситуацією і допомагають вирішувати труднощі, вчителі йдуть назустріч і активно підтримують дитину. Якщо дитина має труднощі з навчанням чи поведінкою, важливо розібратися в причинах разом з учителем. Якщо контакт із вчителем не виходить, можна піднімати питання на рівні директора.
Вразливих дітей часто обирають для булінгу
— Через відставання в навчанні та брак друзів дитина може стати об’єктом булінгу. Як тоді діяти?
Жертвою булінгу може стати будь-хто. Найчастіше — ті, хто відрізняється від більшості — наприклад, інша мова, інший стиль поведінки, інші реакції на події. Наші діти теж підпадають під категорію «інші», а також діти з особливими потребами, вразливі, гіперактивні тощо. Це може трапитися з будь-ким.
Проблема булінгу існує скрізь. Європейські країни працюють над тим, як його попередити й протидіяти. Польща також. Вчителі проходять курси, щоб розпізнавати перші ознаки й реагувати на них.
Що можуть робити батьки? Пояснювати дитині, як себе захистити. На жаль, наші діти часто не вміють цього робити.
Я питаю дітей: «Що будеш робити, якщо тебе образять?». Більшість відповідає: «Проігнорую, нічого не буду робити». Пасивне ставлення до себе — перша ознака вразливості
Треба вчитися захищатися словесно. Відповідь повинна бути чіткою. Якщо дитина не може сама, вона має йти до вчителя. У школі мають бути люди, які можуть її захистити. Важливо реагувати відразу — не ігнорувати.
— А як розпізнати перші ознаки булінгу?
— Перші ознаки — це зміна настрою дитини, уникнення спілкування, небажання розповідати, що відбувається. Якщо група однолітків постійно насміхається з дитини, то вона починає вірити, що проблема в ній.
Був випадок у технікумі: з хлопця насміхалися, обливали з іграшкового пістолету. Вчителька побачила, і всіх, хто насміхався, покарали: підлітки працювали на громадських засадах — мили туалети, робили ремонт. Це навчило їх, що приниження людської гідності неприпустиме.
Якщо дитині важко налагодити контакт з однокласниками й вчителями, вона зрештою не хоче ходити до школи
«Боюсь говорити польською перед класом»
— Як часто школи звертаються до вас за підтримкою?
— Безперервно. Я працюю переважно з дітьми іноземців, серед яких багато українських дітей. У Польщі система дуже добре організована: у кожному районі є психологічно-педагогічна порадня. Проте зараз, через три з половиною роки від початку масового приїзду українців, ми дедалі частіше маємо справу вже не з проблемами адаптації, а з проблемами розвитку, соціалізації — зокрема, труднощами у спілкуванні, ізоляцією та конфліктами з оточенням.
— Які психосоматичні прояви ви помічаєте в українських дітей?
— Болить живіт, загальна слабкість. Але якщо проблема соціальна — через те, що погано налагоджені контакти, то дитина просто не хоче йти до школи. Намагається ізолюватися, усамітнитися, замикається. Для підлітка дуже важливо бути визнаним у групі — це часто значить більше, ніж оцінки.
Бачила хлопчика в третьому класі, який цілий рік ходив у вовняних рукавичках без пальців навіть у спеку — це його спосіб самозахисту. Інший хлопчик у другому класі в складних для нього ситуаціях ховався під столом і плакав, бо не міг пояснити, що йому потрібно. Часто діти носять до школи свої іграшки, щоб почуватися безпечніше.
Кожна дитина реагує по-своєму і в своєму темпі. А ще адаптація залежить від соціального та фінансового статусу родини. Маленькі зарплати у батьків, відсутність свого місця для сну — це дуже впливає на самооцінку. Дитина може соромитися своєї родини або житлових умов, що ускладнює соціалізацію.
— Як вік дитини впливає на адаптацію до життя за кордоном?
— Підлітки адаптуються найважче, бо для них критично важливо соціальне визнання. Дитина може почути насмішку на свою адресу і після цього боятися сказати щось вголос польською мовою.
Багато дітей мені кажуть: «Я боюся говорити перед класом»
Бо вони думають, що щось скажуть не так і з них сміятимуться. Це велике випробування — говорити вголос на весь клас іншою мовою. Тут важливо, як працює класний керівник, чи є опікуни, як організована інтеграція.
— Чи можна створити «відчуття дому» на чужині — і що для цього потрібно?
— Відчуття дому на чужині сильно залежить від дорослого, який поруч. Зазвичай це мама. Якщо вона відкрита, налаштована на адаптацію, а не на «все це колись закінчиться і ми нарешті повернемося», це допомагає дитині відчувати себе вдома. Насправді, потрібно усвідомити, що дім — там, де ти і твої діти. Ми вчимося бути щасливими в тих умовах, де опинилися. Дуже важливо усвідомлювати і показувати вдячність людям, які допомагають. Коли дитина чує вдячність у сім’ї, вона теж вчиться її відчувати. Це формує позитивний наратив і допомагає адаптуватися.
Орест Друль: У квітні 2022 року ти казав, що німці неадекватно вважали, що основним почуттям щодо Росії є почуття провини через розв’язану Другу світову війну (вони її розв'язали, власне, в союзі з Москвою). Неадекватно — бо насправді німецький народ більшою мірою керується не виною, а недостатньо усвідомленим почуттям страху перед Росією. І прогнозував, що коли Україна своїм опором покаже, що Росію боятися не варто, то зніме в німців цей страх. Чи сподівався ти, що результатом стане стрибок популярності AfD?
Роман Кечур: Ні, позиції ультраправих посилилися не тому. Вони зміцніли, бо як тільки влада — наприклад, у Німеччині чи тій же Польщі — посунулася в бік конфронтації з Росією, вона залишила колаборантську нішу ультраправим. І ультраправі її зайняли.
— Тобто ця метаморфоза від страху до гніву відбулася в еліті, а у виборцях цей страх трансформується значно повільніше?
— Це тому, що Росія все ще не програла, і Росія все ще становить загрозу, і Росія все ще піднімає градус, все ще ескалує — тому ця позиція гніву на противагу страху ще не перемогла остаточно. Бо якби Захід допомагав Україні достатньо для того, щоб ми могли перемогти у війні, то ця музика вже закінчилася б. І ніхто нині не говорив би про ультраправих і про їхній можливий реванш.
— Бо Європа не вміє конвертувати позбавлення страху на свою користь?
— Так, але не зовсім так.
Європейські еліти виконують одночасно дві партії в тому самому оркестрі. З одного боку — вони допомагають Україні, з іншого боку — уникають війни з Росією. Це речі, які суперечать одна одній, тому ця партія така складна. І через це Росія ще не програла
— Добре, німці чи мадяри пережили травму поразки від росіян. Але звідки такий страх у поляків, в історичній пам'яті яких зафіксовані і перемоги над Росією?
— Тому що поляки за минулі тридцять років стали типовим західним народом, вони стали демократією споживачів. Тобто основний тренд визначають споживачі. А споживачі завжди будуть визначатися не в бік конфронтації із сильнішим ворогом через якісь цінності, — вони будуть голосувати за продовження споживацького раю. Для цього треба небагато: просто потрібно зрадити українців — може, ще й балтійські країни, як вже там вийде. А зрада в споживацькому суспільстві і гріхом не вважається. І виправдання на поверхні: бо «українці — погані люди». Це нехитрий прийом. «Українці влаштували волинську різанину» — і тому їх не шкода зрадити. Ну, так само, як «євреї розіп'яли Христа, і тому їх можна нищити». Завжди є ті, хто буде кричати: «Розіпни його!» Завжди.
А тепер і тут річ не в поляках: практично всі ультраправі й ультраліві рухи в Європі є антиукраїнськими і проросійськими. Заповнюють колаборантську нішу. Вони хочуть домовитися, хочуть капітулювати перед росіянами. Вони їх бояться і погоджуються бути васалами: жили ж колись люди в ПНР чи НДР — і нічого, навіть якісь світлі спогади можна знайти у своїй пам'яті.
— Іншими словами, українці в Польщі стали поганими, бо полякам страшно?
— Це основний суспільний вектор, хоча його суспільство і не усвідомлює: ефект витіснення, бо ж це разить нарцистичне уявлення про себе. Про це не говорять, але вся їхня риторика, всі їхні дії прямо на це вказують. Вони можуть говорити, що не люблять Путіна, але роблять все для того, щоб Путін переміг.
Соціальні психологи кажуть: «Не слухай того, що тобі люди говорять — люди хочуть не того, про що говорять, люди хочуть того, що вони роблять»
А більшість польського суспільства сьогодні атакує українців, послаблює українців, допомагає росіянам. Бо «українці зробили волинську різанину», бо «українці забагато виробляють збіжжя», бо «українці забрали роботу». Хоча в Польщі найнижче в Європі безробіття.
Є ще одна причина: українців стало занадто багато в Польщі. І це об'єктивна причина. Є місця їхнього скупчення — вони там по селах не живуть, вони живуть переважно у великих містах і стають певною культурною загрозою. Їх багато. Вони говорять іншою мовою. Вони мають власну культуру в чужій моноетнічній державі.
Страх — це основна причина, але є ще інші. Наприклад, конкуренція. Кожен народ би хотів бути першим у всьому, найгероїчнішим.
— Тобто заздрість.
— Ну так, наприклад, заздрість.
— Заздрість за фокус уваги?
— Конкуренція ж іде і про те, хто є жертвою — це другий поверх цієї історії. Не ми, українці, є жертвою російської війни, а навпаки — ми є тими, хто робив жертвами поляків. Це змагання за те, хто є жертвою.
— Це прояв нарцисизму, про який писав Міхал Ольшевський?
— Ну, це і є роль жертви, тільки іншими словами. Бо жертва перебуває в епіцентрі історії, все крутиться навколо неї. Бути жертвою — це завжди про нарцистичний тріумф.
— Мислення гри з нульовою сумою: якщо інша нація привертає увагу до своєї трагедії, то польське страждання знецінюється, оце польське zazdrość, тобто ревнощі. Чи конкуренція за роль жертви випливає з логіки споживача, зі страху?
— Це незалежні процеси. Хоча споживачеві всі винні, бо йому належиться. І жертві всі винні, бо вона страждає, коли інші насолоджуються життям. Але генеза оцього «належиться» у споживача і в жертви різна. Споживач насолоджується цим споживанням — нарікає, що завжди мало, але насолоджується. А жертва не усвідомлює насолоди.
Але я би не хотів такої тональності, ніби є якісь погані поляки і чудові українці. По-перше, ми знаємо, що є різні поляки. По-друге, ми знаємо, що і ми не святі, і взагалі не буває святих. Тобто я би не хотів підливати оливи в той вогонь безпідставної конфронтації.
Більшість людей, коли стоїть питання війни і поганого миру, вибере поганий мир. Споживачі — це люди, які легко жертвують переконаннями, цінностями, тому що вони їх не мають, тому що їхні цінності — в споживанні. Їхні ідентифікації формуються навколо Пуми чи Адідас, Мерседес чи BMW. Це «нові» симулякри ідентичності. Ці люди не мислять ціннісними категоріями гідності, переконань, світогляду. Вони далекі від цього. Вони мислять категоріями комфорту, безпеки, забезпеченості. Їм байдуже, з ким домовлятися. І це світова тенденція. Це не лише поляки. Це Грузія… Пів Європи…
Можна обурюватися і засуджувати, але краще зрозуміти цей механізм і використати його. Хоча і в Україні таких не бракує — тих, чия хата скраю, тих, для кого це не «їхня війна» і кому «держава нічого не дала». І які обурювалися, чому Ющенко разом з Качинським полетів захищати Тбілісі від російських літаків. Це тенденція у сучасному світі. Можливо, так завжди було. Війни ж раніше були справою еліт. «Прості» люди намагалися стояти осторонь від «династичних протистоянь».
У давні часи це протиріччя вирішувалося через примус. «Посполитих» просто силою змушували підпорядковуватися. Зрештою, тоталітарні держави роблять так і тепер. Проблема виникає лише у виборчих демократій.
У кризові часи суспільний інтерес потребує заради виживання підпорядкуватися позаматеріальним цінностям, які прямо суперечать «цінностям» споживача. В ліберальній традиції їх неможливо змусити, але заради спасіння смертельно шкідливо підігравати споживачам
Кажу про це не для того, щоб «морально засудити» їх — адже ніхто з нас не є святим. Говорю, щоби зрозуміти соціальний процес. Ми потребуємо сили авторитетів, які сміливо і розумно можуть розмовляти не лише з пасіонаріями, а й зі споживачами. Зрештою, якщо уявити суспільство, де 100% становлять пасіонарії, — то це суспільство постійного громадянського конфлікту. Для своєї стабільності кожна група потребує конформістів.
Ми ж апелюємо до громадянської позиції, забуваючи, що розмовляємо зі споживачами. Якщо Путін є загрозою втрати їхнього раю, вони просто пожертвують іншими народами, як пішаками. Крім того, є скепсис до еліт — споживачі мають великий скепсис до еліт, бо еліти декларують (ще й далеко не завжди чесно) цінності, свободу, демократію, права людини, екологію тощо. А для споживача це обертається обмеженням споживання. Споживачі не розуміють, що коли відмовитися від цінностей, то дуже швидко прийде крах споживацького раю. Отже, споживач не має цінностей. А довгий горизонт планування випливає з наявності переконань і цінностей: якщо в тебе нема переконань, то кого ти тут любив? Ти дієш ситуативно, кожну окрему секунду, як тварина. На неї нападають — вона втікає, вона може кого-небудь з'їсти, вона доганяє. Тобто тривалий горизонт планування, окрім іншого, є результатом ціннісних установ. А без цього немає ніякого добробуту — і, відповідно, споживання.
— А в наші плинні часи, говорив Зигмунд Бауман, єдиною основою планування є саме базування на спільних цінностях, бо решта — технології, способи досягнення цінностей тощо — мінлива. Невже все так безнадійно? Чи щось може бути тригером, який змінить напрям тенденцій у, зокрема, польському суспільстві?
— Ну, та вже є тригер. Ті самі дрони і те, що українці вчать поляків їх відбивати, — це і є тригером.
Якщо буде подальше силове загострення і поляки чи інші європейські країни будуть змушені якоюсь мірою вступити в цю війну — то Україна, очевидно, буде для них рятівником
— Тобто якщо їх таки втягнуть у війну. Іншого рецепта нема?
— Думаю, бракує розмови по суті, розмови державних мужів, правдивої розмови, розумієш? Всі брешуть. Тобто еліти на сьогоднішній день брешуть, бо вони не вірять своєму народу. Вони думають, що якщо сказати народу, цим споживачам, правду, то ті споживачі їх викинуть. Еліти розмовляють з населенням, як з дітьми, не переобтяжуючи повідомлення правдою. Для цього навіть слово окреме придумали — вони комунікують.
— Бракує Куроня (Яцек Куронь — польський політик і видатний діяч антикомуністичної опозиції, один з авторів стратегії діяльності Солідарності — Ред.).
— Бракує авторитетів, які можуть, вміють говорити твердо, ясно, інколи різко, але завжди емпатично. Їхніх голосів я майже не чую.
— Який психологічний механізм переходу суспільних настроїв від страху до гніву?
— Знаєш, це як в медицині: ліки чи отрута — залежить від концентрації. Помірний страх конвертується в гнів, запороговий навпаки паралізує. Русскі добре знають цей рецепт і намагаються весь час піднімати планку ескалації. Але їхня слабкість в тому, що вони думають, що це єдиний рецепт для їхньої перемоги. Завжди знайдеться хтось, хто зрозуміє гру і буде ескалувати назустріч. Так валяться всі імперії.
На третьому році війни як військові, так і цивільні українці дедалі частіше потребують порад психотерапевтів і психіатрів. Люди не витримують навантажень на психіку, яких завдає війна. Пригніченість, вигорання, депресії, ПТСР. Ці діагнози тепер звучать в нашому оточенні щодня. Як їх розпізнати і впоратись? Кандидат біологічних наук, співзасновник системи просвіти для підлітків «Змінотворці», викладач Києво-Могилянської бізнес-школи й демократичної школи «Майбутні» Петро Чорноморець пояснює ці процеси для Sestry з наукової точки зору.
Петро Чорноморець/ Фото: Данило Павлов/The Ukrainians
«Нашим ветеранам, військовим не вистачає часу прожити свої емоції. Через це наступає вигорання»
— У важкі часи, що ми їх зараз переживаємо, люди масово пригнічені, перебувають у стані вигорання або депресії. Чим відрізняються ці три стани?
— Пригнічення може виникати через те, що щось важливе не сталося (або, навпаки, сталося). Це цілком релевантна емоція, що з’являється у відповідь на небажані обставини життя. Тоді як депресія може мати дуже багато причин — від хронічного запалення або якихось ендокринних порушень до суто психологічних факторів. Якщо тривалий час якісь потреби людини ігноруються і накопичуються, або людина тривалий час перебуває в пригніченому стані, не відчуває радості, може початися депресія. Причому двоє людей при зовні схожих проявах депресії і начебто однаковому для всіх контексті війни будуть мати свої причини та нюанси розладу.
Щодо вигорання, то про нього коректно говорити стосовно людини, яка багато працює. А зараз ще — про ветеранів, військових, яким бракує часу прожити свої емоції. І через це їх наздоганяють вигорання та депресивні стани.
Емоції треба проживати, осмислювати їх, а для цього необхідні час і розуміння, як це робити. Втім, навіть якщо людина знає, як цей стан побороти, при вигоранні у неї просто немає на це часу, тому що вона... зайнята роботою.
— Можливо, є якісь прикмети — зовнішні чи внутрішні, при яких людина може зрозуміти, що ось він — дзвіночок про проблему, що треба звертатись до психотерапевтів і навіть до психіатрів?
— Якщо пригнічений стан триває понад тиждень, то вже варто звертатись. Якщо виникла антипатія до того, що раніше приносило радість, варто звертатись. Якщо стається дисоціація — людина ніби втрачає зв'язок із собою і реальністю — треба звертатись.
«Підвішений стан організм не може терпіти довго»
— Згідно з останніми даними, понад сорок відсотків українських біженців в європейських країнах перебувають в стані депресії. Яку загальну пораду можна дати людям, які мають синдром відкладеного життя, поступово втрачаючи надію? Вони рятують своїх дітей, але багато хто мріє повернутись. Хоча й не всі вже мають куди...
— Насамперед необхідно з’ясувати, що саме для людини є ключовим тригером або ключовою проблемою. Якщо це відкладене життя, то треба працювати безпосередньо з цим. Наприклад, якщо людина досі не адаптувалася ефективно на новому місці, варто замислитись над варіантами повернення. Це може бути цілком робоче рішення. Ухваливши його, можна промалювати для себе, наприклад, чіткі критерії цього повернення: що конкретно має статися для цього? А поки ці критерії не втіляться, необхідно змиритися з існуючим становищем. Адже жити на валізах три роки поспіль — неможливо. До того ж деякі окуповані міста взагалі невідомо коли будуть звільнені, і питання, чи зможе людина туди повернутися.
А навіть якщо зможе, це вже буде не її дім. Це міста, наполовину стерті з землі, в яких житимуть інші люди.
Так, як було у мріях і спогадах, вже не буде ніколи. І єдиний вихід — змиритися з цим
Якщо не можете впоратися самотужки, треба йти до психотерапевта, аби він допоміг.
Якщо підвішений стан триває бодай три-чотири місяці, необхідно виходити з нього й змінюватись. Можна адаптуватися тимчасово — з можливістю потім переміститися. Це як кочовий спосіб життя: нехай ви переміщуєтесь навіть раз на кілька місяців, але на кожному новому місці все ж варто обживатися і присвоювати собі свій простір.
Саме у стані невизначеності тримають полонених, коли хочуть знищити їхню психіку. Для цього достатньо, щоб людина не могла нічого у своєму житті контролювати. Тому важливо якомога швидше взяти основні процеси життя під контроль.
— І коли людина вирішить, наприклад, залишитися й інтегруватися в нове життя, у неї її втрачена енергія сама відновиться?
— Принаймні якась кількість енергії точно з'явиться.
У чужій країні також дуже допомагає організація спільноти «своїх». Адже в іншій країні багатьом складно адаптуватися навіть не тому, що вони в стані невизначеності й не знають, що робити, коли вийде повернутися. Їм складно, бо нова країна для них зачинена. Там чужі люди, чужа мова, чужі порядки.
Проблему адаптації треба розбити на конкретні контексти. Визначити, що саме ускладнює життя. Якщо це місцеві порядки, проаналізувати, які з них вам не заходять і чи можете ви це змінити. Якщо ні, подумати, як до цього адаптуватися найефективніше.
Якщо це місцеві люди, менталітет, тоді сформувати поруч із собою українську спільноту або приєднатися до вже існуючої — щоб були ті, з ким можна приємно спілкуватися.
Людині потрібні люди, обійми. Ті, про кого можна піклуватися, щоб відчувати себе потрібним і цінним у цьому світі. І ті, хто хоча б іноді піклується про нас
(Хоча, в принципі, це можуть бути і песик, і квіточка, аби було бажання піклуватися). А ще людині важливо мати конкретну мету. Якщо у нас є ціль, вона тримає нас у тонусі.
— А що робити з дітьми? Бо з розмов із психологами, які працюють з українськими дітьми, ясно, що у багатьох з них, навіть зовсім маленьких, діагностують ПТСР. Але ж діти не можуть собі про себе щось пояснити, не можуть працювати над собою. От що робити батькам, щоб допомогти їм?
— Насамперед треба подбати про себе. Бо якщо батьки в ресурсі, то у них з'являється набагато більше можливостей для підтримки дітей.
Взагалі ПТСР — дуже розмита штука. І щоб із ним працювати, треба зрозуміти, які конкретно травматичні тригери впливають на дитину. Які конкретно потреби цієї дитини були фрустровані в результаті переїзду.
Можливо, це речі, які сталися з дитиною на шляху до нового місця, і тепер вона не може заспокоїтись. Кожен раз, коли ці події повторюються, у неї відбувається стресова реакція. Або дитині щось заважає вже зараз, тримає її в напрузі. Знаю, що багато дітей погано адаптуються до школи через інші шкільні порядки.
— До того ж існує булінг українських дітей в іноземних школах. Як дитині навчитись цьому протистояти?
— У кожній конкретній ситуації своє рішення. Але часто достатньо навіть не повернутися додому, а просто переїхати в якесь інше місто, змінити школу — і це стає рішенням. Знаю людей, які так зробили і нарешті видихнули.
Булінг — це комплексне явище, але зазвичай його причини — це або дії дорослих, або самі принципи побудови процесів у конкретній школі. Варто звернутися до адміністрації, але зазвичай вже за першими діями стає зрозуміло: вони будуть вирішувати проблему чи тільки імітувати рішення.
— На що стресові ситуації впливають насамперед? На пам'ять, на ухвалення невірних рішень чи на хвороби?
— Де тонко, там і рветься. У когось буде передусім психоемоційна реакція, дезадаптація в школі або на роботі, погіршення пам'яті. У когось відреагує імунна система, тому що гормони стресу пригнічують саме її. Відповідно, наваляться інфекції, нагадає про себе хронічне запалення, можливі аутоімунні хвороби. Травна система може реагувати, серцево-судинна.
«Якщо цивільний не буде піклуватися про себе, військовим точно не стане від цього легше»
— Американський нейроендокринолог Роберт Сапольські, до якого, я знаю, ви ставитесь прихильно, каже, що найбільшої психоемоційної травми людина зазнає, якщо відчуває, що інші люди навмисно роблять їй зло, насилля. Це так?
— Дійсно, навмисність — один з найбільш травмуючих факторів. Але є й інші. Якщо я не бачу сенсу в тому, що відбувається, мені дуже боляче. Якщо відчуваю, що не можу захиститися. Якщо не можу прогнозувати, планувати й взяти під контроль життєві процеси. Все це сильно підвищує рівень стресу. Тобто найбільше травмують абсурдність, навмисність зла і втрата контролю над власним життям.
— Через те, що гинуть наші воїни, захисники, чимало людей відмовляють собі в задоволеннях, відпочинку, подорожах. А інші легко це все собі дозволяють і живуть як останній день. З чим пов'язана така різниця?
— Це може бути питання ідентичності. Тобто людина себе вважає чи не вважає частиною спільноти українців. Якщо для неї ця ідентичність важлива, їй буде суттєво важливіше те, що відбувається з іншими українцями. Насамперед з військовими. Ще одна причина — витіснення. Співпереживання може бути настільки болючим, що людина не може їх витримувати і, відповідно, намагається від них закритися, якимось чином перестати їх відчувати.
Але від того, що цивільний не буде піклуватися про себе, військовим точно краще не стане.
Адже якщо цивільний піклується про себе, це означає, що він більш продуктивний, у нього більше сил, він може заробити гроші й більше донатити військовим. А якщо він не робить цього, то не тільки менше донатить, але й може перестати тягнути свої власні справи і стати тягарем для інших
— Що стоїть за словом «ресурс»? Наприклад: «У мене не вистачає ресурсу навіть на короткий дзвінок, щоб запитати, як живуть близькі люди». Що відбувається з такою людиною з точки зору науки? Що значить «немає ресурсу» і як його поновлювати?
— Людина не відпочиває, не піклується про себе і не має радості в житті. Знаходиться у стресі і не займається тим, щоб задовольнити свої потреби, які призводять до цього стресу. Не займається активністю, тому що на це немає сил. Вони йдуть на хвилювання, роботу тощо. Щоб віднайти ресурс, треба шукати точки, де у людини просідає, і саме з ними працювати.
Якщо ж людина зовсім не має сил щось робити зі своїм життям, це, скоріше за все, депресія. І треба звертатись до спеціаліста, починати пити антидепресанти.
Вони трошки покращать емоційний стан, з’являться сили разом із психотерапевтом почати аналізувати, що треба зробити в реальному житті для того, щоб далі антидепресанти стали не потрібні.
— У вашому фейсбуці згадується низка терапевтичних сеансів. Що саме ви радите людям, які відвідують ці сеанси?
— Це сеанси не терапевтичні. Це навчальні курси, на яких ми розбираємось, як працює наша психіка. Що означає піклуватися про себе. Ми вивчаємо нейрони, нейромедіатори, фізіологію та біохімію. У процесі цього навчання люди поступово вловлюють: ага, у мене ось ця штука працює не так, як я б хотів. І є, скажімо, шість варіантів інструментів, користуючись якими можно це опрацювати. Ми починаємо їх тестувати. Щось спрацьовує. Результат — людина врятувала себе сама.
— Ми переживаємо дійсно темні часи, в усіх сенсах. Війна, йдуть відключення електрики, до цього додався ще й короткий світловий день. І все це, звичайно, пригнічує всі психічні процеси. Що б ви могли порадити людям у цих умовах?
— Кожного разу, коли бракує світла, є ілюзія, що життя жахливе, що це найгірший період у житті. Хоча насправді так на нас впливає короткий світловий день. І жодних інших варіантів, крім як дати собі світло, немає
Це взагалі стосується всіх станів, про які ми говорили: і стресу, і втоми, і вигорання, і депресії. Об'єктивна реальність критично визначає наш психічний і фізичний статус. І якщо ми хочемо покращити свій стан, потрібно змінювати об'єктивну реальність, в якій ми знаходимося.
Якщо у нас короткий світловий день і недостатня яскравість світла, це означає, що нам треба збільшувати яскравість і тривалість перебування під світлом. Купувати найяскравіші лампи, встановлювати їх в офісі та вдома. Інших способів немає.
— Які є способи компенсувати недостатність тепла й затишку? Хоча б частково?
— Теплий плед, какао. Лежати, дрімати, читати книжечки.
—Так, як це роблять скандинави?
— Так, скандинавський підхід хюґе саме про це. Але водночас якщо ми хочемо зберегти продуктивність, хюґе недостатньо. У скандинавів масово в офісах є зони фототерапії, де дуже яскраве, сонцеімітуюче світло. Або просто весь офіс роблять яскраво освітленим, щоб люди нормально працювали. Якщо ви хочете зберігати продуктивність, без світла ніяк.
За дев’ять місяців 2024 року до фахівців зі скаргами на психічне здоров’я звернулися понад 350 тисяч українців. Це більш ніж утричі перевищує торішні показники. За даними МОЗ, відчуття тривоги, нервування, напруженість та порушення сну — серед головних проблем, з якими наші громадяни звертаються про допомогу.
Психологічні проблеми українців, які вимушено покинули рідні домівки — схожі. А втім, біженці частіше звертаються до профільних лікарів, коли болить тіло, а не душа. Як війна вплинула на всіх українців, що з цим робити — про це розповів в ексклюзивному інтерв’ю виданню Sestry Олег Чабан, директор Навчально-наукового інституту психічного здоров'я Національного медичного університету ім. Богомольця, доктор медичних наук, професор, лікар-психіатр.
Погляд на травму
Марина Степаненко: Пане Олеже, якими є найпоширеніші прояви колективної травми серед українців через війну?
Олег Чабан: Тривога, депресія, фобії, найрізноманітніші страхи. Суттєво зростають адикції, зокрема, до алкоголю. Стабільно бачимо психотичні розлади, типу шизофренії тощо. І великий пласт психосоматичних розладів.
Як відрізняється досвід травми у тих, хто залишився в Україні, і тих, хто виїхав? Яка суттєва різниця? Чи існує вона?
Чабан: у жінок в 2-3 рази частіше за чоловіків діагностують емоційні та психічні розлади. Фото: ROMAN PILIPEY/AFP/East News
Різниця існує. Якщо говорити про моїх пацієнтів, які перебувають за кордоном, зокрема і в Польщі, — у них достатньо високий рівень тривоги. І це зрозуміло. Покинути країну, яка перебуває у колективній травмі війни, і поринути в невідомість — це ще більше посилити тривогу. Тому більшість тих пацієнтів, які за кордоном, в основному демонструють тривожні розлади. А вже до них додаються будь-які інші.
Загострюються ті проблеми, до яких хто був схильний: гіпертонічні хвороби, серцево-судинні, гастроентерологічні проблем, ендокринні збої тощо. Отож, на першому місці в українців за кордоном маємо тривогу, за нею — депресію. Депресивних розладів також дуже багато
Які є в українців певні унікальні культурні чи соціальні особливості, які впливають на те, як усі ми переживаємо травматичний досвід?
Це гуртування, родинні цінності, пережитий попередній досвід колективних травм. Я нагадаю про Голодомор, Другу світову війну, Чорнобильську трагедію, і, зрештою, пандемію COVID-19. Тому в нас вже є досвід колективних травм. А якщо є досвід, то, зрозуміло, що навіть є інтуїтивна адаптація.
Логічна адаптація — це те, чому ти навчаєшся. Інтуїтивна — люди самі тягнуться одне до одного. Я не даремно сказав про родинність, сімейність. За значимістю для українців — це номер один. Власне тому розрив сімейних відносин в емігрантів, розірвані сім'ї — це також достатньо потужна травмуюча ситуація.
З вашої особистої практики, хто звертається за психологічною допомогою найчастіше та які скарги мають ці люди? Говоримо як про гендер, так і про вік.
Гендер залишився такий, який і був. Зазвичай у жінок в 2-3 рази частіше діагностують емоційні та психічні розлади, пов’язані з будь-якими проблемами. Водночас посттравматичного стресового розладу більше у чоловіків — бо вони безпосередньо приймають участь в бойових діях.
Щодо вікового аспекту, то зараз найбільш вразливим є працездатне населення і ті, хто несуть найбільшу відповідальність. Я зараз поясню це слово. Слово «відповідальність» стосується тих, хто працездатного віку і забезпечує людей довкола себе. В першу чергу своїх дітей. Тому зрозуміло, що, наприклад, жінки, які виїхали за кордон з дітьми, в них оцей ступінь відповідальності різко зростає. В першу чергу, за дитину, яка повинна адаптуватися, пристосуватися до культурної різниці, пройти через мовну депривацію та булінг, який періодично зустрічається, — це те, що я чую від своїх пацієнтів відносно дітей. До цього додається і те, що жінка має знайти роботу і шукати можливості вижити без чоловічої підтримки.
Тому за віком найбільш вразливе населення працездатного віку. Але історично і, власне, логічно складається, що люди похилого віку, в яких вже є певні фізіологічні зниження, в яких психологічна гнучкість (резилієнс) значно нижча, вони також відносяться до вразливої категорії. Саме тому старенькі, навіть хто є внутрішніми переселенцями, починають демонструвати загострення своїх психосоматичних проблем.
Скільки людей на антидепресантах?
Дуже багато. Була опублікована статистика, яка свідчить, що зросла кількість виписаних рецептів на антидепресанти (за даними одного з вітчизняних сервісів пошуку і доставки товарів для здоровʼя, у 2024 році попит на антидепресанти виріс на 46%, порівняно з минулим роком, — Авт.).
Я це підтверджую, та й сам виписую. Практично кожному пацієнту, який з'явиться у мене після нашого інтерв'ю, я впевнений, що буду призначати той чи інший антидепресант, але суто за призначенням.
Тривога і депресія — це, в першу чергу, про психотерапію. Якщо говорити про біологічну терапію — це, звичайно, група антидепресантів
Не кожен українець наважується звернутися по допомогу — якими можуть бути наслідки?
Погані. Якщо людина не усвідомлює необхідність звернутися до лікаря, то вона хронізує хворобу, затягує її. Немає такого психічного розладу, наприклад, тривожного чи депресивного, який би не впливав на тіло. Тому починають з’являтися й інші проблеми. Власне, щоб запобігти цьому, пані Зеленською була створена спеціальна програма, покликана достукатися до кожного українця і створити можливості надання допомоги на базовому рівні, тобто на рівні громад. Це абсолютно правильна ідея.
Якщо ж ігнорувати цю проблему, або вирішувати її самостійно, що ще гірше, — неправильними шляхами, наприклад, використовувати алкоголь як транквілізатор, пірнати в роботу як спосіб відгородитися, не вирішуючи свої емоційні проблеми, — то, звичайно, будь-яка хвороба від цього не лікується. Вона лише погіршується, хронізується, переходить на особистість і долучає соматичний компонент — серцево-судинний, гастроентерологічний, сечостатевий та інші.
Що нас очікує після війни: скільки людей потребуватимуть психологічної допомоги?
За моєю нелінійною моделлю розвитку ситуації з ментальним здоров'ям в Україні воєнного, повоєнного і післявоєнного періодів, кількість психічних розладів буде лише збільшуватися. Прогнозується певний перехрест по стресових розладах — у військових він буде зменшуватися, а у цивільного населення буде зростати. Дуже багато залежить від соціальної адаптації, повернення до роботи, повернення до місць спокійного проживання, працевлаштування, адаптації дітей і так далі.
Але ми передбачаємо, що кількість психічних розладів буде зростати за рахунок емоційних розладів, а психосоматичний аспект буде зростати за рахунок серцево-судинної патології й онкології
Втома від війни — що це за поняття і чи справді воно поширене в українців?
Є така річ, як втома від власних емоцій. Не можна перебувати постійно в тривозі і страху. Кожного дня шахеди та ракети заганяють тебе у підвал або бомбосховище і, зрозуміло, ти боїшся. Це нормальна реакція, нормальна людська реакція на ненормальну ситуацію. А втім, тривога і страх — це дуже високоенергетичні затрати. Мозок починає розкручувати «вінчестер», щоб знайти додаткову інформацію і зменшити рівень напруженості, емоційного збудження, викиду адреналіну, кортизолу.
Жити постійно в напрузі неможливо. Тому дійсно з'являється відчуття втоми. Ви праві такі речі є, на жаль вони є і останнім часом їх все більшає. Спостерігаю, коли люди відчувають загальну втому. Через це, зокрема, знижується інстинкт самозахисту. Люди менше бігають в бомбосховище, більше віддаються якомусь фаталізму і водночас відстежують, що куди летить по десятках телеграм-каналів. Тобто все-таки адаптація зростає. Тому хронічна втома від війни, тобто від власних емоцій і переживань, дійсно спостерігається. Що зараз зі здоров'ям українців?
Окрім того, про що ми вже з вами поговорили, існує ще одне поняття — відтермінована медицина. Це коли люди відкладають на пізніше лікування і вирішення проблем із власним здоров'ям на тлі війни. Це погана річ, тому що в нас у цьому питанні й досі спостерігається постковідний шлейф. Інші країни відпочили від пандемії COVID-19, від соціальних розривів, біологічних втрат. А українці не відпочили. У нас після ковіду одразу почалася війна. Зрозуміло, що таке величезне напруження призводить до того, що люди не одразу звертаються по допомогу. Під час спалаху коронавірусу українці теж боялися вийти з дому і піти до кардіолога, гінеколога, стоматолога. Мовляв, піду, коли можна буде зняти маску і не боятися. Зараз люди теж відкладають на пізніше надання собі ж допомоги. Зростає кількість соматичних розладів, пов’язаних саме з цим фактором.
Відносини між українцями
Як, на вашу думку, розвиваються відносини між тими, хто покинув країну, і тими, хто залишився? Які непорозуміння чи напруженість виникають найчастіше? І чи насправді вони існують? Чи це радше дії російської пропаганди?
Однозначно, пропаганди. Війна — і фізична, й ідеологічна, і ментальна — продовжується на всіх рівнях. Тому є викрути на бажанні розірвати потужні родинні зв'язки. Війна порушила їх масовою міграцією, 8-10 мільйонів виїхали, і, звичайно, ця ідея розкручується, тому що є населення, яке страждає. І те, що перебуває в Україні, і те, що виїхало. Розрив будь-яких зв'язків — це величезна травма. Тим більше, коли людина, яка виїжджає за кордон, занурюється в невідомість.
Ті, хто не знайшов роботу, мають вищий рівень депресії, порівняно з тими, хто працевлаштувався, влаштував дитину і забезпечує її
Які проблеми виникають при реінтеграції військовослужбовців? Чому їм буває важко знайти спільну мову з тими, хто переживає війну у тилу чи не на небойових посадах?
Тому що в головах військових, які вже стали ветеранами, війна продовжується. Це дуже легко сказати, мовляв, ти вийшов з зони бойових дій, ти вже ветеран, ти вже можеш займатися лише собою. Вони прожили надзвичайно потужні емоції і сказати, що давайте їх вимкнемо і увімкнемо радість мирного життя — це так не працює. Такого не було ніде в світі. Тому в наших хлопців і дівчат те ж саме відбувається.
Чабан: в головах військових, які вже стали ветеранами, війна продовжується. Фото: AA/ABACA/Abaca/East News
Війна в їхніх головах, на жаль, продовжується: ділення світу на чорне і біле, а не на сіре, смугасте і в цяточку; відчуття щирої сімейності асоціюється з тими, хто залишився на війні, а тут — все не до кінця зрозуміле, з чварками. Їм складно адаптуватися, тому що дуже багато з них повертаються з психологічними проблемами. Я не хочу маркувати всіх якимись психічними розладами, не дай Бог, і казати, що в кожного розвився посттравматичний стресовий розлад. Це неправда. Але ми однозначно спостерігаємо таке у більше, ніж 10-20 відсотків ветеранів. Ми працюємо саме з ними.
Що найголовніше треба знати/розуміти у поводженні з військовими у цивільному житті?
Цивільним потрібно мати терпіння. Адже, щоб витерпіти окрики військового, новий характер, періодичне якесь збудження, порушений сон — треба мати любов, повагу, розуміння і величезне терпіння. Чому терпіння? Тому що людина врешті починає пристосовуватися, адаптуватися. Вона ще матиме окремі симптоми, але вона також почне змінюватися під впливом зовнішніх обставин. Отож, треба перетерпіти, розуміти, що зараз він може бути різким та агресивним.
Я коли їду з роботи чи на роботу і мене хтось різко обганяє, підрізає, гальмує, крутить машиною і я бачу, що це військовий автомобіль, — я ніколи зараз не психую, не вживаю негативну лексику і не злюся. Я просто розумію, що людина так поводилась останнім часом і по-іншому вона не могла — мала їхати з вимкненим світлом на брудному автомобілі, проскакувати з зони, де триває обстріл. І така поведінка у неї домінуватиме ще деякий час. Тому відійди від нього, пригальмуй, будь спокійний, не провокуй його.
А тепер уявіть, що те саме відбувається не на дорозі, а в поведінці людини в реальному житті. Діяти треба так само: перетерпіти, не провокувати, не лізти в душу, якщо туди не пускають, не запитувати про те, що є травматичним. Хоче розповісти — хай сам розповість. Водночас не треба допускати, щоб він собі шкодив, зокрема, алкоголем. Треба, щоб у військового була якась відповідальність у певній сфері.
Травмоване дитинство
З якими найгострішими психологічними проблемами стикаються діти, які пережили переміщення, втрату або іншу травму, пов'язану з війною?
Діти легше адаптуються, як не дивно, хоча ми часто сприймаємо їх як немічних. Для них дуже важливо забезпечити оточення. Якщо воно гармонійне, є підтримка, то вони достатньо швидко адаптуються.
Загалом, я би сказав, що спостерігаю значно швидше дорослішання дітей
На них накладається вже певна відповідальність. Вони вже без хникання мовчки встають і переходять до бомбосховища. Це те, чого раніше не було, а зараз — встала і пішла за мамою. Тут я говорю конкретно про своїх онуків. Тому ефект воєнного дорослішання дійсно спостерігається. Я не дитячий психіатр, але, звісно, маю різні консультації та спілкуюся зі своїми колегами. Ми, зокрема, спостерігаємо збільшення розладів харчової поведінки у неповнолітніх, чого я раніше не бачив. Почали більше звертатися і з булімією, і з нервовою анорексією, і однозначно додається тривожна симптоматика, постстресова симптоматика в будь-яких варіантах.
Серед дітей, які перебувають за кордоном, дівчатка мають більше проблем, ніж хлопчики. Фото: Shutterstock
Чи існують відмінності в тому, як хлопчики та дівчатка переживають травму війни? Чи це значною мірою індивідуально?
По-перше, це дійсно індивідуально, а по-друге, як і серед дорослих, у дівчаток емоційних проблем значно більше. Я вже згадав розлади харчової поведінки як один із психосоматичних аспектів. Зі схожими проблемами маємо одного хлопчика на 10 дівчаток.
Якщо говорити про дітей, які виїхали за кордон, які це має наслідки для їхнього психологічного стану і загалом для їхнього майбутнього?
Все, що відбувається зараз — закладає психологічну платформу, базу стійкості, резильєнтності на майбутнє. Особливу роль відіграють стосунки з мамою, як не дивно, навіть не з батьком, а саме з мамою. Якщо дитина росте і їй бракує материнської турботи (сюди відносяться навіть тілесні контакти — обійми, перебування поруч), то в неї зменшуються структури мозку, які відповідають за антистресову поведінку. Дитина гірше адаптується і в школі, а потім і в дорослому житті. Є наукові праці, які це підтверджують,
Я бачу ситуації, коли мама за кордоном швидко шукає роботу і дитина сепарується, сама по собі намагається адаптуватися в іномовному середовищі, в зовсім незнайомій культурі. Може виникати психопатоподібна поведінка. Це ще не розлад особистості, але є фиркання, нерозуміння, злоба, замовкання — воно часто спостерігається, як психологічна реакція у дітей.
Зцілення, підтримка та перспективи на майбутнє
Які психологічні підходи виявилися найефективнішими у допомозі українцям впоратися з травмою війни?
Я вже згадував національну програму збереження ментального здоров'я. Ідея у тому, що треба достукатися до кожної людини там, де вона живе. Це створення осередків відновлення не через психіатрію чи державну службу. Це велика помилка, затягувати всіх до психіатрів — це стигматизація в кінці кінців. Треба створювати осередки, де соціологи, психологи, лідери громад можуть доносити інформацію — така психоосвіта, я думаю, матиме високу ефективність.
Зараз я бачу, що буквально на кожному кроці пояснюється в дуже простій та доступній формі, що таке стрес, які можуть бути наслідки, як себе поводити в тій чи іншій ситуації, як відволікти дитину, як поводитися у бомбосховищі. Тобто психоосвіта стає високо ефективною. На тлі біди ми здобули великого досвіду у цій сфері.
Як подолати почуття провини у людей, які виїхали з країни або залишилися в безпечніших регіонах?
Відчуття провини є і воно звучить майже у кожного другого, хто зі мною зв'язується, де б він не був. Як правило ми говоримо про розірвані зв'язки: родина перемістилася, а чоловік залишився тут.
Подолати це можна одним — пояснювати, що ти виїхав тому, що трапилася біда, а не поїхав розважатися
Якщо ти будеш показувати надмірні переживання, а тим більше відчуття провини своєму чоловіку, навряд чи він буде цьому радіти. Він же радіє тому, що знає, що його сім'я перебуває в безпеці. Водночас захоплено розповідати, що в нас тут весело, класно, також не потрібно. Варто спокійно демонструвати, що ми тримаємося, ми разом, дитина вчиться, адаптується, в неї з'явився вже друг, я знайшла роботу, але я чекаю моменту, коли повернутися і об'єднатися, тому що в нас є великі почуття — це дійсно рятує. Не демонструйте це відчуття провини. В чому ваша провина? В тому, що ви зірвалися в лютому 22-го року і над вами ревіли ракети? Яка ж тут провина? Тому живіть, адаптуйтесь, пам'ятайте, що ви — українці, що у вас є велика Батьківщина. Дуже важливо, щоб ви повернулися, а не тягнули чоловіка до себе. Тому що нас і так стало значно менше.
Українці за кордоном нерідко відчувають провину за те, що виїхали. Фото: Shutterstock
Які уроки Україна може винести з досвіду інших країн, що пережили тривалі конфлікти, щодо підтримки свого населення?
Ми вже можемо вчити інші країни, як в психотехніках (це те, чим ми займаємося, працюючи з нейротехнологіями в області ПТСР), так і колективної взаємодії. Хоча ми не тільки вчимо, ми і вчимося. Ми беремо кращі моделі, які існують у Великій Британії, Німеччині, США і адаптуємо їх для України. Отже, здобуваємо досвід і готові ним ділитися.
Титульне фото: Shutterstock
Проєкт співфінансується за рахунок коштів Польсько-Американського Фонду Свободи у рамках програми «Підтримай Україну», реалізованої Фондом «Освіта для демократії»
«А як ви допомагаєте своїй «зозульці» від депресії?» — пише один з моїх френдів у фейсбуці й ілюструє свій пост смішним мемом з келишком лікеру. Ще нещодавно я би просто пройшла повз і навіть не спіткнулась. Але знання примножують не лише гризоти, але й відчуття відповідальності. «Не хочу бути занудою, але алкоголь не допомагає від депресії. Рівно навпаки, бо це депресант», — коментую я. Мій френд щиро здивований і вибачається, мовляв, як це дав маху, адже він сам головний редактор медіа про здоров’я, а чогось не подумав про недоречність такого жарту. І я чудово розумію: адже теж раніше була в цьому іншому човні.
В українському суспільстві тема депресії є недостатньо проговореною.
Часто так називають гнітючий настрій, чимало людей щиро вважають, що депресія найкраще лікується роботою й добрим копняком, або навпаки — мандрами, щирими розмовами з друзями, пляшечкою червоного сухого і т.д.т.п.
Візьми себе в руки, ганчірко, ну. Та ж беру, беру, ще ось цей проєкт, і ось те відрядження, і ще три роботи зверху, а потім нарешті в мене буде повноцінний відпочинок, і тоді вже видихну. Але хм, ось нарешті цей відпочинок, а чомусь ніяк не видихається. Цікаво, чому?!
Я була щиро здивована, коли раптом на прийомі в психіатрині, куди мене змусили піти мої знайомі, отримала врешті діагноз «депресія середньої тяжкості» й рецепт на антидепресанти та протитривожні препарати. «У мене депресія? Та ну. Я ж не маю суїцидальних намірів». «А ви хотіли, щоб дійшло вже до цього?» — спитала лікарка.
У психічного розладу під назвою «депресія» насправді безліч облич. І це захворювання підступне тим, що дуже поступово роз’їдає особистість, повільно підточує фундамент, аж раптом урешті-решт ти таки зізнаєшся собі, що тепер уже на дні, і ніякі зміна діяльності, відпустки абощо не можуть зарадити процесам, які відбуваються у твоєму мозку. Стадії цього захворювання різні, й усвідомлення того факту, що з тобою чи дорогою тобі людиною щось явно не так, може бути повільним. Іноді буває запізно. Тим важливіше вчасно розпізнати проблему.
Мої минулі уявлення про депресію, помножені на спостереження за деякими людьми, що мають цей діагноз, збудували в моїй голові певний стереотипний образ. І не лише в моїй. Можливо, ви знаєте картинку із зображенням сумного чоловіка в автобусі та слоганом «У Штефана депресія». Далі погляд фокусується на задньому плані, і там ми бачимо ще одного чоловіка, який говорить зі своєю супутницею і сміється. Маленький підпис поруч підказує: «Ось Штефан». Так от «Штефан» — це я.
Німецька інформаційна кампанія для звернення уваги до теми депресії
Багато сміюся, захищаюся маскою постійної усмішки. Але разом з тим провалююся поступово в таке безсилля, коли кожна найпростіша дія зрештою стає раптом дуже складною. Помити голову, відповісти на повідомлення, зосередитися на будь-якому завданні, згадати потрібну назву — надзвичайно складно. Відкриваєш документ, який потрібно закінчити до дедлайну, але хочеться кричати від неможливості написати хоч кілька рядків. І тоді закриваєш його.
До певного моменту мої дні ніби чергувалися: ось я бігаю з висолопленим язиком і намагаюсь виконати всі свої обіцянки, їжджу в безкінечні відрядження, маю публічні виступи тощо. А ось лежу пластом, дивлюся найпримітивніші фільми, їм нездорову їжу, п’ю вино, і цей нехитрий швидкий дофамін — мій максимум
В якийсь момент я усвідомила, що в мене залишилися тільки оці другі дні. Безпросвітність, липкий морок, астенія, розфокусована свідомість, покоцана пам’ять.
«Мені здається, якби у вас не посипалася врешті когнітивка, ви б і не прийшли до мене. Лише страх репутаційних втрат змусив вас звернутись до спеціаліста», — каже лікарка. І це правда. Чомусь довгий час здавалося, що ці мої проблеми несуттєві й несправжні, особливо в порівнянні з труднощами інших. У моєму оточенні тепер багато тих, хто має тяжкі види депресії, ПТСР і інші наслідки непростих перетинів з війною. Але важливо не порівнювати власні симптоми із симптомами інших — ця порада лікарки здалася такою корисною.
Втім уже тоді, коли я отримала діагноз і план лікування, виявилося, що зовсім не порівнювати неможливо, адже наводячи по-новому фокус на людей довкола, стало ясно, що досвід депресії знайомий дуже багатьом. «Я мало не самовбився нещодавно, але мене врятувала жадібність, ахаха: згадав про депозит, про який я не повідомив свого сина», — сміється знайомий, кремезний вічно усміхнений ветеран, який більше не може бути у війську через проблеми зі здоров’ям. «О, у мене була післяпологова депресія, ледве вигребла», — між іншим розповідає знайома редакторка. «Що саме тобі виписали? Яка діюча речовина?» — діловито уточнює приятелька, а потім розповідає про те, чого мені чекати від свого організму в перші місяці лікування.
Часом виникає відчуття, що всі довкола вже мали чи мають цей досвід: хтось роками існує на антидепресантах, хтось хвалиться своєю ремісією, а хтось тільки наважується врешті піти до лікаря. Хм, якось це дивно.
А що як ярлик депресії вішають тепер на кожного другого, аби ми платили дурні гроші за ліки і психотерапію? Може, проблему перебільшують?!
Та ні, скоріше, навпаки, применшують. Офіційні дані кажуть, що в 2024 році Україна очолила список країн з найвищим рівнем захворюваності депресією. Тож нічого дивного, що, роззираючись довкола, я зустрічаю таку кількість людей із цим діагнозом. А знаєте, що особливо страшно? Все це моя бульбашка. Тоді як є ще інші — безліч українців, які з різних причин не звертаються до лікарів, особливо психіатрів, і не лікують такого роду захворювання. Я можу тільки уявити, скільки по всій Україні та серед тих вимушених переселенців ще не діагностованих захворювань різного роду, зокрема тих, що пов’язані зі психікою. Під час війни ми не стаємо здоровішими, і тому цілком логічно допомагати своїй «зозульці» і передусім вчасно звертатися до потрібних спеціалістів.
«Часом виникає відчуття, що всі довкола вже мали чи мають цей досвід депресії»
Нещодавно я поділилась у фейсбуці тим, що лікуюсь від депресії. Мене здивувало, що чимало підписників сприйняли цей пост як сміливий камінг-аут: мені дякували за те, що я «не побоялася поділитися такою інформацією». Але я не бачу причин тримати це в секреті. Годі вже стигматизувати депресію та інші розлади, ми живемо в сучасному світі з його сучасними викликами, і дуже важливо працювати з власними стереотипними уявленнями про ті чи інші речі.
Поруч гинуть хороші люди — і не лише на полі бою. Часто ці люди програють битви з чорною тінню у клітках власних квартир, а ми потім дивуємося, горюємо — і як-то не помітили, не зреагували вчасно
Тож давайте змінювати оптику, допомагати — як у літаку — спершу собі, потім іншим. І працювати всі разом над тим, аби Україна посідала перші місця у значно більш симпатичних рейтингах. Ну а я собі крокую в напрямку до світла, вчуся по-новому розраховувати свої сили, знову можу працювати, не провалювати дедлайни і часом навіть доволі щиро сміятися.
Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.
.JPG)
.JPG)
.avif)