Натиснувши "Прийміть усі файли cookie", ви погоджуєтесь із зберіганням файлів cookie на своєму пристрої для покращення навігації на сайті, аналізу використання сайту та допомоги в наших маркетингових зусиллях. Перегляньте нашу Політику конфіденційностідля отримання додаткової інформації.
Дитині з України забороняли говорити українською в польській школі: лист в редакцію
“Я щось сказала українською на вушко подрузі — дуже тихо. Вчителька почула і стала на нас кричати. Це було нестерпно. Деякі діти почали підтримувати вчительку. Це несправедливо! Вони не можуть нам забороняти говорити по-нашому!” — читачка Sestry.eu ділиться у листі проблемою, яку переживає в польській школі її дитина
Вчителька в школі накричала на дітей за спілкування українською. Малюнок з листа читачки
No items found.
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
<frame>Менше половини українських школярів, які через війну живуть зараз у Польщі, відвідують польські школи. Але незабаром всі діти мусять піти до них, щоб не мати прогалин у навчальній програмі та інтегруватися в польське суспільство. Для багатьох українських дітей це означає неабиякий стрес, адже чимало з них недостатньо знають польську, мають психологічні травми й іноді зазнають булінгу. Редакція Sestry.eu знає, що це одна з найважливіших проблем біженців. Тому ми починаємо цикл «Школа без дому», в якому описуємо те, що турбує наших дітей, шукаємо хороших прикладів для наслідування, спілкуємося з психологами, вчителями та чиновниками. Тож якщо ви мати, вчителька, волонтер, психолог, чиновник — пишіть нам на redakcja@sestry.eu. Ми тут — для вас.<frame>
Вітаю, дорога редакціє журналу Sestry!
Бачу, що у вас з’явилася нова рубрика про освіту українських дітей в Польщі.
Хочу розповісти про проблему, з якою ми зіткнулись у польській школі. І, щиро кажучи, не знаємо, як на неї реагувати. Можливо, ви і ваші експерти підкажете, як нам бути.
У Польщі ми з кінця 2022 року. Ми мали тут родичів і часто їздили до них перед війною, тому польська мова не була новою і незнайомою для моєї дитини. Дочка одразу пішла до другого класу і легко порозумілася з однолітками. Але попри те, що досить швидко увійшла в робочий ритм у новій школі, все одно до кінця першого року навчання почувалася самотньою. Всі у класі були знайомі другий рік, і пари найкращих друзів, як і компанії, давно склалися.
Доньці весь час бракувало товаришки, щоб стати з нею в парі під час шкільних екскурсій або поїздок в басейн.
За партою вона сиділа одна, її не запрошували на дні народження і позашкільні зустрічі
Та — о, щастя! — на другий рік до нашого класу прийшла новенька з Білорусі. Дівчата одразу потоваришували, проблему з самотністю було вирішено.
Спочатку я переживала, що нова подруга моєї дочки говорить російською. Якось ми навіть поспілкувалися про це з її мамою, коли чекали дітей з гуртка малювання. Мама дівчинки сама почала розпитувати мене, як сталося, що ми говоримо українською, тоді як вони — російською. Я пояснила, що це наша рідна мова і через дії російського окупанта ми, українці, російської мови знати і чути не хочемо.
Моя співрозмовниця зізналася, що вони з чоловіком, на жаль, не знають рідної мови — білоруську їм викладали лише в молодших класах школи. І все ж родина виявилася свідомою, брала участь у вуличних акціях, хотіла жити у вільній Білорусі і виїхала з Мінська через політику нелегітимного диктатора Лукашенка і ризик репресій.
Щиро сподіваюся, що білоруси згадають власну мову і таким чином зроблять великий крок до своєї свободи
А поки ми з донькою домовилися, що якщо дівчата так здружилися, нехай кожна говорить по-своєму. Так і зробили, і, щиро кажучи, почали дуже радіти цій дружбі. Подруга дочки значно краще вчиться, займається спортом, показує гарний приклад, а головне — дівчатка стали найближчими подругами!
Друг у школі для дитини, яка тимчасово виїхала в ЄС через війну, це важлива опора. Фото авторки листа.
Але наше мовне рішення зазнало атаки з несподіваного боку. Одного разу дочка прийшла зі школи засмучена. Виявилося, під час перерви до неї і подруги підійшла вчителька і зробила зауваження — заборонила спілкуватися іноземними мовами. Наполегливо попросила перейти на польську.
Я не сприйняла це серйозно, подумала, що це якась випадкова історія — заспокоїла дитину і попросила її про це забути. Однак невдовзі випадок повторився з іншим вчителем на групі продовженого дня.
Ось як описала його моя дитина: «Нам сказали намалювати весну. Ми з О. сиділи за однією партою, малювали і тихенько перемовлялися. Підійшла вчителька і сказала мені: "Не говори українською!" Я відповіла: "Але ж ми говоримо про наші справи!" Вчителька: "Можливо, ви обговорюєте мене, і мені це не подобається! Я ж не говорю іспанською про вас!" Ми відповіли: "Але ми не говоримо про вас". Однак вона дуже суворо зауважила: "Говоріть польською! Коли я вам кажу, що ви маєте говорити польською, так і робіть!"
За деякий час я знову сказала українською щось на вушко подрузі — дуже тихо.
Вчителька почула і стала на нас кричати. Це було нестерпно
Деякі діти почали підтримувати вчительку і вигукувати, що ми постійно говоримо між собою по-своєму, і що це їм також не подобається. А декілька дітей підтримали нас. Але ж це несправедливо! Вони не можуть нам забороняти говорити по-нашому!»
Зізнаюся, я шокована. Адже по-перше, це приватне спілкування дітей. По-друге, рідна мова — опора для кожної людини, особливо, дитини, яка приїхала з України, де йде війна. Хто може заборонити моїй дитині говорити українською? У чому сенс? Я не розумію, і не знаю, як підняти це питання, щоб не нашкодити дитині.
Нам не хотілося б змінювати школу, тим паче, я чула від знайомих, що таке відбувається і в інших навчальних закладах Польщі. Можливо, публікація цього листа допоможе щось змінити або принаймні розпочати дискусію в суспільстві.
Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Організація «Демагог» підготувала практичний посібник, який крок за кроком показує, як самостійно розпізнавати маніпуляції та не потрапляти в пастку дезінформації.
Що можна знайти в посібнику?
● Реальні приклади дезінформації з підказками, як самостійно їх перевірити.
● Набір надійних джерел, якими варто користуватися.
● Практичні онлайн-інструменти для перевірки контенту.
● Вправи, що розвивають критичне мислення.
● Натхнення та матеріали для подальшого навчання.
Чому цьому варто навчитися?
Тому що це і є критичне мислення. Тому що соцмережі тонуть у фейках, які є сучасною зброєю, і від цієї зброї треба вміти захищатися. Завдяки посібнику ви навчитеся відрізняти правду від брехні, захищати себе та своїх близьких від маніпуляцій і свідомо орієнтуватися у світі інформації.
Посібник базується на конкретних випадках фальсифікацій особи й організацій, а також на неправдивих матеріалах, перевірених і спростованих раніше «Демагогом». Для кожної техніки дезінформації ви знайдете не тільки приклад, але й перевірені інструменти, які допоможуть розпізнати подібні маніпуляції в майбутньому.
Про свою реформу міністр освіти Барбара Новацька говорила, що це зміни, які мають зробити польську школу «найкращою у світі». З моменту, як вона обійняла посаду міністра освіти, особливо багато говорили не тільки про список літератури, скорочення перевантажених навчальних програм, але й насамперед про місце релігії в школі й новий предмет — статеве виховання.
Кількість уроків релігії скорочено до одного на тиждень, оцінка з цього предмета не враховується в середньому балі, а заняття будуть проводитися на першому або останньому уроці
Марія Ковалевська, вчителька, вихователька у варшавській початковій школі та активістка команди «Вільна школа», позитивно оцінює ці зміни: «Це полегшує підготовку плану занять, але насамперед потрібно пам'ятати, що в школі навчаються діти різних віросповідань. Також важко очікувати, що віра чи релігійні знання будуть оцінюватися».
Конституційний суд ставить під сумнів законність постанови Міністерства освіти щодо уроків релігії, однак уряд не оприлюднює це рішення.
Освіта, а не деградація
Хоча «велика» реформа, що стосується навчальних програм, які мають бути прозорими, узгодженими та скороченими, а також іспитів, займе ще деякий час, як каже Барбара Новацька, вже в цьому навчальному році з'являться «вісники весни». Йдеться про два нових предмети, а саме широко обговорювану освіту в галузі охорони здоров'я (для четвертих і старших класів) та громадянську освіту, яка буде введена в середніх школах. «Там у базових програмах з'являються так звані факультативні питання», — каже заступниця міністра освіти Катажина Любнауер. — Це означає, що ми ставимо на те, щоб вчителі не тільки мали вибір методів у своїй роботі, але й мали вплив на те, чому вони хочуть навчати, — додала вона, підкреслюючи автономію вчителів.
Освіта в галузі охорони здоров'я — предмет, який в межах навчальної програми охоплює знання про широке розуміння турботи про своє фізичне й психічне благополуччя, має на меті надати учням та ученицям знання про те, як свідомо приймати рішення, пов'язані зі здоров'ям. «Предмет охоплює не тільки медичну чи біологічну сферу, але й питання, пов'язані з емоціями, стосунками, відповідальністю, цінностями й добробутом. Він вчить приймати свідомі рішення щодо здоров'я. Пропагує здоровий спосіб життя. Він розвиває навички комунікації, емпатії й турботи про себе і оточення. Дозволяє уберегтися від різноманітних загроз — від інфекційних захворювань і залежностей до дезінформації», — пише міністерство на своєму вебсайті. Предмет також стосується сексуального здоров'я, що викликало суперечки і зрештою призвело до того, що предмет не буде обов'язковим. Проти цього предмета виступили консервативні кола, а насамперед — єпископат, який грізно заявив про «розбещення».
Кілька днів тому єпископи знову підняли цю тему, написавши листа. У ньому вони підкреслюють, що в новому предметі «не йдеться про здоров'я учнів». «В основній частині цей предмет містить матеріали, що стосуються так званого сексуального здоров'я, метою яких є повна зміна уявлення про сім'ю і кохання», — пишуть члени президії КЕС, додаючи, що «згідно із задумом нового предмета, учні з наймолодшого віку мають піддаватися еротизації». Вони також закликають батьків не давати згоди на участь дітей у цих «деморалізуючих заняттях».
Марія Ковалевська заперечує: «Якби хтось потрудився прочитати базову програму, то дізнався б, що питання, пов'язані зі статевим здоров'ям, становлять лише 9% базової програми». І це дуже важливі 9%, тому що в класах щороку спливає тема порнографії, а питання, з якими звертаються до Марії учні, свідчать про те, що освіта в галузі охорони здоров'я є необхідним предметом. Той факт, що він залишиться необов'язковим, призведе до того, що багато батьків не запишуть дітей на заняття. На шкоду дітям.
Новацька не хоче повторювати помилок
Про автономію, про яку говорить Катажина Любнауер, важко говорити в разі тих змін, які вже були введені минулого року. Йдеться про зміну в домашніх завданнях: вони стали необов'язковими. Спочатку учні й батьки раділи цьому рішенню Міністерства освіти, тоді як експерти критикували його, звинувачуючи у втручанні в сферу автономії вчителя та підкреслюючи важливість самостійної роботи учнів.
«Якщо діти не пишуть вдома, то вони просто не навчаться писати, але ж на них чекають іспити восьмикласника. Щоб навчитися мови, необхідна самостійна робота, повторення», — каже Марія Ковалевська, яка негативно оцінює цю зміну.
Вся підготовлена реформа передбачає введення нових практичних предметів (згадані громадянська освіта та освіта з питань здоров'я, природознавство в новій формулі, практичні й технічні заняття в новій формулі), нової, узгодженої навчальної програми, більше практичних і проєктних занять, змін в оцінюванні з більшим акцентом на описові оцінки, зворотний зв'язок і розвиток компетенцій, змін в іспитах восьмикласників і випускників (з 2031 року), менше годин у 7-8 класах початкової школи та підтримку для вчителів. Ці зміни будуть впроваджуватися поступово: Барбара Новацька не хоче повторювати помилки своїх попередників, насамперед Анни Залевської та її поспішно підготовленої та впровадженої реформи щодо ліквідації гімназій.
З вересня 2026 року нові навчальні програми предметів почнуть діяти в дитячих садках та 1-4 класах початкової школи. У перший рік вони охоплюватимуть лише два роки навчання: 1-й і 4-й класи початкової школи, а у вересні 2027 року реформа розпочнеться s в середніх школах — ліцеях, технікумах і професійних училищах.
Школа має бути дружньою, чи буде такою держава?
У червні цього року багато говорили про відмову від програми «Школа для всіх», яка передбачала, серед іншого, надання підтримки міжкультурних асистентів дітям (та їхнім батькам) із сімей мігрантів та біженців. Передусім з України, оскільки їх у Польщі найбільше. Після оголошення цього рішення міністерство опинилося під шквалом критики, а з уряду пішла заступниця міністра Йоанна Муха. Наразі уряд повідомляє, що у межах програми вирівнювання освітніх можливостей дітей та молоді «Дружня школа» у 2025-2027 роках будуть виділені кошти на додаткову підтримку учнів з України в початкових та середніх школах, зокрема на підтримку міжкультурних асистентів та підвищення компетентності персоналу в сфері роботи в багатокультурному середовищі.
У контексті нового навчального року важко не згадати про президентське вето на закон про допомогу громадянам України в Польщі. На думку президента, отримання ними допомоги у розмірі 800 злотих має бути пов'язане не тільки з відвідуванням дитиною польських закладів освіти, але і з працевлаштуванням її батьків. Отже, матері — адже це переважно самотні жінки з дітьми, — які не працюють або втратили роботу, не зможуть отримувати цю допомогу.
Це, безсумнівно, вплине не тільки на сімейні бюджети, але й на функціонування українських дітей у школах
Для вчителів найважливішою зміною є поправка до Карти вчителя, завдяки якій має покращитися ситуація молодих вчителів на початку кар'єри та тих, хто вже виходить на пенсію. Зміняться також правила оцінювання роботи вчителів, зникнуть так звані «години черговості», тобто обов'язок вчителя бути доступним у школі додаткову годину на тиждень.
Тут українці лікуються від самотності, спілкуються, вчаться, творять, підтримують одне одного й не дають своїм дітям забути рідну культуру. Тут підприємці сплачують податки в польський бюджет, а відвідувачі донатять на ЗСУ й плетуть на фронт сітки. UA HUB — простір, відомий серед багатьох українців у Польщі.
Керівниця UA HUB Ольга Касьян понад десять років працювала з військовими, правозахисними організаціями й волонтерськими ініціативами, поєднуючи досвід громадських зв'язків, урядових відносин і міжнародних комунікацій. Нині її місія — створити середовище, де українці в Польщі не почуваються ізольованими, а стають частиною сильної, згуртованої спільноти.
Ольга Касьян (в центрі) з відвідувачами концерту японського піаніста Хаято Суміно в UA HUB
Діана Балинська: Як з’явилась і втілилась ідея створення UA HUB у Польщі?
Ольга Касьян: Ще до війни, після народження моєї доньки, я гостро відчула потребу у просторі, де мами могли б працювати чи навчатися, поки діти займаються з педагогами поруч. Так народилася задумка створити в Києві «Мама-хаб» — жіночо-дитячий простір. Тоді реалізувати ідею завадило повномасштабне вторгнення, але сама концепція залишилась і в думках, і на папері.
Коли ми з донькою опинились у Варшаві, я вже мала значний досвід організаційної роботи — волонтерські проєкти, допомога військовим, адвокаційні кампанії. Я бачила, що тут є українці з підприємницьким досвідом, є люди з навичками, які можуть бути корисними громаді. Але кожен робив щось окремо. Мені здалося важливим створити простір, де ми зможемо об’єднатися: бізнеси — щоб розвиватися, а громада — щоб мати місце зустрічей, навчання та взаємопідтримки.
Саме тоді відбулося знайомство з представниками великої міжнародної компанії Meest Group, створеної українською діаспорою в Канаді (засновник — Ростислав Кісіль). Вони купили у Варшаві будівлю під свої потреби, і оскільки радо підтримують діаспорні ініціативи, стали нашими стратегічними партнерами: надали приміщення і здають його резидентам UA HUB зі знижкою. Це ключовий момент, адже без такого кроку створити подібний центр у Варшаві було б практично неможливо.
Сьогодні ми вже розглядаємо можливість створення подібних просторів і в інших містах Польщі, адже часто отримуємо від української спільноти такі пропозиції.
— Хто сьогодні є резидентами UA HUB і які у них можливості?
— Наші резиденти дуже різні: це мовні школи, дитячі гуртки, танцювальні студії, творчі майстерні, спортивні секції, освітні й культурні ініціативи, а також професійні послуги — юристи, медики, майстри з краси тощо. Усього в хабі працює близько 40 резидентів, і вільних приміщень вже немає.
Послуги наших резидентів платні, але їхні ціни залишаються конкурентоспроможними.
До того ж у нас є негласне правило: принаймні раз на тиждень у хабі відбувається якась безкоштовна подія чи ініціатива — майстерклас, воркшоп, лекція чи дитяче заняття
Також до нас приходять жінки, які займаються плетінням маскувальних сіток для ЗСУ — для таких ініціатив оренда в хабі безкоштовна. Таким чином кожен може знайти щось для себе, навіть якщо поки не має можливості витрачати на це гроші.
Плетіння маскувальних сіток, потреба в яких ніколи не закінчується
Усі наші резиденти працюють легально — у них є зареєстрована одноособова господарська діяльність або спілка, вони сплачують податки. Тож вони без проблем користуються соціальними виплатами, наприклад 800+.
Для нас офіційно оформлені документи є дуже важливим моментом, адже більшість резидентів — це жінки, мами, які поєднують роботу та сім’ю і можуть завдяки такій системі впевнено планувати своє життя за кордоном
Взагалі, для підприємців резидентство в UA HUB означає значно більше, ніж просто оренду кімнати. Це доступ до цілого середовища — підтримка, нетворкінг, обмін досвідом, коло потенційних клієнтів і партнерів. Важливо, що кожен резидент робить свій внесок у підтримку української спільноти за кордоном та допомогу тим, хто зараз стоїть на захисті нашої держави.
А для відвідувачів UA HUB це можливість «закрити всі потреби» у межах однієї локації: від занять для дітей та мовних курсів до відпочинку, зустрічей, консультацій юристів і медиків, культурних подій.
Жартуємо, що в нас немає хіба що супермаркету
— У чому відмінність UA HUB від інших проєктів і фундацій для українців?
— По-перше, ми — незалежний проєкт, без грантів і дотацій. Кожен резидент робить свій внесок у розвиток простору.
Це бізнес-модель, а не дотаційна історія
Так ми залишаємося самодостатніми й вільними від сторонніх впливів.
По-друге, ми поєднуємо бізнес і соціальну місію. Тут можна заробляти й водночас допомагати — як у буденних речах, так і в критичних ситуаціях. Наприклад, коли один з наших співгромадян загинув, саме тут швидко зібрали ресурси й допомогу для його сім’ї. Це — про силу горизонтальних зв’язків.
Діти пишуть листи воїнам
— Ваш слоган — «Свій до свого по своє». Що він означає?
— Для нас це гасло не про відгородження від когось, а про взаємну підтримку. Коли людина опиняється в іншій країні, їй особливо важливо мати спільноту, яка допоможе відчути: ти не сам. У нашому випадку це спільнота українців, які зберігають свою ідентичність, мову, культуру, традиції — і водночас відкриті до співпраці й спілкування з поляками й іншими громадами.
Ми дбаємо про те, щоб українці могли залишатися українцями навіть за кордоном. Наприклад, у нас є курси з української мови для дітей, які тут народилися або приїхали зовсім маленькими. Для них це можливість не втратити коріння, не загубити зв’язок з власною культурою. Ми часто наголошуємо: наші діти — це майбутній генофонд, адже зростаючи в Польщі, вони зберігають українську ідентичність.
Інший аспект — взаємна підтримка бізнесів. Українці можуть купувати товари й послуги одне в одного. Таким чином ми тримаємо економічну ланку всередині спільноти й водночас допомагаємо кожному бізнесу розвиватися.
— Ви сказали, що UA HUB відкритий для поляків. Як ви працюєте з українцями в умовах наростаючого негативного ставлення частини польського суспільства?
— Дійсно, ми завжди відкриті для поляків. Ми співпрацюємо з фундаціями, лікарями, вчителями та іншими професійними спільнотами з Польщі. Важливо наголосити: UA HUB — це не «гетто», а простір, який приносить користь усім.
Тут можна знайти українські товари й послуги, відвідати культурні й освітні заходи, познайомитися з українською культурою. Це взаємне збагачення і спосіб будувати горизонтальні зв’язки між українцями й поляками.
Заняття із писанкарства
Щодо негативного ставлення: ми розуміємо, що інколи воно проявляється через емоції, політичну риторику чи непорозуміння. Особисто я сприймаю це спокійно, бо маю багатий досвід роботи в стресових ситуаціях з військовими та волонтерськими організаціями.
Наша стратегія — показувати цінність українців і створювати спільні проєкти. Наприклад, ми плануємо проводити курси першої допомоги польською мовою — зараз ця тема дуже актуальна
Ми живемо у світі, де існують загрози з боку Росії та Білорусі, і це питання безпеки для всієї Європи. Навіть якщо немає прямих зіткнень армій, загроза дронів чи ракет — це терор і це породжує страх, а люди, коли перебувають у страху, стають більш вразливими до маніпуляцій.
Саме тому нам важливо об’єднуватися, ділитися досвідом і підтримувати одне одного. Це стосується не лише культурних і соціальних проєктів, але й навчань, підготовки цивільного населення та, за потреби, навіть військових ініціатив. Польський народ історично вольовий і стійкий, він пережив багато гноблення й випробувань, і це дозволяє будувати партнерство на взаємоповазі й солідарності. Лише разом ми можемо захищати демократичні й гуманістичні цінності, які плекалися десятиліттями, і протистояти будь-яким зовнішнім загрозам.
— Зараз багато говорять про інтеграцію українців у польське суспільство. Як ви це розумієте і що робить UA HUB у цьому напрямку?
— Інтеграцію не варто сприймати як щось примусове, на кшталт «треба змусити людей адаптуватися». Це природний процес проживання в новому середовищі. Навіть якщо в межах однієї країни людина змінює місто — умовно з Донецька переїжджає в Ужгород, — то вона так чи інакше проходить інтеграцію в іншу локальну спільноту, зі своїми традиціями, мовними чи навіть релігійними відмінностями. Так само українці інтегруються у Польщі і, треба сказати, роблять це досить швидко.
Українці — нація, яка легко підхоплює традиції, швидко вчить мову, відкрито взаємодіє. Польща в цьому сенсі є особливо близькою через ментальність і схожість мов. Особисто я польську мову не вчила спеціально, але вже без проблем можу нею спілкуватися у повсякденному житті й по роботі. Це все побутова інтеграція, яка відбувається щодня.
Наші діти — це особлива тема. Вони або народилися тут, або приїхали зовсім маленькими. Вони ходять у польські садки й школи, вчаться польською, переймають традиції. Фактично вони виростають у двох культурах, і це величезний ресурс як для України, так і для Польщі.
Поляки точно не повинні втратити цих дітей, адже навіть якщо вони колись поїдуть з Польщі, то назавжди збережуть мову й розуміння місцевої ментальності. Це майбутні «містки» між нашими країнами
Варшава. Теплий серпневий день. Марина їде з трирічним Мироном трамваєм до зоопарку. Хлопчик сидить у мами на колінах, жує M&M’s і ставить мільйон питань. Вони розмовляють українською. Хоча Марина живе в Польщі вже 10 років, має чоловіка-поляка й чудово володіє польською, із сином вона часто спілкується рідною мовою. Вона хоче, щоб Мирон добре знав мову матері й міг вільно спілкуватися з дідусем, бабусею й іншими родичами, які живуть в Україні.
Раптом цукерка падає на підлогу. Марина нахиляється, щоб підняти її, але в цей момент немолоде подружжя, яке стоїть поруч, шипить:
— Приїхали сюди та ще й смітять у трамваях! Хай їде до себе й там смітить!
Увесь трамвай мовчить. Марина тремтячими руками хапає Мирона й виходить на найближчій зупинці. Вона намагається не плакати, щоб не налякати сина, але той і так уже переляканий.
Лариса, ще одна моя знайома, вже тиждень просить свою восьмирічну доньку, щоб на дитячому майданчику вона говорила польською. А все тому, що сусідка одного разу відчинила вікно й вигукнула: «Замовкніть, українські байстрюки!».
Її старша п’ятнадцятирічна донька майже перестала виходити з дому — боїться, що на неї можуть напасти за те, що вона українка. Навіть польською боїться говорити, адже думає, що кожен почує її акцент.
Це лише дві з багатьох історій, які трапилися з моїми українськими друзями в останні місяці.
Я пам’ятаю Ларису з перших днів війни. Вона приїхала до Польщі, щоб її діти не росли під звуки сирен та в бомбосховищах. Підтримка, яку вона отримала від незнайомих людей, допомогла їй пережити найстрашніший час і повірити, що є надія на краще майбутнє. Літнє подружжя, у якого вона оселилася, ставилося до неї, як до рідної доньки. Коли через кілька місяців вона знайшла роботу й зняла окреме помешкання, вся вулиця допомагала його облаштовувати. У сусідському чаті вони домовлялися, хто що може принести. Допомогли перефарбувати стіни й повністю облаштували житло ті, хто ще пів року тому були для неї абсолютно чужими. На перші Різдвяні свята вони майже сварилися, у кого саме Лариса має провести Святвечір. Тож, щоб було справедливо, вона відвідала, здається, три родини, а на інші свята пішла в гості до інших.
Це була Польща моєї мрії: гостинна, солідарна, порядна.
Чимало поляків і досі творять таку Польщу — вони й надалі допомагають, їздять в Україну з гуманітаркою.
Я не вірю, що ті, хто в 2022 році відчиняв свої домівки, сьогодні кричали б на матір з дитиною в трамваї. Зараз голос мають інші — ті, хто раніше мовчав, а тепер набрався сміливості завдяки популістським гаслам політиків
У останній президентській кампанії антиукраїнські та антиміграційні карти розігрувалися безсоромно. Легко поділити: ми й вони. Легко переконати, що все погане — це «вони», і що якщо їх позбутися, нам стане краще.
Але ж ми знаємо з історії, до чого призводить пошук ворога у сусіда. І як швидко слова можуть перерости у дії.
Уряд мовчить. Не реагує. Як люди в трамваї. На що він чекає? На бойовиків? На погроми?
«Я вважаю, що людство здатне на найжахливіші речі, і що ця здатність є вродженою. А механізмом розвитку й виживання є постійна боротьба із цією схильністю», — каже Агнешка Голланд у інтерв’ю «Gazeta Wyborcza».
Чимало моїх польських знайомих питають мене, чи буде в Польщі війна. Але ж я зовсім не експертка. Можливо, вони питають, тому що бачать, що я продовжую займатися Україною, тоді як більшість вже втомилася.
А може, просто останнім часом усі ставлять собі це питання.
Сьогодні в Польщі триває війна іншого типу. Без танків, але не менш небезпечна. Російська пропаганда працює ефективно: сіє фейки, маніпулює, розпалює ненависть. Хтось побачив «ролик» на TikTok і вірить без тіні сумніву. Провокації працюють. Достатньо, щоб на концерті хтось підставний підняв прапор УПА — і ось вже нові «захисники» можуть викрикнути українці в обличчя, що вона «руська к..ва» або «бандерівка».
Праві політики цинічно це підживлюють. А ліберально-демократичний табір влади? Він не веде широкомасштабної боротьби з дезінформацією. Мовчить. Дозволяє, щоб у публічному просторі панували коричневі виступи Брауна чи Бонкевича.
Невже знову все має взяти на себе громадянське суспільство, як у лютому 2022?
Так, надія лише в нас — знову згадаю слова Агнешки Голланд. Це велика відповідальність у часи, коли здається, що надії вже ніде немає. Бо, як додає словенський філософ Славой Жижек: «Ми вже не можемо мріяти про кращий світ, а лише про виживання».
Так важко мріяти про краще, коли бачиш, як американські солдати на колінах розстеляють червоний килим перед воєнним злочинцем. Так сьогодні виглядають цінності західного світу, до якого вже понад три роки прагне приєднатися Україна.
Не нормалізуймо зло. Не вдаваймо, що не бачимо. Відкриваймо рота у трамваї, на зупинці, у магазині. Не даймо себе перекричати екстремістам. Бо якщо не ми, то хто?
Марині й Ларисі не потрібні наші гучні декларації чи політичні фрази. Їм потрібно, щоб хтось у трамваї сказав: «Годі!», щоб хтось на дитячому майданчику посміхнувся їхнім дітям
Їм потрібна звичайна порядність, яка коштує дешевше за квиток до зоопарку.
Якщо ми не зможемо її показати, то війна, від якої вони втекли, дійде до нас швидше, ніж ми думаємо.
Більше знань, менше страху — це гасло циклу публікацій. Адже безпека — це факти, перевірена інформація та обґрунтовані аргументи. Чим більше ми знаємо, тим краще підготуємося до майбутнього.
Згідно з останнім звітом «Дослідження думки на теми, пов'язані з війною в Україні», підготовленим для Defence24 та Фонду “Stand with Ukraine”, лише кожен четвертий респондент вважає, що Росія не нападе на Польщу, а 12% вважають такий напад дуже ймовірним. Більше половини респондентів (53%) підозрюють наявність російського впливу — зокрема дезінформації та пропаганди – у польських ЗМІ. З одного боку, 57% поляків вірять, що США допомогли б Польщі в разі російської агресії, з іншого — 61% вважають, що польська армія недостатньо чисельна, а половина громадян заявляють, що витрати на оборону повинні бути збільшені. 42% поляків підтримують повернення обов'язкової військової служби, але тільки 23% заявили про готовність особисто зголоситися на захист країни; зате 69% підтримують обов'язкові військові навчання в школах.
Ці дані змушують задати питання не стільки про наші погляди, скільки про нашу готовність — практичну, емоційну та соціальну. І саме тому час почати говорити про військову безпеку не як про завдання виключно для армії, а як про виклик для всієї держави — від верхівки влади до районного клубу.
Польська оборонна стратегія — «ми не чекаємо, ми діємо» — базується на чотирьох стовпах: самостійній обороні на першому етапі загрози, стримуванні потенційного агресора, співпраці з НАТО, але без ролі пасивного очікування, та побудові соціальної стійкості — так званої тотальної стійкості.
На практиці це означає, що не буде поділу на «наших» і «ваших». У момент загрози зникають відмінності — культурні, мовні, історичні. Усі, хто живе в Польщі — поляки, українці, мігранти, резиденти — стануть на захист країни, в якій живуть, працюють і виховують дітей. І саме українці — ті, хто пройшов через пекло вторгнення — можуть бути тими, хто відреагує першими. Вони швидше розпізнають небезпеку, швидше знають, що потрібно робити, швидше допомагають іншим — бо мають досвід, який ніхто не хоче здобувати на власному досвіді. Їхня присутність — це не тягар для Польщі, а потенціал, який потрібно включити до спільної стратегії.
Як часто ми задаємо собі питання: що насправді є військовою безпекою Польщі? І що ми про неї знаємо — крім усвідомлення, що «ми маємо армію», «ми належимо до НАТО» і «ми в безпеці»?
Військова безпека — це набагато більше, ніж наявність військової техніки. Це здатність держави захищати свою територію, громадян та інституції від збройної агресії — як самостійно, так і у співпраці з союзниками
Польща, як член НАТО, користується так званою гарантією колективної оборони (стаття 5 Північноатлантичного договору). Але гарантія — це не автоматизм. Це політичний процес, що вимагає рішень, консенсусу, готовності. Тому наша національна стратегія безпеки передбачає, що в разі загрози Польща негайно захищається — власними силами, на власній території, не чекаючи сигналу з Брюсселя чи Вашингтона. Простіше кажучи: недостатньо мати сильну армію, якщо суспільство не готове до екстремальних ситуацій. А готовність не народжується з декларацій — лише з практики, освіти, організації та спільних дій.
26.03.2025 Варшава Зустріч прем'єр-міністра Дональда Туска з генеральним секретарем НАТО Марком Рютте. Ліворуч: Фото: Andrzej Iwanczuk/REPORTER
М'яка військова безпека — тобто як суспільство повинно підготувати ґрунт для реальної оборони
Не всі повинні служити в армії, але всі ми є частиною системи безпеки. В епоху гібридних загроз, дезінформаційних атак, саботажу та провокацій першими, хто реагує, є громадяни, а не генерали. Саме від людей залежить, чи збережуть вони спокій, розпізнають загрозу, допоможуть сусіду, повідомлять про інцидент або просто не дадуть собою маніпулювати.
Саме тому в Польщі був прийнятий Закон про захист населення, який у 2025 році почне реально впроваджуватися на рівні кожного воєводства. В рамках спеціальних місцевих бюджетів будуть проводитися:
тренінги з евакуації та першої допомоги,
ситуаційні навчання за участю служб та ВОТ,
семінари з протидії дезінформації,
тренінги з кризової комунікації та соціальної самоорганізації.
Це конкретні заходи, які мають навчити суспільство, як діяти, перш ніж приїдуть танки. І що важливо — ці програми повинні бути доступними також для мігрантів, у тому числі для біженців з України. Їхній досвід в організації допомоги, комунікації в умовах війни та подоланні кризи — це цінність, якою Польща повинна свідомо користуватися.
Українці в Польщі — невидима армія опору
Одним з найбільш красномовних прикладів м'якої військової безпеки є діяльність української діаспори в Польщі. З перших днів повномасштабної інвазії Росії сотні тисяч людей, які втекли від війни, знайшли тут притулок, а також поле для діяльності. Військові біженці стали не тільки бенефіціарами допомоги, але й її співорганізаторами.
Вони організовують збори для війська, пакують аптечки, купують дрони, проводять інформаційні кампанії, борються з російською пропагандою, просвічують поляків і західну громадську думку. Їхня діяльність є реальною підтримкою для української армії та держави. Без зброї, але з величезним впливом на моральний дух, логістику та суспільну свідомість.
У цьому сенсі дії українських біженців у Польщі є елементом воєнних зусиль — не менш важливим, ніж дії на фронті. Можна сказати: без форми, але на передовій.
Що означає бути в безпеці як військовий біженець?
Безпека — це не тільки відсутність фізичної загрози. Для військового біженця це також доступ до інформації, можливість інтеграції, правова та економічна стабільність і почуття спільності. Це право голосу — і можливість діяти.
Польща зіткнулася з величезним викликом — прийняти та підтримати мільйони громадян України. Від рішення уряду, через дії місцевих органів влади, до низових громадських ініціатив — вдалося побудувати унікальну систему допомоги, яку сьогодні можна вважати частиною ширшої політики національної безпеки.
Держава, яка надає біженцям не тільки дах над головою, але й інструменти для дій, збільшує свою стійкість. Суспільство, яке здатне прийняти та включити в суспільне життя людей, які постраждали від війни, стає сильнішим.
Польща є новим двигуном безпеки НАТО, і кожен, хто в ній живе, повинен хоча б трохи розуміти, яке місце займає країна в цьому альянсі
Згідно з офіційними даними, опублікованими в прес-релізі НАТО «Витрати на оборону країн НАТО (2014-2024)» (www.nato.int), у 2024 році Польща досягла того, що ще десять років тому здавалося нереальним: рівень витрат на оборону досяг 4,12% ВВП, що робить її безперечним лідером НАТО в плані відносної заангажованості в безпеку. Це більш ніж удвічі перевищує мінімальний поріг альянсу (2%) і майже вдвічі перевищує середній показник для країн НАТО в Європі та Канаді (2,02%).
Але це не тільки відсотки в таблицях Excel – це принципова зміна ролі Польщі в структурі колективної безпеки. З країни, яка «набирає обертів» і часто сприймається з побоюванням, ми стали серйозним гравцем, який не тільки отримує, але й реально забезпечує безпеку — і не тільки собі, але й усьому регіону.
Не в кредит, а напевно!
Витрати Польщі на оборону в 2024 році (за даними НАТО в постійних цінах 2015 року) склали 26,8 мільярда доларів, що означає зростання на понад 213% порівняно з 2014 роком — друге за величиною в усьому альянсі. Для порівняння: Німеччина збільшила свої витрати «лише» на 95%, Франція — на 25%, а Велика Британія — на 22%.
Ще важливішим за зростання суми є те, як ці гроші витрачаються. Понад 51% польських витрат на оборону — це кошти, призначені на обладнання та дослідження нового озброєння. Це рекордний результат у НАТО — вищий навіть за показники США (29,88%) чи Туреччини (34,18%). На практиці це означає, що Польща не тільки «накачує» армію, але й модернізує її темпами, які викликають повагу навіть у Пентагоні.
Водночас зменшилася частка витрат на персонал — з 51% у 2014 році до лише 29,5% у 2024 році. Це означає свідому зміну: менше грошей на пенсії та адміністрацію, більше на наступальні можливості, взаємодію та стримування.
16.06.2024 Центральний полігон ВПС в Устці. Міжнародні морські маневри Baltops 2024, які є одними з найбільших і найважливіших навчань НАТО на Балтиці. У десантній операції на полігоні в Устці взяли участь кілька сотень солдатів із США, Іспанії, Болгарії та Польщі. Зліва: Морський десант US Marines на пляжі в Устці. Фото: Gerard/REPORTER
Армія як політика
За цими цифрами стоїть політичне рішення. Польща інвестує в оборону не тому, що «треба», а тому, що бачить загрозу, яку Захід ще до кінця не визнає. Війна Росії з Україною пробудила в Польщі інстинкт виживання — і здоровий прагматизм. Ми знаємо, що неможливо захистити критичну інфраструктуру, кордони чи власний спосіб життя, якщо не маєш армії, яка викликає повагу.
У 2022 році Польща мала 176 тисяч професійних і територіальних військовослужбовців. У 2024 році — вже понад 216 тисяч. Це більше, ніж армії Франції чи Великої Британії. При цьому йдеться не про цифри як такі, а про «готову» армію, а не «на папері». Готовність до дій, здатність до швидкого розгортання сил і широкий резерв сьогодні є валютою безпеки.
Ціна висока, але альтернатива дорожча
Не можна ігнорувати витрати на цю стратегію. Сьогодні Польща витрачає на оборону більше, ніж на вищу освіту, і майже стільки ж, скільки на всю систему охорони здоров'я. Для багатьох громадян — особливо в період інфляції та економічного спаду — це може бути важко сприйняти. У публічному дискурсі виникає питання: чи не перебільшуємо ми?
Відповідь залежить від того, як ми визначаємо безпеку. Як фізичне виживання і стійкість під час війни? Як баланс між військовою і соціальною безпекою? Сьогодні, в умовах російського імперіалізму, ми не маємо розкоші вибору. Соціальна безпека не виживе без військової безпеки.
Нова вага, нова відповідальність
Зростаюча військова сила Польщі — це не тільки привід для гордості, а й нові обов'язки. Союзники очікуватимуть, що Польща озброюватиметься не тільки для себе, а й для спільної справи. Це означає більшу участь у місіях НАТО, більший політичний ризик і необхідність збереження стратегічної узгодженості з рештою альянсу — навіть тоді, коли інтереси не завжди збігаються.
Але, можливо, саме Польща — а не Німеччина чи Франція — стане новим стабілізатором східного флангу. Не з обов'язку, а з вибору. І, можливо, саме це визначить майбутнє безпеки в Європі.
Адже в XXI столітті виживе не той, хто найбільше обіцяє, а той, хто найбільше інвестує в готовність. Польща вже інвестує. І робить це серйозно
Тому зараз – це наш момент.
У час відносного спокою, але зростаючої загрози, потрібно побудувати міст між суспільством і оборонною системою. Спільні тренування, освіта, місцева робота — це не другорядні заходи. Це майбутня перша лінія оборони. Нехай біженці та мігранти стануть частиною цієї системи. Бо НАТО відреагує – але перш ніж це станеться, Польща має бути готова захищатися сама. А готовність починається з людей.
Сьогодні лінія фронту проходить не на Сході — вона проходить через наше повсякденне життя. Через те, чи готові ми допомагати, розуміти і діяти разом. Саме це є сучасною територіальною обороною, яка починається зі спільноти. І ніхто не виключений з неї. Не питаймо, чи захистить нас держава. Запитаймо, чи готові ми захищати її, коли настане час випробувань.
Без уніформи — але з готовністю. Таким є сучасний патріотизм. І такою має бути щоденна безпека Польщі.
Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.
