Двоє на плато: як реанімувати польсько-українські відносини?

Наша читачка зреагувала інстинктивно. Замість злякатися, вона вирішила перевірити, хто ще із сусідів отримав такий матеріал. Результат її міні-розслідування — жахливий. «Виявилося, що ніхто. Кинули лише нам. Житловий комплекс закритий і охороняється, там чотири будинки. Я зібрала інформацію від сусідів. Нікого це не торкнулося», — пише вона. 

Ця ж сама жінка кількома місяцями раніше була атакована в косметичному магазині. «Полька, наголошуючи, що я українка, почала бити мене, вдарила по нозі й плюнула мені в обличчя. Люди відходили, охорона не реагувала. Але одна жінка, прокурор, все ж втрутилася, і завдяки їй справа потрапила до суду. Поліція часто замітає такі речі під килим».

Ці два інциденти — не окремі випадки. Це чергові акти однієї й тієї ж вистави, де історія стає знаряддям війни, а повсякденність — полем битви. Ніхто з розсудливих людей у Польщі не заперечує трагедії Волині. Десятки тисяч жертв, спогади, які й досі болять, — це частина фундаменту польської пам'яті. Проблема починається тоді, коли цей біль перетворюють на інструмент, а історію 80-річної давності — на кий, яким сьогодні б'ють сусідів.

Листівки, кинуті у поштові скриньки або розвішані на стовпах, як ті, що нещодавно з'явилися також у Мінську-Мазовецькому, Варшаві й інших містах Польщі, не служать історичній освіті. Вони можуть бути використані лише для сіяння страху й підозри. Їхня мова — «українські бандити», «геноцид» — це калька пропаганди 1940-х років, очищена від пилу й використана посеред війни, щоб збудувати новий бар'єр.

Це — не випадковість. Такі матеріали з'являються саме тоді, коли в Польщі точаться гарячі дебати про майбутнє союзу з Україною, про роль біженців і соціальну політику. Що сильніші емоції, то легше ними маніпулювати. Це вміло зрежисована вистава, мета якої — розкол, а не правда. Фонд «Волинь пам'ятаємо» на чолі з президенткою Катажиною Соколовською у своїх статутних цілях декларує «відновлення пам'яті про геноцид», але на практиці діяльність організації полягає в поширенні ненависті. Акції фонду, як-от розклеювання плакатів і наклейок, регулярно розпалюють антиукраїнські настрої. 

Аналітики з порталів, що займаються дезінформацією, неодноразово вказували, що риторика фонду «Волинь пам'ятаємо» збігається з ключовими елементами російської пропаганди, мета якої — розпалювання польсько-українського історичного конфлікту й дестабілізація Польщі

Те, що виглядає як спонтанні акції, може бути частиною спланованої операції, яка має за мету використати польські обра́зи.

Сьогоднішня Польща живе у роздвоєнні. З одного боку — голосні офіційні заяви про союз з Києвом, про підтримку народу, що бореться за незалежність. З іншого — зростаюча неприязнь до біженців, яку підігрівають цинічні політики. У передвиборчих кампаніях гасло «українці заберуть у вас роботу і житло» діє швидше й ефективніше за будь-яку програму. Президент [Інституту національної пам'яті] Навроцький накладає вето на закон про виплати для українців, аргументуючи це «справедливістю». Конфедерація [національно-радикальна партія] будує політичний капітал на образах і страху. Праві щоденні ЗМІ постійно підживлюють образ українця як конкурента, а не союзника. В такій атмосфері достатньо однієї листівки, щоб запустити лавину гніву.

Російська пропаганда роками годується історичними ранами. Вона витягує болючі моменти й вмонтовує їх у сьогодення, створюючи нові конфлікти. Те, що поляки й українці мали б опрацювати в діалозі, перетворюється на знаряддя взаємних звинувачень. Листівка у поштовій скриньці — це класичний приклад когнітивної війни — дешевої, важко ідентифікованої, але руйнівної. Її вартість — копійки. Її результат — недовіра, підозра, відчуття загрози й насамперед переконання, що українці в Польщі — не гості й союзники, а потенційні вороги.

Немає сумнівів: проблему пам'яті про Волинь необхідно обговорювати не листівками, не в темних кампаніях, що прикидаються турботою про історію. А у відкритому діалозі, дискусії, щирими словами, через освіту й зустріч різних свідчень. Бо якщо ми погодимося, щоб історією торгували пропагандисти, то дуже швидко станемо заручниками чужих воєн. А сьогодні Польщі потрібні не нові барикади, а мости — особливо з Україною, яка бореться не лише за свою безпеку, але й за нашу.

Історія нашої читачки з Познані — листівка у скриньці, напад у магазині, байдужість людей — показує, що поряд з великою політикою важливим є ще дещо: повсякденна реакція. Хто стане на захист жінки, яку атакують? Хто викличе поліцію? Хто забере з рук пропагандистів або зірве зі стовпа листівку, перш ніж вона спровокує нову хвилю ненависті?

Байдужість — найнебезпечніша. Бо вона дає сигнал, що можна більше, сильніше, жорстокіше

Сьогодні в Польщі вибір не абстрактний. Він відбувається тут і зараз, у магазинах, на вулицях, у наших спільнотах. Від нашої реакції залежить, чи стане історія мостом у майбутнє, чи черговою барикадою.

Впродовж трьох років організація Demagog разом з Інститутом моніторингу медіа (IMM) досліджує поширення антиукраїнської пропаганди в польськомовному інтернеті. У 8 аналітичних звітах — приклади пропагандистського контенту та його ключові поширювачі. Тобто ті, хто атакує Україну й ображає її громадян. Хто саме і як поширює антиукраїнську пропаганду, які наративи використовує і чи можна цьому протистояти Sestry, які є партнером проєкту, розпитали в експерта Demagog Марціна Фіца.

Що годує хвилю ненависті

Наталія Жуковська: Вже ввосьме спільно з Інститутом  моніторингу медіа ви проводите дослідження щодо антиукраїнської пропаганди у польськомовному інтернеті. Що сьогодні становить основу цієї пропаганди в Польщі?

Марцін Фіц: У нашому звіті ми взяли до уваги період з квітня по липень 2025 року, і за цей час відбулися три події, які вплинули на посилення антиукраїнських наративів. По-перше, президентські вибори у Польщі в травні та червні. По-друге, річниця «кривавої неділі» 1943 року на Волині. І по-третє, підписання Володимиром Зеленським закону, який обмежував незалежність антикорупційних органів в Україні. Саме під час цих подій ми зафіксували зростання кількості антиукраїнських публікацій у Польщі. Вони були спрямовані проти українців, мали негативне забарвлення, базувалися на неправдивих тезах, апелювали до страхів і стереотипів. 

Основний меседж — Росія нібито бореться з «нацистським» чи «бандерівським» режимом в Україні, а українські біженці становлять загрозу для поляків. Ці тези поширюються через дезінформацію, використання стереотипів і створення хибних дилем. Наприклад: якщо ти підтримуєш Україну, то нібито автоматично не дбаєш про Польщу.

— Як змінюються наративи у порівнянні з попередніми дослідженнями? Які типові стереотипи чи фейки найчастіше зустрічаються в антиукраїнських описах?

— Один з прикрих висновків нашого звіту такий — кількість антиукраїнських публікацій зросла. Якщо порівняти ідентифіковані нами матеріали за цей рік з тим самим періодом торік, то їх стало більше на 177%, а охоплення зросло на понад 154%. 

Є постійні, сталі меседжі. Наприклад, уподібнення сучасних українців, які сьогодні борються за свою країну проти Росії, з нацистами та бандерівцями. А президента України називають «бандерівським диктатором». Так було торік, і так є цьогоріч. Ще одна повторювана стратегія — використання складної українсько-польської історії, насамперед теми Волинської трагедії. Дослідницькі центри, як-от Польський інститут міжнародних справ чи Фонд імені Януша Куртики, вже давно звернули увагу на те, що Росія використовує ці історичні травми, щоб послабити польсько-українські відносини. Очевидно, що злочини на Волині були. Це питання, яке досі остаточно не осмислене обома державами. Не відбулося справжнього порозуміння, яке зняло б чутливість цієї теми. Саме тому це активно використовується кремлівською пропагандою. І, як показує практика, знаходить відгук у польському суспільстві, адже такі матеріали потім активно поширюються.

Окрім того, часто використовується тема вступу України до НАТО. Зокрема, з’являлися дописи-реакції на заяви політиків. Так, коли Рафал Тшасковський сказав, що підтримав би вступ України до НАТО, відразу полилася інформація, що це те саме, що офіційно підтримати війну з Росією. Інші повторювали, що членство України в НАТО «не в інтересах Польщі», бо це нібито призведе до провокацій. Або що Польща захищає «бандерівську, невдячну Україну».

В антиукраїнській пропаганді також згадується мовне питання — що українська стане офіційною другою мовою Польщі. 

Ці дезінформаційні наративи звучать правдоподібно, але не мають жодного фактичного підтвердження

Один з них — що українська мова нібито стане другою обов’язковою іноземною мовою в польських школах. Цю вигадку поширив, зокрема, профіль партії «Ruch Narodowy». Хоча міністерство освіти Польщі пояснило, що рішення про вибір іноземної мови ухвалює директор кожної окремої школи, і жодних робіт над тим, щоб зробити українську мовою «за замовчуванням», не ведеться.

X (Twitter) — головний плацдарм пропаганди

— Які платформи є найпоширенішими для розповсюдження антиукраїнських матеріалів?

— Насамперед — платформа X (колишній Twitter). Там ми зафіксували понад 90% усіх виявлених публікацій. Далі йде Facebook, але це вже близько 1,2–10%. Решта — майже 7% — припадає на інші соціальні мережі. Важливо й те, що публікації на X генерують найбільші охоплення. Також ми ідентифікували акаунти, які поширюють антиукраїнську пропаганду з найбільшим охопленням. Що цікаво: значна частина цих профілів була активна ще торік. Зокрема, 5 з 10 найактивніших акаунтів ми вже фіксували у звіті за попередній рік. Якщо говорити про X, то 7 із 10 найактивніших профілів у 2025 році були також у рейтингу за 2024. Це свідчить про сталість та повторюваність одних і тих самих «акторів», які систематично поширюють антиукраїнські меседжі.

— Хто є основними поширювачами антиукраїнських наративів у польському інтернеті, чим вони відрізняються один від одного? Як це доведено?

— Головних поширювачів антиукраїнських наративів ми можемо визначити насамперед на основі їхніх охоплень, тобто хто згенерував найбільший потенційний вплив. Тут варто пояснити методологію: під «контактами» ми розуміємо, що статистично особа старше 15 років могла бодай один раз натрапити на ці матеріали. У досліджуваному нами чотиримісячному періоді кількість таких контактів становила 32,5 мільйона. Найбільше охоплення отримав акаунт Мартина Демірова. Це профіль, який уже з’являвся в попередніх наших звітах. Цей користувач представляє себе як словака з околиць Бистриці, який цікавиться Польщею. Його акаунт у минулому вже блокували за порушення правил платформи. Проте він продовжує роками систематично поширювати пропаганду, прирівнюючи українців до «нацистів» і «бандерівців». І водночас транслює інформацію про дії російської армії, вихваляє її «успіхи на фронті» та «відбудову міст», зруйнованих, за його словами, «бандерівськими нацистами». У своїх повідомленнях він відкрито спирається на російські ЗМІ та офіційні джерела з Москви. А ще повторює класичний кремлівський наратив — мовляв, війна почалася для «захисту російськомовного населення від нацистів з Києва». Також він писав про Бучу.  Заперечував відповідальність Росії за воєнні злочини. У своїх дописах стверджував, що різанина у Бучі — маніпуляція та вигадка. І це попри те, що масові страти у Бучі підтверджені багатьма міжнародними організаціями.

Ми відбирали публікації за допомогою моніторингу медіа, шукаючи записи з використанням 18 ключових слів, які були визначені експертами на основі аналізу дебатів у перші місяці після повномасштабного вторгнення Росії. Це були саме ті терміни, якими зазвичай користувалися автори дезінформації. Серед них, наприклад, ukropol, українізація, «укри», «stop ukrainizacji Polski», «stop banderyzacji Polski», Poliniak, а також кальки з російської мови. Як бачимо, всі ці слова мають виразне негативне забарвлення й використовуються виключно для того, щоб вдарити по іміджу українців і України.

— Чи вважаєте ви діяльність Мартіна Демірова та Гжегожа Брауна особливо небезпечною?

— Так. Браун теж потрапив до нашої класифікації, і це цікавий приклад того, як виборча кампанія вплинула на антиукраїнську пропаганду. Цей політик у своїх передвиборчих меседжах активно використовував антиукраїнські наративи. Поляків, які підтримують Україну, він називав «укрополяками», звинувачував їх у «державній зраді». 

Це класична маніпуляція: створення фальшивої дилеми — або ти «справжній поляк», або ти допомагаєш Україні. Так він підживлює поділ і нав’язує думку, що не можна водночас бути польським патріотом і союзником України

Крім того, він стимулює антиєвропейські настрої та поширює страх перед потенційною війною. Наприклад, у своїх виступах він стверджував, ніби польська армія готується до інтервенції в Україну. Були й показові дії, як-от зняття українського прапора з будівлі в Білій Підлясці, бо «тут Польща, і такою залишиться», ніби присутність української символіки — це «окупація». Це не перший випадок, коли він так поводився щодо української символіки. Усе це створює дедалі більше суспільних поділів, формує ворожість і підживлює російські наративи. І звісно, що така антиукраїнська пропаганда впливає на громадську думку. Це підтверджують соціологічні дослідження CBOS. 

Так, внаслідок всіх цих дій лише 30% опитаних нині заявляють про симпатію до українців — це на 10 відсоткових пунктів менше, ніж торік. Разом з цим зріс відсоток тих, хто висловлює антипатію — 38%. Тобто наслідок поширення таких меседжів — зростання напруги й розколів у суспільстві. Мета ж зрозуміла, особливо у виборчому контексті: мобілізувати й згуртувати електорат, який відчуває втому від війни й страх перед її можливим поширенням. 

Як працює механізм дискредитації

— Які методи використовуються для створення фальшивих наративів про Україну й українців? Що працює найефективніше?

— Ми не можемо однозначно оцінити ефективність кожного з методів. Але можемо звернути увагу на наративи, події та дезінформаційні прийоми пропагандистів. У випадку політиків — це використання маніпуляцій у кампаніях, побудованих на страхах і протиставленнях. Важливо додати: об’єктами атак стають і ті, хто підтримує Україну. 

У звіті ми описуємо, що тих польських політиків, які виступали на боці України, у польськомовному інтернеті стали систематично ображати й звинувачувати. Їх стали називати, наприклад, «слугами України». А це ще одна лінія поділу — атаки на саму довіру до політичного класу

— Як окремі випадки поведінки українців у Польщі використовуються для формування негативного образу всієї громади?

— Приміром, був випадок, коли у ЗМІ з’явилася інформація про українця, який допомагав мігрантам, що нелегально перебували в Польщі, дістатися до Німеччини. На основі цього матеріалу у коментарях відразу почали писати, що це «черговий доказ того, що мігранти плодять мігрантів». Подібний механізм працює і в інших ситуаціях: якщо громадянин України скоює злочин, це одразу використовується для поширення меседжу, що українці становлять загрозу для безпеки поляків, держави чи суспільного порядку. Це створює підґрунтя для міжетнічних конфліктів і, зрозуміло, безпосередньо грає на користь Росії.

— Як цьому протидіяти?

— Через освіту та роз’яснення. Ми сподіваємося, що демонстрація конкретних наративів, які використовуються в антиукраїнській пропаганді та які збігаються з кремлівськими цілями, допоможе підвищити усвідомлення серед аудиторії. І зменшить рівень небезпечної напруги між поляками й українцями в Польщі.

— Яку роль відіграють боти, тролі й чат-боти в поширенні дезінформації? Зокрема,  чат-бот GROK?

— Це справді цікавий аспект. Ми придивилися насамперед до одного чат-бота — Chatbot Grok, інтегрованого із сервісом X. Він опублікував близько 260 постів, що містили наші ключові слова. Цей бот відповідав на питання користувачів платформи, наслідуючи їхній стиль та манеру спілкування. Цікаво, що у липні змінився його алгоритм: після оновлення він перестав уникати «політично некоректних» тверджень — за умови, що вони нібито добре аргументовані. Спочатку він, наприклад, не підтверджував тези про «українізацію Польщі» чи пояснював, що тема УПА та Степана Бандери є складною і чутливою. Але після оновлення бот почав схвалювати дії Гжегожа Брауна, його «опір українізації» та навіть критику ЄС. Водночас в інших відповідях той самий бот зазначав, що Браун просуває кремлівські наративи. Тобто ми бачимо суперечливість і нестабільність у його відповідях. Це яскравий приклад того, як штучний інтелект і подібні інструменти можуть використовуватися в різний спосіб — і чому потрібно бути дуже обережними, взаємодіючи з ними.

Як зменшити вразливість до фейків

— Які саме кроки роблять Demagog та Інститут моніторингу медіа для підвищення інформаційної стійкості населення?

— У співпраці з Інститутом моніторингу медіа ми регулярно публікуємо звіти, а також самостійно або разом з іншими організаціями перевіряємо неправдиву чи непідтверджену інформацію, зокрема ту, що стосується України та польсько-українських відносин. Невдовзі вийде практичний посібник — українською та польською мовами, де ми пояснимо, як розпізнавати неправдиві повідомлення, як перевіряти джерела й уникати пасток дезінформації, особливо у соцмережах. Бо наше головне завдання — будувати інформаційну стійкість, яка має зменшувати вплив пропаганди й знижувати суспільну напругу.

— А як розпізнати неправдиву інформацію і ненадійні джерела? На що потрібно звертати увагу?

— Потрібно звертати увагу, з яких джерел ви отримуєте інформацію. Перевіряти відомості в кількох різних джерелах, звіряти. Слід звертати увагу й на контекст, бо трапляється, що певні факти навмисно замовчують, і таким чином окремі особи чи медіа намагаються просувати вигідний їм наратив.

— А чи існують приклади ефективних стратегій протидії антиукраїнській пропаганді в Польщі або за кордоном?

— Так. Йдеться про аналіз висловлювань політиків чи викриття фейків, які публікуються в інтернеті. Це впливає на суспільство, адже забезпечує людей перевіреною та достовірною інформацією. Саме цим займаються фактчекінгові організації. Ми постійно відстежуємо подібні матеріали й намагаємося донести їх до максимально широкої аудиторії. Хочемо охоплювати ще більше людей, тому співпрацюємо з медіа. Наш метод у тому, щоб показати: 

Перевірені факти можуть бути не менш цікавими й важливими, ніж емоційні, маніпулятивні оцінки

— Існує думка, що фактчекінг і боротьба з пропагандою способом донесення правди не працює на тих, хто свято вірить цій пропаганді. Як переконувати тих, хто керується емоціями і закликами в соцмережах?

— Це дуже складне питання, справжня дилема для кожного фактчекера. Адже дійсно дуже важко переконати людей, які щиро вірять у дезінформацію, що це неправда. Наші аналітичні роботи й звіти мають ще один характер — превентивний. Це стратегія на випередження. Коли хтось ознайомиться з таким звітом, дізнається про різні наративи, зрозуміє, чому вони фальшиві і як вони маніпулюють аудиторією, то, сподіваємося, при наступній зустрічі з цими наративами ця людина буде більш стійкою до маніпуляцій. 

— Які наслідки для польського суспільства та міжнаціональних відносин може мати така антиукраїнська пропаганда?

— Ці наративи часто спираються на кремлівську пропаганду. Вони підривають довіру до польської держави і спричиняють зростання напруги між людьми, які тут живуть, — поляками та українцями. Тому, як і будь-яка інша дезінформація, антиукраїнська пропаганда робить нас більш вразливими до прийняття рішень на основі фейкових даних. 

— Чи можна повністю викорінити пропаганду з інформаційного простору?

— Відповідальність за зростання кількості дезінформації лежить на великих технологічних компаніях, які керують платформами. В інтернеті багато ботів, і ми не завжди знаємо, скільки з виявленого контенту поширюють боти, а скільки — користувачі, які щиро вірять у нього, але не знають джерела. Тому повністю викорінити пропаганду практично неможливо. Але вразливість до фейків можна зменшити. Важливими є критичне мислення і дії кожної людини. 

Образ «заможного біженця» шокував

‍Ольга Пакош: Як сталося, що ви зацікавились темою польсько-українських відносин?

Матеуш Каміонка: У 17 років я вперше відвідав Україну — це був 2005 рік, рівно рік після Помаранчевої революції. Мене дуже зацікавило те, що, перебуваючи у Львові, зовсім недалеко від Кракова, все виглядає настільки інакше. Тоді я вирішив обрати політологічні студії й науково займатися Сходом. Відтоді було два бакалаврати, дві магістерські роботи, докторська — все на тему України. Минуло вже 20 років, відколи я займаюся цим науково.

‍— Наскільки поляки та українці схожі між собою?

— Дуже. Як казав Лех Валенса, це може бути і «позитивним плюсом», і «негативним плюсом». Ми настільки схожі, що часто через це сперечаємося, як у родині.

‍— В якому сенсі? Що нас так зближує?

— Передусім ментальність. Хоча, звичайно, впливають і регіональні відмінності, але іноді я маю враження, що ми нарікаємо на одне й те саме і на те саме ображаємось.

‍— Які асоціації виникають у пересічного поляка, коли він чує слово «мігрант»? Хто ця людина?

— Передусім треба відрізняти образ мігранта від образу біженця. В уяві поляків постать біженця багато в чому сформували воєнні фільми. Потім додалася європейська міграційна криза — і тоді біженець почав сприйматися як хтось чужий, з іншої культури, незнайомий. 

‍У 2022 році завдяки медіа поляки побачили на телеекранах брудну дитину з пакетом з АТБ у руках. Ось так мав виглядати «справжній» біженець

Кажу це як людина, яка в Олькуші під Краковом працювала перекладачем при так званих евакуаційних потягах, що прибували з України. Я чув тоді реакції поляків: якщо хтось виходив у брендовому одязі чи з iPhone у руці, то не вписувався у створений медіа образ біженця.

‍Коли ж почали приїжджати люди середнього й вищого класу, які втікали не від злиднів, а від війни, для багатьох поляків це стало шоком. Вони просто не були до цього готові

До 2022 року українські мігранти працювали переважно у великих містах, де рівень толерантності був значно вищим. У менших містечках вони зазвичай жили в гуртожитках при роботі й майже не впадали в очі. Видимими вони стали лише з початком повномасштабної війни, коли до працівників почали приїжджати їхні родини.

Треба пам’ятати, що Польща від Другої світової була фактично однонаціональною країною. Особливо малі міста, які я вважаю серцем Польщі, не мали жодного досвіду співжиття з іншими культурами. У моєму рідному Олькуші до 2013 року українців можна було перерахувати на пальцях однієї-двох рук. А сьогодні їх тут від 1 до 8% населення — хоча точних даних немає.

Якби це була Шостка, Глухів чи яке-небудь Шевченкове, будь-яке українське містечко, і раптом 8% мешканців стали б становити представники іншої національності, навіть культурно близької, як-от молдовани (я вже навіть не кажу про сирійців чи інші, більш культурно віддалені групи) — це теж був би шок. Природно, що кожне суспільство має свої стереотипи й напруження. Але важливо, щоб напруження було контрольованим. У тому сенсі, щоб не переросло в ненависть, а радше у цікавість, відкритість і зрештою — інтеграцію.

Проблема в тому, що зіткнення з образом «заможного біженця» польське суспільство так і не прийняло. Поляки цього не зрозуміли. 

Я часто пояснюю: українці, які сьогодні літають на Кіпр чи до Греції, роблять це не з розкоші, а щоб перепочити. Перепочити від страшної війни 

З іншого боку, не будемо себе обманювати: біженці живуть у Польщі дуже по-різному. Я не хочу повертатися до історій на кшталт «батальйону Монако», але вважаю, що українці за кордоном повинні бодай частково усвідомлювати: полякам складно зрозуміти їхню ситуацію. Бо з одного боку на поляках лежить моральний обов’язок допомагати: купувати дрони, збирати гуманітарку, підтримувати — адже Київ бомблять, війна триває. А з іншого боку, вони бачать світлини українців, які живуть у Польщі так, ніби війни й не існує. Таких прикладів також вистачає. Тому потрібні взаємна освіта з обох боків і продумана державна політика.

«Вас будуть оцінювати не так, як мене»

‍— Якщо говоримо про освіту, то з чого варто почати? Зі школи?

— Якщо йдеться про школу, я маю навіть конкретні дослідження. Частково мої, частково моєї студентки, яка нещодавно захистила магістерську роботу на тему: «Сприйняття змін у ставленні до українців у Польщі у зв’язку з війною». І тепер увага: це дані лише з одного міста, а дослідження проводили серед випускників шкіл, тобто молоді 18-19 років. Їм поставили питання: «Як, на твою думку, російсько-українська війна вплинула на образ українців у Польщі?». Відповіді розподілилися так:

● «Однозначно покращила» — менше ніж 1%,

● «Радше покращила» — 9%,

● «Не змінила» — 9,3%,

● «Радше погіршила» — 51,8%,

● «Однозначно погіршила» — близько 30%.

Що це показує? Що негативна нарація кардинально посилилася, і особливо постраждали ті українці, які вже встигли інтегруватися в польське суспільство.

‍— Що це насправді означає?

— Польська молодь — як, до речі, й частина української — часто не усвідомлює, що таке війна насправді. Це трохи схоже на ситуацію, коли в Києві хтось слухає на вулиці російську музику, або — що вже зовсім трагічно — доходить до побиття військовослужбовця. 

Молодь у Польщі просто не розуміє цієї війни, не знає її жорстокості

Часто ж проблема криється в пропаганді, особливо в інтернеті. Я маю різні дані на цю тему, зокрема з досліджень, проведених ще роком раніше. Вони вже тоді показували тривожні тенденції. В одному місті випускників спитали: «Чи траплялися тобі антиукраїнські коментарі? Якщо так, то де?» І майже половина відповіла: «В інтернеті».

Сьогодні ця проблема лише загострилася. Більшість хвиль хейту спрямована до молодих людей саме через мережу. І на жаль, інтернет дійсно ефективно використовується проти українців. А з іншого боку — бракує позитивної нарації.

‍— У чому мала б полягати ця позитивна нарація і хто мав би її розповідати?

— Я завжди пояснюю це студентам, коли веду заняття з польсько-українських відносин. Кажу їм: «Коли я сяду за кермо п’яним, у заголовках напишуть: “п’яний мешканець Олькуша”. Але якщо це буде українець, навіть той, котрий багато років живе в Польщі, то все одно напишуть: “п’яний українець”». Тому я повторюю українським студентам: 

— Зараз ви почуваєтеся комфортно, але пам’ятайте про те, що я казав на початку: вас будуть оцінювати інакше, ніж мене. Бо я тут удома, а ви — ні

Як би погано це не звучало.

‍— На жаль, справді звучить погано.

— Знаю, але це жорстока правда. Такий самий механізм діє у випадку стереотипів про поляків у Німеччині.

‍— Я сама відчуваю це вже 11 років.

— Я щиро хотів би, щоб люди на кшталт вас, моєї дружини чи інші іноземці в Польщі почувалися тут як вдома. Цей комфорт має бути нормою.

Скажу відверто, що б я робив на місці українця, якому доводиться жити в Польщі. І це кажу я, людина, щиро прихильна до України. Часто бачу, що українці в Польщі не відчувають себе «за кордоном». З одного боку, це прекрасно і природно, але з іншого — може стати джерелом непорозумінь.

Зверніть увагу: українська молодь нерідко вигукує на вулицях лайку чи вульгарні слова, не усвідомлюючи, що поляки навколо все чують. І це не ті випадки, коли людина зовсім не знає мов. Не треба бути великим знавцем російської, щоб розуміти значення цих слів.

Я ж, коли опиняюся за кордоном, автоматично намагаюся бути обережнішим, поводжуся стримано, не впадаю у вічі. Коли їду кудись, то роблю все, щоб не привертати уваги — двічі подумаю, перш ніж щось сказати. 

‍Тож щиро не розумію, як можна голосно лаятися на вулиці чужої країни

‍— Але чому це проблема? Адже на пляжах у Греції чи Іспанії чути гучний сміх англійців, німців чи поляків, часто під впливом алкоголю.

— І це має бути приводом для гордості? Насправді саме так формуються стереотипи. Крім того, варто пам’ятати: відпустка — це відпустка, люди, які заробляють на туристичному бізнесі, певною мірою змушені це терпіти. Я сам із передмістя Кракова і знаю, як поводяться іноземці на краківському ринку. Але зовсім інша справа, коли люди живуть тут постійно.

Також варто пам’ятати, що ви говорите про специфічні місця, наприклад туристичні, а ми тут розмовляємо насамперед про польську провінцію — Польщу, де до 2022 року іноземців у таких кількостях на вулицях не бачили. 

Ще мене турбує, що українці значно частіше використовують російську мову, ніж українську. Нещодавно був у Варшаві і, щиро кажучи, був шокований: у центрі міста майже не чути української. На вулицях і в магазинах домінувала російська. Адже можна розрізнити білорусів, росіян, українців за акцентом — тим більше, що східноукраїнська мова або суржик мають свої особливості. Тут же — лише російська.

Знаєте, що мене тоді пройняло? Страх. Бо пригадалися слова Путіна: «Кордони Росії проходять там, де є російська мова і російська культура». 

‍Чи маю я як поляк тепер боятися? 

Для мене українські мова й культура історично близькі — з очевидних причин. Маємо спільну спадщину Речі Посполитої, яка була нашим спільним домом. А російська мова — особливо зараз, у контексті агресії Росії проти України — не має місця в Польщі.

Напруга зростає з обох боків

‍— Повертаючись до позитивних історій про українців, що саме можна робити?

— Нам потрібні розумні кампанії, які показують, ким є українці в суспільстві, чим вони займаються.

Треба демонструвати обличчя конкретних людей. Наприклад: це Свєта, яка допомагає вашому дідусю; це Тетяна, яка працює у лікарні; це Вова — архітектор, Настя — менеджерка в банку. Показувати, що ці люди — частина нашої реальності. І нехай вони говорять польською. Поляки повинні побачити, що це добре й позитивно.

На жаль, з боку українців теж трапляються тривожні сигнали. Наприклад, меседжі: «Якщо нас, українців, не буде, все розвалиться», або: «Якщо не буде дітей з України, школи не отримають фінансування», чи: «Якщо ми не будемо боротися, наступними будете ви».

І що мені про це думати? Людина відчуває себе морально шантажованою. Замість позитивного посилу — тиск і залякування.

‍— Чи існує в Польщі державна політика щодо біженців і мігрантів?

— Схоже, Польща на початку обрала стратегію, виходячи з припущення, що все швидко закінчиться. Це було особливо помітно на старті війни. Польща тоді справді не знала, що робити далі. 

Був переломний момент — контрнаступ, повернення територій — і багато хто думав, що війна скоро закінчиться, і люди повернуться додому. Але люди не почали повертатися. Ба більше, й досі приїжджають нові люди з різних регіонів України — і стають мігрантами

Лише недавно ухвалили швидкі юридичні рішення, наприклад, що діти з України, які хочуть навчатися в Польщі, мають скласти іспит з польської на рівні B2. На мою думку, такі правила мали діяти від самого початку.

‍— Це мав би бути сертифікат після державного іспиту?

— Я є членом приймальної комісії для іноземців і пам’ятаю, що раніше була так звана «співбесіда» — розмова, де оцінювали знання мови. Тепер формально вимагають сертифікат, і для багатьох українських батьків це стало шоком.

Усе це потрібно було запровадити раніше, як у Німеччині. Там все чітко: вчишся — залишаєшся, не вчишся — повертаєшся. Багато хто не хотів повертатися в Україну, тому поверталися до Польщі й розповідали, що в Німеччині все добре, лише треба вчитися. У Польщі ж інакше: важче, менше підтримки у вигляді соціальних виплат, але й не потрібно вчитися.

У будь-якому разі реакція була запізнілою. І це правда, що величезна частина українців залишилася трохи на самоті.

‍— Українці в Польщі — це не однорідна група…

— Саме так. Є ті, хто приїхав раніше й хотів інтегруватися. Є ті, хто приїхав після 2022 року і теж інтегрується. А є такі, хто приїхав, але не має наміру інтегруватися.

‍— Чому? Можливо, вони сподіваються швидко повернутися додому?

— У 2023 році, коли я проводив дослідження серед біженців, ще відчувалася ця готовність повернутися. Але сьогодні велика частина закрилася у власних «гетто» й не хоче інтегруватися. Це схоже на те, як раніше в Україні з навчанням української було: «какая разница, поляки панімають» — навіщо напружуватися, краще жити у своїй зоні комфорту й скаржитися на важке життя за кордоном, навіть не думаючи про повернення. 

До того ж існують внутрішньоукраїнські відмінності (про що писав Микола Рябчук): схід і захід України, а тепер ще й поділ на тих, хто виїхав, і тих, хто залишився. Це теж ускладнює ситуацію. На мою скромну думку, після трьох років перебування за кордоном українцям знадобиться мінімум рік, щоб адаптуватися до життя в Україні після повернення. Для багатьох, особливо чоловіків, це буде важкий досвід.

Не можна очікувати від пересічного поляка, що він стане експертом з української міграції, політики чи регіональних відмінностей. 

Іноді чуєш: «Я тут вже 10 років, я не мігрант». Добре, але поруч людина, яка приїхала рік чи два тому з Верховини, де ніколи не було ракет. Це не біженець, це мігрант.

Саме тому потрібна реальна міграційна політика, так само як і сенсовні рішення в освіті. Але тут теж є проблема: сьогодні будь-яка тема, пов’язана з Україною, викликає негативні емоції. Це видно з коментарів — і не лише польських.

Не хочу бути однобоким. Бачу також, що пишуть у Telegram, в українських каналах. Коли йдеться про Польщу — ситуація така ж сама. Ворожість зростає з обох боків, і це, на жаль, не сприяє розвитку взаємних відносин.

Слова, які не доходять до поляків

‍— Як, на ваш погляд, проявляється неприязнь українців до поляків?

— Здебільшого вона ґрунтується на моральному шантажі й часто виникає через непорозуміння. Наведу кілька прикладів. Польща врятувала Європу від комунізму у 1920 році — хтось про це пам’ятає? Хтось взагалі розуміє, про що йдеться? Бо українці мають свій 1920, і вже зараз помітно, яка сильна нарація про те, що вони врятували Європу від Росії. Але насправді більшість європейських країн ставиться до цього щонайменше нейтрально, бо не відчуває себе потенційною жертвою Росії.

Ця війна показала, що друга армія світу не зайняла жодного обласного міста в Україні. Тож виглядала б досить дивно нинішня нарація про «марш на захід».

Ще один приклад — думка, що якби не було українців, економіка Польщі завмерла б. Це ще один міф. Звісно, приємно, що це наші близькокультурні сусіди, але якби не вони, то були б інші нації, і це, між іншим, мало б свої плюси: міграція не була б такою монолітною, і неприязнь до мігрантів не концентрувалася б лише на одній національності.

І нарешті, питання історії: з обох сторін воно часто ґрунтується на півправдах із інтернету. Тему не буду продовжувати. Чи ця взаємна неприязнь — результат російської пропаганди?

Звісно. Це має стати для нас сигналом тривоги. Там вкладаються справді великі гроші, щоб у кожній країні з’являлися подібні коментарі й нагніталося напруження.

‍— У крайніх ситуаціях ця неприязнь до українців не обов’язково переростає в ненависть. Я маю знайомих, чиї діти стикалися з булінгом у школі. Достатньо правильної реакції директора — і конфлікт відразу гаситься. Але якщо реакції немає, справа доходить до управління освіти…

— Багато українських дітей було відірвано від власного середовища — класу, групи, де вони вже мали стосунки. Через це виникають напруження між учнями. А вчителі? Зарплати низькі, перевантажені, часто емоційно виснажені. Тому, коли вони чують про конфлікт, особливо пов’язаний з мігрантами, не завжди мають сили втрутитися. Ті, хто хоче і може щось зробити, намагаються, але багато хто просто не справляється.

Часто українські діти приходять у польську школу з нульовим знанням мови. Як учитель має допомогти? До того ж інколи діти приїжджають без батьків, лише з опікунами, які існують лише на папері. Це величезний виклик для польської системи освіти.

‍— Якщо правильно реагувати на базовому, шкільному рівні, можна запобігти ескалації проблем і не допустити ситуацій, у яких виникає неприязнь чи ворожість, що пізніше може перерости, наприклад, у антимігрантські марші.

— Ультраправі в Польщі завжди існували — більшою чи меншою мірою. Мігранти для них зараз у «топі», бо сконцентруватися на чомусь іншому складніше.

Але, щиро кажучи, більшості поляків зараз живеться цілком добре. Мені 37 років і я пам’ятаю, що раніше поляки не подорожували так, як зараз. Зараз половина моїх знайомих регулярно їздить за кордон — і це не лише заможні люди, а звичайні із середнього класу. Тож загалом полякам живеться добре.

‍А на чому ґрунтується діяльність ультраправих? На невдоволенні. Тому якщо реальних проблем немає, їх потрібно створити. Раніше цільовими групами були гомосексуали, потім — прихильники абортів, зараз — мігранти

Завжди знайдеться «ворог». Це відомий механізм створення синдрому обложеної фортеці: ворог об’єднує й мобілізує, що деякі політичні партії вправно використовують. Це вигідно: нагнітання емоцій допомагає мобілізувати електорат.

На попередніх парламентських виборах виникло референдумне питання про міграцію. Тема була актуальна давно, але тепер з’явився український аспект. Частина людей почала це поєднувати, а російська пропаганда ще підживлює. І раптом маємо готовий набір для використання: хейт, пошуки «могил на Волині» тощо.

Уявімо людину з маленького польського містечка: все життя купувала овочі у пані Барбари, всі знали одне одного. І раптом, після 2022 року, стоїть у тій же черзі в овочевому магазині, але обслуговує її вже пані Лариса, а клієнти навколо розмовляють українською.

Ці люди дивляться й не розуміють, що відбувається. Мій знайомий з України, який повернувся в Польщу після трьох років як запрошений професор, помітив подібне в «Бедронці»: старші поляки виглядають розгубленими. Хочуть запитати про м’ясо, уточнити, як завжди, чи свіже, чи можна інакше запакувати — а тут обслуговують з акцентом, нечітко, не все зрозуміло.

Ці люди почуваються некомфортно, але це не означає, що вони расисти чи антиукраїнці. Вони просто хочуть відчувати себе безпечно й знайомо у щоденному житті. Є люди, яких змінити не вдасться. Але з ними можна працювати, розмовляти, поступово адаптувати до нової реальності — але ніхто цього не робить.

‍— Українці в Польщі повинні вчити польську, щоб спокійно спілкуватися в школі, магазинах, на вулиці?

— Будь-хто, хто хоче пов’язати своє життя з країною на постійно, має знати державну мову. Я вважаю, що кожен, хто хоче жити в Польщі на підставі карти перебування, має мати документальне підтвердження знання мови на рівні щонайменше B2.

‍— Чи не боїтеся ви, що через відсутність реальних дій і постійне зростання числа мігрантів, не лише з України, може статися трагедія?

— Ми ж знаємо, як легко керувати натовпом. Достатньо, щоб під час маршу хтось вигукнув: «Б’ємо темношкірих» або «Б’ємо українців» — і кількість жертв можна буде рахувати сотнями. 

Звісно, ви маєте рацію. Це може закінчитися дуже погано. Але я все ж сподіваюся, що — попри всю цю політичну боротьбу — існує своєрідне «гальмо безпеки». І в якийсь момент хтось, навіть якщо зробить це заради власного зиску чи влади, скаже: «Стоп».

Вже помітна певна зміна нарації: тепер говорять скоріше про нелегальну імміграцію, а не про мігрантів загалом. Це сигнал, що навіть ті, хто підігріває настрої, розуміють — надто радикальна риторика може погано закінчитися. Але все одно ви праві: ситуація може радикалізуватися.

Тому потрібні дії на багатьох рівнях: освіта, участь держави, робота НУО — як польських, так і українських. І обов’язково — самих українців. 

Бо з поляками ситуація така: коли я намагаюся пояснити певні речі, часто чую: «Але ми тут удома». І важко заперечити — це ж правда. Українці, принаймні зараз, є гостями. Якщо ми хочемо змінювати суспільне ставлення, треба працювати з обома сторонами, хоч головним чином з мігрантами.

Проблема ще й у тому, що з одного боку є польські ультраправі, які кажуть: «Досить українців», а з іншого — деякі українці у медіа в стилі, який я вже згадував: «Без нас польська економіка впала б» або «Якби не ми, тут уже були б росіяни». Такі вислови не доходять до поляків. Навпаки, сприймаються як претензійність і прояв зверхності.

‍— Як ви як політолог і експерт оцінюєте польських ультраправих політиків? Чого вони насправді прагнуть? Чи справді борються за «Польщу для поляків», чи радше збирають політичний капітал перед виборами 2027 року?

— Польські ультраправі партії — не однорідна політична сила. Це не один табір, а збір різних людей. Є глибоко віруючі, а є ті, хто їздить на відпочинок до Єгипту чи Туреччини і водночас протестує проти мігрантів. Одні бояться «пані Лариси в овочевому магазині», бо почуваються чужими. Інші вважають, що через українців втратили роботу — були директорами, а тепер не можуть знайти себе. Кожен має власну мотивацію.

Але хтось ці страхи та фрустрації збирає, формує з них нарацію й використовує політично.