Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Це історія кохання біблійного масштабу. Віри, яка перемогла закони природи. Жаги до життя всередині залізного воїна.
Дзвінок медсестри «швидкої допомоги» вранці 17 травня 2022 року поділив життя Юлії Мізіної на «до» та «після». Їй повідомили про ракетний удар по навчальному центру Десна у Чернігівській області, де на той момент знаходився її чоловік Віталій. У навчальному центрі загинули не менш ніж 87 українських військовослужбовців (точна цифра невідома досі, оскільки багатьох не знайшли). Чоловік Юлії — лейтенант 66-ої бригади Віталій Мізін — горів живцем, не втрачаючи свідомості. Коли Віталія витягли з-під завалів та привезли до лікарні, половини його тіла вже фактично не було — права його частина згоріла, у деяких місцях обгоріли навіть кістки.
У те, що людина з такими опіками може вижити, не вірив ніхто… крім Юлії. З двомісячним сином на руках вона цілодобово чергувала під лікарнею, потім у палаті, консультувалася з фахівцями, супроводжувала чоловіка у шпиталях по всій Україні та за кордоном. І сталося неможливе — Віталій вижив. Після важких 104-х днів між життям і смертю його організм зрештою обрав життя. Потім були реабілітація, опанування протезу і ще одне диво — вагітність Юлії та поява на світ їхнього вже третього сина.
104 дні між життям і смертю
— У той момент мені було байдуже, де жити, де спати, чим харчуватися. Головне — бути поряд із Віталіком, — розповідає Юлія. — Що б мені не говорили лікарі, що б не показували їхні монітори (а, судячи з їхніх показників, у чоловіка справді не було шансів вижити), я навіть думки такої не припускала, що Віталік може померти. Мене не лякали ні опіки, ні ампутації. Головне, щоб живий.
Коли почалася повномасштабна війна, першому синові Юлії та Віталію Мізіних Івану виповнилось сім років, і Юлія саме була при надії — на останньому місяці нової вагітності. Тоді ж 29-річний Віталій, який раніше служив в армії за контрактом, отримав повістку.
— 14 березня народився наш Данило, а через чотири дні Віталіка вже мобілізували, — згадує Юлія. – Багато хто тоді евакуювався в західні області, а ми залишилися на Черкащині. Коли була в пологовому, під час ракетних атак кілька разів доводилося спускатися до підвалу... До стресу після важких пологів додався страх за чоловіка. Він відправився до навчального центру, а я з дітьми переїхала до мами на Вінниччину.
Через два місяці, вранці 17 травня, мені зателефонувала медсестра «швидкої». Я тоді ще не знала про ракетний удар по військовій частині Десна. Медсестра повідомила, що мого чоловіка везуть до шпиталю. «Що сталося? — питаю. — Він захворів?» «У навчальну частину «прилетіло», — почула я відповідь. — У вашого чоловіка опіки 3-4 ступеня».
Шок, ступор… За пів години знову дзвінок від медиків — уточнити дані чоловіка. Спочатку його відвезли до місцевого шпиталю, згодом — до Києва. Мені не сказали, куди саме. Залишивши старшого сина у друзів, разом із двомісячним Данилом і мамою я вирушила до Києва. Телефонувала в усі лікарні з опіковими відділеннями. Але коли зрештою знайшла чоловіка у Київському опіковому центрі, мене навіть не пустили до його палати.
Виявилося, що «3-4 ступінь» опіків — не остаточний діагноз. І вже у лікарні з'ясувалося, що підходящої для опіків Віталіка класифікації просто не існує, адже з такими глибокими ураженнями не виживають
60 відсотків його тіла були без шкіри. В деяких місцях згоріли м'язи та обгоріли ребра. Певною мірою були уражені всі внутрішні органи. Коли Віталіка привезли до опікового центру, медперсонал боявся перекладати його з каталки на ліжко — думали, що його правий бік просто розсиплеться. З рукою, до речі, фактично так і сталося — те, що від неї залишилося, ампутували… Як я потім зрозуміла, до опікового центру Віталіка привезли вмирати. З цієї причини йому навіть не одразу ампутували згорілу ногу — ніхто не вірив, що це на щось вплине.
Я благала пустити мене до палати. Лікарі відмовляли — мовляв, я, годуюча мати, не повинна цього бачити. Я говорила, що якщо щось Віталіку і може допомогти, то це моя присутність! Наступні два дні з немовлям на руках я ходила під вікнами опікового центру. Ночами дзвонила до відділення і отримувала стандартну відповідь: «Він дуже важкий». Аж раптом третьої ночі до цієї фрази лікар несподівано додала: «Контактний». Виявилося, Віталік прийшов до тями!
Після цього мене нарешті до нього пустили. Коли я зайшла до палати, чоловік, побачивши мене, затремтів. Мене теж почало трусити. Взявши його єдину руку, я сказала: «Зайчику, я так сильно тебе люблю. Я тут. Ми тепер у Києві. Не хвилюйся, ми поряд». Віталік не міг нічого мені відповісти — через трахеостому він міг лише ворушити губами. Але він усе чув і розумів. Пізніше чоловік розповів, що після цієї нашої короткої зустрічі він зрозумів, що житиме. В цей момент трапилася наша перша маленька перемога — організм чоловіка зміг самостійно тримати тиск (до цього його вдавалося підтримувати лише завдяки препаратам).
«Згадав нас з дітьми і захотів жити»
Про те, як Віталію вдалося вижити в навчальній частині, де загинули практично всі військовослужбовці, Юля дізналася від чоловіка згодом. Виявляється, він пам'ятав усе в деталях.
— У частині на момент ракетного удару було близько 130 людей. З них вижили лише Віталік і ще двоє, — продовжує розповідати Юля. — Ідентифіковано 87 тіл. Решта зникла під завалами. Внаслідок прямого влучання ракети чотириповерхова будівля, де були казарми, впала, і Віталік провалився до підвалу. Попри те що його завалило уламками, він був у свідомості. У місці, куди він упав, була колона з витяжкою і там ще можна було дихати, хоча підвал швидко наповнювався димом. Віталік бачив, як живцем горіли його побратими. Він досі чує їхні крики ночами...
Вогонь швидко дістався й Віталіка. Його тіло спалахнуло. В якийсь момент, не витримуючи страшного болю, він подумав про свою родину й попросив Бога закінчити його страждання. І раптом на нього полилася вода. Рятувальники! Співробітники ДСНС знайшли його й змогли загасити на ньому полум'я. Коли Віталік усвідомив, що має шанс вижити, він зібрався силами і навіть наклав собі турнікет. Назвав свої дані, посаду, продиктував мій номер телефону. Побачив, що права рука повністю згоріла. За його словами, він думав у той момент тільки про мене та дітей. Він знав, як сильно ми його любимо, і дуже захотів жити.
Хоча до палати Віталіка мене пускали нечасто, я щодня з ранку до вечора була під опіковим центром. Молилася і притискала до грудей паперове серце, яке сім років тому він мені подарував
Віталік тоді приніс мені коробочку з написом «100 причин, чому я тебе кохаю». Всередині були серця, на кожному з яких він своєю рукою написав зворушливі слова. З того часу одне з цих сердець завжди зі мною.
«Пекельний біль не могли заглушити навіть найсильніші знеболювальні»
Я ловила будь-яку можливість потрапити до чоловіка до палати. Мама в цей час була з Данилом поблизу, я вибігала до них на годування малюка. Іноді доводилося годувати сина, сидячи десь на траві під кущем — добре, що хоч на вулиці було тепло. Я створила цілий банк грудного молока, який подорожував разом із нами — Віталіка потім перевезли до Львова, а далі взагалі за кордон.
До Фінляндії чоловіка відправляли не на реабілітацію, а в інтенсивну терапію — після кількох місяців в українських лікарнях стан все ще був критичним. Шкіра, яку йому пересаджували, погано приживалася. Приєдналися інфекції, на які не діяли жодні антибіотики. У фінських лікарів теж не одразу вийшло з ними впоратися. Віталік довго боровся з агресивною бактерією, яка буквально з'їдала як пересаджену, так і рідну шкіру. Бактерію вдалося вбити за допомогою оцту. Це був найболючіший етап лікування. На ділянки тіла, де зовсім не було шкіри, лікарі накладали вимочені в оцті пов'язки. Пекельний біль не могли заглушити навіть найсильніші знеболювальні. Віталік так кричав… Я боялася, що в нього просто зупиниться серце. До того ж у Фінляндії лікарі зі значно більшою обережністю використовують знеболювання — наприклад, морфін, який допомагав чоловікові в Україні, у фінській лікарні не дають.
Країну, в яку їхали на лікування, Юлія із чоловіком не обирали — це була прерогатива Міністерства охорони здоров'я України. У клініці у Гельсінкі Віталія погодилися прийняти на лікування безкоштовно за спеціальною програмою допомоги українським військовослужбовцям. Мізіни приїхали до країни як українські біженці, оформивши статус тимчасового захисту.
— У центрі для біженців, де нас із дітьми та мамою поселили спочатку, ми всі (за винятком Віталіка, який був у лікарні) жили у невеликій кімнатці, — каже Юлія. — Сама будівля нагадувала гуртожиток — з окремими кімнатами, але спільними туалетом. Я туди приходила тільки ночувати, та й то не завжди — у фінських лікарнях інший підхід до відвідування пацієнтів родичами, і мені дозволяли залишатися з Віталіком стільки, скільки ми хотіли. Його стан ще довго був важким. Але після того, як прибрали трахеостому, ми нарешті змогли один з одним поговорити.
Розмови перетворились на терапію для нас обох. Ми говорили одне з одним годинами...
Переломним для нас став 104-й день з моменту трагедії. Прийшла фінська медсестра і сказала, що Віталік житиме. Позаду були три з половиною місяці «критичного стану», ампутації (фактично довелося ампутувати всю праву половину тіла), інфекції, страшний біль. Ми впоралися. Ми це зробили!
Почався наступний етап лікування — з фізіотерапією, спробами навчитися сидіти та тримати рівновагу. З новими операціями. Наприклад, ліве плече у Віталіка було зламано, неправильно зрослося, і рука, що вціліла, не могла нормально функціонувати. Операція допомогла — якщо раніше Віталік не міг сам піднести ложку до рота, то зараз уже піднімає рукою кілограмову гирю!
Часто успіх реабілітації залежить від настрою пацієнта та підтримки його рідних. Я весь час була поряд. Ми разом плакали, сміялися, жартували… Допомагала і присутність дітей. Коли ще в Україні наш старший син Іван вперше зайшов до палати Віталіка, я боялася, як він відреагує, побачивши тата у такому стані. Син мужньо тримався, але в його очах стояли сльози... Коли з часом Іван зрозумів, що ми не дамо татові померти, йому стало легше. А для Віталіка одна лише посмішка наших дітей — вже терапія.
У чоловіка вже є протез ноги. Поки що з ним є деякі складнощі: через те що у Віталіка забагато зрізано тіла, протез погано тримається. Коли між протезом та куксою потрапляє повітря, протез сповзає. Зараз ми консультуємося з різними фахівцями та шукаємо вихід. Навіть на такому протезі Віталік вже може ходити, але, наприклад, на вулиці з цим складно — особливо зараз, коли у Фінляндії сніг по коліно та температура повітря — мінус 30.
Справжній кіндер-сюрприз
Після виписки з лікарні у листопаді 2022 року чоловік повернувся не до центру для біженців, а вже до квартири — влада знайшла для родини соціальне житло. У Фінляндії соцжитло доступне багатьом українським біженцям. Також зареєстровані за схемою тимчасового захисту українці мають право на виплати у розмірі 300-400 євро на місяць, безкоштовне житло та медичну допомогу.
— Квартира, яку нам знайшла місцева влада, була невеликою, але максимально пристосованою для людини на інвалідному візку, — каже Юлія. — Щодо мовного бар'єру, то, звичайно ж, ми ні слова не розуміли фінською. Але якщо в тебе є хоча б мінімальна англійська, тут можна порозумітися з багатьма місцевими. Якщо ж питання серйозне — наприклад, оформлення документів чи консультація у лікаря, — то нам у телефонному режимі надають перекладача.
Про те, як працює медична система у Фінляндії, Юлія дізналася і з власного досвіду теж — коли у січні 2023 року несподівано дізналася, що чекає на дитину.
— Для нас з Віталіком це стало справжнім сюрпризом, — зізнається Юлія. — Інтим у наше життя повернувся буквально за кілька місяців до вагітності. Але ми не очікували, що це може статися. Пам'ятаю, показала Віталіку результат тесту, і ми вдвох кілька хвилин сиділи у ступорі — третя дитина! В Україні війна, ми — у далекій Фінляндії, чоловік у процесі надважкої реабілітації.
Був шок, і водночас усвідомлення того, що це справжнє Боже благословення. Нагорода за все, що ми пережили і знак, що життя триває
Після важких других пологів треті у Фінляндії були чудовими. Тут все зовсім не так, як у більшості державних українських лікарень. Віталік жив разом зі мною у палаті. Ані йому, ані подрузі, яка до мене приїхала, не потрібно було переодягатися — жодних халатів чи бахіл. Навіть я, якби хотіла, могла б народжувати прямо в тій сукні, в якій прийшла. Поки тривали перейми, медперсонал жодного разу не залишив мене саму. Після пологів у Черкасах, де я ледь змогла дозватись акушерку в той момент, коли, вибачте за подробиці, вже виходила голівка дитини, мене такий підхід здивував. Пологи пройшли досить швидко, у нас народився здоровий малюк. Ми назвали його Максимом.
Лікарі тут не залякують породіль, немає ніяких дієт годуючих мам. Відразу після пологів можеш їсти все, що хочеш: червоне м'ясо, полуницю, шоколад. Тобі можуть принести каву. Годують не тільки породіллю, а й того, хто перебуває разом із нею у палаті — у моєму випадку це був мій чоловік. Ми провели у пологовому будинку тиждень, і вже після виписки нам прийшов рахунок на 450 євро. У цю суму було виключено все: пологи, перебування у гарній палаті, харчування, медикаменти, підгузки та інші речі для немовляти. Оскільки ні я, ні Віталік не працюємо, за нас цей рахунок сплатила біржа праці. Але сума у будь-якому разі цілком посильна, особливо з урахуванням того, на якому рівні було надано послуги. До речі, після того, як наша сім'я стала ще більшою, нам знайшли іншу квартиру з більшою площею.
З появою третьої дитини наше життя стало ще більш насиченим і веселішим (сміється). Я вдячна мамі, яка нам дуже допомагає. Поки годую Максима, Віталік вчить уроки з Іваном, грає з Данилом. До того ж чоловік тепер зайнятий власною справою — він створює браслети з паракорду. Колись до війни це було його хобі. Вже після виписки Віталік заради інтересу взяв шнурок від черевика і спробував щось з нього сплести. Я запропонувала чоловікові купити паракорд. Він спочатку відмовлявся, але ми все-таки замовили. І справа пішла. Це дивовижно, але однією рукою Віталік створює навіть кращі браслети, ніж тоді, коли були задіяні обидві руки. Чоловік продає свої вироби онлайн у різні країни, а прибуток перераховує на потреби ЗСУ. Віталіка це дуже надихає. Я щаслива бачити чоловіка таким.
Звісно, й у нас бувають різні моменти. Буває непросто — через реабілітацію, проблеми з протезом тощо. Через усвідомлення того, що війна може тривати ще довго і ми, маючи величезне бажання повернутися до України, невідомо коли зможемо це зробити. Але я намагаюся бути в ресурсі, бо розумію, що від цього залежить психологічний стан усієї родини. Віталік — людина імпульсивна, і за 10 років нашого спільного життя я вже знаю, як допомогти йому пережити важкі моменти. Коли просто підійти та обійняти, а коли краще не чіпати й дочекатися, коли першим обійме він. Чоловік зі свого боку теж знає, як у складні моменти підтримати мене.
Ідеальних людей не буває. Але якщо любиш людину, приймаєш її в будь-якому стані. Те, що ми пережили, зробило нашу родину міцнішою, а кохання — сильнішим. А коли знаєш, що в житті дійсно важливо, для тебе просто не існує таких речей, як побутові конфлікти чи суперечки через дрібниці. Я точно знаю, що важливо для мене. Віталік — ось все моє життя.
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
.avif)
.avif)