Натиснувши "Прийміть усі файли cookie", ви погоджуєтесь із зберіганням файлів cookie на своєму пристрої для покращення навігації на сайті, аналізу використання сайту та допомоги в наших маркетингових зусиллях. Перегляньте нашу Політику конфіденційності для отримання додаткової інформації.
УподобанняЗаперечуватиПриймати
повернутися
Ексклюзив

Історії

20
хв

Лєра в Парижі: «Друзі порадили мені обирати країну не розумом, а серцем. І я лишилась у Франції»

«Я працювала о восьмій вечора, коли до мене підійшла французька колега й стурбовано спитала: «Тебе часом не експлуатують? Ти не повинна втомлюватись на роботі!» — розповідає Лєра Лєденко

Катерина Копанєва

Лєра в паризькому кафе. Фото з Instagram @lera_in_paris

No items found.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Друзі називають її Емілі в Парижі, а сама вона каже, що справжнє паризьке життя дуже відрізняється від показаного в популярному серіалі Netflix. З початком великої війни українка Лєра Лєденко, яка в Україні працювала піарницею на телеканалі «1+1», взяла свого песика та переїхала до Франції, де зуміла відкрити власну комунікаційну агенцію. Лєра закохана в Париж і веде про це романтичне місто блог в Instagram (сторінка має майже десять тисяч підписників). Про свою адаптацію в столиці Франції, пошук роботи та житла, а також різницю між реальним і серіальним Парижем Лєра розповіла Sestry.

Друзі й колеги Лєри Лєденко жартують, що тепер у них є своя Емілі в Парижі (ліворуч — кадр з серіалу «Емілі в Парижі», праворуч — Лєра в Парижі). Фотоколаж Sestry

— Коли почали бомбити Київ, я швидко зібрала документи, взяла свого собаку, шпіца Бетті, деякі речі та виїхала, — згадує початок свого шляху Лєра. — І вже на пішохідному переході на польському кордоні я втратила ті речі, які в поспіху встигла зібрати перед виїздом. Коли в натовпі і без того наляканих людей хтось підпалив димові шашки, почалась паніка, і в тисняві ледь не розчавило мого собаку. Рятуючи Бетті, я відпустила свою сумку. І більше її не бачила.

Спочатку поїхала до друзів до Німеччини. Як і всі, була розгублена і не розуміла, що робити. Тоді мені написала подруга з Франції: вона знала, що я дуже люблю Париж, і запропонувала приїхати в гості. Париж справді був для мене особливим місцем. Коли років шість чи сім тому я вперше приїхала сюди як турист, пам'ятаю, вийшла з автобуса і сказала мамі: «Це мій дім». У мене було дивне відчуття, що я колись тут жила — і я не розуміла, чому я маю звідси їхати. З того часу я приїжджала до Парижа на свої дні народження, а в Києві оточила себе атмосферою Парижа. Навіть квартиру орендувала у київському ЖК «Французький квартал», власниця якої сама жила у Бардо.

Паризькі друзі, знаючи мою пристрасть до цього міста, одразу поцікавились, навіщо мені повертатися до Німеччини замість залишитися тут. Я вважала, що в Німеччині більше міжнародних компаній — а отже, більше можливостей зі знанням англійської знайти роботу з моєї сфери. Друзі порадили обирати не розумом, а серцем. І я лишилась…
Лєра ризикнула, залишилась у Парижі й не пожалкувала. Фото: Instagram @lera_in_paris

Навесні минулого року біженці з України могли отримати соціальне житло, отож, довго жити у друзів я не планувала. Але людина планує, а Бог керує! Коли я реєструвала статус тимчасового захисту, опції поселитися в столиці вже не було — людей везли за 500 кілометрів від Парижа і розселяли по сім'ях, школах та інтернатах. Я дуже вдячна друзям, які залишили мене в себе й допомогли буквально у всьому.

Французька мова… колись я вивчала її протягом чотирьох місяців на курсах у Києві. Але коли я опинилася в Парижі, пам’ятала тільки «Je m'appelle Léra» (Мене звати Лєра), «Je suis perdu» (Я загубилася) і «Je veux un croissant» (Я хочу круасан). Стандартний набір для туристки у червоному береті, але точно не для людини, яка хоче в Парижі жити та працювати. Спочатку я спілкувалася виключно англійською. Є думка, що французи принципово не розмовляють англійською, але я з таким не стикалася — всі охоче йшли назустріч і були готові порозумітися навіть мовою жестів.

Українцям з тимчасовим захистом у Франції надавались певні виплати: тим, хто орендує житло самостійно, виплачували по 400 євро на місяць, а тим, кому було де жити — 200 євро на місяць. Попри те, що я на той момент ще дистанційно працювала в Україні і тому мала певний дохід, я одразу замислилась над тим, як і де знайти роботу на місці. У день, коли я оформила документи на захист, сталася цікава ситуація. Після відвідування OFII (Французький офіс з імміграції та інтеграції) я поїхала до свого улюбленого кафе на Монмартрі, де раніше любила бувати як туристка. Офіціантка, теж українка, почула, що я говорю зі своєю собакою українською, і сказала: «О, ви з України! А вам випадково робота не потрібна?» Я відповіла ствердно. Запитавши мене про мої знання англійської, дівчина поговорила з кимось із керівництва, після чого повідомила мені, що заклад готовий взяти мене на посаду хостес.

Ввечері я радісно повідомила друзям, що знайшла роботу. І зовсім не очікувала, що вони почнуть мене відмовляти. Вони переконували мене в тому, що з моїм дев'ятирічним досвідом у маркетингу та піарі я зможу знайти роботу за спеціальністю, і що для цього мені потрібно лише вивчити французьку. «Якщо ти зараз підеш працювати в ресторан, ти там будеш настільки втомлюватись, що ніколи не вивчиш мову на потрібному тобі рівні. Ти маєш час — живи у нас і вчи французьку», — резюмували вони. Ця наша розмова — ще одна з причин, чому я так їм вдячна. Хоча на той момент мене переповнювали сумніви, чи вчиняю правильно, відмовляючись від роботи в кафе. Всеж таки це дозволило б мені винаймати власну квартиру.

«Пошук роботи тривав пів року. Мені жодного разу не відповіли на резюме»

Наступного ж дня я знайшла репетитора з французької, з якою й досі займаюся тричі на тиждень. Аби швидше вивчити мову, я себе нею оточила. Книги, фільми, серіали — відтоді майже все французькою. Вдома ми з друзями невдовзі теж перейшли на французьку. Мої перші клієнти, французи, пропонували розмовляти зі мною англійською, щоб мені було легше, але я відмовилась.

Власний бізнес дозволяє залишитись у Франції навіть після закінчення тимчасового захисту. Фото з Instagram @lera_in_paris

Розповідаючи про те, як вдалося відкрити комунікаційну агенцію в Парижі, Лєра розвіяла міф про те, що на це потрібен початковий капітал. І розповіла, що заснуванню власного бізнесу передували довгі та безуспішні пошуки роботи.

— Пошук роботи тривав близько пів року, — згадує Лєра. — Я відправляла резюме до десятків компаній на вакансії піарника, контент-мейкера, смм-ника, асистента офіс-менеджера. Французи допомагали мені зі створенням портфоліо, кілька разів переписували моє резюме, коректуючи його під потреби французького ринку праці. Але це не спрацьовувало — я не отримувала жодних відповідей. Я б ще могла зрозуміти, якби мені відмовляли після розмови з рекрутером через те, що мій рівень французької недостатній. Але тут до дзвінків навіть не доходило — мені взагалі ніхто не відповідав!

Через пів року мій терпець увірвався, я зрозуміла, що це не мій шлях та почала шукати інші варіанти. З'ясувавши, що статус тимчасового захисту дозволяє зареєструвати власну компанію, вирішила копнути в цьому напрямку. Цей варіант мав кілька переваг: можливість залишитись у Франції в випадку припинення тимчасового захисту та плюс в очах потенційних клієнтів, яким не потрібно платити за мене податок як за найманого працівника, бо я працюю сама на себе.

Реєстрація комунікаційної агенції не коштувала мені ані копійки. Тебе реєструють на спеціальній платформі в податковій, після чого оформлюються необхідні документи і вуаля — можна починати працювати. В мене є можливість найняти двох співробітників, чим я поки не скористалась. Попри те, що клієнтів стає дедалі більше, я поки справляюсь сама.

«Складніше за все було повірити, що в мене все вийде. На початку в це вірили мої друзі, але не я»

Першим клієнтом Лєри стала французька консалтингова компанія, де працює її приятель.

— Спочатку друг запропонував мені просто походити до їхнього офісу й ознайомитись з тим, як у них працюють комунікації, — пояснює Лєра. — Наступні два місяці я ходила до його компанії, спілкувалася з колегами, вивчала французький ринок та аудиторію. Після чого запропонувала власникам свою комунікаційну стратегію. Пояснила, як можу покращити роботу компанії, як це вплине на прибуток — і таким чином отримала свій перший контракт.  Я реалізувала заплановане. Клієнти залишилися задоволені результатом, перший млинець виявився не комом і став для мене гарним стартом. Далі все розвивалося за законами нетворкінгу: партнери компанії помітили, що фірма почала краще вести комунікації і теж захотіли стати моїми клієнтами. Згодом звернулися їхні конкуренти. Так поступово я отримала стільки замовлень, що відчула впевненість.

Зараз клієнти Лєри — це французькі IT та консалтинг компанії. Розповідаючи про те, що за ці півтора роки було найскладнішим, Лєра каже:

— Якщо не згадувати про пов'язану з відкриттям та діяльністю агенції бюрократією, складніше за все було повірити, що в мене все вийде. На початку в це вірили мої друзі, але не я. Я погано уявляла, як зі своєю французькою зможу працювати в комунікаціях, де мова — це, по суті, головний інструмент. Коли я почала працювати зі своїм першим клієнтом, ми з викладачем французької ретельно пропрацювали необхідну мені лексику. Сьогодні мовного бар'єру я не відчуваю. Однак про всяк випадок після кожної зустрічі записую все, про що ми з клієнтом домовилися, уточнюючи в нього, чи правильно я зрозуміла деталі.

«Мої перші кілька зарплат майже повністю пішли на навчання»

Щоб максимально нівелювати свою неідеальну французьку, я пройшла курс зйомки й монтажу, вивчала таргетинг і заглибилась у візуальний контент — тепер я можу створити макети для публікації, постери, презентації сама й на високому рівні. Мої перші кілька зарплат практично повністю пішли на навчання. Але це принесло результат. Зараз у мене набагато більше навичок, і це дає мені конкурентну перевагу. Умовно кажучи замість того, щоб наймати відразу чотирьох фахівців (одного на зйомку, другого на монтаж, третього на тексти, а четвертого на дизайн), фірма укладає контракт тільки з агенцією.  

57% французів підтримують Україну (дані Eurobarometer). Ейфелева вежа 24 серпня 2023 року. Фото: Karim Ait/ Adjedjou/ABACAPRESS.COM/East News

Коли клієнтів побільшало і фінансове становище покращилось, Лєра орендувала власну квартиру.

— У Парижі із довгостроковою орендою житла все дуже непросто, — розповідає Лєра. — Аби тебе в принципі розглядали як орендаря, орендна плата має становити не більше 30 відсотків від твоєї зарплати (середня вартість квартири розміром 29-35 квадратних метрів у безпечному районі Парижа становить приблизно 1100 євро. Якщо квартира мебльована — 1500-2000 євро). Власника нерухомості не цікавить, скільки грошей у тебе на рахунку — йому потрібне підтвердження того, що ти маєш стабільний дохід. І хоча на момент пошуку квартири стабільний дохід у мене вже був, мені все одно знадобився гарант. Адже французькі власники житла не дуже люблять приватних підприємців. Навіть якщо я справді багато заробляю, в очах власника нерухомості надійніше виглядає найманий співробітник — нехай з меншим, але стабільним і надійним доходом.

Квартиру я шукала, як і роботу, близько пів року. Коли зрештою пощастило знайти, сама зробила ремонт — перефарбувала стіни, докупила деякі меблі. Я була першою, хто провів у будинок швидкісний WI-FI — як не дивно, до мене він тут нікому не був потрібен. Моїх сусідів цілком влаштовував дротовий інтернет. До речі, я помітила, що більшість французів абсолютно невибагливі до послуг — чи то швидкість інтернету, чи обслуговування в ресторані. Так, нещодавно в дуже недешевому ресторані в центрі міста я побачила мишу. Мене це шокувало, але ні адміністрація, ні інші відвідувачі не побачили в цьому нічого страшного. Безумовно, у Франції теж є люксовий сервіс, і впевнена, що в ресторані Мішлен миші не бігають. Але в середньому сегменті тут зовсім не так, як ми звикли бачити в Києві.

«Французи були шоковані тим, що мій обід тривав десять хвилин. Адже вони обідають повноцінні півтори години»

Французи легше дивляться на життя, і мабуть, в цьому є шарм. Мені подобається їхнє вміння зупинятися, насолоджуватися життям. Це те, що я ніколи не вміла робити. Коли я прийшла до офісу своїх перших клієнтів, вони були шоковані тим, що мій обід тривав десять хвилин. Тоді як їхній — півтори години. За старою звичкою, я швидко їла та бігла працювати. Якось, побачивши, що я сиджу за роботою о восьмій годині вечора, до мене підійшла французька колега (вона залишалася в офісі, бо вони зі співробітниками грали в настільний теніс) і стурбовано запитала, чи не експлуатують мене. Коли я відповіла, що працюю допізна добровільно, вона була шокована: «Але хіба ти не втомлюєшся? Ти не повинна втомлюватись на роботі!»

Зараз я вже так не роблю. Франція та французи навчили мене цінувати свій час та свій ресурс. Тепер мій обід теж триває півтори години. Я зрозуміла, що це не забирає час, а навпаки — після гарного відпочинку продуктивність зростає, я працюю швидше та ефективніше. Тепер я навіть іноді можу взяти вихідний серед тижня — аби відпочити, а потім показати найкращий результат. Вміння вчасно зупинитись рятує від вигоряння.

Рятуючи свого улюбленця на кордоні, Лєра загубила сумку з речами. Фото з Instagram @lera_in_paris

Це одна з небагатьох подібностей між реальним Парижем та містом в серіалі «Емілі в Парижі», зазначає Лєра.

— Друзі й колеги часто жартують, що тепер у них є своя Емілі в Парижі. Напевно, певна схожість і справді є — як от сфера, в якій я працюю. Але 90 відсотків реального життя ви в серіалі не побачите. Париж дуже різний — тут  теж є небезпечні райони, де дівчині краще не з'являтися. За кадром залишаються, наприклад, страйки, через які часто не працює транспорт, а на вулицях скупчуються гори сміття.

Щодо колег, то, думаю, мені пощастило з ними більше, ніж Емілі. Мої клієнти — це співробітники IT та діджитал компаній, серед яких дуже багато іноземців. Є колеги з Британії, США, Колумбії, В'єтнаму та багатьох інших країн. Через це колектив відкритий до іноземців: усі намагаються знайти не те, що нас відрізняє, а навпаки те, що поєднує. За весь час я тут жодного разу не відчула себе чужою. З боку французів ставлення теж хороше. Вони не розуміють іммігрантів, які не хочуть вивчати мову й не інтегруються. Але якщо вони бачать, що ти навчаєшся, працюєш, прагнеш, то цінують і допомагають.

Попри те, що я, як і Емілі, працюю у сфері маркетингу, у моєму житті практично немає гламуру. Немає показаних у серіалі вечірок, на які приходиш у дизайнерській сукні та з червоною помадою.

Тут навіть якщо це корпоратив у шато (замок), всі одягнені дуже просто: джинси, футболки, в'єтнамки. Дівчата влітку можуть прийти з мокрою головою. Ніхто не намагається вразити оточуючих своїм зовнішнім виглядом.

Якось на одному з корпоративних семінарів колегам з компаній, що були моїми клієнтами, запропонували розповісти, яким вони бачать розвиток бізнесу наступного року. Всі співробітники відзначили, наскільки, виявляється, важливо правильно будувати комунікації, представляти компанію в соцмережах та медіа, як позитивно це впливає на прибуток та на розвиток бізнесу в цілому. І це найкраще, що я могла почути. В цей момент я нарешті на всі сто відчула, що моя робота ефетивна і це помічають інші.

Дата публікації:
1.4.2024
No items found.
Стратегічний партнер
Франція
Біженки
Успіхи українок
Пошук праці
Приєднуйтесь до розсилки
Thank you! Your submission has been received!
Oops! Something went wrong while submitting the form.
Катерина Копанєва
Київ

Українська журналістка із 15-річним стажем. Працювала спеціальним кореспондентом загальноукраїнської газети «Факти», де висвітлювала надзвичайні події, гучні судові процеси, писала про видатних людей, життя й освіту українців за кордоном. Співпрацювала з низкою міжнародних ЗМІ

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати
марічка глитень адвокація україна сша конгресмени акції

Історії

Від української викладачки до активістки у Вашингтоні

Наталія Жуковська: Марічко, як ви опинились у США і чим займалися раніше?

Марічка Глитень: Ще до війни я вступила до Києво-Могилянської академії в Києві й паралельно на першому курсі стала працювати викладачкою української мови й літератури — на курсах підготовки до ЗНО. Перші два місяці повномасштабного вторгнення провела в Україні. Подавалася на різні міжнародні програми й виграла семестровий грант на навчання в Німеччині. А пізніше — ще й грант на навчання у коледжі США. Це була програма на рік із повним покриттям проживання й харчування на суму близько 70 тисяч доларів. Ніколи особливо не прагнула в Америку, але тоді подумала: «Треба їхати».

Провчилася рік, набралася досвіду, зрозуміла, як працює американська система. Багато подорожувала, відкривала для себе нові місця й людей. Коли термін візи наближався до закінчення, зрозуміла, що хочу мати практичний досвід стажування в Америці. Так я опинилась у Вашингтоні.

У вересні 2022 року я вперше потрапила до Конгресу США. Наша Верховна Рада інша — туди не зайдеш просто з вулиці. А тут хочеш — заходиш, хочеш — розмовляєш навіть із самим конгресменом. Питання тільки в тому, що ти йому скажеш.  

І я подумала: якщо тут така відкрита система, то варто використати її на користь України. Я стала шукати місцевих активістів, українські організації. І потрапила на свій перший Ukraine Action Summit від американської коаліції за Україну. З цього моменту понеслося… 

— Що стало поштовхом для громадської діяльності за кордоном?

— Війна. Не можу сказати, що раніше була особливо свідомою. Майдан бачила по телевізору — батьки не пускали, бо замала. Але коли почалася повномасштабна війна, у мені щось перемкнулося. Я дуже гостро відчуваю несправедливість. І я зрозуміла, що маю бажання, сили, зв’язки — тож можу діяти. Це стало до мене сенсом. 

«Поки я тут, у США, хочу, щоб кожен мій день мав сенс для України»

Чатування на конгресменів

— Як збирали команду? Чи є в ній громадяни США?  

‍— Команди як такої у мене немає. Вирішила, що краще бути незалежною. Але якщо мені відгукується проєкт певної організації — я долучаюся.

Наприклад, співпрацюю з Ukrainian Action Summit — це подія, на яку двічі на рік з’їжджаються делегати з усієї Америки, щоб адвокувати підтримку України в Конгресі. Я мала певний досвід у цій сфері, тож приєдналася до їхньої команди на волонтерських засадах. Кожні пів року ми разом працюємо над кампаніями, проводимо зустрічі, готуємо делегації. 

Часто хтось з активістів каже, мовляв, плануємо протест. Я відповідаю: «Окей, давайте робити разом». З цього виростають колаборації. 

Я вже була в 45 штатах, і це дуже важливо — бо до деяких людей в Америці просто неможливо донести інформацію, якщо не приїдеш до них особисто

У різних штатах різний доступ до технологій. Є регіони, де люди отримують інформацію лише з газет чи радіо — і саме там адвокація потрібна найбільше.

— Де саме?

— Це можуть бути центральні штати, Середній Захід. Там люди мало користуються Instagram чи Facebook, особливо старше покоління — хоча їм може бути 50-70 років. У них такий спосіб життя. 

Америка — різноманітна, і те, що працює на Східному узбережжі, зовсім не працює у Центральній частині чи на Заході. 

Так, наприклад, цього й минулого літа ми з колегою організували адвокаційну поїздку — проїхали 35 штатів на машині. Відвідували різні українсько-американські громади, дивились, як вони живуть. Проводили лекції й семінари — розповідали, як можна долучатися до адвокаційної роботи, запрошували приїжджати на Ukrainian Action Summit. Пояснювали людям, як діяти на місцях: бути активними, взаємодіяти з місцевими політиками, показувати, що українці — частина американського суспільства. Що підтримка України вигідна самій Америці. Робота була комплексна: лекції, мітинги, створення контенту — статті, публікації. 

Онлайн цього не зробиш. А коли бачиш людей наживо — це зовсім інший рівень ефекту

У Вашингтоні є група активістів, які виходять на протест щодня — від початку повномасштабної війни. Організував акцію американець Роберт Гарві. Він стоїть по кілька годин з плакатом «Я американець, я підтримую Україну» — сам або з іншими американцями. Коли він їздив на два тижні до родини, ми щодня домовлялися, хто його підмінить. За три з половиною роки — жодного пропуску.

З Робертом Гарві (в окулярах) і конгресменом Стені Хоєром (Меріленд)

Коли Конгрес у сесії, конгресмени постійно ходять між будівлями, можуть зупинитися, поговорити. Нас часто запитують про реальний стан справ — що відбувається на фронті, як живуть наші родини. Ми розповідаємо те, чого не показують по телевізору. 

А ще там безліч журналістів: вони знімають, беруть інтерв’ю. Усе це означає присутність України в інформпросторі. Головне — бути в правильному місці в правильний час. 

Коли ми дізнаємося, що президент Зеленський зустрічатиметься з Трампом — миттю збираємо мітинг під Білим домом. Туди приходять американці, українці — з плакатами, музикою, українськими прапорами. Такі події завжди привертають увагу сотень журналістів — і це шанс донести меседж про криваві злочини Росії в Україні.

Коли ми адвокували за пакет допомоги Україні — той, що ухвалили близько року тому, — ми виходили під Конгрес щодня. Стояли по шість-вісім годин за будь-якої погоди: у сніг, дощ, спеку. Це тривало пів року. Паралельно я навчалася онлайн в Києво-Могилянській академії. Після американського коледжу треба було довчитись ще два роки, навчання проходило ночами. Це був дуже складний період — я буквально розвалювалася, але все одно йшла, робила, давала інтерв’ю, говорила з людьми. Друзі приносили мені каву, їжу — і якось трималася. 

Один з перших проєктів, який я привезла з Києва до Вашингтона, — «Невидані дипломи» (Unissued Diplomas). Ми створили його спільно зі студентами Могилянки. Його мета — вшанування пам’яті студентів українських університетів, які загинули у війні. Ми надрукували їхні дипломи, які вони ніколи вже не отримають. На кожному — фото, коротка біографія двома мовами. Серед них і зовсім юні студенти, і ті, хто вже мав дітей. 

«Невидані дипломи» ми показуємо вже три роки поспіль. Проєкт побачили чи не на всіх континентах — цьогоріч навіть у посольстві України на Балі. Я домовилася також про показ в ООН, а зараз ми намагаємось організувати експозицію в Конгресі США. Це складно, бо всі занурені у внутрішню американську політику. Але ми не зупиняємось.

«Невидані дипломи». Фото: studio.smu.ca

Покарання провокаторки

— Хто допомагає вам фінансово?

— Поїздка американськими штатами, наприклад, була повністю за власний кошт. Ми думали зробити збір, але потім вирішили, що збирати гроші треба насамперед на допомогу військовим. До того ж подорож вийшла не надто дорогою — нас всюди приймали, давали прихисток, годували. Фактично ми витратилися лише на бензин. Як кажуть в Америці, перемагає той, хто крутиться (сміється).

— Ви організували не одну акцію на підтримку України. Зокрема, брали участь у перериванні ходи «Безсмертний полк» у Вашингтоні. Що ви робили, щоб учасники української спільноти могли безпечно й ефективно виступити проти пропагандистського наративу?

— Ми побачили оголошення про їхню акцію й одразу зреагували. Є організація Ukrainian Cultural Front DC, з якою я співпрацюю саме у таких питаннях. Вони мають чіткий фокус: протидія російській пропаганді та культурі у Вашингтоні. 

Разом ми зробили анонс, запросили журналістів. А перед цим подали заявку на дозвіл для нашої контракції. У США це звична процедура: якщо демонстрація менша, ніж 20 людей, — дозвіл не потрібен. Якщо більша, ще й контрпротест — потрібно забезпечити охорону, присутність поліції. 

Зазвичай на контракції приходить набагато менше людей, ніж на мирні протести. Не всі можуть витримати емоційно. Не кожен здатен спокійно дивитися, як хтось у центрі Вашингтона розгортає радянський прапор чи портрети Путіна й Сталіна. 

Ми маємо тримати обличчя, не показувати агресію, навіть якщо всередині кипить. Бо будь-яку негативну емоцію росіяни знімуть, перекрутять і використають у своїх сюжетах

— Як вдається стримуватись?

— Я завжди пам’ятаю, що соціальні мережі — це надзвичайно сильний, але й злий інструмент. І якщо втримався у потрібний момент — потім можеш зробити набагато більше. 

От нещодавно відбувся  щорічний російський базар у Вашингтоні. Церква, яка організовує базар, формально належить до структури ROCOR (Russian Orthodox Church Outside Russia), а фактично підпорядковується Московському патріархату. Ми бачили їхні буклети, знаємо, що вони живуть у полоні російських наративів, підтримують війну. 

Але, звісно, не всі там такі. Деякі люди виходили до нас, плакали. Тоді ми казали: «Якщо ви не підтримуєте війну — просто вийдіть. Перейдіть до іншої громади, зробіть бодай цей крок». 

Іноді навіть одна розмова — це вже перемога. Бо хтось після неї замислюється, змінюється

У той день наші плакати були жорсткими — із зображеннями крові, загиблих, бо йшлося про війну. Одна ж росіянка з того осередку під’їхала до нас на своїй Tesla з номерним знаком «Z Crimea», увімкнула російський гімн на повну й почала танцювати просто перед нами. На переднє сидіння посадила свою маленьку дитину в кепці з написом «Russia». З точки зору американського законодавства це — порушення, адже дитині не можна сидіти спереду, ще й без дитячого крісла. Вона бачила, що я її знімаю — і пишалася цим. 

Я знімала мовчки. Хоча всередині все кипіло — хотілося кричати, сваритися. Але знала: поруч поліція, ми маємо право бути тут, і вона — теж. Пізніше це моє відео подивилося понад мільйон людей. І мовчання в кадрі зробило більше за будь-які слова. 

На жінку, яка провокувала, посипалися скарги — і вже за два дні її звільнили з роботи. Вона була рієлторкою, а в США у цій сфері суворі правила етики. Вона, ймовірно, втратить і ліцензію. Також близько ста людей подали заяви до транспортного департаменту, аби зняти з її машини ці провокаційні номери із Z-символікою — бо в Америці не можна публічно демонструвати символи, пов’язані з тероризмом або війною. 

— Чи відчуваєте ви тиск, погрози або інформаційні атаки? 

— Звичайно. Російські боти пишуть у коментарях в соцмережах, бажають смерті. Це залишається на рівні інтернет-погроз, і це мене мало цікавить. У США будь-яке фізичне насильство чи залякування розглядає поліція. Тож хай краще не пробують.

— Чи помічали ви, що після проведених акцій американські політики або ЗМІ починали реагувати інакше?

— Так, результати є. 

Щоб наші акції були ефективними, ми їх ретельно продумуємо. Робимо великі демонстрації на День незалежності або річницю початку війни у Вашингтоні, коли біля Лінкольн-меморіалу збираються 2-3 тисячі людей. Таким чином досягаємо кількох цілей: привертаємо увагу конгресменів, міжнародних медіа, демонструємо настрої і меседжі українців, нашу єдність

Навіть якщо конгресмен не був на демонстрації особисто, через медіа він бачить, що відбувається. Приміром, рік тому на саміті НАТО я стояла з прапором України й меседжем про вступ до НАТО. За кілька днів заходжу до офісу конгресмена — а на першій шпальті газети моє фото з плакатом і інтерв’ю. Він не був на акції, але його помічник його інформує: «Україна зараз на порядку денному». 

Зараз ми будемо просувати законопроєкт про визнання Росії країною-терористом, якщо вона не поверне понад 20 тисяч викрадених українських дітей. Часто конгресмени навіть не знають про існування якогось законопроєкту. Тож ми приходимо й інформуємо: «Є новий законопроєкт про Україну, він класний і ось чому. Чи не хочете підтримати?» І вони підтримують його прямо на місці. Також конгресмени просять тримати їх у курсі, що робить громада, запрошувати на офіційні івенти, надсилати статті. Тож результати є, хоча мені завжди хочеться більшого. 

Друзі жартують, що мені потрібен хтось, хто спланує таку ж роботу ще в 29 штатах, бо самостійно я можу осягнути лише три-чотири

— З ким з активних лобістів України спілкуєтеся і співпрацюєте?

— Є конгресмени, які підтримують Україну й українців, вони добре знають активних лідерів у громаді. Можна написати офіційний лист, вони відповідають. Наприклад, конгресмени-республіканці Джо Вілсон з Південної Кароліни та Дон Бейкон з Небраски завжди готові прийняти делегації, військових, колишніх полонених чи активістів. 

У товаристві конгресмена Дона Бейкона (з блакитною краваткою), друга України

— Як залучаєте американську спільноту до підтримки України? 

— Є три категорії аудиторії: лояльні до України, яким бракує інформації; «плаваючі» — їх потрібно переконувати; і переконані в протилежному — з ними ми не працюємо.

Дуже непросто з «плаваючими». Необхідно пояснювати через американський контекст, наводити актуальні приклади, говорити англійською, бажано американською англійською. Соціальні мережі допомагають охоплювати різні покоління: Інстаграм, Фейсбук, Твіттер, X, TikTok. Це щоденна комунікація.

— Наскільки активна українська громада сьогодні порівняно з початком повномасштабної війни?

— На початку вторгнення тисячі людей виходили на вулиці щодня. Люди були на емоціях, всі хотіли діяти. З часом кількість демонстрантів зменшилася: хтось втратив надію, хтось не розуміє мету. 

Зараз люди здебільшого виходять тоді, коли подія актуальна, має резонанс. 

Проте дуже багато роботи відбувається «за кадром»: дзвінки конгресменам, листи, локальні ініціативи, участь у громадському житті. Це теж частина адвокації. І хоча це менш помітно, зараз така робота набагато важливіша

Російські наративи досі звучать навіть у Конгресі

— Чи стикалися ви з дезінформацією про Україну серед американських партнерів? Які пропагандистські наративи Росії популярні в США?  

— Навіть від конгресменів та їхніх стаферів можна почути пропаганду. Часто розповідають про «братні народи», «велику російську культуру», мовляв, культура не стосується війни чи політики. Намагаються просувати російські книги, вистави, оперних співаків, спортсменів. Наприклад, хокеїста Овечкіна, якого тут всі обожнюють як спортсмена і який підтримує політику Путіна й має у соцмережах фотографію, де тисне йому руку. 

Також пропаганда активно експлуатує релігію. Деякі американці вірять, що нібито українці переслідують християн і вбивають священиків, хоча насправді це робить Росія. Ми щороку надаємо конгресменам інформаційні матеріали й фільми, наприклад, Стівена Мура «Faith under Siege», де пояснюється реальна ситуація. 

«Навіть за океаном ми не маємо права мовчати»

Існують й інші дезінформаційні наративи: що війна почалася через НАТО, що українці винні у війні. Росія вкладає величезні гроші, щоб ця пропаганда була всюди — у медіа, університетах, культурних проєктах. Наприклад, у багатьох університетах існують курси російської літератури й кінематографа, профінансовані Росією. Проблема комплексна й запущена, а наші контраргументи й антифейки лише починають поширюватися.

— Що потрібно робити, щоб інтерес до України у США не згасав?

— Нам потрібно більше грошей для того, щоб робити вдалий піар для України і презентувати її з позиції сили.

Потрібно повторювати правду з усіх можливих боків — через медіа, мережі, людей, кампанії, бізнеси. Продовжувати будувати партнерства. Ті угоди, які зараз підписують президент Зеленський і Дональд Трамп — це чудово. 

Потрібно змінювати наратив: Україна не просто жертва війни — ми сильні

І щоб це донести, нам потрібна професійна піар-команда й кошти. Команда має працювати не лише у Нью-Йорку й Вашингтоні, а й у віддалених штатах, навіть у маленьких селах, де формуються думки людей. Бо поки що чимало людей боїться, що Росія може програти — так само, як американці боялися розпаду Радянського Союзу. І ми повинні просувати наратив, що все у них буде добре, що стане безпечніше, якщо Росія програє. І що перемога має бути за Україною.

‍Фотографії з приватного архіву героїні

20
хв

Марічка Глитень: «Я подумала: якщо тут така відкрита система, варто використати її на користь України»

Наталія Жуковська
українці польща історії біженок видавництво Artbooks

Історії

<span style="display: block;  margin-top: 1rem;  margin-bottom: 1rem;  padding: 1rem;  background-color: rgb(234, 234, 234);">«Разом краще» — це цикл про те, як поляки й українці щодня створюють нову спільноту — на роботі, у сусідстві, культурі та суспільному житті. Ми прагнемо вийти за межі стереотипів і боротися з дезінформацією. Показати, як солідарність, співпраця і взаємна довіра формують соціальну стійкість. Що сила держави починається з людей, які знають, що можуть розраховувати одне на одного. Цикл створено у співпраці зі стратегічним партнером — Фондом PZU.

Почуття провини як «паливо» для руху вперед

‍Оксана Гончарук: Хочеться передусім запитати, як у вас відбувалася трансформація від жінки, що тікала від росіян чорнобильським лісом, до головної редакторки видавництва в польській столиці. Але, можливо, «трансформація» — не зовсім коректне слово?

Поліна Сьоміна: У мене довго було відчуття, що я тепер геть нова людина. І тому слово «трансформація» мені відгукується. Багато було різних почуттів, що вели мене й змінювали. Найсильніше — почуття провини перед донькою. Коли велика війна почалася, Аглаї було п'ять років. Я її одна виховую, бо в розлученні. І саме це почуття провини перед дитиною змусило мене рухатись, інакше я б 100% не виїхала.

 — На початку війни ви опинилися в місті Славутич, яке дуже швидко окупували.

— 24 лютого я прийняла неправильне рішення поїхати з донькою з Києва до батьків у Славутич (місто-супутник ЧАЕС, Київська область — Авт.). Вже на другий день ми опинилися в блокаді, коли з одного боку — кордон з Білоруссю, а з іншого нас оточила російська армія. Бої були жорсткі. Якийсь час росіяни були зайняті Черніговом і нас не чіпали, але перебили нам елекрику, ще й їжа закінчилася... Далі вони вже і до нас потроху почали підповзати, незабаром почався штурм Славутича, і я весь цей час сиділа в підвалі й картала себе, що стільки матерів прийняли таке очевидне рішення вивозити своїх дітей на захід, а я повезла дочку на північ і от сиджу тепер в окупації і нічогісінько не контролюю. 

Тиждень без світла у Славутичі

Після тижня окупації прийшло розуміння, що треба виїжджати. Тікали ми легковушкою через замінований ліс. Собі й дитині я на руці чорнилом написала групи крові, а доньці ще записку до кишені поклала, де були імена всіх родичів з номерами телефонів. Ми їхали до Києва сім годин, пройшли 15 блокпостів. А далі я відразу за кордон подалася, без пауз — така була налякана. 

 — А ви в нормальному житті завжди все контролюєте?

— Так, я ж самотня мама, тому звикла все вирішувати за себе й за дитину. До війни я працювала у видавництві менеджеркою з авторського права. Тобто я не юристка, але від мене вимагали, щоб все було чітко згідно із законом. І тут — на тобі, такий прокол з мого боку. Від цього всепоглинаючого почуття провини у мене щось у психіці тоді зламалося.

— Судячи з подальшої вашої історії, ви себе до останку таки не зʼїли. Як вдалося «підлатати» психіку?

— Пізніше, аналізуючи весь той жах, я зрозуміла, що відчуття провини було паливом, на якому я дісталася до Польщі, існувала там перші місяці й почала рух далі. 

Взагалі-то, я в Німеччину хотіла їхати, бо знаю німецьку, до того ж там вже були мої добрі знайомі. А в Польщі майже нікого не було, тож я просто збиралась у Варшаві трохи поспати й вирушити далі. 

І тут мій єдиний знайомий у Варшаві — місцевий репортер Вітольд — просить, щоб я прийшла в Інститут репортажу й розповіла про свою евакуацію. Я кажу, що мені не важко, але не маю місця, де зупинитися. І Вітольд так просто: «Ну, у мене лишайтесь». А я ж його ледь знала! Ми на літературному фестивалі в Дніпрі ще за рік до повномасштабної війни познайомились, якісь пів години за сніданком порозмовляли. 

 Далі був наступний виклик: знайомі, до яких ми збирались їхати в Німеччині, подзвонили і повідомили, що захворіли на ковід і прийняти нас ніяк не можуть. І я така собі: «ОК, plot twist (несподіваний різкий поворот в сюжеті — Авт.)». І знову нас врятувало диво — незнайомі поляки раптом запропонували квартиру на «два-три місяці пожити». Знаєте, що мене спокусило залишитись? Я місяць жила в Славутичі за дивним графіком, в якому кожен новий день не був схожий на попередній. І у Варшаві просто п'яніла від думки, що цілих три місяці зможу жити в одному місці, що у мене зʼявиться кістяк мого дня. Це тоді здавалося люкс-життям, тож я переїхала в ту квартиру і прожила в ній майже два роки.

З донькою Аглаєю у Варшаві

 — А далі мене наздогнав посттравматичний стресовий розлад. Я купила в Бєдронці велику упаковку солі й занурилась у роздуми, навіщо мені так багато тієї солі. Чи не означає це, що я тут надовго? І провалилась у депресію. Стільки страшних подій пережила й вистояла, а тут переїхала у спокійне місце — і все… 

Пізніше я чимало грошей віддала в психотерапії, щоб навчитися жити й не планувати майбутнє. Мене сильно травмували безкінечні питання «Що далі?» і «Як жити?». Тож одного дня я вирішила жити тут і зараз. І стала активно вчити польську мову.

«Ми просто спробуємо»

— Мабуть, це було нескладно, бо польська ж вам не чужа?

— Я маю польське походження, але польською не володіла. Моє дівоче прізвище — Кучинська, бо мій тато — поляк із сімʼї, яку Сталін виселив зі східної Волині до Казахстану. Коли родину пригнали туди й кинули серед степу в місці, яке мало умовну назву «Точка 22», прабабуся була на восьмому місяці вагітності. Там народилися мій дідусь, а потім і мій батько. А далі вже татова родина переїхала з Казахстану в Крим, а потім — у Славутич. 

— А чому ваш тато не поїхав свого часу до Польщі?

— Бо він займається атомною енергетикою, а в Польщі немає атомних станцій. Якби батько виїхав, у нього не було б роботи за фахом. Він присвятив життя Чорнобильській станції, до того ж йому подобається жити в Україні.

Я вже те покоління, яке польською не розмовляє. І коли мене питають: «То ти українка чи полька?», я не знаю, що відповідати. Бо мене виховали в Україні з глибоким почуттям поваги до Польщі. 

‍Мені з дитинства говорили, що я маю найкращий мікс крові, бо належу і до неймовірних поляків, і до неймовірних українців

— Отака іронія долі. Тепер ви як біженка вже і польську вивчили, і Карту Поляка отримали.

— Щоб отримати визнання того, що я є частиною польского народу, суспільства, треба скласти непростий іспит. Я стала поглиблено вивчати історію й культуру поляків. І зараз всім розповідаю рецепт, як добре почуватися за кордоном: «З повагою і цікавістю вивчайте життя людей, серед яких опинилися».

Розумію, що у більшості біженців, які приїхали до Польщі, немає такого ставлення до польської мови й культури, як у мене. Я ж щодня відкриваю для себе щось нове. Коли почала працювати на книжковому ринку Польщі, перше, що зробила — придбала довідник, який готує випускників школи до фінального іспиту з літератури. Цікаво було дізнатися, на яких книжках виховується польський читач. Щоб краще розуміти людей, серед яких я тепер живу.

Біля інституту репортажу, де Поліна розповідала про свою небезпечну евакуацію

 — Звучить неймовірно, але через рік після того, як ви з однією валізою і без планів на життя опинились в Польщі, ви відкрили у Варшаві філію українського видавництва Artbooks. Наскільки складно це було зробити?

 — В Україні літературна тусовка досить маленька порівняно з Європою, і, думаю, пішли чутки, що з видавців у Варшаві тепер є я. До того ж я вже і мову польську підучила, і видавничі процеси знаю. Тож мені запропонували побудувати редакцію в Польщі. І я погодилась, хоча з мого боку це була авантюра. Пам’ятаю, йшла з цієї зустрічі і думала: «І з чого це ти, Поліна, взяла, що в тебе вийде тут, у Євросоюзі, створити видавництво?». Але крок за кроком долаю перепони. 

Мені подобається, що люди, з якими я починала справу, дуже гнучкі. Тобто всі відразу розуміли: «Так, у нас будуть помилки, але ми ж просто пробуємо». У мене була міцна підтримка — колеги з України. Моїм завданням як головного редактора було створити видавництво, що працює. Тож я почала відвідувати заходи, де пояснювали, як працюють польські закони, як складаються угоди, які вони бувають. Перші місяці я досліджувала, з чого почати так, щоби не підірватись на якихось юридичних «мінах».  

‍— Перша дитяча книжка у вашому видавництві вийшла 21 червня 2023 року. Що це було за видання? І чому ви зробили акцент саме на дитячій літературі?

— Спочатку я працювала в редакції одна. Процес ще не був налагодженим, і я зрозуміла, що доки не зʼявляться редактори–носії мови, можна видавати книжки… без текстів. Так першими нашими «ластівками» стали віммельбухи, тобто яскраві великоформатні книжки-розглядалки для дітей, в яких багато деталей-картинок, в які дитина поринає. Тим паче, що наше українське видавництво славиться своїми віммельбухами. 

Саме на цих книжках у мене були перші спроби розібратися з друком, з перекладами. Текстів там зовсім мало, та все одно над ними працювали перекладач і літредактор. Пам'ятаю, коли я вперше тримала виданий в Польщі віммельбух, а їх вийшло відразу декілька, то не раділа — мені було тривожно. Тремтячими руками я гортала книжку в пошуках помилок. Хоча ще до друку в комп'ютері передивилась кожен міліметр книги. Помилок, до речі, не було, але моя тривожність нікуди не ділася. Зараз вже я пройшла цей етап і можу сказати, що як повноцінний видавець народилася разом з польським Артбуксом.

З першими польськими книгами видавництва

Я продовжувала інтенсивно вчити польську, бо я ж не носій мови, а мені був потрібен дійсно притомний рівень, щоб добре справлятися. Принагідно знайшла редакторку–польку й делегувала їй роботу з текстами, а сама взялась за менеджерську справу. 

Вже протягом двох років я постійно вивчаю документацію, тому що європейська бюрократія — це дійсно складно. В Україні у видавничому процесі я мала конкретну роль — якщо займалась авторським правом, то тільки ним. А тут треба комплексно розуміти всі процеси створення книжки. Тут я і редактора шукаю, і візуальними речами займаюсь, і ще й про клей для палітурки маю бути в курсі. І зараз я себе іноді ловлю на тому, що знаю польською якийсь технічний термін — наприклад, «oklejka», — але не можу згадати, як він буде українською.

 «На ринок треба заходити не борзо, а з діалогом»

‍— Більшість ваших працівників — поляки?

— Так. Ці люди працюють на польському книжковому ринку вже кілька десятків років і пояснюють мені, як відбувалося його становлення. Адже до 1989 року Польща була під радянським впливом. І якщо в Україні інтенсивний розвиток галузі стартував з 2014 року, то в Польщі — з 1989, коли великі зміни розв'язали видавцям руки.

Є у нас і українці, які працюють не з текстами. Атмосфера комфортна, бо ми відкриті одне до одного. Тішуся, що до нас долучилась Ева Свєржевська — дуже досвідчена редакторка дитячих книжок. Ми з нею працюємо «за ручку» — в усьому підтримуємо одна одну. 

‍— І як поляки ставляться до того, що українка керує видавництвом?

— Ніколи не чула негативних відгуків у свій бік. Але я вже вільно розмовляю польською, вивчила польську класику, орієнтуюся у сучасних польських авторах, знаю видавництва і в курсі того, що відбувається на ринку. Намагаюсь зробити все, щоб у мені бачили не лише українку, а й компетентного спеціаліста.

‍Іноземцю, щоб чогось досягти за кордоном, треба вдвічі швидше бігти

А це велике навантаження. Разом з тим, вкладаючи таку кількість зусиль у свою інтеграцію як видавця, мені здається, я обминаю негативні моменти, що нерідко виникають тут у інших мігрантів.

Єдине, за що я точно не візьмуся — це редагування текстів іноземною мовою. Це для мене правило. Є компетентні редактори, які з цим працюють, а я працюю з тим, з чим може працювати не носій мови. Важливо розуміти без ілюзій, на яку територію заходити не варто.

З командою видавництва

— Як швидко польські читачі призвичаїлись до ваших книжок — тобто повірили в них і почали їх купувати?

— Мені здається, досить швидко, адже наша команда — це досвідчені видавці. По тому, як ми заходили на ринок, було видно, що ми амбітні і знаємо, як робити книжки. На ярмарках до мене іноді підходять люди, які знаються на ринку, і дивуються, до яких серйозних авторів ми маємо доступ. Наприклад, одними з перших наших книжок були казки з ілюстраціями Акселя Шеффлера, автора відомої серії книжок про Груффало. За це польські мами нам аплодували — мовляв, «з гарних книжок стартуєте». Навіть у соцмережах нас відмічають і пишуть про те, що «це якесь нове видавництво, і воно цікаве, бо вони в гарному сенсі зухвалі».

‍— Ви вже зрозуміли, чим живе польський видавничий ринок?

— Я в процесі. Але це точно не те саме, що в Україні, тільки польською мовою. Тут інші тенденції, тут інакше спілкуються з читачем, а у читача інші запити. Є таке польське слово «wyczucie» — це ніби радар, налаштований на те, щоб відчувати ринок. 

‍— У Польщі книжковий ринок краще розвинений, ніж в Україні?

— Для мене ознака добре розвиненого книжкового ринку — це присутність на ньому великої кількості різної жанрової літератури (любовних романів, трилерів, детективів) на один раз. Які можна прочитати, скажімо, поки їдеш потягом. У Польщі в читачів є великий на це попит. Але я б не порівнювала український і польський ринки — сильно різні історичний, політичний, суспільний і культурний контексти. Почати бодай з того, що в Україні вічна конкуренція з російськомовними книжками, що дуже вплинуло на розвиток галузі.

‍— Ви починали з видавництва дитячої літератури, та нещодавно у вас зʼявилось видавництво книжок для дорослих.

— Так, у нас у Варшаві тепер два видавництва. Є Artbooks PL, яке дуже схоже на український Artbooks. А є імпринт «Szepty» (імпринт — це підрозділ видавництва, який випускає книги для певного сегменту споживачів — Ред.), який видає літературу для дорослих і підлітків. Це вже результат того, що ми старанно вивчили механізм роботи місцевого видавничого ринку.

— Чому в українців, які відкривають свою справу в Польщі, часом нічого не виходить?

— У іноземців, які відкривають бізнес в Польщі, часто зустрічається одна й та сама помилка, яка їм потім дорого коштує. 

От людина планує відкрити салон краси і каже: «Зараз ми їм покажемо, що таке сервіс». Так от я б не радила приїжджати за кордон і вчити місцевих

Починати треба з дослідження потреб суспільства. На ринок треба заходити не борзо, а з діалогом. Але не всі це розуміють, тому й закриваються навіть дійсно класні українські кафе й салони краси.

 — Ви відчуваєте зміни у ставленні поляків до українців?

— Існує диссонанс між тим, як я почуваюсь у Польщі, і тим, що я бачу в інтернеті. Я не розумію, де в реальному житті ці агресивні поляки з дописів у соцмережах? Можливо, я розмовляю з якимись іншими поляками, живу у бульбашці, бо приходжу на роботу, і ми посміхаємось одне одному. У нас у видавництві свої жарти, своє дружелюбне середовище. Ми разом ходимо на річницю Варшавського повстання, поляки вчать мене співати польські старі пісні, а я їх — цікавих українських слів.

Розумію, що Варшава — це не вся Польща. І, можливо, десь в іншому місті інша реальність. Але здебільшого, якщо ти показуєш полякам, що цікавишся їхньою реальністю, а не приїхав їх навчати, то будуть люди. 

Фотографії з приватного архіву героїні

20
хв

«З цікавістю вивчайте життя людей, серед яких опинились». Історія біженки від окупації до власного видавництва в Польщі

Оксана Гончарук

Може вас зацікавити ...

Психологія

Ексклюзив
20
хв

«Найскладніше тим, хто приїхав лише з мамою»

Блоги

Ексклюзив
20
хв

«В очах президента я — нахлібниця»

Суспільство

Ексклюзив
20
хв

Лист протесту польських жінок до Прем'єр-міністра, Сейму, Сенату та Президента Республіки Польща

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress