Лікарка безпритульних Тетяна Зіник: «Часто безхатьки не хочуть, щоб їхня родина знала, що вони живуть на вулиці»

Купувала на Майдан матеріали для барикад

Наталія Жуковська: Катю, з чого саме почався ваш шлях у волонтерстві? Коли ви вирішили: «Я маю діяти»?

Катерина Терехова: Все почалося під час Революції гідності. У мене тоді навіть не виникло питання «що я буду робити?» — я просто відразу підключила всі можливі ресурси. На той момент я була досить впливовою рестораторкою, керувала у Києві преміальним закладом. Особисто знала багатьох гостей свого ресторану. А вони знали мою порядність і мені довіряли. Як рестораторка я почала з того, що годувала людей на Майдані, закуповувала величезну кількість продуктів, які привозила на польову кухню. А ще — купувала будівельні матеріали для зведення барикад. Для самооборони — лопати, пилки, шліфувальний папір. У закладі, де працювала, облаштувала пункт незламності. У кімнаті охоронців ми робили канапки, чай і каву. Була можливість скористатися туалетом і погрітися. 

Коли росіяни напали на Донеччину, звідти почали надходити запити від наших військових. Ми відправляли генератори в аеропорт і будматеріали на Піски. Через цю допомогу я стала персоною нон грата у моєму рідному Донецьку.  Не змогла навіть бути на похороні тата. Мені сказали, що я в усіх ворожих базах. тож поїхати можу лише в один кінець. 

Насправді, я цим пишаюсь. Точно знаю, що настане день, коли я туди в’їду з українським прапором. 

Аж до 2022 року я продовжувала працювати рестораторкою, керівницею нічних клубів. Паралельно продовжувала допомагати. А далі почалася повномасштабна війна.

— Яка поділила життя на до і після…

— 24 лютого 2022 у мене теж не було питань, що робити далі. Мені зателефонувала подруга Ореста Бріт, з якою ми були на Майдані, запитала, чи я у Києві. Я відповіла питанням на питання: «Скільки вас?». І почула: «1200 військових, які охороняють один зі столичних аеропортів». 

За допомогою колег-рестораторів вдалося побудувати їм кухню, завезти морозильні камери, посуд, продукти-напівфабрикати. А ще — забезпечити шкарпетками, спідньою білизною, запальничками, ліхтариками, карематами… Згодом до них доєдналися ще 80 курсантів і військові тероборони. Так з першого дня я влилася у волонтерську діяльність.  

На початку березня мою родину вмовили виїхати на Закарпаття. Але сидіти склавши руки я там не змогла. Орендувала приміщення під склад. Наступного дня робила там ремонт, а через день ми отримали першу посилку гуманітарної допомоги від друзів з Відня. Вони прислали цілу фуру сублімованих продуктів харчування.

‍В той момент я зрозуміла, що в ресторанну галузь більше не повернусь. Якось різко втратила цікавість до бізнесу. У цій клятій війні я на 1000% знайшла своє покликання — допомагати іншим. Це те, що у мене виходить робити у неймовірних обсягах 

— Які особливі якості є у волонтерів, які роками допомагають іншим?

— Впертість, самовідданість справі, любов до людей і до країни. А ще — стресостійкість і вміння фокусуватися на своєму, бо факторів і тригерів, які тебе відволікають, дуже багато. Це і наша влада, яка не робить того, що мала б робити. І постійне розчарування в деяких людях, які часом намагаються паразитувати на твоїй допомозі. Розчарування є постійно, і ти його або приймаєш, або опускаєш руки і зневірюєшся. Щодо мене, я точно знаю, що, для кого і чому роблю.

У столиці України досі бракує бомбосховищ

— Ви приїжджаєте на місця прильотів російських дронів і ракет по будинках у Києві, бачите ситуацію зсередини. Що відбувається з тими, чиє житло зруйновано?

— Це найболючіше питання. Ті, у кого геть зруйноване житло, їдуть або до родичів, або на дачу, хтось ночує в дитячих садочках або школах, де облаштовують пункти незламності. На жаль, у столиці України на четвертий рік повномасштабної війни досі немає злагодженого алгоритму дій органів влади при руйнуванні житлових будинків і усуненні наслідків цих руйнувань. І це — пекло. 

Тому що ворог дедалі частіше б’є саме по житлових будинках. Коли відбуваються прильоти, першими прибувають рятувальники і комунальні служби. Вони вивільняють тіла загиблих, дістають поранених з-під завалів. Після цього допускають нас, волонтерів. І ми приймаємо заявки від постраждалих, прибираємо в їхніх квартирах, робимо демонтаж зруйнованих стін, забиваємо вікна плівкою або ОСБ-плитами. Ними — нарешті це сталося — нас забезпечує місцева влада. Хоча все одно не завжди до неї виходить достукатися, бо у вихідні вони відпочивають, а робочий день у них закінчується о 17.00. Тільки ми працюємо, допоки не закриємо всі заявки від мешканців. 

Турбує також, що система оформлення документів для постраждалих теж досі не налагоджена. Тобто літнім людям для оформлення документації потрібно їхати у держструктури в центр міста. Для них це — як з’їздити до Італії. Не розумію, чому наша влада не може ставити на місці прильоту намет, садити туди представників необхідних структур, давати їм планшети, принтери і дозволяти приймати всі необхідні заявки та документи від постраждалих. Дуже хочеться, щоб соціальні органи діяли саме так.

— Куди переважно ховаються люди під час тривог? Чи достатньо бомбосховищ і укриттів у Києві й інших містах України? 

— У Києві дуже бракує бомбосховищ. Іноді приїжджаю до Запоріжжя — а це місто, яке ворог обстрілює щодня і щоночі, і там є облаштовані укриття в дитячих садочках, школах. Є підземні школи. Те саме у Харкові. Там облаштували навіть підземні готелі. Інфраструктура переїжджає під землю. 

Бомбосховище з вентиляцією у будинках у Києві — це поодинокі випадки. Тож дуже хочеться запитати у мера міста: «Де укриття? Де підземна система навчання? Де те, що давно має бути? Навіщо нам зараз новий парк?». Здебільшого людям нема, де ховатися. Кому пощастило, спускається у підвал. Хтось біжить у метро, хтось у підземний перехід або на паркінг. І це жахливо.

Під моєю опікою близько 300 дітей

— Знаю, що ви створили прихисток для сімей, які були змушені покинути свої домівки в інших регіонах через війну. Як він функціонує?

— Я його відкрила ще 5 червня 2022 року. А 1 червня цього року передала на баланс сільської ради у Закарпатті, бо, на жаль, не маю зараз фінансів продовжувати його повністю утримувати. Втім, люди продовжують там безкоштовно проживати. Я й далі сплачую комунальні послуги, але зараз люди там вже самі купують собі їжу. 

Цей заклад насправді унікальний, адже функціонує без жодного найманого працівника. В усі процеси залучені самі мешканці, які чергують за графіком. Зараз там проживає 12 людей. Це переважно літні люди, яким немає куди повертатися, а також декілька родин з дітьми. Я працюю в Києві, а моя мама залишається на Закарпатті, керує складом допомоги, який ми продовжуємо утримувати заради родин переселенців.

— А як довго внутрішні переселенці можуть там перебувати? 

— Жодних обмежень. Хоча в інших закладах, які утримуються коштом місцевої влади, обмеження є — від 3 днів до 2 тижнів. Таким чином вони стимулюють людей до пошуків роботи й інтеграції. Що важливо, бо коли ти просто сидиш, нічого не робиш, живеш лише за рахунок соціальної допомоги, то у тебе і мотивація щось робити зникає.

— Які стосунки складаються у вас з тими, кому ви допомагаєте?

— З деякими людьми ми стали родиною. Маємо дружні стосунки і зв'язок назавжди. А є сумні історії, де присутні зрада, брехня і крадіжки. Так, є родина, яку свого часу я максимально оточила любов'ю. Жінка завагітніла і народила дитину у нашому прихистку. Я стала хрещеною новонародженого. Проте згодом вони втекли, забравши із собою речі з притулку. Ця історія мене найбільше вразила. Разом з тим можна розчаруватися в людях, але не втратити до них любов.

— Ви також підтримуєте школи-інтернати. Як саме?

— Своїх дітей у мене немає, але всесвіт розпорядився, що коли я почала допомагати людям, одна з перших заявок у березні 2022 стосувалась дітей. На Закарпаття привезли 180 дітлахів і 40 дорослих, які їх доглядали. Це були діти з єдиного в Україні соціального дитячого табору «Артек — Пуща Водиця». 80% з них були з важких родин. До того ж це була ціла зміна дітей з Донеччини, які приїхали на реабілітацію. А оскільки Пуща Водиця знаходиться поруч з Гостомелем, де відбувався наступ росіян, було прийняте рішення про термінову релокацію. 

Їх розмістили у колишньому туберкульозному санаторії радянських часів за Свалявою. Я поїхала туди. Виявилося, що це покинута занедбана будівля, яка кілька років стояла пусткою. Умови були жахливі. Тож я кинула клич серед волонтерів і незабаром приїхала туди з фурою матраців і комплектів постільної білизни з Італії. Зараз це місце називається «Артек гірський».

Згодом до мене звернулися з проханням надати 20 матраців Мукачівському пожиттєвому інтернату для дітей і людей з інвалідністю. Це заклад, в якому 114 мешканців від 5 до 72 років.  

Пам’ятаю, туди привезли дівчат з Дружківки. Вони були майже не контактні, мали проблеми зі здоров'ям. У них були короста, грибок, воші. Вони кричали, коли їх намагалися купати. Одній з дівчат потрібна була фіксація рук, бо вона їх заковтувала. Їх привезли ввечері — без історій хвороби, особистих медичних карток, просто з іменами, написаними ручкою. Три жінки, які їх супроводжували наступного дня, втекли. 

Зараз деякі з цих дівчат вже говорять, ходять, впізнають людей. Частково вдалося відшукати когось із батьків. Це один з трьох закладів, яким я опікуюся вже четвертий рік. За цей час я побудувала для них окрему будівлю — новий медпункт зі спальнями, привезла матраци, придбала професійну центрифугу, пральну машинку, сушарку на 150 кг, яка коштувала 660 тисяч гривень. Зробила капітальний ремонт у сан вузлі на третьому поверсі.

Ще один заклад родинного типу, яким я опікуюсь, знаходиться у Домбоках. Ще один — школа-інтернат для дітей з відставанням у розумовому розвитку — на Вінниччині. Там 118 дітей. А взагалі під моєю опікою зараз близько 300 дітей.

Вже понад десять років бачу рідний Донецьк уві сні

— Хто вам допомагає фінансово? Чи вистачає ресурсів і допомоги від благодійників, щоб забезпечувати все необхідне для тих, кому ви допомагаєте?

— Є таке поняття як «соціальний капітал». Я понад 20 років пропрацювала в ресторанній галузі, є досить впізнаваною рестораторкою та івенторкою. Була частиною найкрутіших команд електронних фестивалів. Тобто в мене є аудиторія підписників, які знають мене особисто дуже багато років. Це і впливові бізнесмени, і відомі на весь світ спортсмени, артисти, співаки… Вони поширюють інформацію про мої збори, реагують на те, що я роблю. Здебільшого майже всі мої проєкти реалізовані завдяки цій підтримці. 

Також маю два випадки виграних грантів від міжнародних організацій. Один на 28 тисяч доларів — гроші дали на будівництво прихистку для родин внутрішньо переміщених осіб (ВПО). Другий — на 70 тисяч євро на закупівлю зимового одягу та взуття. 

Мій основний інструмент — моя Instagram-сторінка. Моя особиста благодійна місія — це три інтернати й склад допомоги на Закарпатті. Ще я працюю головою проєктного відділу у благодійному фонді «Район номер один». Зараз добудовую містечко на Київщині для десяти родин з дітьми. У фонді я працюю на зарплатні, що дозволяє закривати мої основні потреби. 

Ще одна моя місія — розбір завалів. Ми об'єдналися з декількома групами волонтерів  і разом працюємо над усуненням наслідків.

Я не вірю в Бога. Я вірю в людей. Але, судячи з усього, якась вища сила вирішила, шо я маю бути цією супер жінкою — і я прийняла цей виклик

— Що вас найбільше надихає і тримає у волонтерстві, крім бажання допомогти?

— Надія. Я дуже вірю в те, що нам вдасться побудувати вільну країну з новою політикою, без корупції, змінити бюрократичну машину, спростити і зробити її для людей. Вірю, що доживу до моменту, коли зможу повернутися у мій рідний Донецьк з українським прапором. Я не хочу повертатися туди жити, але мрію бути дотичною до відбудови мого міста. Я знаю, яким є сум на смак. З 2014 року я часто бачу Донецьк уві сні. Коли просинаюся — завжди відчуваю запах троянд. Так пахло моє місто. І я вірю, що ми його повернемо, як і решту окупованих українських територій.

 Фотографії: приватний архів

Для Ірини Солошенко війна почалася 2014 року на Майдані. Після окупації Росією Криму вона намагалась мобілізуватися. Ходила до військкомату, але отримала відмову. Тому прийшла допомагати до військового шпиталю, де спочатку… мила підлогу. Зараз Ірина Солошенко — волонтерка з репутацією, керівничка проєктів реконструкції Головного військового клінічного госпіталю і мобільної евакуації поранених.

Інстинкт волонтера

Наталія Жуковська: Для вас все почалося ще на Майдані. Спочатку ви носили протестувальникам одяг і їжу, а коли почалися розстріли, стали медсестрою. Якими запам'ятали ті дні?

Ірина Солошенко: 20 лютого зранку я була у Михайлівському соборі і вже звідти почула звуки, схожі на автоматні черги. За 25 хвилин я була в Жовтневому палаці — виносила поранених і загиблих. Ніколи у житті не думала, що побачу розстріл цивільних, які йшли з дерев’яними щитами у центрі Києва. 

Я є свідком розстрілів Майдану. Сама після цього звернулася до Генпрокуратури. У мене дві освіти — медична і юридична. І я вважала, що треба обов'язково довести справу до кінця, розкрити кожен епізод і зрозуміти, хто що робив. Тому що дуже багато було домислів, фантазій. 

Коли почалися автоматні черги, я бігла по сходинках і не могла зрозуміти, з якого боку стріляють. Тому що розносилась луна і було враження, що стріляють з готелю «Україна». На сьогодні вже проведено десятки трасологічних експертиз, завдяки яким зрозуміло, що не було ніяких інших людей, крім тієї чорної роти з жовтим скотчем, які вбивали з боку Жовтневого палацу. 

Дотепер не розумію, чому не можна зупинитись, простріливши людині, яка біжить за сто метрів від тебе, ноги? Чому можна стріляти в голову чи тулуб? Або відкривати вогонь, коли людина повертається і біжить назад? Тому 20 лютого — це для мене переломний у житті день. Тоді моє життя сильно змінилося.

Я усвідомила, що більше не може бути безтурботного минулого і майбутнього. Я намагалася повертатися до нормальної роботи, але не змогла. Тому стала волонтером 

Як виявилось, це був тільки початок. Кожен раз думаєш — що наступне? Ядерка? Світ настільки вивернувся навиворіт, що вже нічого не здивує.

Як саме ви стали волонтерити? З чого починали?

Спочатку прийшла у військовий шпиталь і мила підлогу в травматології. Таким чином допомагала 80-річній санітарці, якій було важко. Згодом включилося розуміння, що можна допомагати більше. Ми стали робили ремонти у палатах, переробляли туалети, купували матраци. Я писала про потреби у соцмережах, і люди відгукувались. Ми замінили вікна з дерев'яними рамами у відділенні невідкладної хірургії. Бо до того, коли вивозили пацієнта з операційної, він змушений був лежати на протязі. Відтак міг підхопити ще й пневмонію. 

Також їздили на фронт, багато допомагали мирному населенню, вивозили дітей з небезпечних населених пунктів. Займалися вирішенням проблем, пов’язаних з протезуванням в Україні. Крок за кроком щось змінювали — і це працювало. 

З 2014 року я — одна із засновниць благодійної громадської організації Волонтерська Сотня «Доброволя». Всі ті волонтерки, які працювали, коли не було ні грошей, ні ліків, об'єдналися і створили фонд. Медики зверталися до нас, аби ми знаходили необхідні ліки під конкретного пораненого. 

Коли ж почалась повномасштабна війна, стало зрозуміло, що не все у нас готово. До таких масштабів, де тисяча двісті кілометрів активного фронту, ніхто не був підготовлений.  

Як змінилася допомога впродовж останніх 10 років?

На сьогодні є перелік благодійних фондів, громадських організацій із перевіреною репутацією. До того ж дуже приємно, що відгукуються бізнес і банківська сфера. Вони намагаються закривати існуючі запити. Разом з тим стало важче збирати гроші на певні потреби, особливо з різкою зміною політичних уподобань наших іноземних партнерів. Ми всі мали надію на американську сталу підтримку, тепер все змінилося. Тішить, що європейці намагаються підхопити допомогу. Європа теж має подбати про свій захист. Використовувати український досвід, зокрема — медичні навички, які ми вже маємо. 

Наприклад, я їм розповідаю про свої великі чотири проєкти, які зробила під час війни. Перший — евакуаційні вагони. Другий — забезпечення Київського госпіталю апаратами гемодіалізу в реанімації. Третій — нове приймальне відділення у шпиталі, четвертий — проєкт «Сила крові». 

Для мене зараз «Сила крові» — це дитина, яка росте на очах.

Кров — це перше, що дає пораненому можливість вижити. Якщо її не буде, говорити про вдалі операції і той же гемодіаліз немає сенсу

«Звичайних днів у мене немає. Всі незвичайні»

Якось ви сказали, що ваші дні нагадують суцільні дні бабака. Як виглядає ваш звичайний робочий день?

Звичайних немає, є незвичайні. Іноді починаю день з евакуаційних вагонів. Намагаюся приїхати, подивитися, запитати про потреби особисто. Потім їду в офіс, де оформляю запити, листи, акти. Далі — онлайн-зустрічі. Зазвичай робочий день починається з восьмої ранку і закінчується о десятій вечора. Іноді ще й вдома доводиться проводити зустрічі онлаййн, якщо, наприклад, потрібно поговорити з кимось з Канади чи Америки. Розмова може бути й о першій ночі. Однак, знаєте, це не складніше, ніж бути в окопі на фронті. Тому я не нарікаю.

Ви категорично відмовляєтеся розповідати про медичну евакуацію, яка займає великий відсоток вашого часу. Чому? 

Евакуація поранених — це та сама військова операція. Ось чому це не публічна історія. Ми намагаємось не розповідати ані про кількість перевезених поранених, ані про те, куди їздять наші евакуаційні вагони. Тому що полювання на військових ніхто не відміняв. Оприлюднену  інформацію може використати ворог. Коли настане мир і наша перемога — ми все обов’язково розкажемо.  

Які питання, пов’язані з медичною евакуацією, потребують нагального вирішення?

Ми починали з одного вагону, зараз їх понад сорок. Не всі нові. Їх треба обслуговувати, ремонтувати. Щось виходить з ладу й потребує заміни. Потрібне також медичне обладнання, бо воно теж псується. Наприклад, зараз через благодійний фонд ми замовили дихальні контури, які йдуть від ШВЛ до маски пацієнта. І коли робили замовлення у виробника, то там дивувалися, як так швидко виникла потреба у нових. Мусила їм пояснювати, що їхні апарати працюють не на швидкій допомозі, годину в день, а по 12-16 годин, бо перевозять поранених на фронті. 

З психологічної точки зору — коли було найважче за ці 11 років? 

Чому евакуаційні вагони в 2022 швидко почали працювати? Тому що мені тоді дали телефон керівника «Укрзалізниці», а він швидко відповів. Наша комунікація тривала п'ять хвилин. Він призначив зустріч на понеділок, а вже у середу нам дали вагон, який за чотири доби «Укрзалізниця» повністю переобладнала під наші потреби. Отак оперативно все працювало. Сьогодні ж ми знову повернулися до бюрократичних перепон. 

Дуже важко ходити на нескінченні наради, писати листи, отримувати відписки, щось доводити. Наприклад, найважчий для мене проєкт — приймальне відділення.

У жовтні буде три роки безкінечних пояснень, чому взагалі важливо, щоб люди, які потрапляють у шпиталь, мали можливість користуватися ліфтом, що пацієнтів не можна возити роздягненими вулицею, що поранені мають лежати в палаті, а не в коридорі

‍Тобто всі ніби погоджуються, але це безкінечно довгий процес. І ми втрачаємо час, важливий для поранених.

Найскладніше, коли є потреба, а ти не можеш знайти того, хто б її швидко закрив. Також кожна річ, яку купують, має бути якомога швидше доставлена до того, хто її потребує. Тоді поранені отримають необхідну допомогу. Немає затримки — менші ризики втрати життя. Для мене час і швидкість закриття потреб — це завжди виклик.

У липні 2023 ви написали у соцмережах: «Українці — неймовірна нація, задумали — здійснили. Збір на проєкт “Із полум’я зродилися” закрито». Тоді вам вдалося зібрати понад 17 мільйонів гривень, які пішли на медичне обладнання для нового сучасного приймального відділення Київського військового госпіталю…

Ми тоді придбали ендоскопічне обладнання «Олімпус». Завдяки йому медики роблять малоінвазивні операції. Чудово, що людям замість розрізання всієї черевної порожнини, після чого потрібен щонайменше місяць на відновлення, роблять такі втручання. Після них через п'ять днів людина повертається в стрій. 

Приймальне відділення мають побудувати навпроти хірургічного корпусу і відділення травматології — і нарешті їх поєднати. Це завдання, яке ми зараз вирішуємо. Вже зроблений проєкт, ведуться розрахунки, скільки потрібно бетону, яким має бути ліфт, під'їзд до відділення, де і скільки буде розеток.  

Маю надію, що одного року буде достатньо для завершення проєкту. Там буде дві тисячі квадратних метрів. Найскладніше — зробити під землею бомбосховище. Бо це Печерськ, де складні ґрунти.

Якими ще є потреби головного шпиталю країни?

Сьогодні 98% потреб покриває держава. Сам шпиталь з 2014 року  співпрацює з десятком благодійних фондів і організацій, до яких може звернутися у разі необхідності. Немає такого, що кажуть рідним пораненого, аби ті шукали якісь ліки. Все налагоджено. Єдине, я завжди всім кажу: «Здавайте кров. Будьте донорами». Тому що це постійна потреба. Має бути банк крові. Куди прилетить наступної миті, ніхто не знає. Крові потрібно чимало, а донорів стало значно менше. І це проблема.

«Дякую, що ви його тоді витягнули до мене»

Через вас проходять тисячі людських історій. Які вразили найбільше?

Історія кожної людини унікальна. Пригадую, коли у 2015 році падав Донецький аеропорт, то Денис Адонін, який на той час був фельдшером, прислав мені фотографію. На ній була людина без щелепи і шиї. Я не могла зрозуміти, як ця людина може бути жива. 

Також пам’ятаю кіборга Ігоря Римара. Він був у комі, прожив лише тиждень. Я тоді допомагала його родині збирати гроші на їхні картки, щоб оплатити лікування. Коли Ігор помер, його вдова Леся Кузь поділила зібрані 400 тисяч гривень. Половину віддала його побратимам, половину перерахувала мені. Я на них купила два дефібрилятора для медичних бригад, оплачувала операції, за потреби купувала металеві пластини тощо. Минуло 10 років, але я досі пам'ятаю Ігоря й Олесю.

Сергій Храпко, який боровся за своє життя в 2015 році... У нього висока ампутація руки і ноги. Попри це він здійснив свої мрії — стрибнув з парашутом, катається на лижах, навчився плавати, здолав марафон. Допомагає як волонтер побратимам у хірургії, де сам лікувався. Підтримує поранених, спілкується з ними. Водить машину, виховує двох дітей. 

Як каже Вадим Свириденко, який втратив під Дебальцево кінцівки: «Якщо захочеш, будеш жити, як захочеш. Навіть найкращі протези самі працювати не будуть». 

Коли ми знімали проєкт «Із полум'я зродились», я довгий час хотіла, щоб одним з героїв був красень Віталій Киркач-Антоненко. Він тоді служив у ТРО на Луганщині, і його дуже тяжко було витягнути з фронту. Його дружина Наталка була вагітною. На початку повномасштабної війни вона втратила дитину. Дивом завагітніла вдруге. Я сказала: «Давайте дамо їм шанс, щоб чоловік її підтримав. Щоб разом дізналися на УЗД, що у них дівчинка». І нам вдалося зробити так, що він приїхав, ми його фотографували. Віталік провів тиждень з дружиною, повернуся на фронт і через три доби загинув.

Наталя для мене — уособлення і зразок нинішньої української жінки. Не уявляю, де вона брала сили. Вона виносила дитину. Віталінка народилася в травні, коли Київ атакували щоночі ракетами і шахедами. І коли я бачу світлини Віталіни, як вона росте, як вона схожа на тата, щиро тішуся, що є його продовження на цій землі.

Наталка мені каже: «Дякую, що ви його тоді витягнули до мене». Вони, до речі, встигли заморозити біологічні матеріали, щоб у Наталки був шанс народити ще.

Як війна змінила вас і ваше оточення?

«Не мої» люди відійшли від мене ще на початку повномасштабної. Наприклад, я мала знайомого, колишнього військового, з яким ми багато чого пройшли, який обіцяв мені, що у разі небезпеки забере мою молодшу доньку за кордон. На той час їй було 15,5 років. Коли все почалося, я відразу йому подзвонила… Але почула, що він два тижні тому виїхав з України. На тому ми і закінчили спілкування. 

Зрештою мою доньку і маму прихистила людина, яку я не знала. Пані Галина з Італії, яка має квартиру в Тернополі. У неї вони прожили півтора місяці.

Щодо того, як мене змінила війна, то я не знала, що є настільки терплячою

‍Виявляється, коли я впевнена, що те, що роблю — важливо і дійсно щось змінить, то ніколи не звертаю зі шляху. Навіть якщо складно. А ще я перестала боятися, що про мене подумають і як сприймуть.    

Що допомагає тримати моральну стійкість, коли довкола скільки болю і втрат? Де знаходите мотивацію і сили?

У мене сім'я однодумців, і це дуже допомагає. Знаєте, іноді підписники у Фейсбуці можуть написати: «Треба відпочивати». Це, звісно, хороше побажання, але не тоді, коли знаєш, що люди, які зараз на фронті, в оточенні. Або у них немає перерви навіть на каву. 

Чи коли кажуть: «Я втомився. Шоста година, мені треба додому». У деяких людей відсутнє розуміння, що хтось зараз віддає своє життя, а ти не можеш навіть витратити зайвих 10 хвилин. Тому, мене дуже  підтримує сім'я і те, що ми всі зайняті одним. 

Чоловік терпить мою постійну активність і бажання щось змінювати. Він не тільки мій чоловік, а ще й мій великий друг. Ті, хто мене оточують, з ким я працюю, теж допомагають. І коли комусь з нас погано, ми поговоримо одне з одним, пообіймаємось — і йдемо далі. 

‍Фото: приватний архів та Facebook Ірини Солошенко

Коли ми приїжджаємо на місце, вже темно. Навколо немає ліхтарів, а вікна в сусідніх хатинках забиті дошками. Наш шлях позначений лише чорним слідом від шин, залишеним на снігу. Ми ковзаємо по льоду, щоб нарешті помітити силует у темряві. Біля входу до батальйонної їдальні на нас чекає Пташка. Поруч з нею сидить Мілка, шоколадний дворовий песик з притулку. Пташка, широко посміхаючись, представляє її як «маленького антидепресанта». Я відчуваю, що прийшла в гості до доброго друга, хоча ми зустрічаємося вперше в житті. 

‍Альдона Гартвіньська: Війна в Україні вже набридла людям?

Катерина Поліщук: Світ забуває, що в нашій країні з 2014 року триває війна. Світ мовчав, коли розвивався російський сепаратизм, коли Росія доставляла зброю на українську територію, коли підігрівала конфлікт. Світ відводив очі, коли анексували Крим. Тоді війна стосувалася лише тих, чиї близькі були в Донецькому аеропорту, в Дебальцевому, в Іловайську. Для багатьох війна була далеко. Що це таке, світ по-справжньому зрозумів наприкінці лютого 2022 року.

Ми вигнали ворога з-під кордонів Києва. Люди побачили війну в себе на дворі, під своїми вікнами. Але минув час, війна віддалилася, повернулися буденні проблеми.

Росія щодня обстрілює українські міста, люди бояться за своє життя і життя близьких, але якщо в родині ніхто не пішов на фронт, не загинув і не потрапив у полон, окопи здаються далекими

Чи не в кожного українця є хтось на фронті?

Серед моїх близьких і друзів — усі. Коли я була в полоні, а брат воював у територіальній обороні, моя мама могла розраховувати на підтримку. А нещодавно вона почула від колеги: «Вам добре, вам не треба переживати, що когось від вас заберуть на фронт, а моїм двом синам доводиться ховатися».  

Їй добре, бо її донька і син вже воюють. Більше нікого не заберуть.

Саме так. А вона боїться. 

Сьогодні найбільшим злом є мобілізація. Всі забувають, що більшість військових, які зараз перебувають на фронті, сидять там від початку повномасштабної війни. Але є й ті, хто воює довше, ще із зони АТО. І їх ніхто не міняв, вони не можуть відпочити. Є багато командирів, які воюють по три роки. Це морально виснажує. 

Є люди, які сидять в окопах третій рік — виснажені морально, страхом і фізично. Багато хто не витримує. І для більшості українців найбільше зло — це ТЦК. І коли Росія знову нападе з повною силою — це питання часу, бо вони ніколи не зупиняються — буде вже пізно когось міняти в окопах, ми всі опинимося в неволі. 

Це нікого не переконує. У коментарях в інтернеті часто можна прочитати, що «я віддаю перевагу хлопцю-ухилянту, бо він принаймні вдома». А також про те, що діти політиків чи депутатів не мобілізовані, сидять у безпеці або тікають за кордон.

Мені начхати на цих дітей і на нинішню владу. Я борюся за те, щоб моя мама не жила під російською окупацією. Я сама була чотири місяці в полоні. Я дуже добре знаю, хто такі росіяни, знаю, що таке окупація, знаю, що таке позбавлення волі. Я на власні очі бачила масове вбивство у в'язниці в Оленівці, де вони підривали вибухівку і вбивали військовополонених, щоб приховати сліди катувань. Місяцями я бачила, як вивозили закатованих хлопців після багатогодинних допитів, щоночі чула, як їх катують. 

Я знаю сотні і тисячі випадків, коли вони розстрілювали і ґвалтували цивільних. Як вони витягали дівчат з їхніх квартир, а потім поверталися шматки м'яса. Мої колеги ховали повішених і зґвалтованих дівчаток, яким було 13-14 років. Далеко шукати не треба: Буча, Ірпінь, Ізюм — яскраві приклади. А російські ЗМІ зараз поширюють новину про те, що це був фейк.

У моєї близької подруги вирвали з рук тримісячну дитину і заживо затоптали військовими черевиками. Моєму колезі під час катувань у підвалі порізали і здерли шкіру зі спини

А вони кажуть, що це містифікація і Бучі не було. Я дуже добре знаю, хто такі росіяни. З ними ніколи не буде миру. 

І весь світ чекає мирних переговорів.

Росіян потрібно максимально відмежовувати від решти світу, а не писати з ними мирні договори. Мене лякає, що світ такий байдужий. Ну, може, трохи занепокоєний. Але що дивуватися, якщо навіть деякі українці байдужі. Я бачу це по тому, як зараз проходить збір коштів на допомогу армії, по життю на вулицях великих міст. Люди виходять з того, що це треба якось пережити. Вони хочуть, щоб вижили їхні діти. Тому вони шукають притулку, сподіваючись, що хтось вирішить цю проблему за них.

Військові не хочуть повертатися в таке суспільство. Я багато разів чула від знайомих бійців, що їм краще бути на фронті, ніж у відпустці.

Так, більшість так думає і робить. Я чула, що нас, військових, треба буде соціалізувати. Сумно. Ми некомфортні. Особливо ті, хто пройшов справжнє пекло, ті, кого можуть вивести звичайні речі. 

Я пішла добровольцем і не маю статусу УБД, не маю військового квитка. Деякий час тому мене зупинив на блокпосту поліцейський у Києві, це було після комендантської години. Я просто не встигла, бо їхала довго, аж з Покровська. Він запитує, чи я військова. Відповідаю, що так, доброволець. Він презирливо дивиться на мене і запитує, що означає, що я доброволець? Я, по-чесному, кажу, що воюю вже чотири роки, але без контракту. І вибачаюся, що запізнилася, пояснюю, звідки йду, що це довгий шлях прямо з фронту і я зараз буду вдома, бо живу неподалік. Він подивився мені в очі і знущально сказав, що зараз будь-хто одягає форму і називає себе військовим. Для мене це було справжньою зневагою. І як військового, і як людини. 

Він тебе не впізнав.

Ні, мене врешті впізнала його подруга, і мене пропустили. У таких ситуаціях я бачу, як все насправді виглядає. 

Одного разу в моїй машині перегоріла лампочка, і мене зупинив поліцейський. Спочатку, йдучи до мене, він кричав на мене, матюкався. Потім, підійшовши ближче, впізнав мене. «А, це ви, вибачте, будь ласка.» Та яка в сраку різниця, хто я? — Ви ж були в Маріуполі! Я розсердилася і кажу йому: «Яке це має значення?! Випишіть мені, будь ласка, штраф і дайте мені спокій.» 

Я розлютилася, бо поліцейський бачив, що їде військова машина, за кермом сидить людина у формі, і він просто матюкається і звертається без жодної поваги, наче він король світу. Саме такі моменти виводять мене з рівноваги.

У таких випадках ти маєш справу з живою людиною, з якою можна якось безпосередньо конфронтувати. А як щодо хейту у соцмережах? Колись ти поділилася жахливими коментарями. «Бройлер. Жирна. Ти не пташка, скоріше страус...» Це писали люди, які здалося до того, захоплювалися  твоєю стійкістю і героїзмом.

Можна намагатися казати, що вони написані комп'ютерними ботами, але, на жаль, це не так. Можна також сказати, що це росіяни, але, на жаль, часто це українці.

Я не знаю, що ними керує. Можливо, в їхньому житті не відбувається нічого цікавого. А ми, зрештою, завжди перебуваємо під постійним тиском суспільства. Коли ви нарешті заведете дитину? А коли буде друга? І навіщо тобі троє, ти вже занадто стара. Або занадто молода.

Я зустрічала таке ставлення: ми молилися за тебе, а ти не відповідаєш нашим ідеалам. Але я всього лише людина, я не той, хто зробив з себе героя 

Я знаю, що є ще ті, кого я мотивую, і саме завдяки їм я тримаюся. І я знаю, що якби я тоді загинула у Маріуполі, то не було б таких коментарів. Хтось навіть колись написав: «Яка вона героїня, вона ж жива! Тому що герої — це ті, які загинули». 

Якби я закінчила життя самогубством, якщо б я застрелилася або п'яна наступила на міну і загинула — я могла б стати героїнею. Але не зараз, після поранення я вийшла з полону і продовжую свою роботу в Збройних силах України. І хоча я не на передовій, я рятую життя інших людей.

Оборона Маріуполя, полон, одужання, а потім хейт, зміна суспільних настроїв і ставлення до військових. А ти все ще тут. Ти працюєш, воюєш. Звідки беруться сили і мотивація щоранку, незважаючи на всі ці перешкоди?

Щоб жити вільною людиною, не потрібно ніякої мотивації. Я знаю, що таке полон, знаю, як страшне позбавлення волі. Мотивацію можна лише підсилити, її можна стимулювати — але якщо людина народжується вільною і прагне цієї свободи, вона ніколи не зникає. 

Багато хто каже, що мені легше, бо я сильна. Я кажу: стоп. Що означає «сильна»?

Сила — це вибір і важка робота. Я не народилася сильною. Я прийняла рішення тяжко працювати над своєю силою

Ще кажуть, що я не відчуваю страху. Звичайно, я відчуваю страх, мені боляче, мені страшно, мені важко. Але я прийняла рішення бути сильною, хоча у мене було багато можливостей піти простішим шляхом.

І світ повинен пам'ятати про тисячі українських дітей, депортованих, просто викрадених до Росії. Про тисячі полонених, цивільних і військових, яких роками тримають у в'язницях і катують. Я не знаю, як можна не мати мотивації рятувати своїх близьких, свою сім'ю, своє майбутнє. 

Я хочу жити у вільній країні і думаю, що для цього я народжена, щоби боротися за неї. Я просто виконую свою місію, навіть після всіх тих ударів, які я отримала від суспільства, після кінських доз антидепресантів, після всього, що відбувається з жіночим організмом під час стресу — я б не прийняла іншого рішення. Мене підтримує те, що я потрібна своїй країні, що є люди, яким я потрібна. І якщо є хоча б одна людина, якій я допоможу, врятую, підставлю плече і підтримаю її у боротьбі, то я знаю, що живу не даремно. Самогубство було б занадто великою розкішшю для такої людини, як я. Я не можу собі це дозволити.

А чи є у тебе якийсь гарний спогад з війни? Щось таке, про що згадуєш з посмішкою?

Я пам'ятаю, звичайно, повернення з полону. Хоча на самому початку ми поняття не мали, що відбувається і куди нас везуть. Нас посадили в літак. Ми знали, що нас двісті в цій металевій бляшанці, що ми будемо летіти над окупованими територіями. Це був мій перший політ, і я пам'ятаю жахливу турбулентність. Багато хто з нас сподівався на обмін полоненими, а я сподівався, що літак не буде збитий. 

Я взагалі не сподівався на щось хороше під час перебування в полоні. Я казала собі, що буду тут дуже довго і буде дуже важко. І це допомогло мені вижити. Коли ми летіли, я налаштовувала себе на найгірше, на чорну сраку. Все це для того, щоб не розбивати собі серце, що знову нічого не вийшло. 

Але є й інший спогад. І найкрасивіший, і найболючіший одночасно. Це був момент, коли почали обстрілювати маріупольську лікарню, і всі поховалися в підвалах. Мій найкращий друг тоді чекав на операцію, він був єдиною живою людиною на тому поверсі. Літали ракети, і я витягла його в коридор. Він помирав у мене на руках дві години. Йому було страшенно боляче, йому було важко, але він помирав не на самоті. Ми лежали в коридорі, йшов обстріл, все горіло, і мені було страшенно страшно...

Але я не покинула його, хоча вже й не могла йому допомогти. І я думаю, що я пишаюся собою. Якби я мала померти, то померла б саме так. Я не хотіла б померти на самоті

Ти коли-небудь заспіваєш знову?

Я старалася, але втратила голос. Перестала тренуватися. Голос — це інструмент, який треба постійно тренувати. Я вже не співаю так, як раніше. Я сумую за тими часами, коли спів приносив мені велику радість, але я не шкодую про прийняте рішення. Навіть знаючи про всі наслідки, я б все одно повернулася сюди, зробила б це знову і знову. 

Я обрала правильний шлях. Я це зрозуміла в полоні. І цей важливий урок я не можу змарнувати.