Людмила Менюк: «Сьогодні ми є щитом Європи. Не стане нас — будуть плакати вони біля гробів своїх дітей»

На годиннику п'ята ранку. Двигун нашого буса, яким ми веземо допомогу для війська, щойно втретє заглох. Після короткої перерви він знову заведеться. Але я знаю, що удача не триватиме довго, а ми зараз, по суті, посеред невідомості. До найближчого великого міста, де ми можемо розраховувати на допомогу механіка, нам їхати півтори години. А ще сьогодні — субота. 

Волонтери з Польщі 

Востаннє наш бус «Доброволець» втрачає потужність одразу за селом Знаменка. Ромек відпускає зчеплення і дозволяє машині котитися з гірки, поки колеса крутяться. Раптом за поворотом перед нашими очима з'являється парковка, кафе і невелика майстерня для вантажівок. Ми паркуємось. На стенді висять кілька оголошень майстерень і компаній, що пропонують евакуатор. Але ми почекаємо, не будемо будити людей у суботу о п'ятій.

Коли стрілки годинника показують восьму, я беру телефон і набираю номер майстерні, біля якої наша машина остаточно зламалася. Відповідає сонний чоловічий голос. Я розповідаю українською, що сталося: мовляв, наш Vito зламався, ми не знаємо, що робити далі, стоїмо тут на вашій парковці. У відповідь чую, що це автосервіс для вантажівок, але він подумає і мені перетелефонує. Минають довгі хвилини, в моїй голові вирують думки: сьогодні ми маємо дістатися до Краматорська, а я навіть не знаю, чи нам взагалі вдасться звідси виїхати. Зрештою Ромек бере телефон і дзвонить на той самий номер, який я набирала пів години тому.  

— Доброго ранку! — хоча він говорить українською, відразу зрозуміло, що він іноземець. — Ми волонтери з Польщі. У нас зламалася машина. Так, Мерседес Віто.

І раптом все змінюється. За кілька хвилин біля автівки з'являються чоловіки. Вони помічають польські номерні знаки, заводять розмову, заглядають під капот, розпитують. Один пропонує каву, інший питає, чи веземо ми допомогу нашим хлопцям. Я здогадуюся, що це працівники або клієнти майстерні. Один з них бере телефон, і я чую, як він каже: «Олександр? Так, це поляки». 

— Через 10 хвилин приїде колега, — звертається він вже до нас. — Він відвезе вас до своєї майстерні.

І дійсно — незабаром з'являються двоє молодих хлопців. Одного з них я впізнаю по голосу, це з ним я розмовляла по телефону. Вони транспортують нас до своєї машини, після чого везуть по вибоїстій дорозі. Я встигаю розплакатися, що ми можемо не встигнути, а нас чекають на фронті. І у відповідь чую, що вони зроблять все, щоб допомогти нам якнайшвидше звідси виїхати. Один з них відразу ж вирушає за необхідними запчастинами до віддаленого Кропивницького, а інші механіки розбирають «Добровольця» на частини. 

— Ідіть прогуляйтеся, попийте кави, — радить власник майстерні. — Я подзвоню, коли все буде готово. 

Ми йдемо через це дивне і трохи забуте світом містечко. Воно оточене об'їздною дорогою, тому рух тут настільки незначний, що мешканці миттєво впізнають туристів. Вони з цікавістю спостерігають за нами, коли ми робимо покупки в місцевому магазині і влаштовуємо пікнік на лавці. 

Ми втомлені, але булочка із сиром і цибулею смакує так, як страва в найкращому ресторані. 

Через чотири або п'ять годин дзвонить власник майстерні: все готово. Ми можемо їхати. Механік пояснює, що сталося і на що потрібно звернути увагу. Але він запевняє, що ми виконаємо місію.

— Скільки я з нас? —  питаю я, дістаючи гаманець.

— Ти жартуєш? Це я повинен вам доплатити. Ви допомагаєте нашим захисникам. Я не зміг би дивитися на себе в дзеркало, якби взяв з вас гроші.

Зрештою ми все ж домовляємося, що заплатимо 450 гривень за куплені запчастини, і їдемо.

З початку великої в.

Січень 2023 року. Вова і Катя чекають на нас на залишках автобусної зупинки. Я бачу їх здалеку, бо місто на цьому боці річки ще мертве, і це єдині живі душі поблизу. Літня пані в синій куртці нервово переступає з ноги на ногу. Чоловік у чорному одязі зі спокійним обличчям вдивляється в нашу машину, що наближається. Йому може бути трохи за сорок, але втома на обличчі і зморшки додають серйозності. Вони знають про нас лише те, що ми — волонтери з Польщі. І вирішують прийняти нас на ніч, бо подорожувати після настання темряви в цьому районі небезпечно. Хоча Ізюм вже звільнений з-під російської окупації, тут все ще трапляються ракетні обстріли. Мене дивує, що хтось хоче прийняти у себе вдома шістьох геть незнайомих людей. І це в будинку, який виглядає невеликим і небагатим. Того вечора вони, здається, віддають нам все, що мають.

Кароліна Кузема, журналістка й волонтерка, перша полька, яка висвітлювала повномасштабну війну в Україні, часто першою добиралася до територій, звільнених з-під окупації, документуючи щойно виявлені російські злочини і неодноразово відчуваючи величезну вдячність за саму лише свою присутність.

— Це було восени 2022 року, в околицях Житомира, — згадує Кароліна. — Люда доглядала за купою дітей, онуками й племінниками, від дошкільнят до підлітків. Мене попросили про їжу й памперси. Вона пригостила мене домашнім обідом і не відпустила, поки я не погодилася взяти дві трилітрові банки домашніх солоних помідорів. Досі не знаю, як я провезла їх через кордон. З того часу регулярно допомагаю їм — до речі, вона щойно написала повідомлення з проханням про їжу. 

Більшу частину свого часу Кароліна проводить у Куп'янському районі, куди надходить значно менше гуманітарної допомоги й підтримки. Це пов'язано з віддаленістю, жахливими дорогами та підвищеною небезпекою: навесні 2023 року тривають потужні обстріли міста Куп'янськ, а російські війська наступають у напрямку стратегічної річки Оскіл, тому життя в прифронтових селах є важким. Дістатися до села Кругляківка відверто важко, оскільки єдиний міст, що з'єднує це місце з Сенкове, неодноразово бомбили. Триває його відновлення, перейти можна тільки пішки. Кароліна просить польських волонтерів про підтримку для мешканців, і ті, незважаючи на небезпеку, доїжджають до села з гуманітарною допомогою.

—  Кілька днів тому я поїхала в гості до місцевих жителів, — розповідає Кароліна. — Це не могло завершитися кавою. Віталій, мій сусід, який допомагає отцю Леоніду з місцевої церкви, по черзі мене з усіма познайомив. Я отримала горіхи в солодкому сиропі, квашений у бочці кавун, а Вова, місцевий художник, подарував мені книгу про Сенкове з автографом. На дорогу я отримала ще й бутерброд, хоча до машини на іншому березі річки мені 10 хвилин пішки, а потім ще 10 хвилин їзди до дома. Того ж дня Віталій приніс мені відро домашніх овочів і мед. Люди віддали чи не останнє, що мали.

Друзі Польщі 

Томаш Сікора, музикант, продюсер і волонтер, який підтримує українську армію, знає Україну ще з довоєнних часів. Ще до 2014 року він давав концерти в межах музичного проєкту Karbido разом з письменником Юрієм Андруховичем, спостерігаючи за формуванням нової ідентичності українців, які прагнули бути частиною Європи та відокремитися від усього російського. У лютому 2022 року він не розмірковував, а відразу почав діяти: збори, благодійні концерти, а зрештою і конвої з гуманітарною допомогою до України. Після визволення Ірпеня з-під окупації Томаш поїхав туди поїздом. Тоді місто ще було повністю зруйноване. Не було електрики, а він мав у сумці стільки павербанків, скільки міг донести.

— Я доїхав до Києва, а звідти ми поїхали на машині до Ірпеня, — розповідає Томек. — Я зустрів тих самих людей, яким раніше ми надсилали з Польщі конвої з гуманітарною допомогою, їжею, одягом, кормом для тварин. Пам'ятаю, там була літня жінка, яка жила в якійсь хатинці поруч зі своїм зруйнованим будинком. Було вже темно, починалася зима. Ми передали їй павербанки, сіли в кімнаті, вона приготувала нам чай. Коли ми вже збиралися виїжджати, вона без слова спакувала цілу сумку своїх домашніх консервів — солінь, грибів.

Вона сама збирала ці гриби в лісі поблизу, а тоді ліси навколо Ірпеня ще були заміновані, тож таке грибництво було смертельно небезпечним. І вона віддала всі ці запаси Томеку, не бажаючи чути відмови, хоча сама мала небагато. Музикант вирішив забрати консерви до Польщі і пригостити ними тих людей і друзів, які допомагали у зборах для Ірпеня і Бучі. Він їхав до України, навантажений тим, що дасть українцям енергію, а повертався з подарунками у вигляді банок з енергією для подальших дій.

— Тоді я відчув, як приємно допомагати. Це також дало мені мотивацію продовжувати. Пізніше все було трохи інакше, бо почалися поїздки на фронт, але це був перший імпульс, що незнайомі люди, які самі мали небагато, бо отримували допомогу від нас, ділилися зі мною тим, що мали. 

Я спеціально роблю помилки, щоб вони запитали, звідки я

Про те, що без нас, поляків, на фронті було б набагато важче, чує кожен волонтер, який потрапляє трохи далі на схід. Про це говорять насамперед військові, які отримують підтримку у вигляді генераторів, дронів чи автомобілів. Але для них також надзвичайно важливо, що їхні дружини, дочки й матері знайшли в Польщі безпечний притулок. Солдати можуть воювати і зосередитися на своїх військових завданнях, бо на голови їхніх жінок не падають ракети. Це має значення для їхнього психічного здоров'я, яке і так сильно страждає в окопних умовах.

Незвичайну теплоту неодноразово відчувала волонтерка Аґнєшка Зах, яку ще називають Відьмою. Аґнєшка доставляє допомогу солдатам на передову, проводячи з ними багато часу, коли вони повертаються з поля бою, часто виснажені та брудні, потребуючи розмови. Вони запитують її про те, що відбувається в Польщі, знаючи, що внутрішня політика нашої країни може мати реальний вплив на їхню долю в окопах. Вони також часто показують світлини своїх дітей, сімей. Іноді вони плачуть. У нашому подкасті Аґнєшка згадувала, як бійці зробили для неї душ з питної води, яку принесли на своїх спинах. 

Марися, ще одна волонтерка з Польщі, живе в Україні майже від початку вторгнення. Вона працює дистанційно, а після роботи волонтерить. Координує допомогу з Польщі, допомагає з документами, підтримує волонтерів з усього світу, які приїжджають на Донбас з гуманітаркою або підтримкою для української армії. Те, що вона є полькою, неодноразово допомагало їй у її волонтерській роботі.

— Що божевільніше те, що потрібно організувати, що важче переконати когось зробити для мене те, чого вони зовсім не зобов'язані робити, то частіше я намагаюся вплести в розмову якусь мовну помилку. Тільки для того, щоб сказати, що я іноземка і ще вчу мову. Тоді люди завжди питають, звідки я. І я знаю, що коли відповім, що з Польщі, то це спрацює, і в людях увімкнеться опція бути корисними та послужливими, — зізнається Марися. 

Марися в Україні постійно. Вона спостерігає за змінами в реальності, за черговими містами, що падають, за наближенням фронту і зникненням людей навколо. Єдине, що не змінилося від початку — пропольські настрої. 

‍В окопах немає великої політики, а для українського воїна поляк — це друг. Без винятків

Одного дня Марія зупинилася, щоб підвезти автостопника до вокзалу. Коли він виходив, вона побачила на його плечі два шеврони: один — з'єднані між собою прапори України й Польщі, а другий… орел, що нагадував про Вермахт. Початковий шок Марії перетворився на сміх:

— Я запитала його, чи він усвідомлює, що поруч з польським прапором носить символ, який ображає поляків. І він мені сказав, що цей орел для того, щоб тролити росіян, особливо їхніх пропагандистів. Він уявлення не мав, що поляки на це негативно реагують. Найважливішими для нього є прапори. Польський він отримав від польських медиків, які рятують військових на полі бою. 

Наостанок він сказав, що після війни на колінах попрямує в паломництво до Польщі, щоб подякувати тим, хто був добрим до його дочки, яка виїхала туди на початку повномасштабного вторгнення.

Час тролів

10 жовтня 2025 року Європол і Євроюст розгромили злочинну мережу в Латвії. За даними слідчих, злочинці створили ферму тролів, в якій було створено аж 49 мільйонів фальшивих акаунтів в мережі. Операція під кодовою назвою «Simcartel» призвела до арешту п'яти осіб, закриття п'яти серверів і вилучення 1200 SIM-боксів, 40 000 активних SIM-карт і сотень карт, які мали бути активовані. 

Сьогодні ми маємо бути дуже уважними й обережними, не давати втягнути себе в маніпуляції, не піддаватися їм. Не давайте себе спровокувати інтернет-тролям, бо це може бути одна з тих 49 мільйонів фейкових сторінок. 

Під опублікованим мною відео з пункту стабілізації, де рятують життя українських бійців, я зіткнулася з неймовірною хвилею ненависті. Мені бажали найгіршого, зокрема смерті. Однак, вивчивши ситуацію, я зрозуміла, що більшість ненависних коментарів походила зі свіжих акаунтів або з акаунтів, ім'я яких було нещодавно змінено. Безумовно, більшість з них фальшива й створена лише для того, щоб розносити в інтернеті одне повідомлення: українці є нашими ворогами. 

З боку українців тим часом лилася лавина подяк, проявів сердечності та пожертв на збір. Мене вразив один з коментарів: «Як добре знати, що є ще хороші поляки, яким не все одно і які переймаються цією війною. Бо в Польщі про Україну можна почути тільки страшні речі».

У червні на профілі бойової медички Юлії Кобринович з'явився допис, який викликав бурю коментарів. Варто навести його повністю:

«Я думаю про жінок в армії, мобілізацію жінок,... Ну і, звісно, про себе. І зловила себе на тому, що є речі, які я нікому не розповідала. Бо це соромно. Бо це ніяково. ...ну а ще — бо це погане про покійників. Але ж я жива, так?

Є три здоровенні аспекти чому в армії жінці бути важко:

1) бо тебе за замовчуванням зневажають. (Єдине досі виключення — підрозділ, де я зараз, в усіх інших я завжди була «другий сорт». І треба було доводити, доводити, доводити...

2) бо доводити свою фізичну спроможність реально важко. Камон, я маю 55 кг і зріст 1.55см. Важко. Ти це робиш, і в тебе зрештою залишається менше ресурсу, ніж у чоловіків (це я не про тилові посади, як ви зрозуміли). У мене є багато прикладів першого та другого, але то потім. Про це легко говорити. Хто не любить жалітися?

3) тебе домагаються (Р.А. у вашому підрозділі такого не було, не хвилюйтеся). І це перетворює — може перетворити — твоє життя (моє перетворювало періодично) на війну на два фронти.

Що було і про що я ніколи нікому-нікому не розказувала?

— Мені довелося дати одному солдату. Бо я боялася, що інакше б він мене зґвалтував. Може, так би й було. У той час я була у повній його владі. Чи мені так здавалось.

(Потім мій тодішній командир дізнався — бо цей хлопець щє й усім розповідав — і спробував його вбити. Коли не вдалося — перетворив на парію).

— Мені довелося заспокоювати по телефону мати одного солдата, коли їй повідомили, що він загинув. За тиждень до цього він намагався мене зґвалтувати. Командир (вже інший) його переселив (таке собі покарання).

— Найгірше — бо найдовше — мене домагався мій командир (ще інший). Протягом довго часу. Заборонив видавати мені зброю. Я почала носити сльозоточивий балончик, електрошокер і ніж — та тікати від будь-яких компаній. Де він розповідав про мене бруд, а потім ще й погрожував вбити на бойових за те, що я йому не даю. І я багато місяців жила у стані глибокої відрази: до армії загалом й до себе конкретно. Бо у цьому випадку нікого «вище», кому б я могла поскаржитися, не було. А коли його відсторонили, ця людина багато попсувала мені крові й настрою, цілеспрямовано знищуючи мою професійну репутацію.

...це те, що мені згадується насамперед. Просто спогади. Вони неприємні й відразливі, але нічого такого, що ламало б мені життя.

Я думаю, у кожної жінки є свій ларець з брудом. Але ці спогади — мій досвід, який стоїть за ними, — є основою моєї громадянської позиції:

а) жіноча мобілізація потрібна. У нас з чоловіками рівні права й рівні обов'язки. А пульт від дрона значно легший, ніж АК;

б) жіночі підрозділи мають бути окремими.

Доки ми є такими, якими є. Щє не цивілізація. Вже не дикуни».

Чи можна мовчати?

Великий резонанс викликав матеріал на Slidstvo.info — історія Оксани, яку військовий колега вивіз на озеро, з'явилася потім в багатьох ЗМІ. І не дивно. Суспільство досі шоковане, коли хтось вголос розповідає про домагання.

Перед тим, як їхати у зону бойових дій, Оксана разом з іншим військовими свого полку вирушила на бойове злагодження на один з полігонів Львівщини. Коли злагодження завершувалось, Оксана забирала зі Львова медикаменти, а її колега — військовий водій — віз Оксану назад на полігон. По дорозі Сергій наполіг на тому, щоб вони з Оксаною заїхали на озеро. 

«Після того, як він поплавав, ми стояли на мосту. Я дивилася на воду, а він каже, що хоче сфотографуватися зі мною. Став поруч зі мною і почав тертися. Я зрозуміла, що у нього ерекція. Навколо нікого не було. На щастя, на цьому все закінчилося, і вони сіли в машину». 

«Ми їдемо з Сергієм у машині, він починає мені говорити нісенітниці про те, що я маю бути його жінкою, що він давно без сексу». Після ситуації на озері Оксана увімкнула в автівці відеозапис. Трохи зі страху, а трохи для того, щоб мати доказ. Вона вже тоді знала, що у таких ситуаціях найчастіше не буває справедливих наслідків. На записі чути їхню розмову.

— У чому моя вина? — запитує Оксана чоловіка, який сидить поруч з нею і веде машину.

— У тому, що ти дівчина, ми дуже близько одне до одного, а ти не хочеш кохатися зі мною, — відповідає їй Сергій. У машині вони самі.

— Я поважаю тебе як друга.

— Мені не потрібна повага, я не твій друг. На такому етапі вже відбувається секс, незалежно від того, хочеш ти цього чи ні. Я правий?

Оксана працює медикинею ще з часів АТО і війни на Донбасі. З початком повномасштабної війни вона пішла доброволицею і продовжувала рятувати життя солдатів у боях під Лиманом, Вовчанським і Бахмутом. За свою самовідданість на полі бою в 2023 році вона отримала нагороду «Сталевий хрест».

«Я не була готова до того, що на службі хтось може дозволити собі таке. Я ніколи раніше не стикалася з сексуальним домаганням, — розповіла Оксана. — Я не була готова до того, що хтось може обмацувати, принижувати, пояснювати, що ти маєш стати його жінкою, бо ти просто тут».

Оксана повідомила про сексуальне домагання командиру своєї частини. Вона не хотіла, щоб ситуація вийшла за межі батальйону, і не хотіла, щоб її перевели в іншу частину. Розуміла, що зазвичай діє саме така схема: позбутися проблеми, тобто жінки. Вона хотіла вибачень і гарантій безпеки. Однак, після двох місяців очікування (у процесі її також звинуватили в тому, що вона сама спровокувала) вона не витримала і звернулася до ЗМІ. Лише після публікації розпочалося розслідування. Яке триває досі.

Захист прав

— Про це не тільки потрібно говорити, але й протидіяти, — каже Ганна Демиденко з організації «Ветеранка» (Veteranka).

Рух «Ветеранка» — організація, яка захищає права жінок в армії та допомагає ветеранкам повернутися до цивільного життя. Заснована в 2019 році з ініціативи жінок з бойовим досвідом, які повернулись після війни, організація має на меті підтримку жінок-військових, захист прав жінок у силах безпеки й оборони, допомогу повернутися до цивільного життя. 

З початком війни в 2014 році жінки, які зголосилися до армії, стикалися з багатьма перешкодами — як на правовому, так і на ментальному рівні. Все почалось з того, що для жінок були закриті бойові посади. Фактично захисниці брали участь в бойових діях, а в документах їх зазначали як швачки, кухарки тощо. Від початку свого існування «Ветеранка» намагалася вирівняти шанси. Хотілося, щоб голос жінок був почутий і зрозумілий. У 2022 році, з початком повномасштабної війни, найважливішим завданням стало допомогти протистояти вторгненню. Організація зосередилася на підтримці армії, поставках обладнання, автомобілів, дронів і маскувальних сіток на фронт. Сьогодні команда продовжує допомагати армії, але також зосередилась на проблемах, що існували до повномасштабної війни і — нікуди не зникли. До руху «Ветеранка» надходили повідомлення з проханнями про поміч і підтримку — з інформацією про те, що хтось зазнав сексуального насильства або дискримінації в армії.

— Надзвичайно важливо зрозуміти, що якщо людина (адже проблема стосується не завжди тільки жінок) йде до армії, вона наражається на величезний ризик втратити життя і здоров'я, — каже Демиденко. — Така людина повинна відчувати себе в безпеці на своєму боці фронту. Коли вона йде виконувати бойове завдання або повертається з нього, ніхто і ніщо не повинно їй загрожувати. Точно — не побратими.

Скарги й повідомлення про проблеми надходять до нас регулярно, але масштаб проблеми може бути ще набагато більшим, оскільки частина потерпілих — з остраху — може не шукати підтримки і не вірити, що ситуацію можна виправити

Не існує навіть інструкції, що робити в такій ситуації. На думку активістки, найбільшою проблемою є відсутність правового механізму, який би захищав жертву. Як у випадку Оксани, якщо справа про домагання дійде до командира, він може вирішити, що краще перевести жінку в іншу частину, ніж втратити досвідченого в боях солдата. І так — досвідчений солдат залишиться на місці, а справу вирішать зам'яти, перевівши військову в інше місце. Швидкий і зручний вихід із ситуації «водночас» підсилює спіраль страху й поглиблює проблему.

— Якщо жертва дзвонить на гарячу лінію Міністерства оборони, її справа, відповідно до українського законодавства, може буде розглянута протягом 30 днів, — пояснює Демиденко. — Це дуже довгий час, і жертва може побоюватися, що за цей час її заява дійде до командира, який захоче приховати справу і вберегти досвідченого солдата від покарання. Ще гірше, якщо кривдником є сам командир. Потерпіла особа може мати різні уявлення про те, що буде далі. «А раптом мене відправлять в окопи, звідки я не повернуся, щоб справа нікуди не дійшла?»

Найбільшим викликом є думка всередині підрозділів, що «у нас такої проблеми немає». Може, немає заяв, тому такі статистичні дані навіть не збираються. І дуже легко піддатися такому мисленню. 

Демиденко підозрює, що якби такі статистичні дані з'явилися, кількість випадків відразу б злетіла вгору. Звідки таке переконання? Тому що сексуальне домагання трапляються в кожній армії світу, і найкращим запобіжним засобом проти такої поведінки є покарання, відповідальність і протидія

Показати, що навіть високопоставлений солдат з погонами буде звільнений за сексуальні злочини. Захисний механізм повинен діяти насамперед швидше, але також захищати анонімність потерпілої особи від можливої помсти з боку кривдника. Жертва в момент звернення за допомогою повинна бути захищена.

Розуміючи ці механізми, Veteranka стала оновлювати й розвивати проєкт, який проводився ще до початку повномасштабної війни. Нещодавно членкині провели низку консультацій, зустрічей з партнерськими організаціями, а також з міністерством. «Правового механізму, що захищає жертву, просто не існує», — пояснює Ганна Демиденко.

— Коли ми побачили, що в різних місцях натрапляємо на глуху стіну і ніхто не реагує на наші прохання, ми написали петицію до президента України і зібрали 25 тисяч підписів. Без попередньої великої інформаційної кампанії це — величезна кількість. І це означає, що людям не все одно. Петиція допомогла нам повернутися до тіснішої співпраці з Міністерством оборони.

30 грудня 2024 року президент України підписав указ про призначення Ольги Решетилової (Кобилинської) уповноваженою президента України з питань захисту прав військовослужбовців та членів їхніх сімей. Це початок змін, хоча, на думку членкинь «Ветеранки», до вирішення проблеми ще далеко. Хоча б тому, що немає нормативних актів, які надавали б уповноваженій інституційні повноваження для дій. Але з’явилося поле для діалогу, яке розвивається. Вже прийнято в першому читанні закон, в розробці якого брала участь експертка з «Ветеранки», щодо змін до дисциплінарного статуту. Він містить параграф про протидію сексуальному насильству та гендерній нерівності. Далі, після прийняття проєкту в другому читанні, можна буде доопрацювати інструкцію щодо дій для жертви, яка буде базуватися на цьому законі, завдяки якому жертва буде захищена, а винні будуть покарані і понесуть відповідальність.

Домагання на світовому рівні

Проблема сексуального насильства стосується не тільки «пострадянських армій». У статті «Сексуальне домагання та насильство у збройних силах» Метт Фоссі та Лотті Герріотт аналізують звіт дослідницької групи, створеної в межах Науково-технічної організації НАТО, яка прагне відповісти на питання: чи існує у збройних силах НАТО культура сексуального насильства? До складу групи увійшли експерти з семи країн (Канади, Великої Британії, Німеччини, Швеції, США, Хорватії та Румунії), які провели широкий аналіз міжнародного законодавства, політик, процедур і методів звітування, а також частоти випадків сексуальних домагань і насильства. 

Було визнано, що сексуальне насильство або домагання, яких зазнали під час військової служби, стосуються від 20% до 45% військовослужбовців

Особливо вразливими до такої травми є жінки, оскільки дослідження показують, що 33% американських (2021), 36,7% французьких (2021) та 44,6% канадських (2022) військовослужбовиць зазнали якоїсь форми домагань протягом 12 місяців, що передували дослідженню. Масштаб проблеми є приголомшливим і не заохочує жінок вступати до армії. А в непевні часи, в яких ми живемо, цивільне населення хотіло б мати сучасну і здатну захистити країну армію, в лавах якої служитимуть навчені дроністки, розвідниці й снайперки.

<frame>Більше знань, менше страху — це гасло нашого нового циклу публікацій. Адже безпека — це факти, перевірена інформація та обґрунтовані аргументи. Чим більше ми знаємо, тим краще підготуємося до майбутнього.<frame>

Чи готова Польща до кризи? У часи геополітичної невизначеності, війни в Україні та зростання напруженості в Європі освіта та організація суспільства мають вирішальне значення. Прийнявши понад мільйон українських біженців, Польща отримала не лише нових мешканців, але й унікальні знання та досвід людей, які вивчали питання цивільного захисту в найскладніших умовах: під бомбами та ракетними обстрілами. Це капітал, який не можна втрачати.

Новий закон — про цивільний захист та цивільну оборону, який набув чинності з 1 січня, — це конкретна відповідь на реальні загрози. Водночас це можливість для додаткової інтеграції, щоб поляки та українці, які проживають у Польщі, могли разом готуватися до надзвичайних ситуацій.

 Польща зробила висновки з трагічних подій останніх років. Новий закон наголошує на трьох ключових елементах: модернізація та будівництво укриттів і місць для переховування, система оповіщення та сповіщення, а також широка громадянська освіта для забезпечення того, щоб кожен громадянин мав базові знання про те, як діяти в надзвичайних ситуаціях. Контекст війни в Україні тут очевидний.

Багато українців, які проживають у Польщі, мають безцінний досвід у сфері цивільного захисту — чи то як безпосередні учасники, чи то як організатори системи евакуації та укриття

Це можливість, якою Польща повинна скористатися. Коли війна застає зненацька, не існує повністю готових систем. І тоді дуже важливо ефективно використовувати те, що вже існує.

Що може бути укриттям? Практичний підхід до цивільного захисту. Знання — це наше перше «укриття»! 

Згідно з новим законом, будь-яке підвальне приміщення, підземний гараж або тунель може стати місцем укриття. Варто вже зараз оглянути своє оточення і відповісти на питання: «Що я буду робити в разі надзвичайної ситуації?». Краще знати заздалегідь, ніж вчитися лише тоді, коли настане хаос.

І саме тут можна побачити потенціал досвіду українців у Польщі. Люди, які пережили повідомлення про замінування, можуть поділитися з поляками своїми практичними знаннями про організацію життя в укриттях, про запаси води та їжі, про психологічні аспекти виживання, про мобільні додатки для оповіщення, які в Україні стали ключовим інструментом оповіщення. Це не теорія. Це реальний досвід тих, кому доводиться стикатися з наслідками війни щодня. Їхні свідчення мають більшу цінність, ніж будь-який підручник. 

Освіта в цій сфері є ключем до безпеки, тому варто використовувати потенціал українців. Польща потребує якнайшвидшого проведення широкої освітньої кампанії. Відповідно до закону, органи місцевого самоврядування та пожежні команди повинні відігравати ключову роль у цивільному захисті. Але на практиці система запрацює лише тоді, коли до неї будуть залучені сотні тисяч людей.

Українці, які пережили реальну небезпеку, можуть стати інструкторами, освітянами та лідерами цих змін. НУО вже відіграють величезну роль у навчанні — як для українців, так і для поляків. Це принесе користь усім нам. Польські муніципалітети потребують практиків, які знають реалії надзвичайних ситуацій. Широке навчання населення збільшує шанси на ефективні дії у випадку надзвичайної ситуації. Інтеграція українців у процеси цивільного захисту зміцнить безпеку Польщі.

Держава, органи місцевого самоврядування та жінки будуть на передовій. Новий закон робить ставку на місцеву владу. Саме вони мають впроваджувати систему цивільного захисту, тому саме в місцях проживання українців і поляків розгорнеться найважливіша битва за ефективність нового закону. Важливо, що жінки в Україні відіграли ключову роль в організації системи цивільного захисту — від рятувальників і волонтерів до керівників гуманітарних організацій. Саме вони забезпечили виживання під час хаосу.

У Польщі жінки також можуть стати рушійною силою таких змін, приєднавшись до структур місцевого самоврядування, неурядових організацій та освітніх команд

Чи готова Польща до кризи та цивільного захисту? Сьогодні Польща перебуває в кращій ситуації, ніж кілька років тому. Новий закон є важливим кроком, але однієї інфраструктури недостатньо. Вирішальне значення матиме реальне залучення громадян до навчання та ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій, мудре використання досвіду українців та ефективна співпраця між органами місцевого самоврядування, організаціями та урядом.

Це не сценарій фільму-катастрофи. Це реальність, яку треба розуміти і до якої треба бути готовим. У XXI столітті безпека — це не лише армія, але й поінформоване, організоване суспільство. А його побудова починається з освіти, яка надає факти, а не сіє страх.

Безпека — це наша колективна відповідальність. Це не лише сфера діяльності держави. Це не те, що уряд може нам «надати», як послугу — це те, що ми будуємо і даруємо один одному. Звичайно, інституції, правила, системи сигналізації та притулки дуже важливі. Але те, що насправді визначає виживання в надзвичайних ситуаціях, — це люди. Це наші стосунки, наша готовність допомогти, наша здатність діяти в стресових ситуаціях і усвідомлення того, що ми не самі у важку хвилину.

Кожен є частиною системи безпеки — від вчителя, який навчає дітей принципам надання першої медичної допомоги, до сусіда, який знає, де знаходиться найближчий притулок, і до волонтера, який допомагає новоприбулим біженцям зорієнтуватися в новій реальності. Сила держави полягає в силі суспільства — а суспільство сильне тоді, коли його члени знають, що можуть розраховувати один на одного. Українці є членами суспільства.

У минулому найбільшими переможцями ставали ті, хто розумів, що найкраща лінія оборони — це не стіни та укриття, а добре підготовлені, об'єднані люди

В Україні саме соціальна мобілізація врятувала тисячі життів. У Польщі ми маємо можливість вчитися на цьому досвіді, не чекаючи, поки криза змусить нас діяти. 

Розбудова безпеки починається сьогодні — і починається з нас.