Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
16 січня Україна вшановує день пам'яті захисників Донецького аеропорту. 242 пекельні дні наші захисники відстоювали цю фортецю, аж поки новий термінал не був підірваний ворогом і не впав, ховаючи під своїми уламками українських «кіборгів». Легендарна фраза «Люди витримали, не витримав бетон» взята з фільму «Добровольці Божої чоти» — єдиної документальної стрічки, яка була знята безпосередньо в аеропорту під час бойових дій. Її режисер, який ризикнув полізти в саме пекло, озброєний самою лиш камерою — Леонід Кантер.
Леонід Кантер — відомий мандрівник, режисер, продюсер і учасник АТО. Автор проєкту «Людина з табуретом», ідея якого — віднести чотири табурети до чотирьох океанів, мандруючи виключно автостопом. Також Леонід — засновник мистецького хутору Обирок в Чернігівській області України, який став місцем для багатьох художніх фестивалів, освітніх шкіл та кінопоказів, вистав та еко-акцій, на які щороку приїжджали сотні людей з усього світу.
Як режисер Леонід Кантер найбільш відомий за документальними фільмами «Добровольці Божої чоти» (2015) про захисників Донецького аеропорту та «Міф» (2017) про всесвітньо відомого українського оперного співака Василя Сліпака, який загинув на фронті. Леонід мав позивний «Тарантино».
У червні 2018 року 36-річний Леонід наклав на себе руки, записавши момент смерті на відеокамеру. Це сталося на хуторі Обирок. Його загибель стала шоком для всіх, хто його знав. Неможливо було пояснити, чому молодий, красивий, успішний чоловік, батько трьох дітей раптом вирішив звести рахунки з життям. Колишня дружина режисера та мати його трьох дітей Діана Карпенко вважає, що це — та ціна, яку її родині довелося заплатити за роботу Леоніда в зоні бойових дій і зйомки в Донецькому аеропорту, де на його очах помирали хлопці, і де ризикував життям він сам...
.jpg)
Людина з табуретом і відеокамерою
— Льоня вирішив їхати в зону бойових дій, не маючи бодай якогось військового досвіду, — розповідає Sestry Діана Карпенко. — Піти в Національну гвардію мого колишнього чоловіка надихнув його однокурсник і друг Мирослав Гай. До речі, саме завдяки йому ми колись познайомились з Льонею.
Я тоді вчилась в 11 класі, відвідувала театральну студію, де Мірик викладав. А ще вони обоє викладали в Університеті театру, кіно і телебачення ім. Карпенка-Карого, дружили, і коли Леонід вирішив йти в першу «табуретну» подорож, Мирослав поїхав з ним. Перед цим Мирослав прийшов до нас у студію з рюкзаком і захоплено сказав: «Цей рюкзак побачить Париж!» Я теж хотіла поїхати в таку подорож, шалено! Але не вірила, що це реально. Потім я вступила до Університету ім. Карпенка-Карого, влилася в їхню тусовку. Льоня з друзями й табуретом сходив до Атлантичного океану, потім — до Тихого. А вже у третю подорож до Північно-Льодовитого він запросив і мене. Саме в тій подорожі між нами зародилися сильні почуття. З подорожі я приїхала вже вагітна Маґдаленою, ми одружились.
У 2007 році Леонід кидає комфортну київську квартиру і роботу на кіностудії Lizard films і разом з вагітною дружиною перебирається в напівпокинутий хутір Обирок на Чернігівщині. Тут вони будують мистецький хутір, де замість міського бетону і загазованості — чиста вода, свіже повітря, овочі зі свого городу. Коли в 2014 році почалися бойові дії на Донбасі, Леонід Кантер іде добровольцем у Національну гвардію.
— Я не була в захваті від його рішення, — зізнається Діана. — Але і відмовляти не стала. Та й не було до кінця зрозуміло, що відбувається на сході. Це ж не так, як зараз, коли бомблять і ракети літають. З новин у ЗМІ виглядало, що там було своєрідне продовження Майдану — завозили зброю, працювали ДРГ. Потім вже пішли танки та бронетехніка. Я, звісно, хвилювалась, особливо тому, що у Льоні були дуже короткі навчання — всього два тижні. Чого можна за такий термін навчити людину, яка все життя була пацифістом і ніколи не тримала в руках зброю?
Спочатку його поставили на блокпост перевіряти машини. Тоді з його підрозділу на бойовому завданні загинули двоє розвідників, і Льоню їхня смерть дуже вразила. Тоді він повернувся злий і розчарований — надивився на самодурство командира, на безлад в армії. А оскільки не просто спостерігав, а ще й знімав це все на камеру, збираючи матеріал для документалки «Війна за свій рахунок», то стосунки з командиром у нього склалися дуже напружені.
З Нацгвардії Леонід пішов, бо усвідомив, що документаліст він набагато ефективніший, ніж солдат, бо може зробити свій внесок у висвітлення важливих подій. Він сів працювати над фільмом, який потім возив показувати по різних підрозділах.
Зі спогадів Леоніда Кантера: «Я поїздив по багатьох батальйонах, але коли потрапив у ДУК Правий сектор, був вражений. Ні тобі начальників-придурків, яким дай тільки покомандувати, ні «товаришів». Віталися хлопці словами «Слава Україні!», молились разом. А головна винагорода для них – це можливість поїхати на передову. Я зрозумів, що хочу знімати про ДУК фільм, і Дмитро Ярош дав мені добро їздити і знімати все, що хочу. З хлопцями ми спали, їли разом, я в наряди з ними ходив. З моїм співрежисером Іваном Яснієм знімали шматок - привозили в Київ, розбирали, складали сценарій, потім вертались в АТО. І так чотири рази. За четвертим разом я вже знав, що їду в Донецький аеропорт»
«З порогу зрозуміла, що переді мною — інша людина»
— На той момент у нас з Льонею вже були дуже напружені стосунки, — продовжує Діана. — Ми не завжди знаходили спільну мову, часто конфліктували. Я думала подавати на розлучення, і тут раптом він поїхав в Донецький аеропорт. Без зброї, з однією камерою. І ліз — знаю його — в гущу подій. Час від часу надсилав мені +, що живий. Одного разу написав «Живий. Люблю». У мене була шалена тривога за нього. Я не релігійна людина, крім «Отче наш» взагалі молитв не знаю, але тоді молилась постійно. І, напевно, відмолила його.
Найстрашніша ситуація сталась одного дня, коли аеропорт почала оточувати русня. Льоня потім розповідав, що наші хлопці чекали підмоги, а її все не було. «Богема» (актор і режисер Андрій Шараськін, командир однієї з бойових рот ДУК Правий сектор в ДАП, — Авт.) прийняв рішення йти в термінал, де лишилась наша техніка, боронити її та відбивати атаку ворога. На це погодились лише кілька хлопців, і, звісно, Леонід був серед них. Коли хлопці повернулись з термінала і прийшли до командира своєї 5-ї роти Валерія Чоботаря, той дуже сильно їх сварив за безрозсудність. Ці кадри увійшли до фільму «Добровольці Божої чоти», коли в останньому епізоді командир розпікає: «Ця війна — не для того, щоб ви всі тут загинули. А щоб повернулись живими і виховували своїх дітей».
— Коли Льоня повернувся додому живий, я була скажено рада. Але з порогу зрозуміла, що переді мною — інша людина. Очі розгублені, чорний, змарнілий, він був зовсім не схожий на енергійного і життєлюбного Льоньку. Це зараз ми вже знаємо, що таке посттравматичний синдром, а тоді я просто бачила, що чоловік дуже змінився. На хвилі радості, що він повернувся живим, у нас почалася відлига в стосунках, і ми зважились на третю дитину.
— Думала, що після моєї другої дочки Патагонії, яка народилась прямо в таксі під час подорожі в Аргентину, мене вже нічим у вагітності й пологах не здивуєш, але помилилась. З сином Дар’яном у нас теж особлива історія. У момент зачаття я «замовила», щоб це був хлопчик з темним волоссям і світлими очима. Тільки не могла сформулювати, синіми чи зеленими. Тепер при певному освітленні у нього очі відливають синім, а при іншому — зеленим. З сином у мене ще з вагітності неймовірний зв’язок. Я, наприклад, ніяк не могла вирішити, чи хочу, щоб чоловік був присутнім на пологах. В останній момент син дав знати — так, хочу, щоб тато був.
Льоня пізно ввечері примчав до Києва (він тоді був на Обирку), я вже мала йти народжувати, бо «домовилась» з Дар’яном, що він з’явиться на світ саме в день літнього сонцестояння. 21 червня почались перші натяки на перейми, і тут я кажу: «Синку, я дуже втомлена. Давай почекаємо до ранку». Народила справді ранком.
— Перші пів року після народження Дар'яна Льоня літав як на крилах, у нас в родині була гармонія, любов і спокій. Але, на жаль, це тривало недовго. Бо як я тепер знаю, якщо з ПТСР нічого не робити, воно саме не розсмокчеться і може вилитися пізніше невідомо в що. У Льоні це вилилось в страшну трагедію аж через кілька років.
Пізніше, вже після його загибелі, я згадала про лист, який Льоня писав мені після Донецького аеропорту, коли був за кордоном. Там була фраза — «Я закохався в смерть». Я спершу не зрозуміла, потім жахнулась і написала у відповідь: «Ти що, думаєш про самогубство? Уявляєш, що буде з дітьми, зі мною?» Він швидко змінив тему і більше ніколи при мені про це не говорив. Але, схоже, думка ця у нього в голові сиділа, і тривожні дзвіночки продовжувались.
На якийсь невинний жарт Льоня міг розізлитися і піти, ляснувши дверима; на якусь побутову річ – наприклад, забуту мною вдома банківську карту — впасти в дику агресію. Я звернулась до психотерапевта. Та сказала: «Я не можу ставити діагнози дистанційно, але з опису схоже на ПТСР. У тебе два варіанти – розлучатись чи навчитись із цим жити”. Я спробувала навчитись. Не реагувати на різкі випади в мій бік чи в бік дітей, не сприймати образи на свій рахунок. Коли емоційна хвиля спадала, спокійно пояснювала Льоні, що зі мною і дітьми так не можна поводитись. Іноді мені здавалось, що він не зовсім пам’ятає ці свої емоційні реакції та вважає, що все гаразд. Він навіть почав вибачатись, але кардинально його поведінка не змінювалась.
Кілька разів я починала розмову про те, щоб він звернувся за допомогою до спеціаліста, але ж це стигма: «Чого я піду до психотерапевта? Я що, псих? Зі мною все добре». Хоча насправді, дедалі важче було з ним спілкуватись. Особливо в ті періоди, коли він працював над своїми фільмами.
Зі спогадів Леоніда Кантера: «Найстрашнішим був монтаж. А вірніше, контраст між війною і мирним життям. Бо коли вертаєшся з передової, за кілька діб встигаєш переключитись, відійти. А коли монтуєш, то сидиш в тому цілий день, переживаючи ці емоції знову і знову. А потім виходиш надвір — а в Києві ніби немає війни. Всі гуляють, веселяться, сміються. І це надзвичайно тяжко».
«У своїй передсмертній записці Льоня написав, що завжди мене любив»
— У нас з Льонею продовжувались спільні проєкти — фестиваль «Хліб» на Обирку, фільми (я представляла «Добровольців Божої чоти» в Ірані, займалась продюсуванням і спільнокоштом фільму «Міф»), але я відчувала, що ми віддаляємось одне від одного, — продовжує Діана.— У мене були ще й власні проєкти — «Освітній експеримент» і літні табори, плюс троє дітей, які здебільшого були на мені. І ця постійна напруга, коли не знаєш, в який момент Льоня може розізлитись — це було нестерпно.
В якийсь момент я зрозуміла, що більше не знаю людину, з якою колись одружувалась і народжувала дітей. Я попередила Леоніда, що виходжу з усіх наших спільних проєктів, і подала на розлучення. Наше розставання і мій від’їзд з Обирку не були простими. Перші дев’ять місяців ми взагалі не бачились, я уникала будь-якого спілкування. І тільки після того, як в квітні він написав мені листа з вибаченнями, ми декілька разів зустрілись — коротко, у справах. Наприклад, коли треба було робити доньці закордонний паспорт — Льоня збирався їхати з дітьми в подорож Америкою у вересні 2018-го. Але за три місяці до того, у червні, його знайшли на Обирку мертвим — він застрелився.
Перед смертю Льоня лишив декілька передсмертних записок, одна з яких призначалась мені. Він писав, що лишає нам гроші, вказав, де ключі від машини. А ще там була фраза: «Як би дивно це не звучало після всього — я завжди тебе любив».
— Як ти думаєш, в чому причина його самогубства?
— Як мені пояснила психотерапевтка, буває, що людина приймає таке жахливе рішення під впливом емоцій, коли їй здається, що вона не може впоратися з якоюсь конкретною ситуацією. Зовсім інша історія, коли думки про суїцид живуть в голові довготривалий час. Зазвичай це цілий комплекс причин, що зрештою перетворюються на програму самознищення, яку може запустити якась важка подія. Думаю, Донецький аеропорт став таким пусковим механізмом для Леоніда. Ще коли ми тільки познайомились, він говорив, що краще померти молодим і жартував «не дай Боже дожити до старості».
Можливо, на нього вплинула рання смерть його батька в дитинстві. Може, додалася криза середнього віку. Особливо, враховуючи, те яскраве життя, яке було у нас з Леонідом. Ми багато подорожували, жили в різних місцях, мали різні досвіди. Можливо, у нього з’явились думки: і що далі? Що ще можна пережити на цій планеті в цьому людському втіленні? Але я все ж гадаю, що досвід війни вплинув на Льоню найбільше.
На жаль, багато людей, які мають посттравматичний синдром, не звертаються по психологічну допомогу, вважаючи, що якось психіка сама це все переварить. Але впоратися з ПТСР можуть лише спеціалісти. Я не спілкувалася з Леонідом останній рік, але з Фейсбуку здавалося, що у нього все дуже добре. Він багато подорожував, покази його фільму збирали повні зали. А тепер я розумію, що в ньому наче було дві різні людини. Одна з них планувала поїздку з дітьми в США восени і домовлялася про покази нового фільму, інша заздалегідь готувалася до самогубства. Про те, що самогубство було заплановане, дізнався постфактум Мирослав Гай, який провів ціле розслідування, розпитав усіх колег, друзів, які спілкувалися з Леонідом останнім часом. Він з’ясував, що у Льоні, виявляється, був важкий депресивний стан. На жаль, у нас в суспільстві таке явище як депресія не сприймається як серйозна проблема, яку треба вирішувати.
«Тепер я живу тут і зараз»
— Що сталося з Обирком після смерті Льоні?
— Перші пів року я нічого там не робила, мені було дуже важко. Але потім зрозуміла, що наш мистецький хутір вже живе своїм самостійним життям. Довкола Обирку утворилась спільнота, у людей зав’язались спільні проєкти, дружба, кілька пар навіть одружились. Я теж включилась — почала відновлювали дитячі табори, фестивалі, зустрічі з друзями. Під час пандемії взагалі переїхала на хутір — тут було більше свободи. З початком повномасштабного вторгнення діяльність на Обирку знову зупинилась. Частина чоловіків зараз на фронті, деякі сім’ї, як і ми, виїхали в інші країни.
— Як ви опинились у Польщі?
— Наприкінці січня 2022 я щодня дивилась новини, слухала прогнози про можливий початок війни, і мене охопила така сильна тривога, що я забрала дітей і поїхала на захід України. Трохи заспокоїлась, і 24 лютого ми якраз збирались повертатись у Київ. І тут почалось... Куди їхати — було відкритим питанням. У мене багато знайомих і друзів по всьому світі. Запрошували у різні міста і країни, але я зупинила свій вибір на Польщі.
Знайома написала, що дасть нам прихисток на місяць, у квартирі своїх друзів. Це був гарний варіант зупинитись і вирішити, що робити далі. Ми досі тут живемо. Варшава набагато комфортніша для життя, ніж Київ, і головне, що тут я можу дати дітям набагато більше безпеки. Для дітей я знайшла вальдорфську школу — таку саму, як вони відвідували в Києві (це найпоширеніша у світі незалежна система альтернативної освіти. — Авт). Щодо себе — коли трохи оговталась, почала думати, чим би я могла зайнятись, щоб не тільки заробляти гроші, а ще й приносити користь Україні. Я працювала у серіалі про адаптацію українських дітей в польських школах, зараз разом з командою зробили освітній онлайн проєкт — лекції про традиції Різдва та Нового року в Україні для дітей та дорослих, тепер запускаємо регулярний курс української мови і літератури для діток вимушених переселенців та для емігрантів, які вже давно за кордоном і починають втрачати українську.
Після смерті Льоні і особливо після повномасштабного вторгнення у мене дуже загострилось відчуття, що життя кінечне. Прокидаюся з думкою — потрібно встигнути це і це, а раптом завтра помру. Раніше мене б це лякало. А зараз я розумію — треба не будувати далеких планів, а жити тут і зараз. І як би не було тяжко, як би не було боляче, щодня знаходити приводи для радості і робити кожен день максимально прекрасним.
Українська журналістка, працювала оглядачем газети Факти, висвітлювала гучні кримінальні справи та гострі соціальні проблеми, публікувала інтерв'ю з видатними особистостями. Під час антитерористичної операції робила репортажі з лінії фронту. Працювала як радіожурналіст, актриса театру колишніх засуджених "Постскриптум", диригент церковного хору та гід-перекладач у Чорнобильській зоні відчуження.
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
