Натиснувши "Прийміть усі файли cookie", ви погоджуєтесь із зберіганням файлів cookie на своєму пристрої для покращення навігації на сайті, аналізу використання сайту та допомоги в наших маркетингових зусиллях. Перегляньте нашу Політику конфіденційностідля отримання додаткової інформації.
«Полон — не гарантія життя», — мати полоненого бійця «Азову»
«Зовні мало що помітно, але всередині я помираю щохвилини. Я кожної хвилини чекаю обміну. Реагую на кожен дзвінок, на кожен незнайомий номер. Я не можу собі дозволити, щоб мій телефон був у тихому режимі. Восени було холодно, а я не вмикала вдома обігрівач, бо не знала, чи тепло в цей час моєму сину», — зізнається Ірина, мати полоненого бійця «Азову» під час щотижневої акції «Полон вбиває!» у Харкові
Харків'яни на акції у підтримку полонених. Фото авторки
No items found.
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Кожні два тижні у Харкові проходять акції «Полон вбиває!» на підтримку захисників «Азовсталі», які у травні 2022 року виконали наказ про збереження життя та припинення оборони й опинилися в російському полоні. Акції проходять попри морозну погоду та постійні повітряні тривоги.
Ірина приходить за годину до початку акції, щоб закріпити найбільший банер. Вона не бачила свого сина Іллю вже майже два роки. Чоловік потрапив у полон, коли йому було 22. Нині Іллі 24 роки.
Мати полоненого монтує банер для акції. Січень 2024, Харків. Фото авторки
«Немає жодної інформації. Я знаю, що мій син дуже сильно схуд. Він затинався — можливо, від електрошокера. Минулого року я побачила випадково відео. Я його не впізнала. Впала на підлогу, ридала, у мене була істерика. Він завжди був підтягнутим, накачаним, дуже любив спортом займатися, мав багато нагород. А це — худенький, голова маленька й очі запалі. Говорить: «У мене все добре», — розповідає Ірина.
У 2019 році Ілля перевівся на контракт в університеті та долучився до війська.
«Він закінчив Харківський автодорожний коледж і вступив на бюджет в університет. Потім приходить і каже: «Мамо, я йду служити». Він пишався, дуже хотів захищати Україну. Я не знаю, як в ньому це відбулось. Коли я його запитала: «Ти так Україну любиш?», він відповів: «Мене так з першого класу вчили».
«Мамуль, я тобі нічого не скажу»
З початку повномасштабного вторгнення Ілля захищав місто Маріуполь. На «Азовсталі» зв’язку майже не було.
«Тільки через знайомих приходили «плюсики». Він постійно був на завданнях, де не було зв’язку. Крайній раз написав мені повідомлення 7 травня. Я ж знаю від інших, що там їсти не було чого, води не було. Я виховувала його так, щоб він не нив. Запитала у нього: «Синку, що у вас там є їсти?». Відповів: «Мамуль, я тобі нічого не скажу», — згадує Ірина.
Рідкісні повідомлення від Іллі під час облоги Маріуполя регулярно перечитує його наречена Рита.
«Якось так виходило, що жодного разу ми не були разом на мій день народження. У 2022 році йому вдалося подзвонити мені з якоїсь з позицій. Він емоційно сказав: «Я сподіваюсь, що колись все-таки в цей день я віддам тобі подарунок особисто». Обмінялися приємними словами. Я не очікувала, що наступного дня він мені знову напише: «Кішечко, я не міг тебе не привітати. Прибіг на позицію, де є зв’язок». Я зараз перечитую ці листування, це мене мотивує. Чимало речей переоцінила і зрозуміла, що багато чого б змінила у своєму ставленні, поведінці», — каже дівчина.
Наречена Рита на акції в Харкові. Фото авторки
Рита та Ілля до повномасштабного вторгнення не встигли одружитися. Ірина розповідає, що син поділився з нею планом зробити пропозицію: «Вона не знала, що він хоче. Він мені сказав про це на початку лютого 2022».
Про ідею одружитися Ілля написав Риті вже з «Азовсталі»: «Йому вдалося знову знайти зв’язок. Написав: «Хочу, щоб ти була моєю дружиною». Я, звичайно, погодилась: «Я розділяю твоє бажання».
Ілля вийшов з «Азовсталі» 17 травня.
«16 травня мені подзвонив його однокласник, сказав, що в них є наказ виходити. Просив не хвилюватися, бо вони перебувають «під гарантією третьої сторони». Де зараз ця сторона — не знаємо. Цей полон — не гарантія життя. Ми не можемо вірити Росії, яка постійно порушує міжнародні домовленості», — говорить Ірина.
«Я плакала щодня по колу»
Жодної офіційної інформації, де та в якому стані перебуває військовий, росіяни не дають.
«У травні 2023 року від обміняних військових прийшла інформація: бачили мою дитину, живий. Я пишу йому листи щотижня. В обміняних хлопців запитала: «Чи отримував він хоч якісь листи?». Кажуть, що ні. Якби хтось з азовців отримав лист — це була б подія», — продовжує мати полоненого.
«Коли знайомі запитують: «Ну що там?», то дуже дивуються, коли відповідаю, що взагалі немає зв’язку. Ми заздрили дівчатам, чиї хлопці перед виходом з «Азовсталі» особисто подзвонили й повідомили, що вони виходять. У нас не було такого», — розповідає Маргарита.
З перших днів полону Іллі Ірина та Рита приймають заспокійливі ліки. Разом із цим вони адаптувалися жити у стані постійного стресу.
«Ми виснажені. Як гірко б це не лунало, але звикаєш навіть до цього. Бо перші 2-3 місяці я не пам’ятаю: пила заспокійливі й плакала щодня по колу. Волонтерство, збори, акції, спільні знайомі через такий самий біль — це все мотивує, бо ми розуміємо, що це працює. Дуже багато є таких людей, які досі не розуміють сенсу цих акцій, розповсюдження в ЗМІ тощо…
Ми отримували чимало негативу, бо ж не тільки «Азов» у полоні, не тільки вони виходили за наказом. Але різниця в тому, що тільки «Азов» не обмінюють
Якщо одного-двох людей зі ста повернули під час загальних обмінів — це виняток і велике свято», — пояснює наречена бійця.
«Вже легше, аніж було у 2022 році. Ми постійно працюємо з психологами. Зовні мало що помітно, але всередині я помираю щохвилини. Я весь час чекаю обміну. Реагую на кожен дзвінок, на кожен незнайомий номер. Я не можу собі дозволити, щоб телефон був у тихому режимі. Восени було холодно, а я навіть не вмикала вдома обігрівач, бо не знала, чи тепло в цей час моєму сину», — зізнається Ірина.
«Росія мститься «Азову»
До «Азову» в полоні «особливе» ставлення, зазначає Рита.
«Їх жорстокіше катують. Вони недоїдають, перебувають у повній ізоляції. Полонені не бачать сонця, їх не виводять на вулицю. Перше сонце бачать, коли повертаються з полону. Є такі історії про російських катів, які на голову не натягнеш, бо це за межею розуміння — як людська істота на таке спроможна. Військові, які повернулись з полону, нас бережуть. Намагаються підтримувати. Але ми розуміємо, що там абсолютно не все добре. Хлопці, які важили під сто кілограмів, повертаються з вагою під 50. У них безліч шрамів. Таке ставлення через активну роботу російської пропаганди та помсту. У 2014 році вони захистили Маріуполь, зараз Росія мститься за це. Вони їх бояться», — говорить дівчина.
За її словами, комунікація з державними органами України щодо обмінів відбувається системно: «Хоч ми і не знаємо заздалегідь, коли обміни відбуваються — це пишеться за фактом, — але нас не кидають, ми постійно «на телефоні».
Мати бранця Ірина та його наречена Маргарита боряться за нього щодня. Фото авторки
У родини є родичі в Росії — у Москві, Саратові, Красноярську.
Ірина обірвала спілкування з ними: «Я запитала: «Хто для вас «Азов»? Вони для вас нацисти?». Мені нічого не відповіли. Я сказала: «Це і є ваша відповідь». Вони знають, що Ілля в полоні. Ніяк йому не допомагали. Кажуть, що це не вони, а Америка».
«Азов» — це підрозділ Національної гвардії. Максимально патріотичні, замотивовані, вірні Україні люди, справжні захисники. Я таких мужніх людей не зустрічала. На щастя, я знаю багато людей із цієї бригади. Це тигри. Разом з цим ще на «Азосталі» вони рятували якихось котиків-собачок. Вони думають про дітей, про свободу, про незалежність. Ілля завжди казав: «Мені важливо, що моя дитина буде зростати й розвиватися у вільній країні». Вони кладуть свої життя, свої молодість та мрії за майбутні покоління», — пояснює Рита.
«Скажу, що кохаю його — і нарешті цей жах закінчиться»
Люди не мають забувати — ось головний меседж цих акцій. Люди мають пам’ятати, що розслаблятися рано, що треба продовжувати донатити на армію, що ворог у нас один — Росія. Наречена та мати Іллі відвідують кожну акцію (разом з ними на вулиці виходять близько сотні людей). Вони тут, аби нагадати, що захисники «Азовсталі», зокрема полк «Азов», 36-та бригада, окремі частини Нацгвардії, прикордонників, медики, досі взяті Росією в заручники.
«Ми це робимо не для галочки, щоб наші рідні, які зараз там, знали про це. Нам треба витягувати своїх хлопців. Це наші герої, про яких не можна забувати. Це не тільки наш біль. Всі мають боротися за них. Це нагадування і для нашого суспільства, і для закордонного. Деякі люди думають, що вже всі повернулись, всі гарно себе почувають. А нам треба кричати про своїх дітей», — каже Ірина.
Під час повітряних тривог, які щодня лунають у Харкові до 10 разів на день, учасники акції спускаються до переходу метро. Тут вони продовжують стояти з плакатами, нагадуючи містянам про полонених.
Після оголошення повітряної тривоги рідні полонених спускаються в харківське метро. Фото авторки
«Якось мені наснився сон, в якому я запитала, що йому допомагає триматися. Уві сні Ілля відповів: «Те, що ви в мене вірите». Ми знаємо, що він це відчуває, що на нього чекають, його люблять», — поділилася мати захисника.
«Я не знаю, що скажу йому, коли дізнаюсь про його повернення. Просто буду плакати. Скажу, що кохаю його — і нарешті цей жах закінчиться», — уявляє наречена бійця.
На початок лютого 2024 року 200 захисників «Азовсталі» повернулись додому під час обмінів. Понад 50 військових, які захищали Маріуполь, загинули внаслідок теракту в Оленівці. У полоні Росії продовжують перебувати близько 2000 захисників «Азовсталі», 700 з них — бійці батальйону «Азов».
У журналістиці з 2020 року. За освітою — політолог. Цікаво розповідати історії людей, які у звичайному житті здатні на надзвичайні речі, розбиратися у причинах подій і явищ, які змінюють суспільство, а також знаходити світлу надію навіть у розпачливих ситуаціях
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Із Сергієм і Русланом ми зустрічаємось у Львові у новому реабілітаційному центрі для колишніх військовополонених і цивільних — єдиному в Україні, нещодавно відкритому при центрі Unbroken. Центр надаватиме комплексну допомогу: стаціонарне й амбулаторне лікування, психологічну підтримку, арттерапію.
Перші відвідувачі центру — військові, які повернулися з полону. Після допомоги фахівців офіцери нарешті почали спати, полон сниться дедалі рідше, зникли панічні атаки від різких звуків, зрештою з'явилися сили відверто розповісти про полон те, про що ще нещодавно боялися навіть згадувати.
«Ми знали цих російських військових у Криму, навіть носили їм їжу»
Сергій Таранюк пішов у морську піхоту в 16 років. Застав окупацію Криму в 2014 році у військовій частині Феодосії. Це та легендарна остання бригада, яка не зрадила присязі Україні, за що була обстріляна й захоплена в полон російськими ВМС. Сергій був свідком, як деякі його товариші перейшли служити на бік Росії.
Сергій Таранюк
— Це була зима. Ми просто прокинулися вранці в своїй частині і побачили, що на наше КПП приїхали російські бетеери, — розповідає Сергій Таранюк. — Ми ще не розуміли, що відбувається, а вони дедалі більше нарощували військову міць. Додому ми вже не могли ходити, весь час були в частині на бойовому чергуванні.
Росіяни нічого не говорили. Ми знали тих військових, бо ми багато років були з ними на спільних навчаннях у Севастополі. Разом висаджувалися з десантного корабля, навчалися, ділилися досвідом. Тому ми їх знали особисто, але не знали, для чого вони приїхали. Росіяни теж спочатку не знали. В них був наказ стояти.
І вони стояли — за парканом частини, і ми навіть носили їм гарячу їжу, бо в них були лише сухпайки. Спілкувалися з ними, як з друзями. Коли їхнє командування про це дізналось, — замінило іншими хлопцями
Коли всі українські військові частини в Криму вже були захоплені російськими військовими (так званими «зеленими чоловічками»), командування Сергія прийняло рішення стояти до останнього й не зрадити Україні. Після псевдореферендуму, коли Крим оголосили частиною Росії, російські військові наказали морським піхотинцям скласти зброю.
— Ми стояли до кінця, нашу частину в Феодосії захопили останньою. Прилітав командуючий ВМС Росії. Але наш командир відмовився переходити на їхній бік.
Ми залишилися ночувати в частині, щоб вороги не зняли наш прапор морської піхоти. О п'ятій ранку почався штурм. Прилетіли гелікоптери. Ми ж були без зброї. Нас завантажили в камази і вивезли в порт Феодосії. Там стали переконувати: «Залишайтеся в Росії, так буде краще». Мовляв, Україні ви не потрібні. У когось сім'ї були в Криму, тож більше половини частини залишилось. І тільки 140 з 350 людей виїхали. Всі українські батальйони, які вийшли з Криму, зібрали в Миколаєві в 36 бригаду. Далі почалася АТО, я вступив до військової академії, а далі нашу бригаду морської піхоти перекинули під Маріуполь.
Було дві локації: Азовсталь і завод Ілліча
Там, під Маріуполем, Сергія і Руслана заскочило повномасштабне вторгнення. Під Маріуполь стягнули найкращі бойові підрозділи України. Обидва товариші потрапили до російського полону при спробі прорватися на підконтрольну Україні територію, коли росіяни взяли Маріуполь у кільце.
— Росіяни заходили в Маріуполь з Донецька. Вже 18 лютого почалися інтенсивні обстріли. Ми їздили на злагодження, щоб команди розуміли, що робити у випадку війни, — продовжує Сергій.
— 24 лютого в 3:30 у мене камера стояла на опорному пункті. Була гроза, град, зникло світло. Дощ лив два дні. У таких умовах почався російський наступ: летіли снаряди, їхали танки, всюди багнюка. Ми стали повільно відступати. У мене як командира була рота 60 чоловік, ми трималися, поки росіяни не прорвали фланг. 28 лютого ми зайшли на завод Ілліча.
Було дві локації: Азовсталь і завод Ілліча. На заводі Ілліча зібралися прикордонники, національна гвардія, вся морська піхота і дуже багато військових сил. Ми зібралися і зайняли кругову оборону Маріуполя. Тримали оборону й чекали на підсилення. Але ми вже знали, що з Чонгару росіяни оборону прорвали і йдуть до нас.
Росіяни пішли двома фалангами: в напрямку Миколаєва — Херсона, та на Мелітополь — Бердянськ і до нас. Ніхто ще не розумів, що відбувається, ми не думали, що буде настільки важко. Коли нам перерізали підвіз зброї та забезпечення з Україною, взявши в кільце, шанси на оборону різко впали.
До нас підлітали гелікоптери з України, щоб забрати поранених і доставити ліки й харчі. Багато пілотів цих гелікоптерів загинуло, їх збивали росіяни. То були, по суті, рейси смерті. А у нас — велика кількість важкопоранених від артилерійських обстрілів, тож ми розгорнули шпиталь. Росіяни не могли взяти Азовсталь і завод Ілліча: ми трималися там аж до 12 квітня.
Планували прорив до наших на територію України. Розуміли, що бригада вийде зі втратами, але думали — проб’ємося. Проте почався хаос, командири взводів стали брати своїх людей і прориватися самотужки. Про те, що деякі люди таки вийшли до своїх, а деякі загинули на прориві, я дізнався вже в полоні, де зустрічав своїх знайомих, які потрапили в неволю вже в 2024 році.
«Справжній» полон почався в Оленівці
— Ми не хотіли здаватися в полон, бо в нашій бригаді були хлопці, які вже пройшли російський полон в 2014 році, і розповідали про пережитий жах і тортури.
Я ніколи не готував себе до полону і не міг подумати, що зі мною це колись станеться. Розумів, що можу загинути, але про полон навіть думки не було
Під час прориву я пересувався зі своїми людьми на бетеері, за мною їхав наш камаз з особовим складом. В бетеері були самі офіцери. По нам прилетіли РПГ — і ми перевернулися. Але всі живі. Я втратив свідомість. Коли прийшов до тями, спробував вийти з бетеера, і по нас почали стрільбу. Росіяни почали наступати, і під час бою нас захопили в полон. Де я провів 29 місяців.
Росіяни, які брали нас в полон, були кадровими військовими, які знають військовий порядок. Вони нормально до нас ставилися. Ніхто нам руки навіть не зв’язав, дали поїсти. Приїхали звичайні автобуси і нас забрали. Вже потім, коли нас привезли на зону в Оленівку, там почався «справжній полон».
Ставлення в Оленівці було, м'яко кажучи, жахливе.
Це була так звана «прийомка». Коли тебе після приїзду роздягають, фотографують, катують і вже потім відправляють в барак
Барак був розрахований на 200 чоловік, але нас там було 800. Не було нічого — ні їжі, ні ліків. Ми були дуже голодні. Потім вони почали нас годувати: сніданок був о другій годині дня, обід о 12 ночі, а вечеря — о четвертій ранку.
Вони казали, що катують нас і калічать, щоб ми більше ніколи не пішли воювати.
Не всі люди стресостійкі, не всі це витримували. Катували електрострумом, били. Вигадували різні оригінальні види катувань. Казали нам, що сьогодні буде експеримент, мовляв, ми придумали вам нове знущання.
Ми були там, коли в Оленівці підірвали барак з українськими військовими. Росіяни заклали вибухівку, сказали переселити туди людей, а вночі підірвали. Наші військовополонені працювали там у столовій і чули, як службовці ДНР між собою розмовляли. Вони спеціально підготували барак, який був далеко в промзоні, спеціально переселили туди азовців. Вибрали харизматичних і лідерів, які могли вести за собою людей. Наші друзі, які витягали звідти поранених і вбитих побратимів, розповідали, що дах і стіни після вибуху розвернуло осколками. І там чітко видно, що вибух відбувся саме зсередини.
Ніхто не поспішав нашим хлопцям на допомогу, коли вони кликали: «Допоможіть». Вони горіли живцем. І тільки через дві години туди відправили наших полонених медиків. Тих, хто вижив, я бачив. Вони йшли обгорілі, всі в крові.
Прояви людяності каралися
У полоні — повний інформаційний вакуум. Перші пів року ми були на оптимізмі, що скоро нас звільнять. Але минає рік, півтора, і ти вже думаєш тільки, як зробити, щоб тобі в полоні бодай трохи краще жилося. Ніхто з наших рідних нічого не знав про наші долі, а ми не знали про їхні.
Нас постійно перекидали в інші камери. Що два місяці нам міняли оточення, щоб ми не звикли один до одного і не зав’язали дружби. Або переводили в інше СІЗО чи тюрму. Так я змінив десять місць утримання в Росії. Очі нам постійно зав’язували, і ми бачили тільки стіни камер.
Охоронцям російських тюрем було заборонено з нами розмовляти і щось розповідати про події в Україні. Нам до них було заборонено звертатися. Якщо траплялося таке, що хтось з росіян щось у нас по-людськи запитував, то його відразу «їли» свої ж. Прояви людяності каралися.
Була ситуація в Таганрозі: прийшов молодий охоронець, йому років 18 було, працювати, щоб в армію не забрали.
Почав з нами розмовляти: «Хлопці, чого б вам хотілося?» Кажемо, що хотіли б солодкого. І він на наступну зміну через два дні приніс нам маленькі шоколадки «Гулівер». Інші наглядачі побачили це, і до вечора його звільнили
Були такі охоронці, які просили інших нас не бити, але їм відповідали, що ми нацисти. У них там дуже сильна пропаганда. Через півтора року нам видали літературу для читання. І це все була комуністична радянська пропаганда. Ми не могли це читати, хоча щось почитати дуже кортіло.
Росіяни в тюрмі нас водили в так звану «баню». Ні, не митися. Це був різновид тортур. Ти там не миєшся, а стоїш голий, і крізь твоє мокре тіло вони пускають електрострум.
У кого слабке серце — не витримував. Їх закатовували до смерті. Мене в цій «бані» запитали: «Хто такий Сталін?». Я сказав, що він президент СССР. І вони почали сміятися, і почали мене сильно бити й говорити, щоб наступного разу, як я сюди прийду, я вже знав, ким був Сталін. І добре, що зі мною в камері сиділи люди, яким за шістдесят, і вони розповіли мені детально про Сталіна. Щоб більше мене не били.
Якось один російський спецназівець побачив моє татуювання спартанця і почав бити в нього шокером. Досі є шрами від опіків.
Бив, бив струмом, у мене рука заніміла. Питає: «Знаєш, чому я тебе так бив? Бо татуювання в тебе дуже гарне, хотів його тобі зіпсувати»
Пізніше над Сергієм відбувся суд, який виніс вирок — 29 років колонії суворого режиму.
— І того ж дня, коли мене вели під конвоєм, до мене підходить конвоїр з ДНР і каже: «Скоро додому поїдеш, не переживай». Він був нормальний: ніколи нас не катував, давав запалили цигарку. Так і сталося: вже ввечері мене відправили на обмін додому в Україну.
Диво дружби
27-річний Руслан Зорянич з Чернігова був командиром взводу в роті Сергія. Потоваришували. Разом потрапили в полон під час прориву, разом його перебули, і звільнили їх також в один день. Руслан вважає це дивом дружби:
— Ми разом потрапили в полон після Оленівки. В Оленівці було сортування, і після цього нас з Сергієм стали разом возити по різних в’язницях, — розповідає Руслан.
— Коли нас ще й поміняли разом — це був пік щастя. Нас на обмін везли у вагонах, де були купе з решітками, і була перекличка. І коли я почув його прізвище у сусідньому купе, то не міг повірити. Разом в полон потрапили — разом на обмін їдемо. Хоча ми тоді ще не розуміли, куди нас везуть. Бо росіяни завжди говорили, що везуть на обмін, натомість перевозили в чергове СІЗО в Росії.
Руслан Зорянич
Руслан два роки був в Курському сізо. Потім — різні в'язниці Росії: Оленівка, Таганрог, Новозибків Брянської області, Борисоглібськ Новгородської області тощо.
— Два роки просидів в повній ізоляції. Там усі в балаклавах ходять. 16 годин на добу мусиш стояти на ногах. Кати пояснювали, що це для того, щоб не атрофувалися м'язи.
Не зламатися допомагала віра в те, що мене чекають вдома. Підтримували спогади з дитинства, мрії про майбутнє. Коли ти вже два роки там і не знаєш, що відбувається вдома, чи живі твої близькі, то мріяти важко, але все одно щось собі фантазуєш: що будеш будувати будинок, посадиш дерева, відкриєш бізнес.
Допомагало також оточення. Знаходиш серед своїх однодумця і постійно з ним розмовляєш про життя. Де б я не сидів, у мене всюди були близькі друзі. Бо якщо в камері напруга, пережити катування ще складніше.
— Якось нас вели на електрошок, і я страшенно боявся. І побратим мені каже: «Давай я піду перший, бо я не боюся. Замість тебе отримаю!»
— Тобто людина жертвує собою, щоб тебе захистити. Я зараз з ним листуюся, він ще в полоні. Чекає на обмін. Такі люди дають зрозуміти, що таке справжня дружба.
Полон наздоганяє через місяці
— Спочатку після обміну лякає натовп, — зізнається Сергій. — Ти два з половиною роки майже ні з ким не спілкувався, а тут стільки людей. Перший час навіть сходити в магазин було важко. Коли сидиш у в'язниці, то думаєш, що як повернешся — підеш в магазин і накупиш усього, що тільки захочеш. Але в реальності все не так. Ти боїшся цих натовпів у магазинах, на вулицях.
Важко було звикнути до нормального життя. Зрозуміти все, що діялося в країні весь цей час. Спати не можеш — не хочеться взагалі. Якщо заснув, весь час сниться полон.
Хочеш все сфотографувати. Хочеш фотографувати їжу. Хочеться фотографувати нормальне життя
Хочеш втягувати, як губка, все, що пропустив: нюхати повітря, дивитися на дерево, спілкуватися з рідними. Я мав можливість у полоні написати тільки два листи. І відповідь отримав через півтора роки. Дізнався, що рідні знають, що я в полоні. А другий мій лист дійшов до рідних вже тоді, коли мене обміняли.
Перший місяць після обміну я взагалі не спав. Був на препаратах. Через 11 місяців після обміну полон «наздоганяє». Реакція на сирени і гучні звуки — панічна. Біля нас недалеко роблять ремонт, часом там щось може впасти — а ти думаєш, що це приліт. І у тебе миттю панічна атака.
— Ми лікувались і в Києві, і в Миколаєві, але такої лікарні, як ця львівська, ще не бачив, — каже Сергій. — Чудові умови, чудові фахівці. Раніше, якби мені сказали: «Сходи до психолога», я б образився, що я якийсь не такий. Зараз в мене бачення змінилося. І настільки мені приємно із психотерапевтом і психологом спілкуватися. Бо вони дійсно дуже допомагають. Відчуваю, що мені стало набагато краще. Розібрався в собі, перестав боятися гучних звуків.
— Мені теж дуже подобається у Львові, — додає Руслан. — Особливо тому, що тут всі розуміють, що йде війна. Хвилина мовчання о дев'ятій ранку вражає, адже все місто зупиняється і згадує загиблих побратимів. Серед них — наші друзі, які вже ніколи не повернуться з російського полону…
Єнджей Дудкевич: Які були початки ініціативи «Мандрівні Жінки»?
Хеді Алієва: Я — політична біженка. Якби мене не змусили, я б ніколи не покинула свою країну, Чечню, і жила б там спокійно. Бувають моменти, коли я думаю: «Навіщо була вся ця боротьба за життя в еміграції? Може, краще було б померти, бути забутою, що є долею багатьох людей у світі?»
Однак, я приїхала до Польщі й щаслива, що тут живу — попри те, що для біженців тут немає раю, багато хто з них навіть стає бездомним. Я розумію, що житла не вистачає, що молоді люди мають проблеми з орендою, що в багатьох країнах Заходу у біженців більше шансів отримати дах над головою.
Коли я їхала до Польщі, то сподівалась отримати захист, але цього не сталося. Причому під захистом я розумію, наприклад, роз'яснення того, яке право в Польщі. Я приїхала з іншої країни, де інша релігія, інша культура, інша ментальність, в яких я була вихована.
Тільки тут з часом я зрозуміла, що бити жінок не можна. Я родом з дуже патріархального місця, і раніше думала, що це норма
Ще тоді, в 2014 році, коли я розмовляла з журналістом «Дзенніка Балтіцького» (Балтійського щоденника), я вказувала, що варто людям, які прибувають до Польщі, відразу пояснювати речі, пов’язані з демократією, іншими цінностями, щоб вони залишили якісь свої переконання на кордоні. Під захистом я також розумію легальну роботу, навіть у магазині чи на прибиранні. Багато говорять про те, що треба вчити польську, але найважливіша саме робота. Я працюю з багатьма біженками, і багато хто з них дійсно не розуміє, що легальна робота — це медичне страхування і можливість отримати на якийсь час фінансову підтримку у разі звільнення. Нещодавно я прийняла на роботу одну жінку, і коли я їй сказала, що липень — це відпускний місяць, тому може бути менше обов’язків, але вона все одно отримає нормальні гроші — вона не могла повірити.
«Людям, які приїжджають до Польщі, варто відразу пояснювати речі, пов'язані з демократією, іншими цінностями»
Я бачила багато жінок з Чечні й України, які нелегально прибирали, але сама я хотіла почати життя з чистого аркуша, повністю легально. Спочатку йшлося саме про це, а також про психологічну підтримку для мене і моєї родини. Це взагалі дуже важлива тема. Я вважаю, що мають бути кошти на те, щоб усім особам, які прибувають до Польщі, забезпечити таку допомогу. Додатково можна було б розповісти про те, як тут виглядає ситуація, які права, які можливості. Це важливо також з точки зору почуття безпеки. В якийсь момент, коли я вже стояла міцно на ногах, я запитала знайомого, що я могла б робити у цьому напрямку. Він сказав: «Залишайся мостом. Перекладай культурні відмінності, розповідай про іслам». А точніше, про певну течію ісламу та чеченське суспільство, бо всередині цієї релігії відмінності досить значні. Так усе це й почалося.
— Тобто «Мандрівні Жінки» почали підтримувати людей, які приїжджають до Польщі з найрізноманітніших держав?
— Так, з таким задумом, що навіть якщо з десяти на ноги стане лише одна, це все одно буде успіх. Сама я отримала величезну допомогу від польок і поляків, тому не хочу це змарнувати. Я хочу щось дати від себе — особливо жінкам, які приїжджають з місць, де їхні права значно менші. Тому значна частина того, що я роблю, — це пояснення, що в Польщі дійсно є демократія і ситуація жінок тут набагато краща.
— Чим займаються «Мандрівні Жінки»?
— З того часу, як ми стали писати проєкти і намагаємося реалізовувати наші ідеї, нам важливо, щоб учасниці отримували винагороду. Нещодавно біженка з Киргизстану сказала мені, що тільки завдяки цьому зрозуміла, що таке рівне ставлення.
Я вважаю, що мову найлегше вчити на практиці — сама, до речі, вивчала польську не на курсах, а читаючи — от навіть оголошення на вулиці. Ми використовуємо компетенції, які мають жінки, і залучаємо їх до дії. Ми зняли, наприклад, фільм, в якому поєднуємо історії жінок — сповнені насильства, торгівлі людьми — щоб показати, наприклад, прикордонникам, чому ці жінки втікають з різних місць.
У всьому, що ми робимо, нас супроводжують польські жінки, що дозволяє будувати стосунки й справжню інтеграцію, показати, що особи, які приїжджають з інших країн, не є загрозою. І йдеться не про те, щоб вони зрікалися своєї культури; сама я не хочу змінювати те, що я чеченка. Однак, коли ми бачимо, як багато нас об’єднує, легше знайти згоду.
Іншими словами, важлива інтеграція, але також надання жінкам, які приїжджають до Польщі з-за кордону, суб’єктності, спроможності діяти й розвивати свої компетенції.
«У нас є ресторан, який відвідує багато людей з Польщі. Є постійні клієнти, часто це люди похилого віку. Інші замовляють у нас кейтеринг»
Це дуже важливо. Підтримка — наприклад, продовольча — є важливою, але вона не може тривати надто довго. Набагато більшою допомогою є надання легальної роботи. Завдяки цьому особи з інших країн не тільки заробляють гроші і платять податки, але й набувають більшого контролю над своїм життям, більшої свободи. Таким чином я намагаюся передати іншим жінкам щось від мого досвіду.
Мої цінності змінилися, коли вбили мого чоловіка, я на власні очі побачила війну й залишилася без дому
Я отримала допомогу, але мені хотілося отримати можливість діяти, робити щось самостійно і самій вирішувати. Я також зрозуміла, що це дає спокій, можливість виспатися, неспішно випити кави, безпечно вийти на вулицю. Це те, за що я весь час борюся, хоча це не завжди легко.
— Що ви маєте на увазі?
— У мене в голові ще досить багато стереотипів, зокрема пов’язаних з представниками інших течій ісламу. Буває, що я їх боюся, тому багато про це читаю, і головне — знайомлюся з такими особами. Тоді страх зменшується, хоча я б не хотіла подорожувати до Сирії чи Афганістану. Проте я підтримую родину, яка приїхала до Польщі з Афганістану, у мене є також знайомий з цієї країни, з яким я ділюся досвідом, бо він хоче відкрити бізнес у Польщі. Я знаю, як це — боротися за те, щоб бути вільною, і я хочу, щоб інші теж мали таку можливість.
— Ви згадали, що в проєктах беруть участь також польки, і таким чином інтеграція вдається. У вас є для цього якийсь власний спосіб?
— У нас є ресторан, куди приходить чимало людей з Польщі. Багато хто з них — уже постійні клієнти, часто це літні люди. Інші замовляють у нас кейтеринг. Наша їжа завжжи найвищої якості й свіжа, немає можливості використати в кейтерингу щось учорашнє. Мені здається, що наш успіх полягає також у цьому: ми перемагаємо якістю. Додатково ми співпрацюємо з польським господарством, у якого маємо чудові продукти. Все це, безумовно, допомагає в інтеграції, подоланні стереотипів. Це також дає багато можливостей людям, які приїжджають до Польщі з інших країн. У нас досить велика ротація працівниць і працівників, бо через якийсь час вони йдуть на краще оплачувану роботу. Я знаю людей, які починали в нашому закладі, а сьогодні заробляють більше за мене. І мене це дуже тішить.
— Чому до вас приходить багато літніх людей?
— Недалеко від нас є поліклініка, тому, напевно, вони заглядають до нас до або після візитів до неї. Вони часто кажуть, що в інших ресторанах щось їм не до кінця підходило, а у нас вони почуваються добре. Ми також не беремо грошей за каву чи чай. Зазвичай люди здивовані, літні люди хочуть заплатити. Тоді я кажу, що це моя форма вдячності за все те добре, що трапилося зі мною в Польщі. Мені казали, що ми через це можемо збанкрутувати, але нічого подібного не сталося. Навпаки, вдалося досягти успіху, тому ми намагаємося також підтримувати інші громадські організації. Досить регулярно я отримую у подяку квіти або цукерки, але це не потрібно, достатньо звичайного «дякую». У мене дійсно приємна робота, яка мені подобається. Якщо хтось хотів би побачити щасливу біженку, то це цілком можу бути я.
«Я приїхала до Польщі і щаслива, що живу тут, хоча для біженців тут немає раю»
— Попри все, атмосфера в Польщі останнім часом жахлива. Це не викликає у вас занепокоєння?
— Я можу робити те, що роблю, і це трохи більше нічого. Я вважаю, що слід допомагати, особливо жінкам і дітям, які тікають з України. Дуже близько від себе ми маємо війну. Водночас розумію, що потрібно перевіряти, хто в’їжджає до Польщі, якась верифікація має бути дотримана, бо це питання безпеки. Гарною ідеєю було б залучення на кордонах осіб з різних країн, щоб вони підтримували прикордонників у розмовах з тими, кому вони найближчі культурно чи мовно. Можливо, це також допомогло б трохи знизити напругу, а одночасно біженці й мігранти відразу отримували б набагато більше кращої інформації про ситуацію та можливості в Польщі.
І не дай Боже, щоб війна дійшла до Польщі. Однак, якщо так станеться, я готова стати до боротьби за цю країну.
Із Сергієм і Русланом ми зустрічаємось у Львові у новому реабілітаційному центрі для колишніх військовополонених і цивільних — єдиному в Україні, нещодавно відкритому при центрі Unbroken. Центр надаватиме комплексну допомогу: стаціонарне й амбулаторне лікування, психологічну підтримку, арттерапію.
Перші відвідувачі центру — військові, які повернулися з полону. Після допомоги фахівців офіцери нарешті почали спати, полон сниться дедалі рідше, зникли панічні атаки від різких звуків, зрештою з'явилися сили відверто розповісти про полон те, про що ще нещодавно боялися навіть згадувати.
«Ми знали цих російських військових у Криму, навіть носили їм їжу»
Сергій Таранюк пішов у морську піхоту в 16 років. Застав окупацію Криму в 2014 році у військовій частині Феодосії. Це та легендарна остання бригада, яка не зрадила присязі Україні, за що була обстріляна й захоплена в полон російськими ВМС. Сергій був свідком, як деякі його товариші перейшли служити на бік Росії.
Сергій Таранюк
— Це була зима. Ми просто прокинулися вранці в своїй частині і побачили, що на наше КПП приїхали російські бетеери, — розповідає Сергій Таранюк. — Ми ще не розуміли, що відбувається, а вони дедалі більше нарощували військову міць. Додому ми вже не могли ходити, весь час були в частині на бойовому чергуванні.
Росіяни нічого не говорили. Ми знали тих військових, бо ми багато років були з ними на спільних навчаннях у Севастополі. Разом висаджувалися з десантного корабля, навчалися, ділилися досвідом. Тому ми їх знали особисто, але не знали, для чого вони приїхали. Росіяни теж спочатку не знали. В них був наказ стояти.
І вони стояли — за парканом частини, і ми навіть носили їм гарячу їжу, бо в них були лише сухпайки. Спілкувалися з ними, як з друзями. Коли їхнє командування про це дізналось, — замінило іншими хлопцями
Коли всі українські військові частини в Криму вже були захоплені російськими військовими (так званими «зеленими чоловічками»), командування Сергія прийняло рішення стояти до останнього й не зрадити Україні. Після псевдореферендуму, коли Крим оголосили частиною Росії, російські військові наказали морським піхотинцям скласти зброю.
— Ми стояли до кінця, нашу частину в Феодосії захопили останньою. Прилітав командуючий ВМС Росії. Але наш командир відмовився переходити на їхній бік.
Ми залишилися ночувати в частині, щоб вороги не зняли наш прапор морської піхоти. О п'ятій ранку почався штурм. Прилетіли гелікоптери. Ми ж були без зброї. Нас завантажили в камази і вивезли в порт Феодосії. Там стали переконувати: «Залишайтеся в Росії, так буде краще». Мовляв, Україні ви не потрібні. У когось сім'ї були в Криму, тож більше половини частини залишилось. І тільки 140 з 350 людей виїхали. Всі українські батальйони, які вийшли з Криму, зібрали в Миколаєві в 36 бригаду. Далі почалася АТО, я вступив до військової академії, а далі нашу бригаду морської піхоти перекинули під Маріуполь.
Було дві локації: Азовсталь і завод Ілліча
Там, під Маріуполем, Сергія і Руслана заскочило повномасштабне вторгнення. Під Маріуполь стягнули найкращі бойові підрозділи України. Обидва товариші потрапили до російського полону при спробі прорватися на підконтрольну Україні територію, коли росіяни взяли Маріуполь у кільце.
— Росіяни заходили в Маріуполь з Донецька. Вже 18 лютого почалися інтенсивні обстріли. Ми їздили на злагодження, щоб команди розуміли, що робити у випадку війни, — продовжує Сергій.
— 24 лютого в 3:30 у мене камера стояла на опорному пункті. Була гроза, град, зникло світло. Дощ лив два дні. У таких умовах почався російський наступ: летіли снаряди, їхали танки, всюди багнюка. Ми стали повільно відступати. У мене як командира була рота 60 чоловік, ми трималися, поки росіяни не прорвали фланг. 28 лютого ми зайшли на завод Ілліча.
Було дві локації: Азовсталь і завод Ілліча. На заводі Ілліча зібралися прикордонники, національна гвардія, вся морська піхота і дуже багато військових сил. Ми зібралися і зайняли кругову оборону Маріуполя. Тримали оборону й чекали на підсилення. Але ми вже знали, що з Чонгару росіяни оборону прорвали і йдуть до нас.
Росіяни пішли двома фалангами: в напрямку Миколаєва — Херсона, та на Мелітополь — Бердянськ і до нас. Ніхто ще не розумів, що відбувається, ми не думали, що буде настільки важко. Коли нам перерізали підвіз зброї та забезпечення з Україною, взявши в кільце, шанси на оборону різко впали.
До нас підлітали гелікоптери з України, щоб забрати поранених і доставити ліки й харчі. Багато пілотів цих гелікоптерів загинуло, їх збивали росіяни. То були, по суті, рейси смерті. А у нас — велика кількість важкопоранених від артилерійських обстрілів, тож ми розгорнули шпиталь. Росіяни не могли взяти Азовсталь і завод Ілліча: ми трималися там аж до 12 квітня.
Планували прорив до наших на територію України. Розуміли, що бригада вийде зі втратами, але думали — проб’ємося. Проте почався хаос, командири взводів стали брати своїх людей і прориватися самотужки. Про те, що деякі люди таки вийшли до своїх, а деякі загинули на прориві, я дізнався вже в полоні, де зустрічав своїх знайомих, які потрапили в неволю вже в 2024 році.
«Справжній» полон почався в Оленівці
— Ми не хотіли здаватися в полон, бо в нашій бригаді були хлопці, які вже пройшли російський полон в 2014 році, і розповідали про пережитий жах і тортури.
Я ніколи не готував себе до полону і не міг подумати, що зі мною це колись станеться. Розумів, що можу загинути, але про полон навіть думки не було
Під час прориву я пересувався зі своїми людьми на бетеері, за мною їхав наш камаз з особовим складом. В бетеері були самі офіцери. По нам прилетіли РПГ — і ми перевернулися. Але всі живі. Я втратив свідомість. Коли прийшов до тями, спробував вийти з бетеера, і по нас почали стрільбу. Росіяни почали наступати, і під час бою нас захопили в полон. Де я провів 29 місяців.
Росіяни, які брали нас в полон, були кадровими військовими, які знають військовий порядок. Вони нормально до нас ставилися. Ніхто нам руки навіть не зв’язав, дали поїсти. Приїхали звичайні автобуси і нас забрали. Вже потім, коли нас привезли на зону в Оленівку, там почався «справжній полон».
Ставлення в Оленівці було, м'яко кажучи, жахливе.
Це була так звана «прийомка». Коли тебе після приїзду роздягають, фотографують, катують і вже потім відправляють в барак
Барак був розрахований на 200 чоловік, але нас там було 800. Не було нічого — ні їжі, ні ліків. Ми були дуже голодні. Потім вони почали нас годувати: сніданок був о другій годині дня, обід о 12 ночі, а вечеря — о четвертій ранку.
Вони казали, що катують нас і калічать, щоб ми більше ніколи не пішли воювати.
Не всі люди стресостійкі, не всі це витримували. Катували електрострумом, били. Вигадували різні оригінальні види катувань. Казали нам, що сьогодні буде експеримент, мовляв, ми придумали вам нове знущання.
Ми були там, коли в Оленівці підірвали барак з українськими військовими. Росіяни заклали вибухівку, сказали переселити туди людей, а вночі підірвали. Наші військовополонені працювали там у столовій і чули, як службовці ДНР між собою розмовляли. Вони спеціально підготували барак, який був далеко в промзоні, спеціально переселили туди азовців. Вибрали харизматичних і лідерів, які могли вести за собою людей. Наші друзі, які витягали звідти поранених і вбитих побратимів, розповідали, що дах і стіни після вибуху розвернуло осколками. І там чітко видно, що вибух відбувся саме зсередини.
Ніхто не поспішав нашим хлопцям на допомогу, коли вони кликали: «Допоможіть». Вони горіли живцем. І тільки через дві години туди відправили наших полонених медиків. Тих, хто вижив, я бачив. Вони йшли обгорілі, всі в крові.
Прояви людяності каралися
У полоні — повний інформаційний вакуум. Перші пів року ми були на оптимізмі, що скоро нас звільнять. Але минає рік, півтора, і ти вже думаєш тільки, як зробити, щоб тобі в полоні бодай трохи краще жилося. Ніхто з наших рідних нічого не знав про наші долі, а ми не знали про їхні.
Нас постійно перекидали в інші камери. Що два місяці нам міняли оточення, щоб ми не звикли один до одного і не зав’язали дружби. Або переводили в інше СІЗО чи тюрму. Так я змінив десять місць утримання в Росії. Очі нам постійно зав’язували, і ми бачили тільки стіни камер.
Охоронцям російських тюрем було заборонено з нами розмовляти і щось розповідати про події в Україні. Нам до них було заборонено звертатися. Якщо траплялося таке, що хтось з росіян щось у нас по-людськи запитував, то його відразу «їли» свої ж. Прояви людяності каралися.
Була ситуація в Таганрозі: прийшов молодий охоронець, йому років 18 було, працювати, щоб в армію не забрали.
Почав з нами розмовляти: «Хлопці, чого б вам хотілося?» Кажемо, що хотіли б солодкого. І він на наступну зміну через два дні приніс нам маленькі шоколадки «Гулівер». Інші наглядачі побачили це, і до вечора його звільнили
Були такі охоронці, які просили інших нас не бити, але їм відповідали, що ми нацисти. У них там дуже сильна пропаганда. Через півтора року нам видали літературу для читання. І це все була комуністична радянська пропаганда. Ми не могли це читати, хоча щось почитати дуже кортіло.
Росіяни в тюрмі нас водили в так звану «баню». Ні, не митися. Це був різновид тортур. Ти там не миєшся, а стоїш голий, і крізь твоє мокре тіло вони пускають електрострум.
У кого слабке серце — не витримував. Їх закатовували до смерті. Мене в цій «бані» запитали: «Хто такий Сталін?». Я сказав, що він президент СССР. І вони почали сміятися, і почали мене сильно бити й говорити, щоб наступного разу, як я сюди прийду, я вже знав, ким був Сталін. І добре, що зі мною в камері сиділи люди, яким за шістдесят, і вони розповіли мені детально про Сталіна. Щоб більше мене не били.
Якось один російський спецназівець побачив моє татуювання спартанця і почав бити в нього шокером. Досі є шрами від опіків.
Бив, бив струмом, у мене рука заніміла. Питає: «Знаєш, чому я тебе так бив? Бо татуювання в тебе дуже гарне, хотів його тобі зіпсувати»
Пізніше над Сергієм відбувся суд, який виніс вирок — 29 років колонії суворого режиму.
— І того ж дня, коли мене вели під конвоєм, до мене підходить конвоїр з ДНР і каже: «Скоро додому поїдеш, не переживай». Він був нормальний: ніколи нас не катував, давав запалили цигарку. Так і сталося: вже ввечері мене відправили на обмін додому в Україну.
Диво дружби
27-річний Руслан Зорянич з Чернігова був командиром взводу в роті Сергія. Потоваришували. Разом потрапили в полон під час прориву, разом його перебули, і звільнили їх також в один день. Руслан вважає це дивом дружби:
— Ми разом потрапили в полон після Оленівки. В Оленівці було сортування, і після цього нас з Сергієм стали разом возити по різних в’язницях, — розповідає Руслан.
— Коли нас ще й поміняли разом — це був пік щастя. Нас на обмін везли у вагонах, де були купе з решітками, і була перекличка. І коли я почув його прізвище у сусідньому купе, то не міг повірити. Разом в полон потрапили — разом на обмін їдемо. Хоча ми тоді ще не розуміли, куди нас везуть. Бо росіяни завжди говорили, що везуть на обмін, натомість перевозили в чергове СІЗО в Росії.
Руслан Зорянич
Руслан два роки був в Курському сізо. Потім — різні в'язниці Росії: Оленівка, Таганрог, Новозибків Брянської області, Борисоглібськ Новгородської області тощо.
— Два роки просидів в повній ізоляції. Там усі в балаклавах ходять. 16 годин на добу мусиш стояти на ногах. Кати пояснювали, що це для того, щоб не атрофувалися м'язи.
Не зламатися допомагала віра в те, що мене чекають вдома. Підтримували спогади з дитинства, мрії про майбутнє. Коли ти вже два роки там і не знаєш, що відбувається вдома, чи живі твої близькі, то мріяти важко, але все одно щось собі фантазуєш: що будеш будувати будинок, посадиш дерева, відкриєш бізнес.
Допомагало також оточення. Знаходиш серед своїх однодумця і постійно з ним розмовляєш про життя. Де б я не сидів, у мене всюди були близькі друзі. Бо якщо в камері напруга, пережити катування ще складніше.
— Якось нас вели на електрошок, і я страшенно боявся. І побратим мені каже: «Давай я піду перший, бо я не боюся. Замість тебе отримаю!»
— Тобто людина жертвує собою, щоб тебе захистити. Я зараз з ним листуюся, він ще в полоні. Чекає на обмін. Такі люди дають зрозуміти, що таке справжня дружба.
Полон наздоганяє через місяці
— Спочатку після обміну лякає натовп, — зізнається Сергій. — Ти два з половиною роки майже ні з ким не спілкувався, а тут стільки людей. Перший час навіть сходити в магазин було важко. Коли сидиш у в'язниці, то думаєш, що як повернешся — підеш в магазин і накупиш усього, що тільки захочеш. Але в реальності все не так. Ти боїшся цих натовпів у магазинах, на вулицях.
Важко було звикнути до нормального життя. Зрозуміти все, що діялося в країні весь цей час. Спати не можеш — не хочеться взагалі. Якщо заснув, весь час сниться полон.
Хочеш все сфотографувати. Хочеш фотографувати їжу. Хочеться фотографувати нормальне життя
Хочеш втягувати, як губка, все, що пропустив: нюхати повітря, дивитися на дерево, спілкуватися з рідними. Я мав можливість у полоні написати тільки два листи. І відповідь отримав через півтора роки. Дізнався, що рідні знають, що я в полоні. А другий мій лист дійшов до рідних вже тоді, коли мене обміняли.
Перший місяць після обміну я взагалі не спав. Був на препаратах. Через 11 місяців після обміну полон «наздоганяє». Реакція на сирени і гучні звуки — панічна. Біля нас недалеко роблять ремонт, часом там щось може впасти — а ти думаєш, що це приліт. І у тебе миттю панічна атака.
— Ми лікувались і в Києві, і в Миколаєві, але такої лікарні, як ця львівська, ще не бачив, — каже Сергій. — Чудові умови, чудові фахівці. Раніше, якби мені сказали: «Сходи до психолога», я б образився, що я якийсь не такий. Зараз в мене бачення змінилося. І настільки мені приємно із психотерапевтом і психологом спілкуватися. Бо вони дійсно дуже допомагають. Відчуваю, що мені стало набагато краще. Розібрався в собі, перестав боятися гучних звуків.
— Мені теж дуже подобається у Львові, — додає Руслан. — Особливо тому, що тут всі розуміють, що йде війна. Хвилина мовчання о дев'ятій ранку вражає, адже все місто зупиняється і згадує загиблих побратимів. Серед них — наші друзі, які вже ніколи не повернуться з російського полону…
Після окупації півострова в 2014 Леніє Умерова переїхала до Києва. На той момент вона була школяркою, від отримання російського паспорта відмовилась — залишила собі український.Згодом вступила до Київського політехнічного інституту, пішла працювати до маркетинг-команди відомого українського бренду одягу. А наприкінці листопада 2022 року дізналась, що стан її онкохворого батька в Криму погіршився, — і вирішила їхати до тата.
Росіяни затримали дівчину під час перетину грузинсько-російського кордону за нібито «порушення правил режимної зони». Її звинуватили у шпигунстві й пригрозили позбавити волі на 18 років.Алеу вересні 2024 року Леніє потрапила на обмін. Як вона виживала у Лефортово, чому листи були важливішими за їжу, і як повертається до життя після звільнення — у її розповіді Sestry.
З братом і батьками
Суд серед ночі
— До Криму я виїхала в останній день листопада 2022 року, — розповідає Леніє Умерова. — Їхала декілька днів, зокрема через Туреччину і Грузію. За кілька днів опинилась у Росії. Де мене затримали на пункті пропуску «Верхній Ларс» (територія Північної Осетії, — Авт.). Разом зі мною було ще декілька українців. Спитали документи. У всіх, окрім мене, виявилися російські паспорти. І мене забрали на «розмову».
Запевняли, що ненадовго. Втім, допит тривав близько восьми годин. Запитували про все. Навіть про нібито мою належність до Хізб ут-Тахрір (панісламістська організація, яка виступає за об’єднання всіх мусульман і створення глобального халіфату, — Авт.). За їхньою версією, це екстремістські організації. Я поцікавилась:
«А вас не дивує, що у мене голова не покрита і я у відкритому одязі?»
Серед ночі мені викликали таксі й повідомили, начебто орендували готель, де я можу поспати й зранку бути вільною. Однак, таксі вже за 10 хвилин зупинили місцеві даїшники. Спочатку попросили документи у водія, потім у мене. Виявилося, що у кожному регіоні Росії свої закони. І саме в Північній Осетії іноземцям потрібен спеціальний дозвіл на перебування.
Я цього не знала. Тож мене забрали у відділок і звідти відразу повезли на суд. Який відбувся о п'ятій ранку! Виявляється, у них є цілодобові суди.
В адвокаті мені відмовили й винесли вирок — депортація. Так я потрапила до в'язниці для іноземців у передмісті Владикавказу. Там тримають тимчасово — доки країни, звідки і куди депортують, не узгодять між собою всі деталі. Однак, зараз між Україною і Росією через війну немає дипломатичних зв'язків. Як же звідти вийти?
«Довести щось на суді було нереально, бо Росія і правова система — це діаметрально протилежні речі»
Якось мені вдалося подзвонити рідним. Одна з працівниць закладу дала мені свій телефон. Родина знайшла місцеву адвокатку, і тільки через три місяці вона домоглася, аби вирок про депортацію анулювали в касаційному суді. Мене мали відпустити. Але далі події стали розвиватися, немов у бандитських російських серіалах 90-х…
Щойно я вийшла за паркан, як під'їхала біла автівка, з якої вийшли чоловіки в чорному й балаклавах. Натягнули мені мішок на голову й запхали у машину. Вони нічого не говорили. Ми мовчки їхали близько години, а далі вони висадили мене в якомусь спальному районі. Я не могла зрозуміти, де знаходжуся, що відбувається.
Невідомо звідки підійшли вже інші чоловіки. Представилися, начебто вони уповноважені у Владикавказі, в них зараз йде операція з пошуку «закладочників» наркотиків. За хвилину з’явився дільничний, і в мене знову попросили документи. Після чого взяли під руки і сказали, що я чиню опір. Відвезли у відділок і склали рапорт про непокору органам влади.
Наступного дня мені мало бути 25 років. Замість свята знову був суд
Мені дали 15 діб арешту. На 12-ий день вони розіграли сцену, нібито я не хочу віддавати телефон і знову чиню опір. Вкотре — протокол, суд і знову 15 діб. За такою схемою вони працювали чотири рази. Довести щось на суді було нереально, бо Росія і правова система — це діаметрально протилежні речі. Весь цей час мене катали по різних ізоляторах для того, щоб ускладнити комунікацію з адвокатом і рідними, щоб я ні з ким не бачилась і не спілкувалась.
Звинувачення у шпіонажі
У Північній Осетії я пробула понад п'ять місяців. У камері був стіл, залізне ліжко, туалет, решітки на вікнах, броньовані двері. Цілодобовий відеонагляд. Майже весь час я була одна. Щоправда, якось до мене «підсадили» жінку. Вона розповідала, що її хлопець воює у Харкові. Нібито там тривають бої. Я цьому здивувалася, тому що пам'ятаю, що бої були в області, а у не у місті. Вона постійно розказувала щось про себе — про життя, роботу. І намагалася хоч щось витягнути з мене. А якось сказала: «Я хворію… і у твого тата ж, здається, така сама хвороба».
На той момент моя історія ще не була медійною, тому я відреагувала: «Я ж тобі цього не казала, звідки ти знаєш?»
Через пів години її забрали. Нібито відпустили на свободу.
Годували раз на день, медикаменти не видавали. Через стрес у мене сильно погіршилося здоров’я. Одного дня мені дали текст і сказали, що я маю прочитати його на камеру — тоді буду вільна. Інакше на мене чекає СІЗО в Лефортово. Виконувати їхню вказівку я відмовилась. Навіть не дивилася на зміст написаного. Тож вони зібрали мої речі і на літаку етапували до першого слідчого управління ФСБ у Москві.
Там висунули підозру у шпіонажі — начебто я передавала якусь інформацію українським військам. Наступного дня був черговий суд. Мені висунули запобіжний захід утримання під вартою на час розслідування. У Лефортово я пробула майже півтора роки.
Побудувати зону комфорту там, де його ніколи не було
На допити мене водили нечасто. Основна комунікація зі слідчим відбувалась через адвокатів, які розуміються на специфіці роботи ФСБ. Якось мене викликали і сказали, що якщо я відмовлюсь від захисту, мій вирок буде мінімальним — до 8 років. А якщо ні — до 18 років. Звісно, я не погодилась, бо насправді це б їм повністю розв’язало руки.
Фізичних тортур до мене, на щастя, не застосовували. А ось психологічно тисли постійно. Були натяки на зґвалтування. На допитах приставляли до голови пістолет, дивилися на реакцію. Це їхній класичний елемент допиту. Майже в усіх бранців, з ким я спілкувалась, теж так було. На жаль, інколи вони не жартують і дійсно стріляють. Але лякатися до істерики мені все одно здавалося максимально нерозумним.
Довгий час мене тримали в одиночній камері. І в цій самотності мені дуже допомагали дихальні вправи й медитація. Я намагалась побудувати зону комфорту там, де його немає.
Вибудувала у своїй уяві чіткий розпорядок дня. Вставала о шостій ранку. Камера на вісім квадратів — обмежений простір, але я намагалася щодня близько години тренуватися.
Оскільки я сиділа сама і не було з ким поговорити, мої голосові зв’язки геть ослабли. Тому я стала щодня по 2-3 години читати вголос книги
У СІЗО є бібліотека. Тобі приносять каталог, з якого можна виписати літературу на 10-14 днів. Я брала книги з маркетингу, юриспруденції, аби щось ще й вивчити. Через те, що в Росії шалена цензура, щомісяця каталог змінювався. Щоразу звідти вилучали якусь літературу, наприклад книги Стівена Кінга.
Психологічно сильно допомагало усвідомлення того, що поруч є українці. У Лефортово їх небагато, але вони є. Якось на прогулянках на одній стіні я побачила герб України. Іншого разу хтось написав «путін ху..ло». Тонким шрифтом при вході, на очі не попадається. Але коли ти там гуляєш щодня, то розглядаєш кожну дрібну деталь. У Лефортово є 16 прогулянкових двориків, і тебе щоразу заводять до іншого.
І коли через три тижні після своєї знахідки я знову потрапила у той самий дворик, де був напис на стіні, то побачила під написом… кілька плюсиків
Комусь ще гірше, ніж мені, але люди не тільки тримаються, а й роблять речі, які додають сил іншим.
З українським правозахисником, журналістом і колишнім російським бранцем Максимом Буткевичем
Не стань частиною цієї системи
Через те, що сидиш у неволі та ще й один, може їхати дах. Тому я всім кажу, щоб писали листи тим, хто сидить за ґратами у російських тюрмах.
Мені надходило чимало листів, я всім відповідала. Листи писали невідомі люди, яким відгукнулась моя історія. Пошта приходила з різних куточків світу — з території Америки, Туреччини, Європи, Грузії, Вірменії і навіть Росії.
Листи дійсно сильно допомагали. Пам'ятаю, одного разу приїхала із суду, на якому мені вкотре продовжили термін мого незаконного арешту. Я була розлючена й засмучена. І тут мені принесли лист, в якому було написано: «Ми знаємо твою історію. Не втрачай вогник всередині й вір, що одного дня темрява закінчиться і буде світло». Це були правильні слова в правильний момент.
Ніколи не знаєш, коли саме станеш творцем рятівних слів для людини, якій зараз складно
У жодному разі у листах не пишіть про політичну ситуацію в країні. Важливо писати листи саме російською, тому що цензура іншою мовою здебільшого не пропускає. Щодо контенту — говорити про те, що твою історію знають, про неї розповідають у світі. Наголошувати, що ти не один, за тебе переживають, роблять все для того, щоб тебе повернути звідти. Можна розказати щось про себе. Мені люди писали про улюблені книги, розповідали про фільми й серіали. Була історія, коли мені написав незнайомець, який також був заручником цієї системи, що намагається зламати й зробити так, щоб ти був зручним. Він писав:
«Не стань частиною цієї системи. Тримай всередині себе вогник, нехай він тебе запалює»
Ці слова влучили в саме серце.
Вдома і на свободі
З першого дня затримання я сподівалась, що вийду звідти. Але впевненості чи навіть віри в мене не було аж поки я не побачила український прапор — вже під час обміну. У день звільнення, ближче до сьомої ранку, мені раптом наказали зібрати речі. Частину при зборах я хотіла викинути. Однак, людина, яка перевіряла їх, запитала: «Тобі вдома вони хіба не знадобляться?».
Нас посадили в автозак. Везли понад 10 годин. Висадили у СІЗО в Брянську. З мішками на головах завели у камери, сфотографували. А на ранок всіх посадили у цивільний чистий автобус... І тоді ми зрозуміли, що нас таки везуть на обмін.
Коли перетнули кордон Білорусі, в автобус зайшли місцеві кагебешники. Повідомили, куди ми їдемо і що відбувається.
Дали пакунки від Лукашенка. Там були харчі — картопля, помідори, огірки… Бридко було від того лицемірства
А на українській землі, коли плечі нам вкрили синьо-жовтими стягами, накрили емоції. Я плакала й раділа. Не думаю, що у мене в житті були настільки емоційно-потужні моменти. Щастя — відчувати кожною клітинкою свого тіла, що нарешті ти вдома й на свободі. Полон і війна розставили певні пріоритети у моїй голові.
Ця історія дуже допомогла зрозуміти, що якщо ми не будемо за себе боротися, за нас це не зробить ніхто.
У Лефортово до мене було особливе ставлення
Зараз я відновлююсь. Мене не було два роки, я багато інформації пропустила. За професією я — маркетолог, але паралельно буду займатися адвокацією цивільних у полоні.
Колишня цивільна полонена Людмила Гусейнова, Леніє Умєрова та правозахисниця Олександра Матвійчук (зліва направо)
Під час перебування у Лефортово, коли нас возили до суду й на психолого-психіатричні експертизи, я двічі їхала з цивільними українками. Одна з них була з Херсонської області. Її викрали з дому. З нею зробили все, що тільки можна зробити. Навіть в якийсь момент підвели до ями й сказали, що зараз закопають і не скажуть нікому, де саме. Інша жінка була із Запорізької області. Її звинувачували нібито у тероризмі й шпіонажі. До неї також застосовували тортури. Її дуже сильно побили, зламали щелепу, вибили частину зубів, тривалий час не надавали жодної медичної допомоги. І таких історій дуже багато.
Через те що я кримська татарка, у Лефортово до мене було «особливе» ставлення.
Це була показова історія для всіх кримських татар, — особливо тих, у кого є родина в Криму
Сидячи в СІЗО, я думала, як повторюється історія. Мою бабусю в 1944 році десятирічною депортували, вона втратила двох маленьких братів — вони померли від дизентерії та голоду через переїзд. На початку 90-х бабуся повернулася на півострів і потім нам з братом решту життя розповідала, що це і є наша Батьківщина. Говорила, що нас вислали незаконно, звинувативши у зраді. Хоча її батько служив у Червоній армії. Бабуся говорила, що попри все вони знайшли у собі сили повернутися й відбудувати наш дім.
Тож тепер я мрію про вільний Крим. Про дім з виноградниками у горах, біля моря. Вірю, що ми колись теж туди повернемося, бо там мій дім і частина мене.
Людмила Гусейнова — правозахисниця, активна учасниця громадської організації SEMA Україна, очільниця ГО «Нумо,сестри!» і номінантка цьогорічної нагороди «Портрети сестринства». У 2014-му жінка працювала інженеркою з техніки безпеки на птахофермі у Новоазовську на Донеччині. З початком війни допомогала розселяти переселенців, опікувалась дітьми з розформованого дитячого інтернату та допомагала українським військовим, які боронили у ті роки Маріуполь. У 2019 через її проукраїнську позицію та доноси колег, жінку арештували і відвезли в «Ізоляцію». Згодом перевели у Донецьке СІЗО. 17 жовтня 2022 року Гусейнову звільнили у рамках «жіночого обміну». Сьогодні правозахисниця допомагає постраждалим від сексуального насилля колишнім цивільним бранкам, а також підтримує тих жінок, котрі досі перебувають у російській неволі або в окупації.
Сексуальне насильство — найдешевша можливість подавити спротив
Наталія Жуковська: Після повернення з полону 17 жовтня 2022 року ви на високому рівні, зокрема і під час закордонних відряджень, активно займаєтеся звільнення цивільних заручників. Чи достатньо Україна та світ роблять для цього?
Людмила Гусейнова: На мою думку, для звільнення цивільних полонених недостатньо робить і світ, і Україна. Абсолютно нічого не робиться, щоб хоч якось сприяти цивілізованим умовам їхнього утримання. Війна триває з 2014 року. Про тих, хто був заарештований на її початку, тільки зараз почали згадувати, тому що ми про це постійно говоримо, де тільки є можливість. Це те, чим я особисто переймаюся. У неволі перебувають жінки з незаконними вироками у 10-15 років лише за те, що вони є громадянками України. Ці жінки мають маленьких дітей. Уявіть, коли заарештували Наталку Власову, її донечці було чотири роки. Нещодавно я спілкувалася з цією дитиною. Вона пам'ятає маму лише по фото. Саму ж Наталку вивезли з Донецька до Ростова, звинуватили у тероризмі й шпигунстві та засудили до 18 років.
Людмила Гусейнова під час поїздки в ООН. Фото: приватний архів
Є ще одна цивільна бранка, Світлана Головань, яку з 2019 року утримують у Сніжному Донецької області. Її заарештовували на очах у двох маленьких донечок. Молодшій було чотири роки, старшій — 7. При них росіяни проводили обшук, били їхню маму, забрали навіть дитячі телефони. Світлану засудили на 10,5 років за шпигунство, а її діти проживають з колишнім чоловіком, зі своїм батьком, у Німеччині. Він має іншу жінку, яка їх виховує, і котру вони називають мамою. Це страшна трагедія як для самої Світлани, так і для її дітей. І таких випадків дуже багато. Найстрашніше те, що ми постійно отримуємо нові свідчення про арешти українців. Нещодавно стало відомо про 62-річну Олену Григоренко. Її заарештували на Луганщині і засудили на 15 років за те, що начебто передавала синові, котрий мешкає в Естонії, інформацію про переміщення військ РФ. Насправді вона з ним просто спілкувалася телефоном.
Як, на вашу думку, світ має реагувати на утримання Росією цивільних полонених?
Насамперед світ мав би притягувати Росію до відповідальності.
Ми ж маємо кричати світу і запитувати: «Як ви можете мати справу з країною-терористкою, котра навіть відносно цивільного населення вчиняє страшні злочини?»
Світ не знає про всі кричущі випадки. Я даю численні інтерв'ю, і це дуже травмує, бо ти щоразу переживаєш все по-новому. Єдина умова, коли я погоджуюсь на інтерв'ю, ми будемо говорити про тих дівчат, котрі зараз у полоні. Ця інформація має розповсюджуватися світом усіма можливими способами.
Людмила Гусейнова з амбасадоркою Канади в Україні Наталкою Цмоць. Фото: приватний архів
Про яку кількість цивільних бранців зараз може йти мова?
Ми досі не маємо реєстру цивільних полонених. Різні звучать цифри — від 16 до 20 тисяч осіб. Але точної кількості ніхто не назве. Бо якщо раз за пів року звільняється кілька цивільних, то на їхнє місце арештовують десятки нових. На мою думку, цифра у 16 тисяч цивільних полонених, хоч і дуже орієнтовна, але має право на існування. Інколи рідні бояться говорити про те, що їхню близьку родину заарештували. Мені відомі такі випадки, і я вмовляю їх про це говорити, не мовчати. Розповідаю, що не можна вірити російським окупантам, котрі запевняють: «Якщо будете тихо сидіти, то ми через місяць її чи його звільнимо».
Під час акції на підтримку полонених журналістів. Фото: приватний архів
Якої допомоги насамперед потребують ті, кого звільняють з полону? І чи достатньо робить держава для їхньої підтримки?
За останні два роки є величезний прогрес у наданні цієї допомоги, але однаково її замало. Не вистачає ресурсів. Обов’язково має бути психологічна допомога і певна соціалізація. Коли повертаєшся після тривалого перебування у полоні, багато речей не розумієш. Для мене, наприклад, було дивно вперше знову тримати у руках телефон, я забула, як ним користуватися. Там людина звикає до страшних умов і багато в чому себе обмежує. Я знаю дівчат, котрі виходять і бояться зайти в магазин, бо забулися як це. Мене особисто це теж дуже лякало. До того ж багато хто не знає, чим займатися далі. Та й проблеми зі здоров’ям не завжди проявляються одразу.
Перші пів року твій організм тримається ще на «тюремному ресурсі». Він розуміє, що потрібно сконцентруватися і не розслаблятися. З часом дуже стрімко все починає сипатися. І я бачу це по собі
Багато з нас мають проблеми з ногами. Я три роки не виходила з камери. Лише раз на 3-4 місяці мене, з мішком на голові, вивозили до слідчого. На жаль, не завжди держава може забезпечити повне лікування звільнених цивільних полонених. До того ж, не передбачена безкоштовна стоматологічна допомога. Для людей, котрих катували, вибивали зуби, інколи їх сточували напильником, така допомога вкрай важлива.
Величезна проблема — житло. Зазвичай, арештовані на тимчасово окупованих територіях втрачають своє помешкання. Коли ти повертаєшся і не маєш рідних, то, відповідно, і де жити невідомо. Мені після звільнення трішки допомогла племінниця. Поки вона була за кордоном, я мала можливість жити в її квартирі. Але зараз вони її продали, і ми вимушені орендувати житло за чималі гроші.
Людмила Гусейнова: «Величезна проблема — житло. Коли ти повертаєшся і не маєш рідних, то, відповідно, і де жити невідомо».Фото: приватний архів
Окрім звільнення цивільних ви також займаєтеся темою сексуального насильства. Про яку кількість постраждалих від сексуального насилля може йти мова?
Конкретних цифр немає, і вам ніхто їх не надасть. Насамперед через те, що не всі люди про це готові говорити. До того ж, не всі ідентифікують себе як постраждалі від сексуального насильства, пов’язаного із конфліктом (СНПК). На сьогодні в Україні працює пілотна програма з надання проміжних репарацій постраждалим. До неї вже звернулося понад 600 людей. Маємо 395 звернень від чоловіків, 261— жінок, 14 — від представників дітей. Відомо, що майже 400 людей зверталися в прокуратуру або правоохоронні органи з вимогою відкриття справи щодо СНПК.
Як ви вважаєте, чому сексуальне насильство досі використовують як інструмент війни?
Це найдешевша можливість подавити спротив тих, хто у полоні. Я дивилася на охоронців і слідчих, з ким вимушена була бачитися впродовж тих років неволі. Вони дуже хотіли принизити, роздавити щось людське у людині, над котрою вони зараз мають владу. Дуже багато серед цих охоронців не мають жодної освіти, соціального статусу, їм нічим хизуватися у цивільному житті. Якби не війна, ким би вони були? Ніким. А так, з автоматом у руках, одягнувши кайданки на чоловіка чи жінку, вони можуть робити з ними все, що захочуть. Утім, коли вони відчувають, що не знищили людину морально, це їх дратує.
Коли мене привозили до слідчого, то він постійно запитував: «Когда ти оскотинишься?». Для мене було важливо тримати гідність і показати, що в якому б я не була стані, щоб ти зі мною не зробив, ти не досягнеш своєї цілі
Відомо, що не кожна людина готова говорити про пережитий болючий досвід. Якою має бути система допомоги тим, хто пережив насильство? Досвід яких країн, з вашої точки зору, нам варто використовувати?
Досвід колишньої Югославії. Коли на Балканах тривали війни, то теж була велика кількість СНПК. Торік я була в Косово, де мала зустріч із Феріде Рушіті — косовською активісткою, директоркою Центру реабілітації жертв катувань. Вона говорила про те, що люди можуть звертатися за допомогою і через 5, 10, 20 років. Такі злочини не мають термінів давності. І я, завжди наголошую, що це не обов’язок постраждалої особи прийти зараз і свідчити. Це право. Коли людина буде готова, тоді і прийде.
Чим більше свідчень буде зафіксовано, тим більше світ побачить злочинів на тимчасово окупованій території України проти населення
Люди не свідчать з різних причин. У когось на окупованих територіях лишаються рідні, хтось переживає, аби не дізналися батьки, бо хвилюватимуться. Одна жінка, яка постраждала від сексуального насилля на Київщині, не розповідає про це, бо не хоче, аби знав чоловік. До того ж, наше суспільство не завжди з розумінням ставиться до цього. Особливо в маленьких містечках можуть навіть засуджувати людей, начебто ти сама винна в тому, що сталося. Це наслідки з радянських часів, коли завжди була винною людина, постраждала від сексуального насилля.
Але не завжди навіть самі постраждалі можуть ідентифікувати, що з ними відбувалося. І це стосується більшою мірою тих, хто повертається з полону, бо в нашому розумінні сексуальне насилля — це про ґвалтування. Однак це не так. СНПК — це і примусове роздягання, погрози ґвалтуванням, примус дивитися за тим, як це роблять з іншими, катування. Багато чоловіків через це проходять. А саме, коли через статеві органи пропускають електричний струм. Люди ж думають, що це просто такі тортури, а насправді це теж кваліфікується як сексуальне насильство.
Людмила Гусейнова під час мітингу на підтримку цивільних полонених. Фото: приватний архів
Ви є ініціаторкою створення громадської організації «Нумо, сестри!». Яку наразі допомогу надаєте і хто може до вас звертатися?
Зараз ми співпрацюємо з благодійним фондом «З ангелом на плечі». І вже цього року шість жінок мали можливість пройти тижневий реабілітаційний відпочинок у Східниці, на Львівщині. Наразі ще три жінки туди поїдуть. Ми знаходимо партнерів, котрі створюють умови, хоча й не довготривалої, але релаксації.
Весною знову запрацює реабілітаційна програма за підтримки уряду. Ця допомога є більш довготривалою. Жінки поїдуть на три тижні до Закарпаття. З ними працюватимуть психологи, за потреби — психотерапевти. Також у них буде можливість пройти повне медичне обстеження. До того ж, ми співпрацюємо з організацією «Координаційний центр по наданню правової допомоги». Йдеться про надання безоплатної юридичної допомоги для жінок, котрі мають певні проблеми з документами. Тим, хто вирішив звертатися у суди щодо СНПК, допомагаємо з адвокатом. У нас великі плани працювати та знаходити партнерів в будь-якому напрямку. Я впевнена, що нам допомагатимуть.
Мені «пришили» чотири статті — три за екстремізм й одну за шпигунство
З 2014-го року ваше місто Новоазовськ окуповане. Утім, ви не виїхали з так званої ДНР. Як ви ухвалювали рішення залишатися вдома?
У нас були сподівання, що все ось-ось якось вирішиться, що це все не надовго. За пів року почало з'являтися розуміння, що як було вже не буде. На той момент я взяла опіку над дітьми з розформованого дитячого інтернату. Мала перед ними певні зобов'язання. Неможливо було кинути дітей, котрі могли зателефонувати в будь-який час доби і попросити про допомогу. В одного не було що одягнути в школу, в іншого — взуття, у третього — інші проблеми. Ми були майже однією родиною. Тому, я, незважаючи на небезпеку, лишалася у місті.
Яким було життя в окупації?
У мене була певна кількість друзів-однодумців, з якими ми перебували на зв'язку. Звісно, що виїжджали на вільну від ворога територію України, в Маріуполь. На той момент лінія розмежування була неподалік Новоазовська. Утім, доїхати до Маріуполя було непросто. Якщо до 2014 року шлях до міста ми могли подолати за 20 хвилин, то вже під час окупації це займало до доби. Люди були дуже обмежені в діях. До того ж, через постійні обстріли, заміновані дороги і ретельні багаторазові перевірки, було ризиковано проїжджати через блокпости.
Людмила Гусейнова: «Мене заарештували біля дому. Цілий день нічого не пояснювали і не говорили». Фото: приватний архів
Ваша проукраїнська позиція, яку ви не приховували, була однією з причин арешту. Чи розуміли ви, що у небезпеці?
Це не було неочікувано, тому що мене декілька разів попереджали, і я розуміла всю серйозність справи. Утім, не очікувала того, що було далі. Мене заарештували біля дому. Цілий день нічого не пояснювали і не говорили. Після обшуку вдома, вдягли кайданки, мішок на голову і привезли в «Ізоляцію». Декілька місяців взагалі нічого не пояснювали. Згодом «пришили» чотири статті — за екстремізм й шпигунство.
Спочатку ви опинились в катівні «Ізоляція», а за 50 днів на вас чекало СІЗО Донецька. Як відрізнялися умови утримання і поводження із полоненими у цих двох закладах?
Жахливі умови всюди. Єдина різниця, що в «Ізоляції» постійно примушували вдягати мішок. Крім того, туди, після бойових завдань, раз на два тижні приїжджали бойовики. Вони там пиячили. До них, водили дівчат і хлопців. Було чутно крики і знущання над ними. Також в «Ізоляцію» взагалі не допускався адвокат. Не було жодних передачок. Єдиний плюс, як для мене — там було заборонено курити в камерах. Натомість, у Донецькому СІЗО люди палять цілодобово.
Камера «1810», в якій я сиділа, була найстрашнішою за умовами і контингентом. Там сиділи вбивці, наркомани, продавці зброї. Більшість з них були з так званих ополченців. За страшні порушення закону їх свої ж і арештовували. Наприклад, була жінка, котра разом з двома своїми однополчанами ґвалтувала жінку, до якої всі вони прийшли в гості. А потім — чоловіка. Закінчилось все вбивством. Знаю, що після початку повномасштабного вторгнення по тюрмах ходили представники російської армії і вербували на війну ув’язнених. Та дівчина пішла воювати.
Щодо умов, то у дуже тісній камері з двоповерховими нарами, спареними між собою, розміщувалося 20 жінок
До мене ставилися вороже, але не чіпали. Моя сестра щотижня передавала передачі. Адвокат їй підказав, що треба обов'язково покласти цигарки, навіть якщо я не курю. Додатково — цукор, кава, чай. За тюремними традиціями все потрібно було віддавати на «общак».
Ви втратили у полоні 70% зору. Це наслідки катувань?
Я почала втрачати зір в «Ізоляції». Там були зафарбовані вікна і дві лампи без абажура. Спала я на верхніх нарах і лампочка висіла на відстані витягнутої руки, перед очами. Закривати обличчя рукою або відвертатися від лампи було заборонено. У камері цілодобове відеоспостереження. За тобою стежили, як ти себе поводиш. Дозволялося лише лежати на спині. У мене випікало очі від лампи. Було відчуття, немов в очах розпечене вугілля. У СІЗО також не вимикали світло. Денного майже не було. Лише зверху — два маленьких віконця. До того ж вони постійно били, часто по голові. І це теж, з часом, дало свої наслідки.
Тісна камера, 20-ро жінок. Як було з гігієною?
Там немає такого поняття як «гігієна». Там є одна дірка у підлозі, завішана брудною ганчіркою і заткнута пляшкою з водою, щоб менше смерділо й аби пацюки звідти не вискакували, бо таке також бувало. Милися всі у тому туалеті. Часто він був дуже брудним. Важко було мити голову, бо в мене за три роки сильно відросло волосся. То був цілий квест. Воду нагрівали кип’ятильником, якщо його під час «шмону» не відібрали. Впродовж останнього року були проблеми з водою. Її у крані не було. Привозили зі ставка і виділяли по півтора літри брудної води на людину. Мені воду часом передавали. Доводилося її економити, робити по пів ковтка. Ця звичка у мене лишилася досі. Влітку мені вистачає півторалітрової пляшки на чотири, а то й більше днів.
Щодо критичних днів, то ті дівчата, які отримували передачки, мали засоби гігієни. Інакше доводилося роздирати брудний матрас з клопами і тарганами, набитий нарізаними ганчірками, і робити з них прокладки
І цивільні заручники, і військовополонені говорять про сексуальне насильство у полоні. Що ви бачили? Що доводиться переживати жінкам?
Майже всіх роздягають — і не просто для того, щоб ідентифікувати якісь шрами чи татуювання. Насамперед, аби принизити. При цьому стан тіла описували як: «Персик, ізюм, курага». Коли мене привезли перший раз, із мішком на голові, то змусили роздягтися. Мого тіла торкалися, вказуючи де ти персик, де курага, а де ізюм. І це було жахливо. Під час допитів тиснули психологічно. Я не розуміла, що вони хотіли від мене дізнатися, але вони казали, що якщо я не зізнаюся, то незважаючи на те, що вже стара, є можливості для забезпечення релаксації бойовикам. Могли в камеру прийти посеред ночі.
Серед нас була одна молода жінка, яка вдень працювала в них на кухні — готувала, їла з ними, а вночі вони інколи її вивозили на «відпочинок». Одного разу її привезли п'яною під ранок. В неї була істерика, але потім вона сказала: «Та ні, все нормально. До мене ніхто насилля не застосовував». З’ясувалося, що їй просто такі умови створили, що якщо вона буде з ними їздити, то вони даватимуть їй можливість бачитися з дітьми, котрі залишилися з бабусею. І вона була впевнена, що це не є насиллям, що то добровільна згода. І я знаю не одну таку жінку, котра досі так вважає.
Ще один вид насилля — я двічі потрапляла в так зване «крісло». Коли ставалася велика бійка у камері, або хтось різав вени чи перебирав з наркотиками, тоді всіх виводили на огляд
Одна з жінок охоронців вдягала брудні гумові перчатки і по черзі лізла всім у піхву, шукаючи заборонені речі. При цьому чоловіки охоронці на це дивилися. Коли до мене дійшла черга, я була восьмою. Розуміючи, що дівчата, яких дивилися передімною, хворі на СНІД, я просила: «Ви ж знаєте, що в мене нічого немає». На що чула відповідь: «Ти така сама зечка, як і всі інші, і з тобою робитимуть те, що із іншими». І це неймовірно боляче, гидко і страшно, тому що ти не знаєш, яку заразу в тебе можуть занести.
Чи відвідували вас міжнародні організації, зокрема Червоний хрест?
Одного разу за три роки від Червоного Хреста передали на тюрму гуманітарні набори. Там був туалетний папір, пральний порошок, шматок мила, шампунь, прокладки, зубна щітка і паста. Але це видавалося не тільки політичним бранцям, а на всю камеру. На 20 жінок було 10 таких наборів. І треба було ділитися.
Тримало розуміння, що ти не одна
Як ви в тюрмі дізналися, що почався повномасштабний наступ?
Про повномасштабний наступ ми дізналися з телевізора, який у нас цілодобово працював. Транслювали лише пропагандистські російські телеканали. Спочатку показували виступ Путіна, а потім стало зрозуміло, що почався великий наступ ворога.
Ви були за ґратами три роки і 13 днів. Що вам допомагало триматися?
Дуже часто не хотілося виживати. Але, мабуть, знання, що мої рідні борються за мене, що я не покинута і маю з ними зустрітися та донести світу правду про злочинні дії росіян, допомагало вижити. Тримало розуміння, що я не одна. Саме тому для мене зараз важливо розповідати про інших жінок. Тому що не у кожної є рідні та друзі. Я намагаюсь, щоб до них туди доходила звістка, що ми тут боремося, якісь акції проводимо і розповсюджує інформацію про них.
Яким був день вашого звільнення? Чи очікували ви на нього?
Ні, я взагалі не очікувала, тому що до цього у нас у тюрмі проводили так званий референдум про приєднання окупованих територій до Росії. Я проголосувала проти. Мені пообіцяли «покращити» життя. Казали, що можливо тебе переведуть в якусь російську тюрму. Ніхто нам не казав, що це обмін. Сказали 10 хвилин на збори і взяти із собою лише необхідні речі. Я думала, що мене таки перевозять до Росії. Нас возили майже дві доби. Знаєте, навіть після звільнення довго не приходило усвідомлення, що це правда.
Людмила Гусейнова під час звільнення із полону (по центру). Фото: приватний архів
А про що ви мрієте найбільше? Чи хотілося б повернутися до Новоазовська?
Там залишився дім, який ми будували майже все життя. Це будинок нашої мрії — подвір'я, газон, величезний сад, город. У мене там було майже 100 кущів троянд. Знаю, що його пограбували, практично все звідти винесли. Інколи приїжджає туди сестра. У мене була собака, декілька котів і вона їх годувала. Але я вже пів року навіть не можу дізнатися, як поживає моя сестра, тому що їй заборонено зі мною розмовляти. Вона боїться навіть якусь звісточку передати.
Новоазовськ як місто для життя не розглядаю. Я бачила доноси на себе, котрі писали люди, які жили і працювали поруч. Я не маю на них злості або бажання помсти, але мені було б неприємно біля них знаходитися
Зараз ми орендуємо квартиру і є розуміння того, що то не твоє. В такому віці дуже страшно залишитися без своїх стін. Тож, попри все, я таки мрію про свій будинок у вільній від ворога України.
<frame>Людмила Гусейнова — одна з номінанток цьогорічної нагороди «Портрети сестринства». Оголошення переможців відбудеться 4 березня у Варшаві. Свій внесок може зробити кожен із наших читачів й обрати свого претендента на особливу читацьку нагороду «Портрети Сестринства». Для цього достатньо перейти за цим лінком і проголосувати за свого фаворита. Голосування триватиме до 22 лютого 2025 року.<frame>
Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.
.avif)
.avif)
