Пригоди українок в Тіндері: США

Марія і Бартош: «Це було кохання з першого погляду... але не в обох»

Марія Станіславська приїхала з Вінниці до Польщі 11 років тому на навчання нанотехнологіям у Лодзькій політехніці. Сьогодні вона — мешканка Лодзі, дружина й мати, а ще — авторка популярного блогу в Instagram «Teściowa i Synowa» з майже 40 тисячами підписників. Згадуючи, як все починалось, Марія розповідає:

«Через інтенсивність навчання і брак часу на знайомства на другому курсі я завантажила Tinder. Ім’я Марія — міжнародне, польську я вже знала, тож Бартош навіть не здогадувався, що листується з українкою. Згодом я сама йому про це сказала. Для мене це було кохання з першого погляду. Я його побачила і зрозуміла — ось чоловік моєї мрії. Він, правда, зізнається, що нічого такого відразу не відчув, бо на перших зустрічах навіть соромився на мене дивитись. Але каже, що йому було дуже комфортно й весело, бо я вмію тримати розмову».

Родина чоловіка прийняла Марію дуже добре, хоча перед знайомством Бартош жартома лякав її суворою бабусею, яка «точно не вийде зі своєї кімнати». «Це був другий день Різдва: ми разом снідали, говорили майже весь день, я відчула себе частиною родини. Пам’ятаю, я так активно жестикулювала під час розмови, що… пролила червоне вино просто на свіжопофарбовану білу стіну. Ніхто не насварив мене, всі сміялися. Це багато про що говорить».

Марія зізнається, що найбільше її вразили в польських традиціях тепло й душевність Різдва. Хоча у своєму домі вона зберегла й український Новий рік — гучний, з феєрверками й подарунками.

«Тепер у нас Різдво по-польськи, а Новий рік — по-українськи», — усміхається вона

У польських чоловіках Марія цінує партнерське ставлення до жінки: вони сприймають її як рівну — і в побуті, і в ухваленні рішень. А от у романтиці, вважає Марія, українські чоловіки дають фору: «Вони вміють залицятися — квіти без приводу, увага до дрібниць, романтичні жести. Іноді цього трохи бракує у світі польської прямолінійності».

Щодо розбіжностей у вихованні дітей, то їх поки немає, адже донечці подружжя немає й року. Але Марія усвідомлює, що вони з’являться — радше через сімейні звички, ніж через національність. «Взагалі, я вже звикла, що часами почуваюсь тут, як місток між двома культурами або навіть як вчитель: пояснюю батькам чи свекрам, чому в цій країні щось роблять саме так, що в моїй культурі це має інший сенс. Але коли є любов і повага, баланс знайти легко».

Водночас життя у двох культурах приносить не лише приємні відкриття, а й зіткнення зі стереотипами. «Ми з моєю свекрухою ведемо спільний блог, і негативні образливі коментарі я бачу регулярно. Особливо останнім часом. «Комусь просто не подобається, що я українка, хтось виливає втому чи злість. На жаль, це стало частиною мого щоденного досвіду як публічної українки».

Разом з тим блог «Teściowa i Synowa» набирає популярності й для багатьох жінок став місцем розуміння, гумору й підтримки. Марія впевнена: інтерес до теми пояснюється порушенням стійкого кліше «свекруха й невістка — вороги». 

«Ми показуємо іншу реальність: можемо сміятися одна з одної, сперечатися — але з любов’ю. І ми не граємо ролі — ми справжні. Людей це чіпляє — хтось упізнає себе, комусь бракує такого тепла, а хтось бачить надію на інше ставлення».

Війна, зізнається Марія, не змінила її стосунків з чоловіком, але суттєво вплинула на зв’язок з рідними в Україні. «Він від початку підтримував мене й допоміг вивезти близьких у безпечне місце. Перші пів року ми жили разом з мамою і сестрою — було складно, але це дуже нас об’єднало».

Тепер вони з чоловіком часто обговорюють, що буде, якщо війна дійде до Польщі. «Для нього це далека, майже абстрактна перспектива, а для мене — цілком реальна загроза. І ця різниця у відчуттях стала частиною нашого міжкультурного досвіду. Вона вчить нас уважніше слухати одне одного й цінувати те, що маємо сьогодні».

Марія часто чує історії жінок, які приїхали до Польщі не за власним бажанням, а через війну. «Це зовсім інший досвід. Я свідомо планувала свою еміграцію, мала час адаптуватися, будувати стосунки, а вони були вирвані з дому раптово й з болем. Тому поради на кшталт «оточіть себе поляками, інтегруйтесь, живіть, як вони» здаються мені недоречними. Їм цього вибору не дали. І я щиро бажаю кожній українці знайти відчуття дому — де б вона не була. Головне, щоб було безпечно. Бо саме з безпеки починається здатність жити далі».

Алла і Пшемислав: «Ми одружилися, коли це ще не було модним»

Алла Брожина, засновниця й керівниця фундації «Нечужий» у місті Жори, переїхала до Польщі десять років тому. Історія її кохання з Пшемиславом почалася на сайті знайомств, який, як з’ясувалося пізніше, об’єднав чимало українсько-польських пар. Вже через пів року вирішили побратися. У 2016 зареєстрували шлюб у Луцьку. «На церемонії була тільки моя мама», — згадує Алла.

Для її родини вибір чоловіка-поляка не став сюрпризом. Алла родом з Волині — регіону, тісно пов’язаного з Польщею. «Як-то кажуть, головне, щоб людина була хороша», — усміхається Алла. А от родина Пшемека на початку була не настільки відкрита.

«Десять років тому в Польщі були доволі негативні стереотипи щодо українок. Вважалося, що вони приїжджають з біднішої країни, щоб «пошлюбити» заможних поляків. Були випадки, коли жінки навіть цього не приховували. Це сьогодні поляки дивуються, якими дорогими машинами їздять українські біженки, як вони одягаються та відпочивають. А тоді Україна асоціювалася з бідністю, розбитими дорогами й злодіями, які крадуть машини з польськими номерами».

Певні культурні відмінності між поляками й українцями, зізнається Алла, на початку її дивували. Насамперед — сильний вплив релігії на суспільне життя. А ще звичка польських чоловіків першими подавати руку жінці при знайомстві та вітанні, а також специфічні форми звертання, як-от «пан» і «пані». «Хотілося сказати, що часи панщини в Україні давно минули. Зараз ставлюся до цього спокійно».

Разом з тим Алла не відчувала на собі упередженого ставлення через походження. Можливо, тому що вона спілкується практично без акценту, бере участь у заходах для поляків. Її 15-річний син Мирон, який переїхав до Польщі ще дошкільням, чудово володіє польською і вважає її своєю першою мовою.

«У нашій фундації «Нечужий», яку я створила і очолюю з 2022 року, ми теж інтегруємо мігрантів, тобто організовуємо заходи для всіх бажаючих, вчимося працювати з різними мовними й віковими групами населення. Разом з тим на питання, звідки я родом, відповідаю обережно — адже тема Волині, Волинської трагедії нині дуже розпалена в польському середовищі».

У родині тісно переплелися українські й польські традиції: на кухні мирно співіснують борщ і бігос, а свята святкують за двома календарями — залежно від того, де зустрічають. Чіткого розподілу обов’язків у сім’ї немає: «Ми допомагаємо одне одному в усьому», — каже Алла. 

Під час повномасштабної війни Алла активно волонтерила, а чоловік її в цьому підтримував. Вони прихистили сестру Алли з маленькою дитиною, опікувалися біженцями, декотрі з них згодом стали постійними волонтерами фонду. 

Для Алли дім — це її сім’я. Зараз її життя тут, у Польщі, але частинка серця назавжди залишиться в рідному містечку Рожище в Україні. «Людина повинна пам’ятати своє коріння, де б вона не була. Знати й шанувати рідну мову. Для мене це — українська. Це важливий елемент моєї національної ідентичності».

Алла вважає, що польське суспільство нормально сприймає міжнаціональні шлюби, особливо якщо це людина зі слов’янських країн. «Одного разу на міському святі знайомий Пшемека сказав йому: “Ти одружився з українкою, коли це ще не було модним”. Отже, зараз це модно».

Ірина й Петрик: «Вразив тим, що хвалив мою криву польську»

До лютого 2022 Ірина Бондар з Кривого Рогу вважала себе щасливою людиною: мала улюблену роботу, друзів, подорожі й свободу після розлучення. Війна перекреслила цей спокій — Ірина опинилася в містечку Стараховіце, де влаштувалася працювати на завод. Було важко, але вона цінувала стабільність такого варіанту.

Незабаром у колі спільних друзів вона познайомилася з Петриком. Це була майже випадковість — ще тиждень, і вони б розминулися: він мав їхати працювати в Норвегію, а вона — гостювати до подруги в Щецин. Доля вирішила інакше.

«Він вразив мене тим, що поводився як джентльмен, умів смішити й хвалив за мою «криву» польську. З ним було цікаво й безпечно», — каже Ірина. А далі Петрик поїхав працювати до Норвегії, а Ірина залишилася в Польщі. Поки їхні стосунки нагадують «гостьовий шлюб», але незабаром Петрик повернеться, і вони нарешті будуть разом в усіх сенсах.

Родина чоловіка прийняла Ірину тепло. Особливо близькі стосунки склалися з його мамою, яка завжди мріяла про дочку. «Поляки, яких я зустріла, дуже мене підтримують. Ми схожі ментально, але, на мою думку, вони добріші й вихованіші, особливо чоловіки — навіть під дією алкоголю».

Ірина й Петрик майже не сваряться — бояться образити одне одного. Якщо й трапляються емоційні моменти, він завжди знаходить спосіб згладити гострі кути. «Найцінніше в ньому — що він завжди виконує обіцянки. Він господар свого слова — і саме за це я в нього закохалася. Для мене він ідеальний, найкращий чоловік у моєму житті».

Пара не має дітей і не планує їх, свідомо обравши шлях childfree. Традиції в сім’ї підтримує переважно мама Петрика, запрошуючи на Великдень і Різдво. Ірина ж з дитинства звикла святкувати лише Новий рік і дні народження.

Після втрати обох батьків в Україні її сім’я тепер тут, у Польщі. «Розумію, що ніколи не буду тут "своєю", але це мене не бентежить. Я аутентична, зі своїм акцентом і досвідом, і саме за це мене любить мій Петрик».

Ірина зізнається, що жодного разу не чула від поляків закидів на кшталт «забираєте наших чоловіків» чи «відбираєте робочі місця».

— Чоловіки ж не холодильники, щоб їх у когось «забирати», — жартує вона

— Я ні з ким не конкурувала й не збиралася цього робити. Польки теж гарні й працьовиті, як і наші жінки. Насамперед треба бути доброю людиною, а національність — справа десята. Мені здається, що всі ці розмови про якусь «конкуренцію» вигадують недалекі люди, які просто хочуть розпалювати міжнаціональну ворожнечу.

Мрії у неї прості: щоб закінчилася війна, щоб повернулося спокійне життя, щоб вони з Петриком мали власну оселю, працювали й подорожували. І саме в цій простоті — справжній сенс: мати можливість нарешті жити разом і планувати «завтра» без страху.

Оксана і Пшемек: «Вирішальним стало те, як він поставився до моєї дитини»

Коли Оксана Івасюк переїхала до Польщі, їй було 36 років. У Дніпрі вона працювала бухгалтером, розлучилася, виховувала доньку й навіть не замислювалась про другий шлюб. Війна перекреслила всі плани й змусила починати з нуля.

Минуло близько дев’яти місяців, перш ніж Оксана зрозуміла, що повернення додому відкладається на невизначений час. Тоді вона заповнила анкету на сайті знайомств. Листування із Пшемиславом тривало недовго — швидко вирішили зустрітися.

Шлюб не був спробою знайти «стабільність у складні часи». Він став природним продовженням стосунків людей, які знайшли одне в одному саме тих партнерів, яких потребували. Пшемислав відразу поставився до ситуації Оксани з розумінням: допомагав з побутом, перекладами, документами. І найважливіше — знайшов спільну мову з її донькою: гуляв з нею, робив подарунки, організовував розваги.

З часом у родині сформувалася власна суміш традицій. На Різдво, наприклад, Пшемек замовляє польські страви, а Оксана замість яєчного салату готує класичне олів’є. Обов’язки в сім’ї теж розподіляються без чітких меж: «Зазвичай я готую, але якщо немає настрою чи сил — чоловік робить канапки або ми замовляємо щось готове. Прибирання також робимо разом».

Що Оксану вразило, так це більша залученість польських чоловіків у виховання дітей і ведення побуту. «Для них нормально допомагати жінці, проводити багато часу з дітьми, брати на себе справи, які в Україні досі часто вважають виключно «жіночими». Хоча й у нас поступово це змінюється, що дуже тішить».

Пшемислав поважає бажання дружини професійно розвиватися. «Він не вимагає, щоб я працювала, але мій вибір працювати й навчатися повністю підтримує. Я це ціную».

Друзі чоловіка завжди раді бачити Оксану, упередженості вона не відчуває. «Ніколи не стикалася з негативом. Прагну бути культурною, поважати країну, яка нас прийняла, але й не забувати про власну гідність. Дотримуюсь законів, плачу податки й намагаюсь жити так, щоб не шкодити іншим».

Психотерапевтка Оксана Вознюк: 

— Міжнаціональні стосунки — завжди зустріч двох світів. Це не лише інша мова чи кухня, а щоденне переплетіння уявлень про «нормальне»: від того, як святкувати Різдво, до того, як вирішувати конфлікти. Багато залежить від моделі сім’ї, у якій людина виросла: ролі, традиції, ставлення до релігії, грошей і свят. На початку, в період закоханості, ми можемо не помічати різниці, але вона стає особливо помітною, коли в стосунки входить побут чи з’являються діти. Саме тоді потрібна психологічна пластичність — уміння чути інше й не боятися змінюватися.

Як її впізнати? Є кілька ознак:

Цікавість до світу партнера без осуду;

Повага до іншої культури, без іронії чи зверхності;

Готовність спробувати нове — від страви до традиції;

Відвертість визнати, що потрібен час, аби щось прийняти; 

Бажання будувати спільне, а не доводити «правильність» свого.

Поширена пастка — ідеалізація партнера. Українки часто бачать в поляках стабільність, «європейські» цінності, поляки в них — образ «зручної» жінки з традиційним баченням сім’ї. Але за цими уявленнями легко не помітити живу людину з власними звичками й труднощами. Тому ключ — у щирому діалозі про буденне: побут, гроші, дітей, віру, старість.

Найміцніші пари створюють «третю територію»: не польську і не українську, а власну. Де є місце і вареникам, і бігусу, і різним святам; де гумор і повага важливіші за «я так звик»

Саме в такій спільній культурі народжується справжня близькість і родина, що витримує все.

‍Фотографії з приватних архівів

В Ісландії перебуває майже 2,5 тисячі українських біженців. Для країни, чисельність населення якої становить 370 тисяч осіб, ця цифра не є малою. Як і в інших європейських країнах, статус тимчасового захисту в Ісландії надає українцям доступ до медицини, а також право працювати та навчатися. Попри те що переважна більшість переселенців не знає ісландської мови, дедалі більше українок знаходять в Ісландії роботу та облаштовують своє життя.

Sestry поговорили з українками в Ісландії про нюанси влаштування життя в цій країні біля Північного полярного кола.

Аліменти замість колишнього чоловіка моїм дітям тепер сплачує… Ісландія

— Їхати від війни саме в Ісландію спало мені на думку без жодних на то причин  —  у нас не було там ані рідних, ані знайомих, — згадує українка Віталіна Студенікіна. — Я на останні гроші взяла авіаквитки, і ми з дітьми опинилися в цій країні.

До російського вторгнення Віталіна Студенікіна, мати трьох дітей (дочкам 17 і 11 років, сину — 15), працювала у районному управлінні освіти в Кривому Розі. З початком бойових дій виїхала з дітьми спочатку до Польщі, а згодом — до Ісландії.

— В аеропорту українських біженців зустрічали поліцейські, — продовжує Віталіна. — Нас поселили у готелі в Рейк'явіку, і перше, що нам там організували, було медобстеження. Перевірка на інфекційні захворювання, флюорографія, дітям — реакція Манту. Тут це роблять усім новоприбулим біженцям. Потім був етап оформлення документів, який тривав близько двох тижнів. Але я не звикла довго сидіти без роботи, тож вже за три дні після приїзду пішла до центру, в якому психологи надавали допомогу українцям.

Сказала, що оскільки я педагог (я вчитель історії та психолог), можу доглядати дітей тих, хто прийшов на консультацію. Це була волонтерська робота, завдяки якій я зрозуміла, що можу і хочу працювати навіть з малятами. Я подумала, що в садках, напевно, будуть українські діти, яким буде потрібна допомога з адаптацією — і після того як ми переїхали з готелю на квартиру, почала шукати роботу в цій сфері.

Віталіна з дітьми отримали соціальне житло. Проте соціальне — не означає безкоштовне.

— Нам дали квартиру у передмісті Рейк'явіка, де безкоштовно ми жили тільки перші шість місяців, а далі вже треба було платити за оренду, — каже Віталіна. — Житло в Ісландії дороге. Місяць оренди квартири коштує 320 000 ісландських крон (понад 2300 доларів).

Поки я не працювала, отримувала соціальну допомогу у розмірі 220 000 крон (1600 доларів) на всю сім'ю. У таких випадках рятує система субсидій — держава вираховує твої доходи та витрати, і певну частину суми, яку ти заплатив за оренду, можуть повернути. Плюс раз на чотири місяці я отримую 230 000 крон (1670 доларів) на дітей. Допомога на дітей  — це єдине, що я продовжую отримувати і зараз. Решту виплат зняли, тільки-но я влаштувалася на роботу.

Щодо дітей, то ісландський уряд платить мені аліменти. З чоловіком я вже понад десять років розлучена. В Україні він має великий борг за аліментами, а сам давно живе в іншій країні та дітьми не цікавиться.

Коли я почала оформляти документи в Ісландії, у мене попросили його контактні дані. Він не вийшов на зв'язок, і тепер замість нього аліменти мені сплачує ісландський уряд. Мені пояснили, що якщо ісландська влада знайде мого колишнього чоловіка, його зобов'яжуть повертати борг вже Ісландії. Тут максимально захищені права неповнолітніх, і, якщо один із батьків забув про свої обов'язки, дітей підтримує держава.

Ісландців турбує не наше «щоб не продуло», а психологічний стан дитини

Розповідаючи про пошук роботи в Ісландії, Віталіна каже, що скласти резюме їй допомогли у місцевому джоб-центрі. Проблемою була відсутність знань як ісландської, так і англійської.

—  Попри те, що державна мова тут одна — ісландська, практично всі місцеві володіють англійською, — каже Віталіна. —  Мої знання англійської були на рівні шкільної програми. Але озброївшись google-перекладачем, я почала ходити по всіх дитсадках в окрузі і пропонувати свої послуги. Отримувала відмову за відмовою. Але потім в одному з садків, який знаходився за півтори години їзди від мого будинку, мене взяли. Цей садок саме чекав на українську дівчинку з аутизмом. Це була єдина українська дитина у групі. Решта дітей — ісландці.

Взагалі діти чудово розуміють мову жестів, вираз обличчя, посмішки. Я говорила з ними трішки англійською, трішки українською, а якимось ісландським словам мене навчили вже вони. Керівництво садочка побачило, що я досить швидко налагодила контакт з дітьми — і мені запропонували залишитися.

Зараз я вже змінила роботу  —  знайшла садочок ближче до свого помешкання. Якщо в першому садочку у мене була група дітей старшого віку, то зараз це 2-3-річні малюки, більшість з яких говорять тільки їм зрозуміло мовою, що для мене навіть простіше.

Ісландські дитсадки відрізняються від українських. Тут немає великих груп — по п'ять дітей на одного вихователя. У кожного садка свій напрямок — екологія, мультикультуралізм, пізнання світу через творчість тощо. Дітям не дають обов'язкових завдань. Є тільки рекомендації, але кожна дитина вільна робити те, що хоче. Щотижня з дітьми працюють логопеди та психологи. До шести років діти повинні вміти писати свої ім'я та прізвище, рахувати до десяти англійською та ісландською. Можу сказати, що діти у моїй групі вміють усе це вже й українською (сміється).

Деякі речі українських батьків можуть шокувати. Дітей ніхто не кутає, хоча вітер іноді буквально зносить з ніг. Не хочеш надягати шапку — не треба. Хочеш їсти сніг чи купатися у калюжі — будь ласка. Дощ та вітер — не привід не йти гуляти. У попередньому садочку якщо дитина вередувала і не хотіла одягати куртку, її могли вивести на вулицю без неї. Дитина, яка взимку ходить у легких кросівках на босу ногу, тут нікого не здивує.

В Ісландії більше стежать не за нашим традиційним «щоб не продуло», а за психологічним станом дітей. І дорослих, до речі, також.

Після того, як одного разу я вивела на прогулянку не п'ять, а десять дітей, колеги дбайливо цікавилися моїм емоційним станом, питали, чи не втомилася

Мені пощастило з колективом. Попри те що моя ісландська не на високому рівні (але продовжую її вчити, після роботи я відвідую мовні курси), жодного разу не відчувала по відношенню до себе упередженого ставлення. Більшість ісландців — відкриті та привітні люди.

Представник ельфів у парламенті

Мене здивувало, що чимало ісландців вірять в ельфів або з повагою ставляться до ельфійської теми. Тут навіть є представник ельфів у парламенті. У певних місцях, де, на думку ісландців, живуть ельфи, офіційно заборонено щось будувати — чи то будинок, чи навіть дорогу — щоб не потурбувати й не роздратувати ельфів.

В Ісландії цікаве та своєрідне життя. Але думаю, розмови про те, що ісландці — одні із найщасливіших людей у світі — це перебільшення. Незважаючи на те, що це заможна та соціально орієнтована країна, багато людей тут на регулярній основі приймають антидепресанти. Це пов'язано з особливостями клімату. Коли протягом усієї зими ти не бачиш сонця і практично цілодобово за вікном темно, це впливає на психіку. Потім усе літо — білі ночі, і ти не можеш спати. Не допомагають ані щільні штори, ані снодійне.

У моєї доньки тут почалася мігрень, хоча, можливо, це пов'язано із пережитим в Україні стресом. Нещодавно поряд з нами трапилося виверження вулкана, що тут також не рідкість. По стінах будинку пішли тріщини. Але треба сказати, що місцеві ані вулканів, ані землетрусів не бояться. Про природні катаклізми зазвичай відомо заздалегідь, і люди в цьому сенсі  довіряють владі — знають, що якщо щось і станеться, всіх вчасно евакуюють.

Працювати на рибальських суднах українців не пускають

Про те, що незвичний ісландський клімат впливає на фізичний стан, говорить і українка Леся Москаленко, яка приїхала до Ісландії разом з 20-річною донькою.

У мене в Ісландії теж почалися мігрені. Головний біль пройшов лише через рік перебування, — зізнається Леся Москаленко. — Ми з донькою живемо на півночі — у місті Акурейрі. Це зовсім поруч з Полярним колом. Донька знає англійську, тому знайшла роботу у сфері обслуговування — зараз працює у відомій мережі закусочних Subway. Нещодавно вона отримала дві ліцензії на роботу гідом на whale watching — тобто може возити туристів дивитися на китів. Зі знанням англійської тут не пропадеш, хоча список доступних українцям професій все одно обмежений. Без знання ісландської та підтвердженого диплома точно не зможеш бути, наприклад, юристом чи лікарем. Але зможеш працювати у сфері туризму.

В Ісландії три кити економіки — це туризм, риба та виробництво алюмінію. Робота на рибальських суднах високооплачувана, можна заробити до трьох мільйонів крон на місяць (понад 20 тисяч доларів). Але я не знаю українців, які б там працювали — у цій сфері все давно розподілено між своїми, і на іноземців там не чекають.

В Ісландії теж де-не-де є своя «мафія», свої нюанси. Буває, що звільнити можуть без пояснення причин. Наприклад, працює людина у кафе, а перед початком шкільних літніх канікул її раптово звільняють. Потім виявляється, що власник кафе хоче на літо взяти на роботу школярів і таким чином заощадити на податках.

Автівку в Ісландії можна купити з місячної зарплати. А от алкоголю в магазинах нема

В Ісландії багато іммігрантів, велика польська діаспора. Але більшість із них працює на некваліфікованих роботах. Я не зустрічала іноземців, наприклад, серед лікарів — хоча медична система перевантажена і страждає від нестачі кадрів. Як і в багатьох країнах Європи, на прийом у лікаря тут можна чекати кілька місяців. Необхідність чекати стосується й багатьох інших сфер — адміністративних, банківських. У більшості організацій робочий день закінчується о 16.00 годині.

Навіть якщо в тебе термінове питання — наприклад, необхідно заблокувати банківську картку — ти зможеш це зробити лише з 9-ої години ранку наступного дня — жодних вечірніх чи нічних гарячих ліній для допомоги клієнтам тут немає

Житло Леся із донькою знайшли самі. Місяць оренди двоспальної квартири їм обходиться в 250 000 крон (1800 доларів) на рік.

— Однокімнатна у нашому місті може коштувати близько 1500 доларів, — каже Леся. — У сільській місцевості оренда дешевша, але там і роботу знайти складніше, хіба що на фермі. У місті можна обійтися без машини, а от за містом без неї вже ніяк — міжміський транспорт ходить рідко, в погану погоду не ходить зовсім. У всіх ісландців є машини, які вони можуть купити з місячної зарплати (за умови, що в тебе є своє житло і не потрібно платити за оренду).

Ісландці — багаті люди, але тут не прийнято це демонструвати. Вони дуже просто одягаються, ведуть скромний спосіб життя. Обожнюють дітей. Держава стимулює народжуваність гарними соцпакетами, і тут у сім'ях нерідко по п'ятеро-шестеро дітей.

Загалом життя в Ісландії, якщо маєш тут роботу, можна назвати досить комфортним. Рятуватися від депресій у темну пору року людям допомагають термальні басейни, лижні траси — тут таке є майже в кожному селі. Щоб люди не боролися з депресією за допомогою алкоголю (кажуть, раніше тут таке було), у магазинах він не продається. Купити спиртне можна тільки в одній мережі, і лише у певні дні та години. У вихідні, наприклад, це неможливо.

Мінімум стресу в усіх процесах

— За моїми спостереженнями, дедалі більше українок успішно працевлаштовуються в Ісландії, — каже медіаторка міжнародної програми переселенців у Рейк'явіку Тетяна Короленко. — Я теж приїхала сюди через війну. Знання англійської допомогло швидко знайти роботу у державному секторі. Нині як культурний посередник я працюю не лише з українцями, а й із біженцями з інших країн.

Найбільшою перешкодою для українців в Ісландії є мовний бар'єр. Без знання ісландської тут справді залишаються недоступними багато професій, але я всім кажу, що це не привід впадати у відчай — можна почати з чогось простішого, а паралельно вчити мову. Розмови про те, що ісландська дуже складна — це не більше, ніж чиясь суб'єктивна думка. Я сама зараз активно її вивчаю і знаю українців, яким ця мова дається легко.

Українцям в Ісландії дають час на те, щоб інтегруватися, знайти роботу. Джоб-центр часто допомагає шукати вакансії. Якщо людина довгий час не працює, її почнуть м'яко до цього підштовхувати — будуть запитувати, на які вакансії подавався, які проходила співбесіди. Знімати виплати не будуть, але питань ставатиме все більше. У пошуках роботи я порадила б українцям адекватно оцінювати реальність і не намагатися, умовно кажучи, отримати посаду в кабінеті міністрів без знання ісландської. Насправді, тут є багато можливостей. Для тих, хто не знає англійської, завжди є вакансії у сфері клінінгу, на кухнях.

Деякі моменти українців дивують. Наприклад, те, що навіть якщо ви з партнером не одружені, але живете під одним дахом, ви офіційно вважається родиною, що позначиться на виплатах.

Насправді тут все працює для людей і максимально прозоро. Наприклад, якщо з якихось причин у людини виник борг перед державою, їй дозволять виплатити його поступово. У нашій ситуації навряд чи можливе життя без стресу, але там, де його можна уникнути, я тепер теж намагаюся так робити.

Будь-яка війна, особливо така кровопролитна і довготривала, як в Україні, неминуче загострює демографічну ситуацію. Населення зменшується, народжуваність падає, зростає смертність, люди емігрують. За даними Євростату, понад 4 мільйони українців нині мають тимчасовий захист в європейських країнах. Про їхнє повернення слід думати вже сьогодні, переконані в Інституті демографії та соціальних досліджень імені М.В.Птухи НАН України.  Видання Sestry поговорили з його очільницею, демографом, академіком Еллою Лібановою про те, що ж слід робити аби українці поверталися додому, яка користь від нового міністерства Національної єдності, чи є загрозливою демографічна ситуація в Україні та чи слід очікувати нову хвилю міграції після скасування воєнного стану.

Наталія Жуковська: Німецьке видання Der Spiegel нещодавно назвало ситуацію з демографією в Україні катастрофічною. Там зазначають, що криза, розпочата ще в 1990-х роках, набула загрозливих масштабів через масову еміграцію, втрати серед військових та цивільних, а також окупацію частини територій. Якою є ситуація насправді, на ваш погляд?

Елла Лібанова: Я б хотіла запитати, а Spiegel може назвати хоча б одну країну, яка веде війну впродовж десяти років і де б не було катастрофічної демографічної ситуації? Проводячи ці дослідження, вони дивляться на масштаби міграції, темпи депопуляції, рівні народжуваності та смертності. Безумовно, це глибока демографічна криза. Утім, катастрофою я б її не називала. Після 2022 року ситуація є більш-менш сталою. Більше того, те, що люди виїхали з України, це добре чи погано? Добре, бо вони залишилися живі. Як на мене, найбільша цінність, яка є — це людське життя. Йдеться не про молодих чоловіків, які втекли від війни, а про жінок з дітьми. Мої обидва онуки в Україні. Ми живемо у селі, де часто лунає повітряна тривога. Якщо телефон можна вимкнути, то машину з гучномовцем, що їздить сільськими вулицями, нікуди не подіти. І ці бідні діти п'ять разів на ніч чують сигнали тривоги. Я не знаю, що в їхніх голівках відбувається. З жахом про це думаю. Тому, слава Богу, що люди виїхали. Я можу сказати одне — ситуація з демографією в Україні закономірна.

Як нам вибратися з цієї демографічної кризи?

Закінчиться війна — і все поступово відроджуватиметься. Навряд чи вдасться відновити довоєнну чисельність населення, але перевищення довоєнних рівнів народжуваності й смертності є цілком реальним. Я далека від очікування бебі-буму. Утім, безумовно, народжуваність зросте до 1,5 дитини в розрахунку на 1 жінку (в 2021 році цей показник становив 1,2, а в 2023-2024 — менше 1). Що мала б робити держава у цьому напрямку? Маю великі сумніви щодо тривалого підвищення народжуваності за рахунок збільшення грантів при народженні дитини. Звісно, давати гроші потрібно, аби страхувати родину від бідності. Але мені здається, що більше результатів могло б дати покращення доступу до дитячих дошкільних і позашкільних закладів.

Нам треба відновлювати та розбудовувати цю систему. Це дасть можливість жінці не переривати на три роки, а то й більше, свою трудову діяльність, не втрачати кваліфікацію та не зубожіти родині

За даними Євростату, станом на 31 жовтня 2024 року майже 4,2 мільйона українців, які виїхали з України через російське вторгнення, отримали статус тимчасового захисту в країнах ЄС. Як нам виграти боротьбу за українців? Що слід робити, аби люди поверталися додому?

Важливо, коли саме закінчиться війна. Кожний її місяць означає, що люди, які виїхали за кордон, адаптуються до тамтешнього життя. Знаходять житло, роботу, діти звикають до школи, вивчають мову. До речі, поляки говорять, й Євростат це підтверджує, що понад 80% наших «воєнних мігранток» є реально працездатними й знайшли роботу. З іншого боку, кожного місяця все більше руйнується цивільна інфраструктура, закриваються підприємства, люди втрачають житло та роботу. Частка мігрантів, готових повернутися, є зворотньо-пропорційною тривалості війни. Проте не варто переоцінювати значення відповідей, отриманих при опитуваннях. По-перше, сьогоднішні оцінки й наміри не обов’язково збігатимуться з майбутніми рішеннями, що ухвалюватимуться скоріш за все за інших умов. По-друге, ті, хто перебувають в епіцентрі подій, інакше сприймають ситуацію, ніж ті, хто перебувають на значній відстані і в інших умовах. Це стосується і тих, хто за кордоном, і тих, хто в межах України. 

Що протидіє поверненням? Перше і головне — небезпека

Причому люди бояться не тільки сьогоднішніх бомбардувань, але й того, що будь-яка мирна угода, підписана з Росією, не є гарантією довгострокової безпеки. Всі бояться того, що буде новий напад. Друге — люди, які перебувають за кордоном,  бояться того, що до них в Україні вже є негативне ставлення і що після повернення вони можуть стикнутися не просто зі стигматизацією, а навіть з маргіналізацією. Вони думають, що  не зможуть знайти житло, що їх не братимуть на роботу. Якщо у них нікого не лишилося в Україні, якщо повністю виїхала вся родина, це теж не сприяє рішенню повернутися. Давайте тверезо дивитися на речі. У мене є ситуація, коли співробітники виїхали всією родиною. Я не вірю, що вони повернуться — як би вони не запевняли у зворотному.

Якщо в Україні не залишилося майна — це теж про неповернення. Я розумію, що майно це не головне, його можна продати, але, все ж таки, якщо воно є, то це хоч якийсь якір, який тримає. Безумовно, не на нашу користь різниця в заробітках. До того ж значна частина батьків думає про майбутнє дітей — їхню освіту, перспективи працевлаштування, набуття громадянства тощо.

Тепер про мотиви повернення. За свідченням тих же польських і німецьких експертів, 70% наших жінок, які виїхали, мають вищу освіту. Як ви розумієте, переважна більшість працює закордоном не за спеціальністю і кваліфікацією. Це означає втрату соціального статусу, звичного кола спілкування і так далі. Багатьох це не влаштовує.  Причому коли вони дивляться на тих мігрантів, які виїхали задовго до війни, то розуміють неможливість змін принаймні за життя одного покоління. Тобто всі ті, хто виїхав, практично приречені на спілкування в межах свого вузького кола. Далеко не всіх це влаштовує. Друге — не всі діти, особливо середнього шкільного віку, адаптуються до шкільного навчання на Заході. Третє — як не дивно, але багатьох не дуже сильно влаштовує система медичної допомоги. Як з'ясувалося, не все так погано в Україні.

Якщо після війни Україну чекає економічний бум, а я в це вірю, то сюди не просто будуть повертатися українці, сюди поїдуть європейці. Тому що можливості самореалізації тут будуть кращі, ніж у більшості країн Європи

Торік в Україні з'явилося Міністерство національної єдності, яке серед іншого,  працюватиме з українцями за кордоном. Наскільки доцільним, на вашу думку, було його створення?

На мою думку, простіше було б ці функції покласти на Міністерство закордонних справ, додати їм повноважень, штату і всього решту. І цього було б достатньо. Але я ж не державний службовець і просто не знаю всіх мотивів такого рішення. Ми зустрічалися з міністром Олексієм Чернишовим. І в процесі тривалої розмови у мене склалося приємне враження, що він адекватно розуміє ситуацію. Знаєте, вже сьогодні ми маємо налагоджувати зв'язки з усіма українцями, які залишили батьківщину. Я б не скидала з важелів відчуття українськості. Ми його ще не втратили. І навіть якщо вони не повернуться, то можуть бути «агентами впливу», сприяти покращенню українського іміджу у світі. І це дуже важливо і для них, і для нас. Якщо людина живе за кордоном і відчуває зв’язки з Україною, ще не все втрачено. 

При міністерстві буде створено Агентство національної єдності, яке відкриє департаменти в ключових країнах перебування українців, насамперед, у Німеччині, Польщі та Чехії. У столицях цих країн буде створено «Хаби єдності». На вашу думку, що це дасть?

Насамперед це дасть підтримку зв'язків з Україною. Сьогодні нема нічого важливішого. Ми мусимо не дати людям забути свою українськість. Всі без винятку європейські країни зацікавлені в освіченій, працелюбній, неконфліктній українській робочій силі.

Більше того, втримання значної кількості українських жінок означає другу міграційну хвилю — вже чоловічу — після скасування воєнного стану

Не варто говорити про її наслідки для України. Ці осередки варто створювати не лише у Німеччині, Польщі та Чехії, а й, наприклад, у Британії.  Щоб люди мали де зустрітися, оперативно отримати різноманітні послуги, включно з інформаційними, вивчати мову і літературу, врешті-решт взяти участь в українських акціях і, наприклад, у виборах.

Чернишов обіцяє бронювання чоловікам, якщо вони повернуться з-за кордону, та роботу… 

Боюсь, що люди не дуже в це повірять, але обіцяти треба. Можна замахнутися на повернення 4,2 мільйонів зареєстрованих мігрантів, цілком розуміючи результативність такого кроку. Однак реалістичніше замахнутись на повернення, скажімо, 400 тисяч. Такий підхід є проявом цинічного оптимізму, вкрай необхідного сьогодні.

Який відсоток українців, на вашу думку, все ж таки залишиться за кордоном назавжди?

Я орієнтуюся на повоєнну ситуацію на Балканах. Це найбільш близькі до нас і географічно, і за способом життя країни. Там повернулася третина. Я мрію про половину. Раніше мріяла про 60 відсотків. Вкотре повторюю, що все залежить від того, коли закінчиться війна і наскільки серйозними будуть гарантії безпеки. Потрібно, аби люди повірили, що мир надовго. Бо якщо вони будуть впевнені у тому, що мир — це перемир'я на пів року, а далі почнеться все знову, то вони не поїдуть. 

Деякі дослідники прогнозують, що до 2051 року українців буде 25 млн, а, за даними ООН, таку цифру слід очікувати у 2069 році. Наскільки реалістичними є такі прогнози?

Тут потрібно зрозуміти, про які кордони йдеться. У нашому інституті ми оцінюємо чисельність населення на території, підконтрольній легітимній українській владі і в кордонах 1991 року. Ми робимо прогнози для військових, Міністерства економіки, Міністерства праці, Пенсійного фонду, але у кількох варіантах, кожний з яких спирається на велику кількість припущень щодо розвитку подій (воєнних, економічних, політичних) саме в Україні. Оцінки ж ООН спираються на певні узагальнені моделі демографічної поведінки. Це абсолютно різні підходи, і ніхто не знає, який в кінцевому підсумку виявиться кращим. 

Ви неодноразово наголошували на тому, що Україну після війни чекає економічне зростання.  Чи значить це, що слід очікувати напливу мігрантів? З яких країн, на вашу думку, можуть приїхати люди?

Все залежить від масштабів буму, масштабів і структури попиту на робочу силу, умов і оплати праці. Наша бідність фактично убезпечить Україну від напливу мігрантів, які розраховують на соціальну підтримку — до нас радше поїдуть мігранти, які матимуть бажання працювати. Знаєте, є книга Джона Кеннеді «Нація іммігрантів». Свого часу я по ній здавала кандидатський мінімум. Кеннеді доводив, що Америка стала великою країною з потужною економікою саме завдяки іммігрантам. Люди приїжджали з двома валізами і з нуля починали все. При цьому неабияк працювали. Про те, з яких країн поїдуть до нас мігранти, наразі важко говорити. Як правило, люди їдуть з бідніших країн до більш розвинених. Але хто взагалі провів індустріалізацію у Радянському Союзі? Виявляється — американці. Привозили сюди заводи, тут їх збирали. Хто будував ДніпроГЕС?

Тому можуть приїхати європейці з дуже розвинених країн, бо тут будуть кращі можливості самореалізації, здійснення своїх творчих, кар'єрних та інших планів

Чому я розраховую на бум? Колись ми мріяли на те, що будемо містком між Росією і Європою. Зараз, звісно, не бачу підстав для таких мрій. Скоріше ми приречені бути бар'єром. А для того, щоб ми були надійним бар'єром, ми маємо бути заможною країною із потужною армією. Інакше ми не вирвемося з пут російської пропаганди. І зараз світ допомагає нам не тільки через емпатію, відчуття справедливості, але й з міркувань власної безпеки. Те саме буде й після війни. Нещодавно я відвідувала конференцію у Черкасах, і там був чоловік, який  живе в Польщі і є своєрідним містком між польським бізнесом та Україною. Він говорив, що тисячі польських компаній готові вже сьогодні інвестувати в Україну. На це налаштовані і, наприклад, австрійці.Тому після війни гроші з'являться. Вони, власне, і зараз є. Просто наразі інвестиції дещо в інші напрямки.    

Сьогодні багато розмов західних партнерів про необхідність мобілізації 18-річних чоловіків. Відтак, не секрет, що матері намагаються вивезти своїх дітей ще 17-річними. Чи загрожує Україні втратити ціле покоління молоді?

Коли почалися розмови про ймовірність призову 18-річних, я почала читати, що пишуть науковці. Британська школа соціальних психологів пише про те, що людина психологічно формується до 25 років. Зверніть увагу, коли у Британії починають голосувати, коли горілку в барі продають? З 21 року. У мене обидва діди воювали і батько. Хоч я на той момент була ще малою, але дещо пам’ятаю. Вони розповідали, що найшвидше гинули ті, хто потрапляв на фронт у 18 років, бо у них немає розуміння, як себе вести. І саме тому я проти мобілізації у такому віці.

До 25 років вже щось в голові з'являється. А 18 років — це ще дитина

Думаю, що мобілізаційний потенціал за рахунок більш старших поколінь ми в змозі сформувати. До того ж, президент сказав, що він на це не піде. Щодо втрати поколінь, то я не люблю такі розмови. Втрата покоління — це якщо вони вбиті. Якщо ж люди виїхали, то давайте робити все, щоб вони повернулися. Я ще раз повторюю — я не в захваті від 4-х мільйонної міграції. Однак, розумію, що це краще, ніж вони б залишилися в Херсоні, в Харкові чи на окупованих територіях.

На вашу думку, чи слід очікувати нову хвилю міграції після скасування воєнного стану?

Ризик такий, безумовно, є. Він пов'язаний з кількома чинниками. По перше, чи матимуть чоловіки отримати робоче місце з гідною оплатою в Україні? Чи будуть вони мати житло або можливість його винайняти? В яких умовах жінки перебуватимуть закордоном там чи будуть люди вірити у те, що мир надовго? Я думаю, що ці фактори будуть грати важливу і вирішальну роль в ухваленні рішень.