Пригоди українок в тіндері: Велика Британія та Ірландія

Марія і Бартош: «Це було кохання з першого погляду... але не в обох»

Марія Станіславська приїхала з Вінниці до Польщі 11 років тому на навчання нанотехнологіям у Лодзькій політехніці. Сьогодні вона — мешканка Лодзі, дружина й мати, а ще — авторка популярного блогу в Instagram «Teściowa i Synowa» з майже 40 тисячами підписників. Згадуючи, як все починалось, Марія розповідає:

«Через інтенсивність навчання і брак часу на знайомства на другому курсі я завантажила Tinder. Ім’я Марія — міжнародне, польську я вже знала, тож Бартош навіть не здогадувався, що листується з українкою. Згодом я сама йому про це сказала. Для мене це було кохання з першого погляду. Я його побачила і зрозуміла — ось чоловік моєї мрії. Він, правда, зізнається, що нічого такого відразу не відчув, бо на перших зустрічах навіть соромився на мене дивитись. Але каже, що йому було дуже комфортно й весело, бо я вмію тримати розмову».

Родина чоловіка прийняла Марію дуже добре, хоча перед знайомством Бартош жартома лякав її суворою бабусею, яка «точно не вийде зі своєї кімнати». «Це був другий день Різдва: ми разом снідали, говорили майже весь день, я відчула себе частиною родини. Пам’ятаю, я так активно жестикулювала під час розмови, що… пролила червоне вино просто на свіжопофарбовану білу стіну. Ніхто не насварив мене, всі сміялися. Це багато про що говорить».

Марія зізнається, що найбільше її вразили в польських традиціях тепло й душевність Різдва. Хоча у своєму домі вона зберегла й український Новий рік — гучний, з феєрверками й подарунками.

«Тепер у нас Різдво по-польськи, а Новий рік — по-українськи», — усміхається вона

У польських чоловіках Марія цінує партнерське ставлення до жінки: вони сприймають її як рівну — і в побуті, і в ухваленні рішень. А от у романтиці, вважає Марія, українські чоловіки дають фору: «Вони вміють залицятися — квіти без приводу, увага до дрібниць, романтичні жести. Іноді цього трохи бракує у світі польської прямолінійності».

Щодо розбіжностей у вихованні дітей, то їх поки немає, адже донечці подружжя немає й року. Але Марія усвідомлює, що вони з’являться — радше через сімейні звички, ніж через національність. «Взагалі, я вже звикла, що часами почуваюсь тут, як місток між двома культурами або навіть як вчитель: пояснюю батькам чи свекрам, чому в цій країні щось роблять саме так, що в моїй культурі це має інший сенс. Але коли є любов і повага, баланс знайти легко».

Водночас життя у двох культурах приносить не лише приємні відкриття, а й зіткнення зі стереотипами. «Ми з моєю свекрухою ведемо спільний блог, і негативні образливі коментарі я бачу регулярно. Особливо останнім часом. «Комусь просто не подобається, що я українка, хтось виливає втому чи злість. На жаль, це стало частиною мого щоденного досвіду як публічної українки».

Разом з тим блог «Teściowa i Synowa» набирає популярності й для багатьох жінок став місцем розуміння, гумору й підтримки. Марія впевнена: інтерес до теми пояснюється порушенням стійкого кліше «свекруха й невістка — вороги». 

«Ми показуємо іншу реальність: можемо сміятися одна з одної, сперечатися — але з любов’ю. І ми не граємо ролі — ми справжні. Людей це чіпляє — хтось упізнає себе, комусь бракує такого тепла, а хтось бачить надію на інше ставлення».

Війна, зізнається Марія, не змінила її стосунків з чоловіком, але суттєво вплинула на зв’язок з рідними в Україні. «Він від початку підтримував мене й допоміг вивезти близьких у безпечне місце. Перші пів року ми жили разом з мамою і сестрою — було складно, але це дуже нас об’єднало».

Тепер вони з чоловіком часто обговорюють, що буде, якщо війна дійде до Польщі. «Для нього це далека, майже абстрактна перспектива, а для мене — цілком реальна загроза. І ця різниця у відчуттях стала частиною нашого міжкультурного досвіду. Вона вчить нас уважніше слухати одне одного й цінувати те, що маємо сьогодні».

Марія часто чує історії жінок, які приїхали до Польщі не за власним бажанням, а через війну. «Це зовсім інший досвід. Я свідомо планувала свою еміграцію, мала час адаптуватися, будувати стосунки, а вони були вирвані з дому раптово й з болем. Тому поради на кшталт «оточіть себе поляками, інтегруйтесь, живіть, як вони» здаються мені недоречними. Їм цього вибору не дали. І я щиро бажаю кожній українці знайти відчуття дому — де б вона не була. Головне, щоб було безпечно. Бо саме з безпеки починається здатність жити далі».

Алла і Пшемислав: «Ми одружилися, коли це ще не було модним»

Алла Брожина, засновниця й керівниця фундації «Нечужий» у місті Жори, переїхала до Польщі десять років тому. Історія її кохання з Пшемиславом почалася на сайті знайомств, який, як з’ясувалося пізніше, об’єднав чимало українсько-польських пар. Вже через пів року вирішили побратися. У 2016 зареєстрували шлюб у Луцьку. «На церемонії була тільки моя мама», — згадує Алла.

Для її родини вибір чоловіка-поляка не став сюрпризом. Алла родом з Волині — регіону, тісно пов’язаного з Польщею. «Як-то кажуть, головне, щоб людина була хороша», — усміхається Алла. А от родина Пшемека на початку була не настільки відкрита.

«Десять років тому в Польщі були доволі негативні стереотипи щодо українок. Вважалося, що вони приїжджають з біднішої країни, щоб «пошлюбити» заможних поляків. Були випадки, коли жінки навіть цього не приховували. Це сьогодні поляки дивуються, якими дорогими машинами їздять українські біженки, як вони одягаються та відпочивають. А тоді Україна асоціювалася з бідністю, розбитими дорогами й злодіями, які крадуть машини з польськими номерами».

Певні культурні відмінності між поляками й українцями, зізнається Алла, на початку її дивували. Насамперед — сильний вплив релігії на суспільне життя. А ще звичка польських чоловіків першими подавати руку жінці при знайомстві та вітанні, а також специфічні форми звертання, як-от «пан» і «пані». «Хотілося сказати, що часи панщини в Україні давно минули. Зараз ставлюся до цього спокійно».

Разом з тим Алла не відчувала на собі упередженого ставлення через походження. Можливо, тому що вона спілкується практично без акценту, бере участь у заходах для поляків. Її 15-річний син Мирон, який переїхав до Польщі ще дошкільням, чудово володіє польською і вважає її своєю першою мовою.

«У нашій фундації «Нечужий», яку я створила і очолюю з 2022 року, ми теж інтегруємо мігрантів, тобто організовуємо заходи для всіх бажаючих, вчимося працювати з різними мовними й віковими групами населення. Разом з тим на питання, звідки я родом, відповідаю обережно — адже тема Волині, Волинської трагедії нині дуже розпалена в польському середовищі».

У родині тісно переплелися українські й польські традиції: на кухні мирно співіснують борщ і бігос, а свята святкують за двома календарями — залежно від того, де зустрічають. Чіткого розподілу обов’язків у сім’ї немає: «Ми допомагаємо одне одному в усьому», — каже Алла. 

Під час повномасштабної війни Алла активно волонтерила, а чоловік її в цьому підтримував. Вони прихистили сестру Алли з маленькою дитиною, опікувалися біженцями, декотрі з них згодом стали постійними волонтерами фонду. 

Для Алли дім — це її сім’я. Зараз її життя тут, у Польщі, але частинка серця назавжди залишиться в рідному містечку Рожище в Україні. «Людина повинна пам’ятати своє коріння, де б вона не була. Знати й шанувати рідну мову. Для мене це — українська. Це важливий елемент моєї національної ідентичності».

Алла вважає, що польське суспільство нормально сприймає міжнаціональні шлюби, особливо якщо це людина зі слов’янських країн. «Одного разу на міському святі знайомий Пшемека сказав йому: “Ти одружився з українкою, коли це ще не було модним”. Отже, зараз це модно».

Ірина й Петрик: «Вразив тим, що хвалив мою криву польську»

До лютого 2022 Ірина Бондар з Кривого Рогу вважала себе щасливою людиною: мала улюблену роботу, друзів, подорожі й свободу після розлучення. Війна перекреслила цей спокій — Ірина опинилася в містечку Стараховіце, де влаштувалася працювати на завод. Було важко, але вона цінувала стабільність такого варіанту.

Незабаром у колі спільних друзів вона познайомилася з Петриком. Це була майже випадковість — ще тиждень, і вони б розминулися: він мав їхати працювати в Норвегію, а вона — гостювати до подруги в Щецин. Доля вирішила інакше.

«Він вразив мене тим, що поводився як джентльмен, умів смішити й хвалив за мою «криву» польську. З ним було цікаво й безпечно», — каже Ірина. А далі Петрик поїхав працювати до Норвегії, а Ірина залишилася в Польщі. Поки їхні стосунки нагадують «гостьовий шлюб», але незабаром Петрик повернеться, і вони нарешті будуть разом в усіх сенсах.

Родина чоловіка прийняла Ірину тепло. Особливо близькі стосунки склалися з його мамою, яка завжди мріяла про дочку. «Поляки, яких я зустріла, дуже мене підтримують. Ми схожі ментально, але, на мою думку, вони добріші й вихованіші, особливо чоловіки — навіть під дією алкоголю».

Ірина й Петрик майже не сваряться — бояться образити одне одного. Якщо й трапляються емоційні моменти, він завжди знаходить спосіб згладити гострі кути. «Найцінніше в ньому — що він завжди виконує обіцянки. Він господар свого слова — і саме за це я в нього закохалася. Для мене він ідеальний, найкращий чоловік у моєму житті».

Пара не має дітей і не планує їх, свідомо обравши шлях childfree. Традиції в сім’ї підтримує переважно мама Петрика, запрошуючи на Великдень і Різдво. Ірина ж з дитинства звикла святкувати лише Новий рік і дні народження.

Після втрати обох батьків в Україні її сім’я тепер тут, у Польщі. «Розумію, що ніколи не буду тут "своєю", але це мене не бентежить. Я аутентична, зі своїм акцентом і досвідом, і саме за це мене любить мій Петрик».

Ірина зізнається, що жодного разу не чула від поляків закидів на кшталт «забираєте наших чоловіків» чи «відбираєте робочі місця».

— Чоловіки ж не холодильники, щоб їх у когось «забирати», — жартує вона

— Я ні з ким не конкурувала й не збиралася цього робити. Польки теж гарні й працьовиті, як і наші жінки. Насамперед треба бути доброю людиною, а національність — справа десята. Мені здається, що всі ці розмови про якусь «конкуренцію» вигадують недалекі люди, які просто хочуть розпалювати міжнаціональну ворожнечу.

Мрії у неї прості: щоб закінчилася війна, щоб повернулося спокійне життя, щоб вони з Петриком мали власну оселю, працювали й подорожували. І саме в цій простоті — справжній сенс: мати можливість нарешті жити разом і планувати «завтра» без страху.

Оксана і Пшемек: «Вирішальним стало те, як він поставився до моєї дитини»

Коли Оксана Івасюк переїхала до Польщі, їй було 36 років. У Дніпрі вона працювала бухгалтером, розлучилася, виховувала доньку й навіть не замислювалась про другий шлюб. Війна перекреслила всі плани й змусила починати з нуля.

Минуло близько дев’яти місяців, перш ніж Оксана зрозуміла, що повернення додому відкладається на невизначений час. Тоді вона заповнила анкету на сайті знайомств. Листування із Пшемиславом тривало недовго — швидко вирішили зустрітися.

Шлюб не був спробою знайти «стабільність у складні часи». Він став природним продовженням стосунків людей, які знайшли одне в одному саме тих партнерів, яких потребували. Пшемислав відразу поставився до ситуації Оксани з розумінням: допомагав з побутом, перекладами, документами. І найважливіше — знайшов спільну мову з її донькою: гуляв з нею, робив подарунки, організовував розваги.

З часом у родині сформувалася власна суміш традицій. На Різдво, наприклад, Пшемек замовляє польські страви, а Оксана замість яєчного салату готує класичне олів’є. Обов’язки в сім’ї теж розподіляються без чітких меж: «Зазвичай я готую, але якщо немає настрою чи сил — чоловік робить канапки або ми замовляємо щось готове. Прибирання також робимо разом».

Що Оксану вразило, так це більша залученість польських чоловіків у виховання дітей і ведення побуту. «Для них нормально допомагати жінці, проводити багато часу з дітьми, брати на себе справи, які в Україні досі часто вважають виключно «жіночими». Хоча й у нас поступово це змінюється, що дуже тішить».

Пшемислав поважає бажання дружини професійно розвиватися. «Він не вимагає, щоб я працювала, але мій вибір працювати й навчатися повністю підтримує. Я це ціную».

Друзі чоловіка завжди раді бачити Оксану, упередженості вона не відчуває. «Ніколи не стикалася з негативом. Прагну бути культурною, поважати країну, яка нас прийняла, але й не забувати про власну гідність. Дотримуюсь законів, плачу податки й намагаюсь жити так, щоб не шкодити іншим».

Психотерапевтка Оксана Вознюк: 

— Міжнаціональні стосунки — завжди зустріч двох світів. Це не лише інша мова чи кухня, а щоденне переплетіння уявлень про «нормальне»: від того, як святкувати Різдво, до того, як вирішувати конфлікти. Багато залежить від моделі сім’ї, у якій людина виросла: ролі, традиції, ставлення до релігії, грошей і свят. На початку, в період закоханості, ми можемо не помічати різниці, але вона стає особливо помітною, коли в стосунки входить побут чи з’являються діти. Саме тоді потрібна психологічна пластичність — уміння чути інше й не боятися змінюватися.

Як її впізнати? Є кілька ознак:

Цікавість до світу партнера без осуду;

Повага до іншої культури, без іронії чи зверхності;

Готовність спробувати нове — від страви до традиції;

Відвертість визнати, що потрібен час, аби щось прийняти; 

Бажання будувати спільне, а не доводити «правильність» свого.

Поширена пастка — ідеалізація партнера. Українки часто бачать в поляках стабільність, «європейські» цінності, поляки в них — образ «зручної» жінки з традиційним баченням сім’ї. Але за цими уявленнями легко не помітити живу людину з власними звичками й труднощами. Тому ключ — у щирому діалозі про буденне: побут, гроші, дітей, віру, старість.

Найміцніші пари створюють «третю територію»: не польську і не українську, а власну. Де є місце і вареникам, і бігусу, і різним святам; де гумор і повага важливіші за «я так звик»

Саме в такій спільній культурі народжується справжня близькість і родина, що витримує все.

‍Фотографії з приватних архівів

<frame>Суперово піти на побачення зі собою, почитати наодинці книжку, вирушити у соло-подорож, але часом на зміну хочеться товариства. А де взяти такого, щоб не мріяти, щоб пошвидше пішов?!  Знайти «свою» людину — завдання не з найпростіших. Ускладнюється воно у випадку вимушених міґранток, які часто потрапляють у зовсім нові для себе культурні середовища. Sestry.eu попросили українок поділитися своїми історіями онлайн-побачень, побудови стосунків з іноземцями. Про це ми пишемо у циклі статей про різні країни, наша нова зупинка — CША.<frame>

Дисклеймер: це історії кількох десятків жінок, з якими поспілкувалися Sestry.eu. Їхній досвід є особистим і не може сприйматися як соціологічне дослідження щодо всіх чоловіків із країн, згаданих у циклі статей.

Всі заощадження на пошуки української дружини

Кілька років тому — ще до пандемії та повномасштабної війни — мені довелося опікуватися одним американцем похилого віку на інвалідному візку, який приїхав до України в складі гуманітарної місії. Я мала йому допомагати під час поселення до маленького провінційного готелю та потім перекладати всі його прохання до працівників, які взагалі не володіли англійською. 

З часом ми подружилися, тож я мала змогу почути історію його життя. Виявилося, що чоловік перетнув океан не лише з метою підтримки України, а й з відчаю. Він давно мріяв знайти собі тут дружину.

Це була його остання надія, адже він вже витратив всі свої пенсійні заощадження на платних сайтах знайомств

Виявилося, що ціла індустрія в США рекламувала українських та російських жінок для самотніх одиноких американців, які тужили за традиційними сімейними цінностями. Вони побудували систему викачування грошей з одиноких американців: продавали книжки, тренінги, влаштовували «сліпі побачення», щоб чоловіки тренувалися перед реальними зустрічами. Їм розповідали про ризики  — наприклад, як перевірити, що жінка не привезла з собою свого чоловіка з Росії чи України. Країни змальовувалися як одне ціле, з подібним культурним кодом.   

— Я платив за все: за лекції та тренінги, за можливість листуватися на сайті, за переклад повідомлень, потім оплачував уроки англійської для жінки на ім’я Світлана, яка мені сподобалася, купував для неї подарунки, оплачував лікування її матері, навчання доньки. Почувався лицарем, який рятує її від всіх життєвих негараздів.  Це тривало понад чотири роки. Світлана була весь час на зв'язку, і вдень, і вночі,  — розповідав мені мій американській товариш. 

На той час йому було вже за 70. Він пережив автомобільну аварію, в якій втратив можливість ходити. Класичний музикант і викладач університету, в молодості він був досить привабливим чоловіком. Я поцікавилася, чому він вирішив одружитися лише тепер, адже ніколи раніше не був у шлюбі. Він пояснив, що спочатку жив з мамою, яка змальовувала йому американських жінок як занадто емансипованих та вибагливих, а він мріяв про більш традиційну дружину. 

Коли мами не стало, він почав робити спроби влаштувати своє життя. Одного разу, шукаючи спілкування, натрапив на платний сервіс, який рекламував українських і російських жінок. Це буквально збило його з пантелику: йому пообіцяли знайти ідеальну традиційну дружину, модельної зовнішності. Проте його опис цієї «жінки-мрії» більше нагадував образ ідеальної доглядальниці: з медичною освітою, вмінням смачно готувати, вести домашнє господарство, без будь-яких скарг на здоров’я, завжди доглянута і елегантна, з мінімальними вимогами до витрат на неї.

‍Українські чоловіки американцям не конкуренти 

Цікаво, що на платних курсах з побудови стосунків окремий блок був присвячений українським чоловікам. Коучі переконували американців, що чоловіки з пострадянських країн не становлять конкуренції через те, що не цінують і не поважають своїх жінок, часто зловживають алкоголем, а після 35 років виглядають занедбано. 

Вони стверджували, що єдина мрія жінок, незалежно від того, українки це чи росіянки, — отримати американські документи. Заради цього вони готові піти на все: жити з набагато старшим чоловіком або з кимось, хто не є особливо привабливим чи заможним, аби лише вирватися з пострадянської реальності до «цивілізації». Слоган сервісу звучав привабливо: «Ви можете отримати дружину з голлівудською зовнішністю, навіть не будучи мільйонером, просто тому, що ви — американець».

Обіцяна казка коштувала недешево та швидко спустошила рахунки пенсіонера. Тож мій співрозмовник вирішив особисто приїхати в Україну, а саме в Одесу, щоб нарешті зустрітися з жінкою на ім'я Світлана та зробити пропозицію. У кишені його сумки була обручка та пачка «Віагри».

Уявіть його розчарування, коли виявилося, що жодної Світлани не існує, це збірний образ, на який працювало багато людей. Чиї фото були в профілю — невідомо

На вулицях Одеси американець побачив багато гарних жінок, але вони абсолютно не поспішали відповідати на залицяння немолодого дивакуватого чоловіка. Додому він повертався засмученим та обуреним. Хотів попередити всіх своїх товаришів, що вони стали жертвами обману. На згадку про себе він залишив гайд про російських та українських наречених, яким тепер не довіряв. 

‍Ти зі мною тільки заради Green Card?

Це питання часто чують українські жінки, які через повномасштабну війну опинилися в США. Відзначають, що цікавість до українських жінок лише підвищилася. Однак давнішні стереотипи, які формувалися роками, змушують американців сумніватися в щирості українок. На другому-третьому побаченні, навіть якщо жінка їм дуже сподобалася, вони можуть запитати: «Ти зі мною, бо я тобі подобаюся, чи через бажання вийти за мене заміж та залишитися в США?»

Тема можливого американського громадянства є тригером не лише для американських чоловіків, а й для українських, якщо підтримувати з ними стосунки на відстані, розповідають — українки

— Зустрічалася з американцями на Bumble і Pure. У кожного свої  дивацтва, навіть у прогресивному й космополітичному Нью-Йорку — все одно чоловіки залишаються чоловіками,  — каже Ангеліна,  — закиди на зразок «жінки поїхали виходити заміж за кордон» — це просто одна з основ сучасних мізогінів. Я продовжую також спілкуватися з чоловіками з України, але вони бачать у жінці лише ресурс, який втратили, і який тепер «обслуговує» іноземця, замість них. Їхній жаль і біль від цього зрозумілий. А що жінка хоче сама — це, звісно, нікого не цікавить.

Українка Ніна (ім'я змінено на прохання героїні  — прим.ред.) розповідає, що має досвід спілкування на сайтах знайомств в трьох країнах: в Україні, в Ізраїлі та в США. 

— Мені 39 років, після довготривалих стосунків, я намагалася побудувати нові через сервіси знайомств в Україні, але марно. Спочатку жила в провінції, там взагалі глухо. Чоловіки лайкають, але до побачень справа навіть не доходила. Київ, Львів — було краще, але там побачення про зустріч для сексу без зобов'язань. Після повномасштабної війни я опинилася в Ізраїлі на місяць. За три тижні  — шість побачень. Один контакт не переріс у стосунки, але я знайшла в ньому справжнього друга. Тож, там все було інтенсивніше. Чоловіки реально шукають побачень.

В США картина абсолютно відрізняється. Більше відвертості та щирості,  — каже Ніна. Багато сайтів, де можна на етапі відбору знайти максимально близького за поглядами чоловіка, пройшовши опитувальник зі 100 питань. Там однак, Ніні не вдалося знайти партнера, а от контакт з Тіндера  — подарував стосунки, які тривають 9 місяців. 

— Що можу відзначити з місцевих особливостей,  — каже жінка,  — я феміністка, тож дивлюся на стосунки через «феміністичну оптику». Навіть у США, попри всі заяви про рівність, чоловіки все одно шукають партнерку, яка відповідає загальноприйнятому образу красивої жінки. В очі вам не скажуть, що ви не така гарна, струнка, як би вони хотіли, але це відчувається. Тут не прийнято писати грубощі, відверто натякати на секс. Дуже бояться покарання. Погроза поліцією одразу змінює тон розмови, коли у мене був контакт, який прислав мені дікпік (фото ерегованого пеніса без отримання попередньої згоди на це жінки  — прим.ред. ). Велика різниця між Україною та США/Ізраїлем, що жінку не будуть питати про борщ, або її господарські навички. Тут жінка — це людина, перш за все, а не кухарка та прибиральниця. 

Попри лякалки щодо оплати «50 на 50»  — жодного разу Ніні не пропонували розділити рахунок. Немає «культури» дарувати величезні букети, або iPhone на 8 березня чи День Святого Валентина. Хіба що солодощі, якісь милі листівки. «Однозначний плюс США  — немає тиску щодо віку. В мої 39 мене не питають, чому я не була заміжньою, не стигматизують з цього приводу»,  — каже жінка. 

Небанальні побачення, де із задоволенням поїдять за ваш рахунок 

Ще одна українка Настя, яка має досвід спілкування на сайтах знайомств в Україні та в США, підтверджує, що багато американців сприймають своє громадянство, як основний козир на шлюбному ринку. «Американці впевнені, що ми на все готові заради green card,  — каже дівчина,  — вони не соромляться цим хизуватися, навіть пропонують одруження, як послугу чи дружню підтримку. Використовують це як спосіб швидко затягнути жінку в ліжко. Для мене це ставало «червоним прапором», коли людина з ходу пропонувала таку схему, нічого не знаючи про мене, про мої наміри та бажання. Я в США не хотіла залишатися жити, працювала там в університеті». 

Водночас, відзначає вона, найбільш суттєва різниця на сайтах знайомств між українськими чоловіками та американцями у способах самопрезентації. Українські чоловіки з першого повідомлення висувають купу претензій до жінок. «Ти його ще навіть не знаєш, а він вже пише: «якщо ти з причепом  — свайпай ліворуч», «всі жирухи провалюйте», «якщо ти цікавишся езотерикою  — нам не по дорозі» тощо. 

В американському тіндері чоловіки розповідають про себе: які вони, чим цікавляться, які у них хобі, де працюють. «Лише один раз я побачила претензію до жінок, коли у чоловіка було написано, що він не хоче будувати стосунки з антивакцинаторкою, однак це було на фоні пандемії, коли навіть Тіндер ввів позначку «я вакцинувався/вакцинувалася». Також вони можуть одразу окреслити тип стосунків, які шукають: моногамні, полігамні, відкриті тощо».

Настя каже, що в США забула, що таке мігозінія, якої було дуже багато на українських сайтах знайомств. Чоловіки можуть підтримувати розмови на різні теми, не переходять межу з вульгарністю, не знецінюють тебе за будь-якою зовнішньою ознакою. 

 — Дуже цінується проактивність жінки, немає такого, щоб чоловік писав першим, або тільки чоловік ініціював спілкування. Водночас, чоловіки дуже повільно йдуть на зближення,  — каже Настя,  — у мене дійшло до чотирьох справжніх побачень, але жодні не перейшли в щось більше дружнього спілкування. Якщо це не спроба укласти угоду: «я тобі доступ до громадянства, а ти мені швидко доступ до тіла»  — вони дуже делікатні, навіть якісь цнотливі, я б сказала. 

Якщо доходить до запрошення на побачення, намагаються бути небанальними: запросити на танці, в караоке, якось один з чоловіків запросив Настю… покидати сокири. На побаченнях платять чоловіки, але вони залюбки приймають жіночу ініціативу.

 — Коли платить чоловік, бережу чужий гаманець, обираю найдешевші страви. Вони ж не соромляться. Тому з пропозицією: «нумо цього разу я пригощу» варто бути обережною. У мене була ситуація, коли жила на стипендію, після оплати оренди житла залишалося 1200 доларів (хто був в США той знає, це ледве звести кінці з кінцями). Якось мене чоловік запросив на танці, пригостив, наступного разу я запропонувала пригостити, він погодився. Наїв на 50 баксів, я ж пила воду, щоб якось збалансувати цю вечерю та мати змогу оплатити рахунок. 

Ще одна американська особливість  — чоловіки можуть дружити з колишніми, навіть користуватися їхніми порадами, аби налагодити нові стосунки

 — Найдовші стосунки у мене склалися з хлопцем на ім'я Єремія,  — згадує Настя,  — він простий робітник, але дуже творчий, креативний. Нічого у нас з ним не вийшло, бо коли почалася повномасштабна війна  — я впала в паніку, бо в Києві залишалися мої діти. Він мене питав, як може мене підтримати. Коли я не давала відповідей, бо я сама не знала, просто сиділа на телефоні весь час, він порадився з колишньою дружиною, і почав приносити мені готові гарячі обіди та змушував їх їсти. Потім, коли я все ж змогла виїхати та дістатися до Києва, він разом з цією колишньою дружиною організували мені підтримку, аби я з дітьми могла повернутися назад до США. Це була по суті чужа мені людина, з ним у нас не дійшло навіть до поцілунків, але він дуже мене підтримав у той час. 

Загалом, досвід побачень українок у США показує, що реальні знайомства руйнують взаємні стереотипи. Українські жінки знаходять нові форми стосунків, де головними є рівноправність і взаємоповага, що часто виявляється важливішим за можливість отримати green card, яка так хвилює багатьох чоловіків.

* Бонус — вже незабаром, в останній статті циклу (Польща) будуть поради, які гарантовано допоможуть знайти вам партнера — в Україні, чи за кордоном, завдяки сервісам онлайн-знайомств.

<frame>Суперово піти на побачення зі собою, почитати наодинці книжку, вирушити у соло-подорож, але часом на зміну хочеться товариства. А де взяти такого, щоб не мріяти, щоб пошвидше пішов?!  Знайти «свою» людину — завдання не з найпростіших. Ускладнюється воно у випадку вимушених міґранток, які часто потрапляють у зовсім нові для себе культурні середовища. Sestry.eu попросили українок поділитися своїми історіями онлайн-побачень, побудови стосунків з іноземцями. Про це ми писатимемо у циклі статей про різні країни, наша нова зупинка — Чехія і Болгарія.<frame>

Дисклеймер: це історії кількох десятків жінок, з якими поспілкувалися Sestry.eu. Їхній досвід є особистим і не може сприйматися як соціологічне дослідження щодо всіх чоловіків із країн, згаданих у циклі статей.

Стереотипи та сором’язливість

Чехи, попри те, що їхня країна територіально близька до України, не дуже відкриті до знайомств та життя з українками. Більшість інтернаціональних шлюбів тут укладається з громадянами країн Європейського Союзу, які мають культурні та історичні зв'язки з Чехією. Переважно це Словаччина, Польща, Німеччина.

— Я б навіть сказала, що чехи українок стороняться та трішки побоюються, — говорить 38-річна Ірина (ім'я змінено на прохання героїні — прим. ред.), яка мешкає в Чехії вже кілька років. — Це досить закрита спільнота, яка має чимало упереджень до іноземців. Наприклад, родина мого хлопця-чеха не сприймає мене позитивно, хоча я нічого поганого їм не зробила, маю вищу освіту, працюю за професією. Батько Томаша (імена пари змінено на їхнє прохання — прим. ред.) постійно розповідає йому, що я хочу його обдурити, забрати його майно, що всі українки — аферистки. Навіть каже, що насправді я не розлучена, а просто чекаю, коли зможу перевезти сюди свого українського чоловіка.

Ірина обрала Чехію як країну тимчасового перебування, бо ще до війни познайомилася з чоловіком звідси. Вчила заради нього мову, але коли приїхала, виявилося, що він не готовий до стосунків з українкою. Втім, він допоміг їй облаштуватися та стати на ноги.

— З нинішнім хлопцем я познайомилася оффлайн, — каже дівчина. — Кілька разів перетиналися, він соромився підійти. Вони, здебільшого, сором'язливі, нерішучі (це теж чеська класика). Нещодавно в одній із місцевих груп з’явився допис дуже симпатичного хлопця, який уже десять разів хотів підійти до дівчини, яка працює на касі, але так і не наважився. Тепер вона вже там не працює, а він вирішив розпитати, чи знає хтось, куди вона поділася.

Зблизитися зі своїм чеським хлопцем Ірині вдалося завдяки грі в дартс. Під час гри він розкрився та запропонував зустрічатися. Разом вони вже два роки.

Ірина попереджає, що з чехами треба бути готовою до дивакуватостей, природа яких — сором'язливість.

— Друг мого хлопця попросив познайомити його з українкою, однак місяць боявся до неї підійти. Коли влаштували побачення, він там напився та… вкусив її за шию.

Як і багато столиць, Прага більш мультикультурна. Однак, якщо виїхати у віддаленіші населені пункти, там панує досить нетерпима ситуація щодо культурно відмінних людей, — попереджає дівчина. Хоча на публіці такі думки не озвучуються, у сімейному колі можна почути багато неприємного. Чехи не показуватимуть емоцій, будуть демонстративно люб'язні, але невістці з країн умовного «третього світу» не зрадіють.

— На жаль, українок це теж стосується, бо до повномасштабної війни вони переважно асоціювалися з заробітчанами, — говорить Ірина. — Часто жили скупчено в робочих гуртожитках, мали постійні сварки та бійки, інколи порушували правила і закони. Звісно, не всі так робили, але такі ситуації були більш помітні й створювали загальне враження про націю. Ніхто не звертає уваги на порядну українку, яка з ранку до ночі працює на заводі, щоб заробити гроші. Але всі помічають українців, які напилися в парку й влаштували бійку. Часто маленькі конфлікти роздмухуються політичними силами, яким це з різних причин вигідно.

Стереотипне ставлення часто проявляється навіть у несподіваних ситуаціях. Наприклад, на сайті знайомств можна отримати повідомлення, що з українками чехи не хочуть мати нічого спільного.

«Люба, не псуймо статистику»

Попри настороженість чехів до українок, особливої культурної різниці між нами вони не помічають. Чехи не люблять поспішати, завжди все зважують і обдумують, нічого не роблять поспіхом.

За спостереженнями Ірини, чехи мають дуже тривалі стосунки до шлюбу. Інколи зустрічаються до 10 років. Їхні дружини дуже контролюючі, не всі це люблять. У багатьох родинах побутові обов’язки та виховання дітей розподілені порівну.

— У чомусь чехи схожі на українських чоловіків — вони рукасті, дуже хазяйновиті, — каже Ірина. — Багато з них можуть полагодити щось удома. Водночас вони дуже активно залучені у виховання дітей. Наші чоловіки досі менш активно цим займаються. Самі чехи визнають: українці — герої. Багато хто чесно каже, що у випадку війни не пішов би воювати з Росією, боявся б, волів би виїхати чи переховатися. Мій чех щиро каже: «Люба, я б наклав у штани, а ви, українці, дуже сильні й дуже сміливі».

Людям, які категорично проти алкоголю, може бути важко в шлюбі з чехом. Тут люблять випивати, пиво є частиною соціального життя.

— Однак, коли вип’ють, вони не агресивні, — каже дівчина. — Ще одна чудова якість: коли вони щось кажуть, їм можна вірити. Вони не будуть обіцяти того, чого не планують робити. Можливо, є винятки, але мій Томаш — типовий чех, і я бачу це в стосунках інших українок із чехами. Вони відверто скажуть, якщо не планують одружуватися, а не водитимуть за ніс роками. Вони щедрі на подяку і компліменти.

Томаш прийняв мою доньку, і його фраза: «Зробимо дитині кімнату й будемо жити разом» — розтопила моє серце

Бо в Україні багато чоловіків хотіли стосунків зі мною, але ніхто не хотів ураховувати в них мою доньку.

Що тут не дуже: з романтикою й пристрасним сексом, — каже Ірина. За статистикою, секс у чехів в середньому відбувається двічі на місяць. Коли вона пропонує своєму хлопцю частіше, той жартує: «Люба, не псуймо статистику».

Бжоляр, або Болгарська історія одруження, наче з кіно

Шлюб з болгарином Тодором для 44-річної українки Інни — третій. З другим чоловіком, українцем, вона так само познайомилася на сайті знайомств. Розлучилися, бо, як каже, зустрілися дві абсолютно різні людини.

— На захист цього способу знайомств скажу, що й моя мама там знайшла чоловіка в 52 роки після розлучення і живе в щасливому шлюбі вже 13 років.

Після другого розлучення Інну вмовила повернутися на міжнародний сайт знайомств подруга. Вона зробила це без особливого ентузіазму, оскільки останній потенційний партнер шукав «вільні стосунки». Він не написав про це у листуванні, а повідомив при зустрічі.

— Гортаю стрічку, була тоді після важкого ковіду, і на очі потрапило фото бджоляра. Роздивилася, що чоловік старший за мене, але відчувалася в ньому інтелігентна натура навіть у костюмі бджоляра. Поставила вподобайку та забула. Згодом виявилося, що він цього не побачив. Сайт був із платним розширеним функціоналом. Однак моє фото стрічка йому показала пізніше в рекомендаціях.

На півтора місяці Інна припинила користуватися сайтом, а коли повернулася, виявилося, що там купа повідомлень, зокрема й від бджоляра. Виявилося, що він викладач із трьома вищими освітами, професійний музикант. Написав він їй ламаною російською мовою та одразу повідомив, що шукає тільки серйозні стосунки.

— Навіть не розраховувала на швидкість, з якою будуть розвиватися наші стосунки, — розповідає жінка, — наступного дня ми вже говорили по відеозв’язку, а через два тижні він уже стояв на порозі мого рідного міста, що неподалік від Одеси. Спершу швидка зустріч дуже мене налякала.

На що він іронічно відповів: «Добре, тоді нумо ще рік будемо переписуватися, потім два зустрічатимемося, а потім одружимося старими!» І я ризикнула

Вони провели разом два тижні в Одесі, а наприкінці чоловік зробив пропозицію руки та серця. Вони гуляли, зайшли в ювелірну крамничку, де він попросив обрати обручку та запропонував стати його дружиною.

— Продавчині нам аплодували, говорячи, що бачили таке лише в кіно. Через два тижні він поїхав, очікуючи на мій приїзд до Софії. Так я там і залишилася. Через чотири місяці Тодор привіз мого сина, який мешкав на той час з татом. Він сам з’їздив за ним до України на машині, а ще через місяць ми одружилися. Нашому шлюбу вже чотири роки.

Не буває чужих дітей 

На Одещині, звідки Інна родом, образ болгарів сформований мешканцями Бессарабії, де проживає велика болгарська діаспора. Там досить патріархальний уклад життя з певними непорушними правилами, що зберігаються століттями. Однак сучасні болгари з самої Болгарії дуже відрізняються.

— Вони неспішні, дуже шумні, часто навіть із незнайомими літніми людьми можуть говорити на «ти», не дуже дбають про охайність та порядок, часто не дотримуються слова та обіцянок. Це — з мінусів, але з них можна вивести й плюси: не поспішають — значить, не стресують, не переймаються через дрібниці, живуть «лайтово». Святе — сієста; вдень навіть неввічливо телефонувати, бо людина може спати.

До шлюбів болгари ставляться з обережністю — багато хто живе, як кажуть, без «штампа». Справа в тому, що розлучення не обходиться без суду та великого фінансового тягаря для чоловіків. Після розлучення він може залишитися, як кажуть, «голий-босий та підперезаний». Найстрашніше — без дітей.

Болгари обожнюють своїх і чужих дітей. Тут є культ дитини.

У транспорті немає звички поступатися місцем старшим, але коли заходить дитина навіть десяти років, її можуть посадити замість себе та робити гучні компліменти

— Ображена болгарська жінка — це стихійна сила, — каже Інна. — Може позбавити чоловіка навіть будь-якого контакту з дитиною. Однак ми з Тодором одружилися, інакше я не змогла б залишитися в країні. Та й не ризикнула б без офіційного шлюбу. Вони нормально ставляться до чужих дітей. Є навіть особливі назви для них: «доведен(а)» — син чи донька, яких привезли з іншої країни в іншу родину (мій син Нікіта для Тодора — «доведен син»), і «заварен(а)» — син чи донька, яких ти застала в цій родині, коли до неї переїхала (син Тодора для мене).

Старше покоління досі не сприймає українців як окремий від росіян народ, каже Інна. Багато людей не дуже заглиблюються в історію та не мають широкого кругозору, тому українкам тут непросто. З іншого боку, тут досить комфортно жити — нікому немає діла, як ти одягаєшся чи виглядаєш. Минуле іноді визирає із засуджувальних слів більш старшого покоління або з написів на стінах із вимогою захистити «традиційні цінності».

Балканський дух і помідори замість квітів 

Тут є щось східне в ментальності, адже тривалий час Болгарія перебувала під владою Османської імперії. Навіть традиція болгар кивати головою вгору-вниз, коли вони кажуть «ні», а не праворуч-ліворуч, як прийнято у всьому світі, бере своє коріння саме в тому періоді.

Балканський дух проявляється в усьому: болгари поважають свої традиції, родинні зв’язки для них — святе. Інна пояснює, що в мові є багато слів для позначення родинних зв'язків. Навіть для старшого брата та сестри є окремі назви: «батко» і «кака».

— Хто планує їхати до Болгарії заміж, мусить бути готовим до того, що наші мови, попри усталену думку, більш подібні, ніж із російською, але чимало слів при однаковому звучанні мають протилежне або інше значення.

У стосунках болгари трохи скупі, простакуваті, нетерплячі та імпульсивні. Недаремно кажуть, що вони, наче «слов'янські італійці»: можуть перебивати, не дослухати чужу думку до кінця. Це не спроба образити вас, а така особливість культури.

— З болгарином не вийде тривалий час зберігати платонічні стосунки, тримати їх на відстані, «витримувати паузу», — говорить Інна, — та й не зрозуміють вони цього. Вони дуже пристрасні. «Хубава булка» (гарна дівчина) має бути підкореною. Болгарським чоловікам, переважно, треба багато сексу. Вони в цьому витривалі та пристрасні.

Інна каже, що всі неодружені друзі її чоловіка просять познайомити їх з українками. Що приваблює? Краса, чемність, хазяйновитість, відданість, працелюбність. Вони знають, що українка і дім догляне, і на роботу ходитиме

— Місцеві жінки, зазвичай, обирають щось одне: або дім, або роботу, — говорить Інна. — Мені здається, що я б тут видала заміж будь-яку свою подругу, бо болгари впевнені, що українки тільки й мріють про шлюб із ними. Однак жоден середньостатистичний болгарин не уявляє, скільки в українок вимог до комфорту та сервісу. Тут у багатьох сферах, зокрема у стосунках і залицяннях, діє принцип «І так зійде». Романтика у вигляді квітів? Це ж дурна трата грошей! Він краще вам помідорів принесе!

Українки можуть помилятися, вважаючи, що підкорять болгар національною кухнею. Болгари в їжі дуже консервативні. Їх не вразиш ні борщем (хоча можна спробувати), ні галушками. Вони віддані своїй кухні, а вона не для людей зі слабкими нервами. Наприклад, одна з традиційних страв — «шкембе чорба» (суп зі шлунку корови, звареного в молоці) — посіла п’яте місце в рейтингу найогидніших страв світу.

Патріотичні Отелло

По-перше, не варто викликати в ньому ревнощі. Не слід очікувати від нього повного пансіону чи перегинати палицю в суперечках — болгари можуть вибухнути зненацька і часто готові до конфлікту. Найголовніше — ніколи не говоріть погано про Болгарію.

Незважаючи на те що болгари часто скаржаться на занепад, їхня країна залишається святинею для кожного жителя, від немовляти до найстаршого дідуся

Болгари дуже пишаються своєю історією і героями, називаючи їхніми іменами школи та інші установи. Більшість болгар, особливо молодь, добре володіють англійською мовою, проте старше покоління болгар переважно знає лише російську.

— Мій чоловік викладає англійську, сам прожив кілька років у США, Південній Кореї та Німеччині, де спілкувався виключно англійською, — каже Інна. — Хоча він знає російську, з перших днів мого перебування в Болгарії відмовився від її використання, щоб я швидше вивчила болгарську. І він мав рацію: вже через рік я вільно спілкувалася болгарською, а через три роки почала викладати болгарську для іноземців. Тепер, як справжній українофіл, мій чоловік просить нас із сином навчити його української і вже досягає успіхів у цьому. 

Що стосується побудови довготривалих стосунків із болгарином, пояснює українка, то все індивідуально. Кожного разу, починаючи стосунки, ти очікуєш, що це назавжди. Корективи вносить життя.

— Можливо, це звучить смішно від людей, які неодноразово переживали розлучення, але для мене головне — це спільні цінності та погляди на майбутнє. Незважаючи на культурні розбіжності, ми як сім’я знайшли свою гармонію. Ми любимо і цінуємо одне одного і, головне, бережемо наші стосунки, які аж ніяк не можна назвати нудними. Це додає впевненості в тому, що кожен із нас знайшов те, що шукав.

* Бонус — в останній статті циклу (Польща) будуть поради, які гарантовано допоможуть знайти вам партнера — в Україні, чи за кордоном, завдяки сервісам онлайн-знайомств. Тож підпишіться на наші соцмережі, щоб не пропустити статті циклу: Facebook, Instagram, Telegram. У попередніх матеріалах ми розповідали про Німеччину, Францію, Швецію і Фінляндію, Швейцарію, Британію та Ірландію, Іспанію і Туреччину. Наступного разу ми завітаємо в США та Канаду.