Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Взятися за цей матеріал було непросто, адже це розмова про біль і страх. Але ця тема надто важлива, щоб мовчати.
Онкологія — це завжди випробування, а для українських біженок — подвійний удар. Війна, еміграція, нова країна, нестача грошей накладаються на діагноз, який і без того перевертає життя.
Зараз у Польщі українські біженки мають шанс отримувати безкоштовне лікування, яке рятує їм життя. Але через вето президента та зміну вимог до права на медопіку цю можливість можуть відібрати у тих, хто не працює тут офіційно. І тоді сотні пацієнток опиняться наодинці з хворобою, яку не вибирали, і рахунками, які не зможуть оплатити.
Планується скоротити перелік медпослуг, доступних для непрацюючих біженок. У списку того, що можуть зробити недоступним, зокрема — надання ліків за держпрограмами; реабілітація; процедури, пов’язані з трансплантацією; а також програми екстреного доступу до медичних технологій. Все це пряма загроза онкохворим.
«Я можу боротися тільки тут»
Ще до повномасштабної війни лікарі в Україні виявили у 48-річної Яніни Грисенко меланому в оці. «Відмовилися братися за лікування, скерували в Одесу, в інститут Філатова. Але й там сказали, що це надто складно», — згадує вона. Єдиним виходом стала поїздка до Риги, де погодились оперувати. 23 лютого 2022 року вона повернулася з чоловіком до Києва. А вже наступного дня почалася війна.
Лікарі наполягали, що їй не можна сильно нервувати. Тому 4 березня чоловік посадив її з дітьми у вагон евакуаційного потяга. Так Яніна з дворічним та шістнадцятирічним синами опинилася в Польщі, де мала почати новий етап боротьби. «Мене взяв під опіку Краківський інститут онко-офтальмології. Два з половиною роки жила у стані ремісії», — каже вона.
Але дев’ять місяців тому сталося жахливе: старший син Яніни раптово помер у 19 років від невідомого вірусу. «Моя гордість, моя надія, моє сильне плече… Він був кращим студентом в університеті, працював у пекарні, викладав польську українцям, грав на кларнеті. Разом з другом Андрій грав у гурті, вони навіть встигли записати альбом», — згадує жінка. Стрес виявився занадто сильним: невдовзі лікарі діагностували метастази в печінці.
Спершу в реєстратурі клініки трансплантології печінки призначили консультацію аж на 2026 рік. «Я вийшла з лікарні й подумала: все, шансів немає». Але згодом вдалося оформити картку онкохворої й потрапити на прийом.
Яніна розповідає, що дорогою до клініки почула в транспорті голос сина, який ніби підбадьорював її: «Мамусю, давай їдь, я все владнаю». А вже в клініці зустріла молодого лікаря, схожого на сина. Сіла навпроти нього і розридалася. Він заспокоїв, підтримав, відвів на консультацію до професора — і все зрушило з місця: операцію зробили вже у серпні цього року. «Я знаю, що мене врятував син. Він мій янгол-охоронець. Мушу жити, щоб видати альбом Андрія. Це моя йому обіцянка», — каже Яніна.
Зараз вона відновлюється і дуже переживає, що може втратити доступ до лікування, адже не має офіційної роботи в Польщі. «Я боюся навіть уявити, що буде, якщо можливість лікуватися перекриють онкохворим. Після всього, що я пережила, думати ще про те, де знайти такі гроші... До того ж для мого виду раку в Україні лікування просто немає. Я можу боротися тільки тут. І якщо заберуть цю можливість — що тоді? Ще однієї еміграції я точно не витримаю».
«Це — не пільга. Це — саме життя»
Крім послуг, пов’язаних з трансплантацією, в переліку — рідкісні ліки й методики.
— Мені пощастило — у Польщі мені не тільки зробили операцію з видалення пухлини щитоподібної залози, але під час лікування застосували передові експериментальні методики, щоб я зберегла голос, — розповідає Валентина, науковиця в Центрі дослідження міграції Варшавського університету. — Навчальний заклад укладає зі мною контракти на кожні пів року. І я щоразу рахую: у мене ЗУС діє ще місяць після завершення контракту, чи встигну пройти обстеження? Це завжди сильний стрес. Жахливе відчуття — боротися за життя й паралельно думати, де взяти гроші.
Валентина впевнена, що безкоштовний доступ до медицини критично важливий саме для вразливих груп — людей похилого віку, хворих біженців, жінок після пологів. Це вона бачить і в своїх наукових дослідженнях.
«Я доктор економічних наук і добре вмію рахувати. Тому знаю, що українці сплачують в Польщі достатньо податків, аби забезпечити лікування людям у складних життєвих обставинах»
Ще одна українка — молода мама Дарина Пайцун, яка дізналась про свій страшний діагноз, коли її донечці було всього 9 місяців. Даша народила вже у Польщі, годувала грудьми й випадково намацала пухлину в грудях. Але лікарі пояснили зміни грудним вигодовуванням.
Випадковість привела Дарину до Інституту здоров’я жінки, де їй зробили УЗД і біопсію. Пролунав страшний діагноз: інвазивна карцинома третьої стадії. «Все затягнулося чи не на пів року. А треба було не чекати, а відразу йти на обстеження до приватної клініки», — каже Дарина.
У червні цього року розпочалася хіміотерапія. «Перші хімії були дуже агресивні. Сильна нудота, ломота кісток, слабкість — я не могла навіть встати. Всього призначили шістнадцять процедур. Якось я загуглила один з препаратів, який капають мені раз на три тижні. Він коштує три тисячі доларів… Один препарат!». Лікування триває, і вже 6 листопада на Дарину чекає операція. Поки завдяки статусу UKR вона лікується безкоштовно. Але чи дозволить цей статус зробити довгоочікувану операцію в листопаді?
«Багатьох з онкодіагнозом на роботу не беруть»
До хвороби Наталя Остапюк працювала у дитсадочку. Коли дізналася про рак грудей, змогла взяти лікарняний і далі отримувати страховку. Але коли проєкт у садочку закінчився, вона залишилася без роботи. І продовжувала лікування вже завдяки статусу UKR. Паралельно отримувала підтримку від громадських організацій.
У Польщі Наталії провели операцію, хіміотерапію і радіотерапію. Під час курсу хіміотерапії вона користувалася допомогою онкопсихолога, дієтолога, реабілітолога, який показував вправи від болю в руках і ногах. Польська система охорони здоров’я подарувала Наталі відчуття безпеки: контрольні обстеження раз на три чи шість місяців, КТ, мамографії — усе за графіком, без черг і безкінечного очікування. «Це знижує рівень стресу. У Польщі я відчуваю довіру — і це безцінно. Я не думаю, що мені можуть зробити щось не так. Тут лікарі уважні, професійні, пояснюють усе до деталей. А коли довіряєш лікарям — це половина успіху лікування».
Зараз Наталя перебуває у стані ремісії і знову працює в дитсадку — її взяли на роботу, знаючи діагноз. Вона вдячна керівництву за цю підтримку, бо розуміє: «Багатьох з онкодіагнозом на роботу не беруть. Бо будуть лікарняні, відсутності».
— Сьогодні є робота — завтра може не бути. Проєкт закриється, контракт не продовжать. І що тоді робити людині, яка посеред курсу терапії раптом дізнається, що втратила і роботу, і доступ до лікування?
«Я живу і працюю, бо мені дали цей шанс»
— Навіть якби я продала свою квартиру під Києвом, цих грошей вистачило б хіба на третину чи чверть вартості. Де брати решту? Я б просто склала руки й змирилася. А тут мені дали шанс — і я вирішила боротися
Світлана Фоміна, яка теж переїхала до Польщі на початку повномасштабної війни, спершу працювала кравчинею в ательє у польської дизайнерки, але швидко наважилася почати власну справу й зареєструвала господарську діяльність. Втім, вже на початку 2023 року помітила тривожні симптоми: «Я знаходила маленькі крапельки крові на білизні. Болю не було, могла б ігнорувати, але змусила себе піти до лікаря. І добре, що не відкладала».
В Інституті онкології у Варшаві поставили діагноз — рак лівої молочної залози й лімфовузлів. Потім були місяці виснажливих процедур: хіміотерапія, операція, опромінення, імунотерапія. Світлана переживала панічні атаки перед операцією, важкі побічні ефекти, але підтримка лікарів, медсестер і навіть волонтерок змінила її ставлення до лікування: «Мене заспокоювали, тримали за руку, терпіли мої істерики. Це було так по-людськи. Я вдячна безмежно».
Світлана назавжди запам’ятала момент, коли почула вирішальні слова: «Після операції хірург сказав: ваші результати чудові, сто зі ста. Я вийшла з лікарні й плакала від щастя». Світлана підкреслює, що без безкоштовної допомоги вона б не мала жодного шансу. Формально вона мала страховку НФЗ завдяки зареєстрованій господарській діяльності, але тоді сплачувала лише мінімальні внески.
Особливо цінною вона називає реабілітацію (яку в новому законопроєкті пропонують виключити зі списку доступних для непрацюючих біженців послуг — Ред.). «Масажі, тілесні практики, психолог, групові заняття — це не лише лікування, а й відновлення якості життя».
Сьогодні Світлана повернулася до свого ремесла — шиє для клієнток, серед яких українки й польки. Паралельно регулярно проходить контрольні обстеження. «Я працюю, плачу податки до польського бюджету, виховую дітей і радію життю. Кажу всім знайомим: рак — не вирок. Вирок — це коли тебе залишають без допомоги. Але мені дали шанс — і я живу. І хочу, щоб таку можливість мав кожен з нас».
Фотографії з приватного архіву героїнь
Українська журналістка, редакторка й сценаристка. Працювала головною редакторкою журналів Ліза та Enjoying Club, а також редакторкою провідного українського порталу NV. У творчому доробку — велика кількість глибоких текстів, надихаючих історій і сміливих експериментів. Любить життя, людей, тонкий гумор і щиро вірить у силу слова. Її життєве кредо — «Ніколи не кажи «ніколи»
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
