Тисяча інформаційних атак щодня: хто, як і навіщо налаштовує поляків проти українців

На годиннику п'ята ранку. Двигун нашого буса, яким ми веземо допомогу для війська, щойно втретє заглох. Після короткої перерви він знову заведеться. Але я знаю, що удача не триватиме довго, а ми зараз, по суті, посеред невідомості. До найближчого великого міста, де ми можемо розраховувати на допомогу механіка, нам їхати півтори години. А ще сьогодні — субота. 

Волонтери з Польщі 

Востаннє наш бус «Доброволець» втрачає потужність одразу за селом Знаменка. Ромек відпускає зчеплення і дозволяє машині котитися з гірки, поки колеса крутяться. Раптом за поворотом перед нашими очима з'являється парковка, кафе і невелика майстерня для вантажівок. Ми паркуємось. На стенді висять кілька оголошень майстерень і компаній, що пропонують евакуатор. Але ми почекаємо, не будемо будити людей у суботу о п'ятій.

Коли стрілки годинника показують восьму, я беру телефон і набираю номер майстерні, біля якої наша машина остаточно зламалася. Відповідає сонний чоловічий голос. Я розповідаю українською, що сталося: мовляв, наш Vito зламався, ми не знаємо, що робити далі, стоїмо тут на вашій парковці. У відповідь чую, що це автосервіс для вантажівок, але він подумає і мені перетелефонує. Минають довгі хвилини, в моїй голові вирують думки: сьогодні ми маємо дістатися до Краматорська, а я навіть не знаю, чи нам взагалі вдасться звідси виїхати. Зрештою Ромек бере телефон і дзвонить на той самий номер, який я набирала пів години тому.  

— Доброго ранку! — хоча він говорить українською, відразу зрозуміло, що він іноземець. — Ми волонтери з Польщі. У нас зламалася машина. Так, Мерседес Віто.

І раптом все змінюється. За кілька хвилин біля автівки з'являються чоловіки. Вони помічають польські номерні знаки, заводять розмову, заглядають під капот, розпитують. Один пропонує каву, інший питає, чи веземо ми допомогу нашим хлопцям. Я здогадуюся, що це працівники або клієнти майстерні. Один з них бере телефон, і я чую, як він каже: «Олександр? Так, це поляки». 

— Через 10 хвилин приїде колега, — звертається він вже до нас. — Він відвезе вас до своєї майстерні.

І дійсно — незабаром з'являються двоє молодих хлопців. Одного з них я впізнаю по голосу, це з ним я розмовляла по телефону. Вони транспортують нас до своєї машини, після чого везуть по вибоїстій дорозі. Я встигаю розплакатися, що ми можемо не встигнути, а нас чекають на фронті. І у відповідь чую, що вони зроблять все, щоб допомогти нам якнайшвидше звідси виїхати. Один з них відразу ж вирушає за необхідними запчастинами до віддаленого Кропивницького, а інші механіки розбирають «Добровольця» на частини. 

— Ідіть прогуляйтеся, попийте кави, — радить власник майстерні. — Я подзвоню, коли все буде готово. 

Ми йдемо через це дивне і трохи забуте світом містечко. Воно оточене об'їздною дорогою, тому рух тут настільки незначний, що мешканці миттєво впізнають туристів. Вони з цікавістю спостерігають за нами, коли ми робимо покупки в місцевому магазині і влаштовуємо пікнік на лавці. 

Ми втомлені, але булочка із сиром і цибулею смакує так, як страва в найкращому ресторані. 

Через чотири або п'ять годин дзвонить власник майстерні: все готово. Ми можемо їхати. Механік пояснює, що сталося і на що потрібно звернути увагу. Але він запевняє, що ми виконаємо місію.

— Скільки я з нас? —  питаю я, дістаючи гаманець.

— Ти жартуєш? Це я повинен вам доплатити. Ви допомагаєте нашим захисникам. Я не зміг би дивитися на себе в дзеркало, якби взяв з вас гроші.

Зрештою ми все ж домовляємося, що заплатимо 450 гривень за куплені запчастини, і їдемо.

З початку великої в.

Січень 2023 року. Вова і Катя чекають на нас на залишках автобусної зупинки. Я бачу їх здалеку, бо місто на цьому боці річки ще мертве, і це єдині живі душі поблизу. Літня пані в синій куртці нервово переступає з ноги на ногу. Чоловік у чорному одязі зі спокійним обличчям вдивляється в нашу машину, що наближається. Йому може бути трохи за сорок, але втома на обличчі і зморшки додають серйозності. Вони знають про нас лише те, що ми — волонтери з Польщі. І вирішують прийняти нас на ніч, бо подорожувати після настання темряви в цьому районі небезпечно. Хоча Ізюм вже звільнений з-під російської окупації, тут все ще трапляються ракетні обстріли. Мене дивує, що хтось хоче прийняти у себе вдома шістьох геть незнайомих людей. І це в будинку, який виглядає невеликим і небагатим. Того вечора вони, здається, віддають нам все, що мають.

Кароліна Кузема, журналістка й волонтерка, перша полька, яка висвітлювала повномасштабну війну в Україні, часто першою добиралася до територій, звільнених з-під окупації, документуючи щойно виявлені російські злочини і неодноразово відчуваючи величезну вдячність за саму лише свою присутність.

— Це було восени 2022 року, в околицях Житомира, — згадує Кароліна. — Люда доглядала за купою дітей, онуками й племінниками, від дошкільнят до підлітків. Мене попросили про їжу й памперси. Вона пригостила мене домашнім обідом і не відпустила, поки я не погодилася взяти дві трилітрові банки домашніх солоних помідорів. Досі не знаю, як я провезла їх через кордон. З того часу регулярно допомагаю їм — до речі, вона щойно написала повідомлення з проханням про їжу. 

Більшу частину свого часу Кароліна проводить у Куп'янському районі, куди надходить значно менше гуманітарної допомоги й підтримки. Це пов'язано з віддаленістю, жахливими дорогами та підвищеною небезпекою: навесні 2023 року тривають потужні обстріли міста Куп'янськ, а російські війська наступають у напрямку стратегічної річки Оскіл, тому життя в прифронтових селах є важким. Дістатися до села Кругляківка відверто важко, оскільки єдиний міст, що з'єднує це місце з Сенкове, неодноразово бомбили. Триває його відновлення, перейти можна тільки пішки. Кароліна просить польських волонтерів про підтримку для мешканців, і ті, незважаючи на небезпеку, доїжджають до села з гуманітарною допомогою.

—  Кілька днів тому я поїхала в гості до місцевих жителів, — розповідає Кароліна. — Це не могло завершитися кавою. Віталій, мій сусід, який допомагає отцю Леоніду з місцевої церкви, по черзі мене з усіма познайомив. Я отримала горіхи в солодкому сиропі, квашений у бочці кавун, а Вова, місцевий художник, подарував мені книгу про Сенкове з автографом. На дорогу я отримала ще й бутерброд, хоча до машини на іншому березі річки мені 10 хвилин пішки, а потім ще 10 хвилин їзди до дома. Того ж дня Віталій приніс мені відро домашніх овочів і мед. Люди віддали чи не останнє, що мали.

Друзі Польщі 

Томаш Сікора, музикант, продюсер і волонтер, який підтримує українську армію, знає Україну ще з довоєнних часів. Ще до 2014 року він давав концерти в межах музичного проєкту Karbido разом з письменником Юрієм Андруховичем, спостерігаючи за формуванням нової ідентичності українців, які прагнули бути частиною Європи та відокремитися від усього російського. У лютому 2022 року він не розмірковував, а відразу почав діяти: збори, благодійні концерти, а зрештою і конвої з гуманітарною допомогою до України. Після визволення Ірпеня з-під окупації Томаш поїхав туди поїздом. Тоді місто ще було повністю зруйноване. Не було електрики, а він мав у сумці стільки павербанків, скільки міг донести.

— Я доїхав до Києва, а звідти ми поїхали на машині до Ірпеня, — розповідає Томек. — Я зустрів тих самих людей, яким раніше ми надсилали з Польщі конвої з гуманітарною допомогою, їжею, одягом, кормом для тварин. Пам'ятаю, там була літня жінка, яка жила в якійсь хатинці поруч зі своїм зруйнованим будинком. Було вже темно, починалася зима. Ми передали їй павербанки, сіли в кімнаті, вона приготувала нам чай. Коли ми вже збиралися виїжджати, вона без слова спакувала цілу сумку своїх домашніх консервів — солінь, грибів.

Вона сама збирала ці гриби в лісі поблизу, а тоді ліси навколо Ірпеня ще були заміновані, тож таке грибництво було смертельно небезпечним. І вона віддала всі ці запаси Томеку, не бажаючи чути відмови, хоча сама мала небагато. Музикант вирішив забрати консерви до Польщі і пригостити ними тих людей і друзів, які допомагали у зборах для Ірпеня і Бучі. Він їхав до України, навантажений тим, що дасть українцям енергію, а повертався з подарунками у вигляді банок з енергією для подальших дій.

— Тоді я відчув, як приємно допомагати. Це також дало мені мотивацію продовжувати. Пізніше все було трохи інакше, бо почалися поїздки на фронт, але це був перший імпульс, що незнайомі люди, які самі мали небагато, бо отримували допомогу від нас, ділилися зі мною тим, що мали. 

Я спеціально роблю помилки, щоб вони запитали, звідки я

Про те, що без нас, поляків, на фронті було б набагато важче, чує кожен волонтер, який потрапляє трохи далі на схід. Про це говорять насамперед військові, які отримують підтримку у вигляді генераторів, дронів чи автомобілів. Але для них також надзвичайно важливо, що їхні дружини, дочки й матері знайшли в Польщі безпечний притулок. Солдати можуть воювати і зосередитися на своїх військових завданнях, бо на голови їхніх жінок не падають ракети. Це має значення для їхнього психічного здоров'я, яке і так сильно страждає в окопних умовах.

Незвичайну теплоту неодноразово відчувала волонтерка Аґнєшка Зах, яку ще називають Відьмою. Аґнєшка доставляє допомогу солдатам на передову, проводячи з ними багато часу, коли вони повертаються з поля бою, часто виснажені та брудні, потребуючи розмови. Вони запитують її про те, що відбувається в Польщі, знаючи, що внутрішня політика нашої країни може мати реальний вплив на їхню долю в окопах. Вони також часто показують світлини своїх дітей, сімей. Іноді вони плачуть. У нашому подкасті Аґнєшка згадувала, як бійці зробили для неї душ з питної води, яку принесли на своїх спинах. 

Марися, ще одна волонтерка з Польщі, живе в Україні майже від початку вторгнення. Вона працює дистанційно, а після роботи волонтерить. Координує допомогу з Польщі, допомагає з документами, підтримує волонтерів з усього світу, які приїжджають на Донбас з гуманітаркою або підтримкою для української армії. Те, що вона є полькою, неодноразово допомагало їй у її волонтерській роботі.

— Що божевільніше те, що потрібно організувати, що важче переконати когось зробити для мене те, чого вони зовсім не зобов'язані робити, то частіше я намагаюся вплести в розмову якусь мовну помилку. Тільки для того, щоб сказати, що я іноземка і ще вчу мову. Тоді люди завжди питають, звідки я. І я знаю, що коли відповім, що з Польщі, то це спрацює, і в людях увімкнеться опція бути корисними та послужливими, — зізнається Марися. 

Марися в Україні постійно. Вона спостерігає за змінами в реальності, за черговими містами, що падають, за наближенням фронту і зникненням людей навколо. Єдине, що не змінилося від початку — пропольські настрої. 

‍В окопах немає великої політики, а для українського воїна поляк — це друг. Без винятків

Одного дня Марія зупинилася, щоб підвезти автостопника до вокзалу. Коли він виходив, вона побачила на його плечі два шеврони: один — з'єднані між собою прапори України й Польщі, а другий… орел, що нагадував про Вермахт. Початковий шок Марії перетворився на сміх:

— Я запитала його, чи він усвідомлює, що поруч з польським прапором носить символ, який ображає поляків. І він мені сказав, що цей орел для того, щоб тролити росіян, особливо їхніх пропагандистів. Він уявлення не мав, що поляки на це негативно реагують. Найважливішими для нього є прапори. Польський він отримав від польських медиків, які рятують військових на полі бою. 

Наостанок він сказав, що після війни на колінах попрямує в паломництво до Польщі, щоб подякувати тим, хто був добрим до його дочки, яка виїхала туди на початку повномасштабного вторгнення.

Час тролів

10 жовтня 2025 року Європол і Євроюст розгромили злочинну мережу в Латвії. За даними слідчих, злочинці створили ферму тролів, в якій було створено аж 49 мільйонів фальшивих акаунтів в мережі. Операція під кодовою назвою «Simcartel» призвела до арешту п'яти осіб, закриття п'яти серверів і вилучення 1200 SIM-боксів, 40 000 активних SIM-карт і сотень карт, які мали бути активовані. 

Сьогодні ми маємо бути дуже уважними й обережними, не давати втягнути себе в маніпуляції, не піддаватися їм. Не давайте себе спровокувати інтернет-тролям, бо це може бути одна з тих 49 мільйонів фейкових сторінок. 

Під опублікованим мною відео з пункту стабілізації, де рятують життя українських бійців, я зіткнулася з неймовірною хвилею ненависті. Мені бажали найгіршого, зокрема смерті. Однак, вивчивши ситуацію, я зрозуміла, що більшість ненависних коментарів походила зі свіжих акаунтів або з акаунтів, ім'я яких було нещодавно змінено. Безумовно, більшість з них фальшива й створена лише для того, щоб розносити в інтернеті одне повідомлення: українці є нашими ворогами. 

З боку українців тим часом лилася лавина подяк, проявів сердечності та пожертв на збір. Мене вразив один з коментарів: «Як добре знати, що є ще хороші поляки, яким не все одно і які переймаються цією війною. Бо в Польщі про Україну можна почути тільки страшні речі».

44-річному Петру Н., який працює в інтернеті під псевдонімом Назар і який протягом останніх місяців транслював в інтернеті агресивні антиукраїнські матеріали, висунули відразу шість звинувачень: підбурювання до ненависті на підставі національності та віросповідання, пропаганда насильства, пропаганда символів, що підтримують російську агресію, незаконне розголошення особистих даних, погрози та публікація записів із використанням холодної зброї. Йому загрожує до п'яти років в'язниці. Суд застосував поліцейський нагляд.

«Назар» був відомою постаттю в Тримісті. Спочатку стример, потім вуличний провокатор, який поєднував агресію з видовищем. Спочатку це були чіпляння до людей, які розмовляли українською мовою, потім заклеювання антивоєнних муралів, а зрештою — погрози й напади. Механізм повторювався: провокація, камера, трансляція, зростання охоплення та пожертви від глядачів. У його матеріалах з'являлися антиукраїнські матеріали, символи російського імперіалізму, холодна зброя для залякування, а також публікації з іменами й даними тих, хто його критикував. 

Наприкінці жовтня він зняв відео, як заклеює стрічкою мурал «Солідарні з Україною» на зупинці, коментуючи це словами «Польща чиста». Останній прямий ефір, який закінчився затриманням, він провів 31 жовтня. На ньому видно, як він керує автомобілем і коментує «зрадників, які продали країну українцям». Поліція затримала його на вулиці Морській у Ґдині. Попередній тест виявив наявність ТГК (психоактивний елемент канабісу) й інших психотропних речовин, кров була передана на дослідження.

Це перший випадок, коли влада застосувала повний пакет положень щодо мови ненависті й пропаганди тоталітарних режимів до особи, яка діє проти українців у Польщі. Ключовими тут є стаття 256 (пункти 1 і 2) Кримінального кодексу, а також статті 255, 190, 160 Кримінального кодексу та стаття 107 Закону про захист персональних даних. Вперше знак «Z» та інші символи, що підтримують російську агресію, були розглянуті не в якості думки, висловлювати яку кожен має право, а як пропаганда тоталітарного режиму.

Це реальний прорив в інтерпретації та сигнал про те, що закон починає бачити зв'язок між інтернетом і насильством у реальності

За даними слідчих, Назар протягом місяців використовував соціальні мережі для розпалювання ворожнечі до біженців і українських активістів. Його матеріали поширювалися в проросійських групах, а деякі з них згодом з'являлися на каналах Telegram і TikTok, контрольованих колами, що поширюють наративи Кремля.

Затримання Назара вписується в ширший контекст антиукраїнських інцидентів, що посилилися в 2025 році. У квітні в Познані було побито молодого громадянина України просто за те, що він розмовляв по телефону своєю мовою. У Ґдині затримали чоловіка, підозрюваного в підпалі автівок з українськими номерами. У червні в Кракові хтось облив червоною фарбою табличку «Солідарні з Україною», а в серпні в Катовіце вандали знищили українські прапори перед школою, в якій навчалися діти біженців. У Варшаві, Вроцлаві та Лодзі дедалі частіше повідомляється про словесні напади, акти вандалізму щодо українських закладів та випадки образ у громадському транспорті.  За даними Асоціації громадянської інтервенції, кількість таких випадків у 2025 році зросла на понад 40 відсотків порівняно з попереднім роком.

На дії поліції відреагувала Наталія Панченко, лідерка української громади в Польщі, яку Назар неодноразово атакував в мережі. «Сьогодні поліція затримала одного з антиукраїнських блогерів, який протягом тривалого часу поширював антиукраїнську риторику в TikTok, зокрема атакував мене і поширював неправдиву інформацію про мене. Польща є правовою державою, і рано чи пізно кожен, хто порушує закон, несе відповідальність за свої дії. Тож друзі, вище голови. Продовжуймо робити свою справу: допомагаймо, будуймо мости, діймо на благо правди і справедливості. Крок за кроком, кожен, хто співпрацює з Росією, бере російські гроші і поширює російську пропаганду, буде притягнутий до відповідальності. Правда завжди переможе. Потрібно лише трохи терпіння».

Ця заява звучить як маніфест громадянської стійкості. Це голос жінки, яка протягом трьох років працює на стику війни й міграції, надаючи допомогу і водночас борючись з наростаючою хвилею агресії. Панченко давно закликала владу до реальних дій у відповідь на випадки ненависті до українців — у школах, магазинах, на вулицях і в інтернеті. Затримання Назара в цьому сенсі є також перемогою громадянської наполегливості та послідовності.

Назар не є агентом, радше корисним посібником, інструментом. Під гаслами нібито «захисту польськості» він повторював наративи Кремля: про «українізацію Польщі», «преференції для біженців», «денацифікацію». Кожен його стрім був частиною когнітивної війни, метою якої є розрив спільноти зсередини. Це лабораторія дезінформації: емоції, перехоплені і скеровані в бік ненависті. Росії не потрібні солдати в Європейському Союзі, якщо вона здатна створювати таких людей — переконаних, що ненависть є патріотизмом.

Ця справа має більше значення, ніж сам процес. Вперше прямі трансляції стали повноцінним доказовим матеріалом. Вперше пропаганда символів, що підтримують російську інвазію, прирівняна до пропаганди тоталітарного режиму. Вперше польська держава почала реально реагувати на символічне насильство й пропаганду агресора, використовуючи кримінальне право як інструмент захисту спільноти. Після років бездіяльності, після сотень повідомлень про напади на українців у публічному просторі та в інтернеті, держава зрештою перестає вдавати, що це лише «емоції суспільства».

<span style="display: block;  margin-top: 1rem;  margin-bottom: 1rem;  padding: 1rem;  background-color: rgb(234, 234, 234);">«Разом краще» — це цикл про те, як поляки й українці щодня створюють нову спільноту — на роботі, у сусідстві, культурі та суспільному житті. Ми прагнемо вийти за межі стереотипів і боротися з дезінформацією. Показати, як солідарність, співпраця і взаємна довіра формують соціальну стійкість. Що сила держави починається з людей, які знають, що можуть розраховувати одне на одного. Цикл створено у співпраці зі стратегічним партнером — Фондом PZU.

Почуття провини як «паливо» для руху вперед

‍Оксана Гончарук: Хочеться передусім запитати, як у вас відбувалася трансформація від жінки, що тікала від росіян чорнобильським лісом, до головної редакторки видавництва в польській столиці. Але, можливо, «трансформація» — не зовсім коректне слово?

Поліна Сьоміна: У мене довго було відчуття, що я тепер геть нова людина. І тому слово «трансформація» мені відгукується. Багато було різних почуттів, що вели мене й змінювали. Найсильніше — почуття провини перед донькою. Коли велика війна почалася, Аглаї було п'ять років. Я її одна виховую, бо в розлученні. І саме це почуття провини перед дитиною змусило мене рухатись, інакше я б 100% не виїхала.

 — На початку війни ви опинилися в місті Славутич, яке дуже швидко окупували.

— 24 лютого я прийняла неправильне рішення поїхати з донькою з Києва до батьків у Славутич (місто-супутник ЧАЕС, Київська область — Авт.). Вже на другий день ми опинилися в блокаді, коли з одного боку — кордон з Білоруссю, а з іншого нас оточила російська армія. Бої були жорсткі. Якийсь час росіяни були зайняті Черніговом і нас не чіпали, але перебили нам елекрику, ще й їжа закінчилася... Далі вони вже і до нас потроху почали підповзати, незабаром почався штурм Славутича, і я весь цей час сиділа в підвалі й картала себе, що стільки матерів прийняли таке очевидне рішення вивозити своїх дітей на захід, а я повезла дочку на північ і от сиджу тепер в окупації і нічогісінько не контролюю. 

Після тижня окупації прийшло розуміння, що треба виїжджати. Тікали ми легковушкою через замінований ліс. Собі й дитині я на руці чорнилом написала групи крові, а доньці ще записку до кишені поклала, де були імена всіх родичів з номерами телефонів. Ми їхали до Києва сім годин, пройшли 15 блокпостів. А далі я відразу за кордон подалася, без пауз — така була налякана. 

 — А ви в нормальному житті завжди все контролюєте?

— Так, я ж самотня мама, тому звикла все вирішувати за себе й за дитину. До війни я працювала у видавництві менеджеркою з авторського права. Тобто я не юристка, але від мене вимагали, щоб все було чітко згідно із законом. І тут — на тобі, такий прокол з мого боку. Від цього всепоглинаючого почуття провини у мене щось у психіці тоді зламалося.

— Судячи з подальшої вашої історії, ви себе до останку таки не зʼїли. Як вдалося «підлатати» психіку?

— Пізніше, аналізуючи весь той жах, я зрозуміла, що відчуття провини було паливом, на якому я дісталася до Польщі, існувала там перші місяці й почала рух далі. 

Взагалі-то, я в Німеччину хотіла їхати, бо знаю німецьку, до того ж там вже були мої добрі знайомі. А в Польщі майже нікого не було, тож я просто збиралась у Варшаві трохи поспати й вирушити далі. 

І тут мій єдиний знайомий у Варшаві — місцевий репортер Вітольд — просить, щоб я прийшла в Інститут репортажу й розповіла про свою евакуацію. Я кажу, що мені не важко, але не маю місця, де зупинитися. І Вітольд так просто: «Ну, у мене лишайтесь». А я ж його ледь знала! Ми на літературному фестивалі в Дніпрі ще за рік до повномасштабної війни познайомились, якісь пів години за сніданком порозмовляли. 

 Далі був наступний виклик: знайомі, до яких ми збирались їхати в Німеччині, подзвонили і повідомили, що захворіли на ковід і прийняти нас ніяк не можуть. І я така собі: «ОК, plot twist (несподіваний різкий поворот в сюжеті — Авт.)». І знову нас врятувало диво — незнайомі поляки раптом запропонували квартиру на «два-три місяці пожити». Знаєте, що мене спокусило залишитись? Я місяць жила в Славутичі за дивним графіком, в якому кожен новий день не був схожий на попередній. І у Варшаві просто п'яніла від думки, що цілих три місяці зможу жити в одному місці, що у мене зʼявиться кістяк мого дня. Це тоді здавалося люкс-життям, тож я переїхала в ту квартиру і прожила в ній майже два роки.

 — А далі мене наздогнав посттравматичний стресовий розлад. Я купила в Бєдронці велику упаковку солі й занурилась у роздуми, навіщо мені так багато тієї солі. Чи не означає це, що я тут надовго? І провалилась у депресію. Стільки страшних подій пережила й вистояла, а тут переїхала у спокійне місце — і все… 

Пізніше я чимало грошей віддала в психотерапії, щоб навчитися жити й не планувати майбутнє. Мене сильно травмували безкінечні питання «Що далі?» і «Як жити?». Тож одного дня я вирішила жити тут і зараз. І стала активно вчити польську мову.

«Ми просто спробуємо»

— Мабуть, це було нескладно, бо польська ж вам не чужа?

— Я маю польське походження, але польською не володіла. Моє дівоче прізвище — Кучинська, бо мій тато — поляк із сімʼї, яку Сталін виселив зі східної Волині до Казахстану. Коли родину пригнали туди й кинули серед степу в місці, яке мало умовну назву «Точка 22», прабабуся була на восьмому місяці вагітності. Там народилися мій дідусь, а потім і мій батько. А далі вже татова родина переїхала з Казахстану в Крим, а потім — у Славутич. 

— А чому ваш тато не поїхав свого часу до Польщі?

— Бо він займається атомною енергетикою, а в Польщі немає атомних станцій. Якби батько виїхав, у нього не було б роботи за фахом. Він присвятив життя Чорнобильській станції, до того ж йому подобається жити в Україні.

Я вже те покоління, яке польською не розмовляє. І коли мене питають: «То ти українка чи полька?», я не знаю, що відповідати. Бо мене виховали в Україні з глибоким почуттям поваги до Польщі. 

‍Мені з дитинства говорили, що я маю найкращий мікс крові, бо належу і до неймовірних поляків, і до неймовірних українців

— Отака іронія долі. Тепер ви як біженка вже і польську вивчили, і Карту Поляка отримали.

— Щоб отримати визнання того, що я є частиною польского народу, суспільства, треба скласти непростий іспит. Я стала поглиблено вивчати історію й культуру поляків. І зараз всім розповідаю рецепт, як добре почуватися за кордоном: «З повагою і цікавістю вивчайте життя людей, серед яких опинилися».

Розумію, що у більшості біженців, які приїхали до Польщі, немає такого ставлення до польської мови й культури, як у мене. Я ж щодня відкриваю для себе щось нове. Коли почала працювати на книжковому ринку Польщі, перше, що зробила — придбала довідник, який готує випускників школи до фінального іспиту з літератури. Цікаво було дізнатися, на яких книжках виховується польський читач. Щоб краще розуміти людей, серед яких я тепер живу.

 — Звучить неймовірно, але через рік після того, як ви з однією валізою і без планів на життя опинились в Польщі, ви відкрили у Варшаві філію українського видавництва Artbooks. Наскільки складно це було зробити?

 — В Україні літературна тусовка досить маленька порівняно з Європою, і, думаю, пішли чутки, що з видавців у Варшаві тепер є я. До того ж я вже і мову польську підучила, і видавничі процеси знаю. Тож мені запропонували побудувати редакцію в Польщі. І я погодилась, хоча з мого боку це була авантюра. Пам’ятаю, йшла з цієї зустрічі і думала: «І з чого це ти, Поліна, взяла, що в тебе вийде тут, у Євросоюзі, створити видавництво?». Але крок за кроком долаю перепони. 

Мені подобається, що люди, з якими я починала справу, дуже гнучкі. Тобто всі відразу розуміли: «Так, у нас будуть помилки, але ми ж просто пробуємо». У мене була міцна підтримка — колеги з України. Моїм завданням як головного редактора було створити видавництво, що працює. Тож я почала відвідувати заходи, де пояснювали, як працюють польські закони, як складаються угоди, які вони бувають. Перші місяці я досліджувала, з чого почати так, щоби не підірватись на якихось юридичних «мінах».  

‍— Перша дитяча книжка у вашому видавництві вийшла 21 червня 2023 року. Що це було за видання? І чому ви зробили акцент саме на дитячій літературі?

— Спочатку я працювала в редакції одна. Процес ще не був налагодженим, і я зрозуміла, що доки не зʼявляться редактори–носії мови, можна видавати книжки… без текстів. Так першими нашими «ластівками» стали віммельбухи, тобто яскраві великоформатні книжки-розглядалки для дітей, в яких багато деталей-картинок, в які дитина поринає. Тим паче, що наше українське видавництво славиться своїми віммельбухами. 

Саме на цих книжках у мене були перші спроби розібратися з друком, з перекладами. Текстів там зовсім мало, та все одно над ними працювали перекладач і літредактор. Пам'ятаю, коли я вперше тримала виданий в Польщі віммельбух, а їх вийшло відразу декілька, то не раділа — мені було тривожно. Тремтячими руками я гортала книжку в пошуках помилок. Хоча ще до друку в комп'ютері передивилась кожен міліметр книги. Помилок, до речі, не було, але моя тривожність нікуди не ділася. Зараз вже я пройшла цей етап і можу сказати, що як повноцінний видавець народилася разом з польським Артбуксом.

Я продовжувала інтенсивно вчити польську, бо я ж не носій мови, а мені був потрібен дійсно притомний рівень, щоб добре справлятися. Принагідно знайшла редакторку–польку й делегувала їй роботу з текстами, а сама взялась за менеджерську справу. 

Вже протягом двох років я постійно вивчаю документацію, тому що європейська бюрократія — це дійсно складно. В Україні у видавничому процесі я мала конкретну роль — якщо займалась авторським правом, то тільки ним. А тут треба комплексно розуміти всі процеси створення книжки. Тут я і редактора шукаю, і візуальними речами займаюсь, і ще й про клей для палітурки маю бути в курсі. І зараз я себе іноді ловлю на тому, що знаю польською якийсь технічний термін — наприклад, «oklejka», — але не можу згадати, як він буде українською.

 «На ринок треба заходити не борзо, а з діалогом»

‍— Більшість ваших працівників — поляки?

— Так. Ці люди працюють на польському книжковому ринку вже кілька десятків років і пояснюють мені, як відбувалося його становлення. Адже до 1989 року Польща була під радянським впливом. І якщо в Україні інтенсивний розвиток галузі стартував з 2014 року, то в Польщі — з 1989, коли великі зміни розв'язали видавцям руки.

Є у нас і українці, які працюють не з текстами. Атмосфера комфортна, бо ми відкриті одне до одного. Тішуся, що до нас долучилась Ева Свєржевська — дуже досвідчена редакторка дитячих книжок. Ми з нею працюємо «за ручку» — в усьому підтримуємо одна одну. 

‍— І як поляки ставляться до того, що українка керує видавництвом?

— Ніколи не чула негативних відгуків у свій бік. Але я вже вільно розмовляю польською, вивчила польську класику, орієнтуюся у сучасних польських авторах, знаю видавництва і в курсі того, що відбувається на ринку. Намагаюсь зробити все, щоб у мені бачили не лише українку, а й компетентного спеціаліста.

‍Іноземцю, щоб чогось досягти за кордоном, треба вдвічі швидше бігти

А це велике навантаження. Разом з тим, вкладаючи таку кількість зусиль у свою інтеграцію як видавця, мені здається, я обминаю негативні моменти, що нерідко виникають тут у інших мігрантів.

Єдине, за що я точно не візьмуся — це редагування текстів іноземною мовою. Це для мене правило. Є компетентні редактори, які з цим працюють, а я працюю з тим, з чим може працювати не носій мови. Важливо розуміти без ілюзій, на яку територію заходити не варто.

— Як швидко польські читачі призвичаїлись до ваших книжок — тобто повірили в них і почали їх купувати?

— Мені здається, досить швидко, адже наша команда — це досвідчені видавці. По тому, як ми заходили на ринок, було видно, що ми амбітні і знаємо, як робити книжки. На ярмарках до мене іноді підходять люди, які знаються на ринку, і дивуються, до яких серйозних авторів ми маємо доступ. Наприклад, одними з перших наших книжок були казки з ілюстраціями Акселя Шеффлера, автора відомої серії книжок про Груффало. За це польські мами нам аплодували — мовляв, «з гарних книжок стартуєте». Навіть у соцмережах нас відмічають і пишуть про те, що «це якесь нове видавництво, і воно цікаве, бо вони в гарному сенсі зухвалі».

‍— Ви вже зрозуміли, чим живе польський видавничий ринок?

— Я в процесі. Але це точно не те саме, що в Україні, тільки польською мовою. Тут інші тенденції, тут інакше спілкуються з читачем, а у читача інші запити. Є таке польське слово «wyczucie» — це ніби радар, налаштований на те, щоб відчувати ринок. 

‍— У Польщі книжковий ринок краще розвинений, ніж в Україні?

— Для мене ознака добре розвиненого книжкового ринку — це присутність на ньому великої кількості різної жанрової літератури (любовних романів, трилерів, детективів) на один раз. Які можна прочитати, скажімо, поки їдеш потягом. У Польщі в читачів є великий на це попит. Але я б не порівнювала український і польський ринки — сильно різні історичний, політичний, суспільний і культурний контексти. Почати бодай з того, що в Україні вічна конкуренція з російськомовними книжками, що дуже вплинуло на розвиток галузі.

‍— Ви починали з видавництва дитячої літератури, та нещодавно у вас зʼявилось видавництво книжок для дорослих.

— Так, у нас у Варшаві тепер два видавництва. Є Artbooks PL, яке дуже схоже на український Artbooks. А є імпринт «Szepty» (імпринт — це підрозділ видавництва, який випускає книги для певного сегменту споживачів — Ред.), який видає літературу для дорослих і підлітків. Це вже результат того, що ми старанно вивчили механізм роботи місцевого видавничого ринку.

— Чому в українців, які відкривають свою справу в Польщі, часом нічого не виходить?

— У іноземців, які відкривають бізнес в Польщі, часто зустрічається одна й та сама помилка, яка їм потім дорого коштує. 

От людина планує відкрити салон краси і каже: «Зараз ми їм покажемо, що таке сервіс». Так от я б не радила приїжджати за кордон і вчити місцевих

Починати треба з дослідження потреб суспільства. На ринок треба заходити не борзо, а з діалогом. Але не всі це розуміють, тому й закриваються навіть дійсно класні українські кафе й салони краси.

 — Ви відчуваєте зміни у ставленні поляків до українців?

— Існує диссонанс між тим, як я почуваюсь у Польщі, і тим, що я бачу в інтернеті. Я не розумію, де в реальному житті ці агресивні поляки з дописів у соцмережах? Можливо, я розмовляю з якимись іншими поляками, живу у бульбашці, бо приходжу на роботу, і ми посміхаємось одне одному. У нас у видавництві свої жарти, своє дружелюбне середовище. Ми разом ходимо на річницю Варшавського повстання, поляки вчать мене співати польські старі пісні, а я їх — цікавих українських слів.

Розумію, що Варшава — це не вся Польща. І, можливо, десь в іншому місті інша реальність. Але здебільшого, якщо ти показуєш полякам, що цікавишся їхньою реальністю, а не приїхав їх навчати, то будуть люди. 

Фотографії з приватного архіву героїні