Українки в Ірландії живуть у замках і сплять на стільцях, адже не можуть зняти квартиру через кризу житла

<span style="display: block;  margin-top: 1rem;  margin-bottom: 1rem;  padding: 1rem;  background-color: rgb(234, 234, 234);">«Разом краще» — це цикл про те, як поляки й українці щодня створюють нову спільноту — на роботі, у сусідстві, культурі та суспільному житті. Ми прагнемо вийти за межі стереотипів і боротися з дезінформацією. Показати, як солідарність, співпраця і взаємна довіра формують соціальну стійкість. Що сила держави починається з людей, які знають, що можуть розраховувати одне на одного. Цикл створено у співпраці зі стратегічним партнером — Фондом PZU.

Почуття провини як «паливо» для руху вперед

‍Оксана Гончарук: Хочеться передусім запитати, як у вас відбувалася трансформація від жінки, що тікала від росіян чорнобильським лісом, до головної редакторки видавництва в польській столиці. Але, можливо, «трансформація» — не зовсім коректне слово?

Поліна Сьоміна: У мене довго було відчуття, що я тепер геть нова людина. І тому слово «трансформація» мені відгукується. Багато було різних почуттів, що вели мене й змінювали. Найсильніше — почуття провини перед донькою. Коли велика війна почалася, Аглаї було п'ять років. Я її одна виховую, бо в розлученні. І саме це почуття провини перед дитиною змусило мене рухатись, інакше я б 100% не виїхала.

 — На початку війни ви опинилися в місті Славутич, яке дуже швидко окупували.

— 24 лютого я прийняла неправильне рішення поїхати з донькою з Києва до батьків у Славутич (місто-супутник ЧАЕС, Київська область — Авт.). Вже на другий день ми опинилися в блокаді, коли з одного боку — кордон з Білоруссю, а з іншого нас оточила російська армія. Бої були жорсткі. Якийсь час росіяни були зайняті Черніговом і нас не чіпали, але перебили нам елекрику, ще й їжа закінчилася... Далі вони вже і до нас потроху почали підповзати, незабаром почався штурм Славутича, і я весь цей час сиділа в підвалі й картала себе, що стільки матерів прийняли таке очевидне рішення вивозити своїх дітей на захід, а я повезла дочку на північ і от сиджу тепер в окупації і нічогісінько не контролюю. 

Після тижня окупації прийшло розуміння, що треба виїжджати. Тікали ми легковушкою через замінований ліс. Собі й дитині я на руці чорнилом написала групи крові, а доньці ще записку до кишені поклала, де були імена всіх родичів з номерами телефонів. Ми їхали до Києва сім годин, пройшли 15 блокпостів. А далі я відразу за кордон подалася, без пауз — така була налякана. 

 — А ви в нормальному житті завжди все контролюєте?

— Так, я ж самотня мама, тому звикла все вирішувати за себе й за дитину. До війни я працювала у видавництві менеджеркою з авторського права. Тобто я не юристка, але від мене вимагали, щоб все було чітко згідно із законом. І тут — на тобі, такий прокол з мого боку. Від цього всепоглинаючого почуття провини у мене щось у психіці тоді зламалося.

— Судячи з подальшої вашої історії, ви себе до останку таки не зʼїли. Як вдалося «підлатати» психіку?

— Пізніше, аналізуючи весь той жах, я зрозуміла, що відчуття провини було паливом, на якому я дісталася до Польщі, існувала там перші місяці й почала рух далі. 

Взагалі-то, я в Німеччину хотіла їхати, бо знаю німецьку, до того ж там вже були мої добрі знайомі. А в Польщі майже нікого не було, тож я просто збиралась у Варшаві трохи поспати й вирушити далі. 

І тут мій єдиний знайомий у Варшаві — місцевий репортер Вітольд — просить, щоб я прийшла в Інститут репортажу й розповіла про свою евакуацію. Я кажу, що мені не важко, але не маю місця, де зупинитися. І Вітольд так просто: «Ну, у мене лишайтесь». А я ж його ледь знала! Ми на літературному фестивалі в Дніпрі ще за рік до повномасштабної війни познайомились, якісь пів години за сніданком порозмовляли. 

 Далі був наступний виклик: знайомі, до яких ми збирались їхати в Німеччині, подзвонили і повідомили, що захворіли на ковід і прийняти нас ніяк не можуть. І я така собі: «ОК, plot twist (несподіваний різкий поворот в сюжеті — Авт.)». І знову нас врятувало диво — незнайомі поляки раптом запропонували квартиру на «два-три місяці пожити». Знаєте, що мене спокусило залишитись? Я місяць жила в Славутичі за дивним графіком, в якому кожен новий день не був схожий на попередній. І у Варшаві просто п'яніла від думки, що цілих три місяці зможу жити в одному місці, що у мене зʼявиться кістяк мого дня. Це тоді здавалося люкс-життям, тож я переїхала в ту квартиру і прожила в ній майже два роки.

 — А далі мене наздогнав посттравматичний стресовий розлад. Я купила в Бєдронці велику упаковку солі й занурилась у роздуми, навіщо мені так багато тієї солі. Чи не означає це, що я тут надовго? І провалилась у депресію. Стільки страшних подій пережила й вистояла, а тут переїхала у спокійне місце — і все… 

Пізніше я чимало грошей віддала в психотерапії, щоб навчитися жити й не планувати майбутнє. Мене сильно травмували безкінечні питання «Що далі?» і «Як жити?». Тож одного дня я вирішила жити тут і зараз. І стала активно вчити польську мову.

«Ми просто спробуємо»

— Мабуть, це було нескладно, бо польська ж вам не чужа?

— Я маю польське походження, але польською не володіла. Моє дівоче прізвище — Кучинська, бо мій тато — поляк із сімʼї, яку Сталін виселив зі східної Волині до Казахстану. Коли родину пригнали туди й кинули серед степу в місці, яке мало умовну назву «Точка 22», прабабуся була на восьмому місяці вагітності. Там народилися мій дідусь, а потім і мій батько. А далі вже татова родина переїхала з Казахстану в Крим, а потім — у Славутич. 

— А чому ваш тато не поїхав свого часу до Польщі?

— Бо він займається атомною енергетикою, а в Польщі немає атомних станцій. Якби батько виїхав, у нього не було б роботи за фахом. Він присвятив життя Чорнобильській станції, до того ж йому подобається жити в Україні.

Я вже те покоління, яке польською не розмовляє. І коли мене питають: «То ти українка чи полька?», я не знаю, що відповідати. Бо мене виховали в Україні з глибоким почуттям поваги до Польщі. 

‍Мені з дитинства говорили, що я маю найкращий мікс крові, бо належу і до неймовірних поляків, і до неймовірних українців

— Отака іронія долі. Тепер ви як біженка вже і польську вивчили, і Карту Поляка отримали.

— Щоб отримати визнання того, що я є частиною польского народу, суспільства, треба скласти непростий іспит. Я стала поглиблено вивчати історію й культуру поляків. І зараз всім розповідаю рецепт, як добре почуватися за кордоном: «З повагою і цікавістю вивчайте життя людей, серед яких опинилися».

Розумію, що у більшості біженців, які приїхали до Польщі, немає такого ставлення до польської мови й культури, як у мене. Я ж щодня відкриваю для себе щось нове. Коли почала працювати на книжковому ринку Польщі, перше, що зробила — придбала довідник, який готує випускників школи до фінального іспиту з літератури. Цікаво було дізнатися, на яких книжках виховується польський читач. Щоб краще розуміти людей, серед яких я тепер живу.

 — Звучить неймовірно, але через рік після того, як ви з однією валізою і без планів на життя опинились в Польщі, ви відкрили у Варшаві філію українського видавництва Artbooks. Наскільки складно це було зробити?

 — В Україні літературна тусовка досить маленька порівняно з Європою, і, думаю, пішли чутки, що з видавців у Варшаві тепер є я. До того ж я вже і мову польську підучила, і видавничі процеси знаю. Тож мені запропонували побудувати редакцію в Польщі. І я погодилась, хоча з мого боку це була авантюра. Пам’ятаю, йшла з цієї зустрічі і думала: «І з чого це ти, Поліна, взяла, що в тебе вийде тут, у Євросоюзі, створити видавництво?». Але крок за кроком долаю перепони. 

Мені подобається, що люди, з якими я починала справу, дуже гнучкі. Тобто всі відразу розуміли: «Так, у нас будуть помилки, але ми ж просто пробуємо». У мене була міцна підтримка — колеги з України. Моїм завданням як головного редактора було створити видавництво, що працює. Тож я почала відвідувати заходи, де пояснювали, як працюють польські закони, як складаються угоди, які вони бувають. Перші місяці я досліджувала, з чого почати так, щоби не підірватись на якихось юридичних «мінах».  

‍— Перша дитяча книжка у вашому видавництві вийшла 21 червня 2023 року. Що це було за видання? І чому ви зробили акцент саме на дитячій літературі?

— Спочатку я працювала в редакції одна. Процес ще не був налагодженим, і я зрозуміла, що доки не зʼявляться редактори–носії мови, можна видавати книжки… без текстів. Так першими нашими «ластівками» стали віммельбухи, тобто яскраві великоформатні книжки-розглядалки для дітей, в яких багато деталей-картинок, в які дитина поринає. Тим паче, що наше українське видавництво славиться своїми віммельбухами. 

Саме на цих книжках у мене були перші спроби розібратися з друком, з перекладами. Текстів там зовсім мало, та все одно над ними працювали перекладач і літредактор. Пам'ятаю, коли я вперше тримала виданий в Польщі віммельбух, а їх вийшло відразу декілька, то не раділа — мені було тривожно. Тремтячими руками я гортала книжку в пошуках помилок. Хоча ще до друку в комп'ютері передивилась кожен міліметр книги. Помилок, до речі, не було, але моя тривожність нікуди не ділася. Зараз вже я пройшла цей етап і можу сказати, що як повноцінний видавець народилася разом з польським Артбуксом.

Я продовжувала інтенсивно вчити польську, бо я ж не носій мови, а мені був потрібен дійсно притомний рівень, щоб добре справлятися. Принагідно знайшла редакторку–польку й делегувала їй роботу з текстами, а сама взялась за менеджерську справу. 

Вже протягом двох років я постійно вивчаю документацію, тому що європейська бюрократія — це дійсно складно. В Україні у видавничому процесі я мала конкретну роль — якщо займалась авторським правом, то тільки ним. А тут треба комплексно розуміти всі процеси створення книжки. Тут я і редактора шукаю, і візуальними речами займаюсь, і ще й про клей для палітурки маю бути в курсі. І зараз я себе іноді ловлю на тому, що знаю польською якийсь технічний термін — наприклад, «oklejka», — але не можу згадати, як він буде українською.

 «На ринок треба заходити не борзо, а з діалогом»

‍— Більшість ваших працівників — поляки?

— Так. Ці люди працюють на польському книжковому ринку вже кілька десятків років і пояснюють мені, як відбувалося його становлення. Адже до 1989 року Польща була під радянським впливом. І якщо в Україні інтенсивний розвиток галузі стартував з 2014 року, то в Польщі — з 1989, коли великі зміни розв'язали видавцям руки.

Є у нас і українці, які працюють не з текстами. Атмосфера комфортна, бо ми відкриті одне до одного. Тішуся, що до нас долучилась Ева Свєржевська — дуже досвідчена редакторка дитячих книжок. Ми з нею працюємо «за ручку» — в усьому підтримуємо одна одну. 

‍— І як поляки ставляться до того, що українка керує видавництвом?

— Ніколи не чула негативних відгуків у свій бік. Але я вже вільно розмовляю польською, вивчила польську класику, орієнтуюся у сучасних польських авторах, знаю видавництва і в курсі того, що відбувається на ринку. Намагаюсь зробити все, щоб у мені бачили не лише українку, а й компетентного спеціаліста.

‍Іноземцю, щоб чогось досягти за кордоном, треба вдвічі швидше бігти

А це велике навантаження. Разом з тим, вкладаючи таку кількість зусиль у свою інтеграцію як видавця, мені здається, я обминаю негативні моменти, що нерідко виникають тут у інших мігрантів.

Єдине, за що я точно не візьмуся — це редагування текстів іноземною мовою. Це для мене правило. Є компетентні редактори, які з цим працюють, а я працюю з тим, з чим може працювати не носій мови. Важливо розуміти без ілюзій, на яку територію заходити не варто.

— Як швидко польські читачі призвичаїлись до ваших книжок — тобто повірили в них і почали їх купувати?

— Мені здається, досить швидко, адже наша команда — це досвідчені видавці. По тому, як ми заходили на ринок, було видно, що ми амбітні і знаємо, як робити книжки. На ярмарках до мене іноді підходять люди, які знаються на ринку, і дивуються, до яких серйозних авторів ми маємо доступ. Наприклад, одними з перших наших книжок були казки з ілюстраціями Акселя Шеффлера, автора відомої серії книжок про Груффало. За це польські мами нам аплодували — мовляв, «з гарних книжок стартуєте». Навіть у соцмережах нас відмічають і пишуть про те, що «це якесь нове видавництво, і воно цікаве, бо вони в гарному сенсі зухвалі».

‍— Ви вже зрозуміли, чим живе польський видавничий ринок?

— Я в процесі. Але це точно не те саме, що в Україні, тільки польською мовою. Тут інші тенденції, тут інакше спілкуються з читачем, а у читача інші запити. Є таке польське слово «wyczucie» — це ніби радар, налаштований на те, щоб відчувати ринок. 

‍— У Польщі книжковий ринок краще розвинений, ніж в Україні?

— Для мене ознака добре розвиненого книжкового ринку — це присутність на ньому великої кількості різної жанрової літератури (любовних романів, трилерів, детективів) на один раз. Які можна прочитати, скажімо, поки їдеш потягом. У Польщі в читачів є великий на це попит. Але я б не порівнювала український і польський ринки — сильно різні історичний, політичний, суспільний і культурний контексти. Почати бодай з того, що в Україні вічна конкуренція з російськомовними книжками, що дуже вплинуло на розвиток галузі.

‍— Ви починали з видавництва дитячої літератури, та нещодавно у вас зʼявилось видавництво книжок для дорослих.

— Так, у нас у Варшаві тепер два видавництва. Є Artbooks PL, яке дуже схоже на український Artbooks. А є імпринт «Szepty» (імпринт — це підрозділ видавництва, який випускає книги для певного сегменту споживачів — Ред.), який видає літературу для дорослих і підлітків. Це вже результат того, що ми старанно вивчили механізм роботи місцевого видавничого ринку.

— Чому в українців, які відкривають свою справу в Польщі, часом нічого не виходить?

— У іноземців, які відкривають бізнес в Польщі, часто зустрічається одна й та сама помилка, яка їм потім дорого коштує. 

От людина планує відкрити салон краси і каже: «Зараз ми їм покажемо, що таке сервіс». Так от я б не радила приїжджати за кордон і вчити місцевих

Починати треба з дослідження потреб суспільства. На ринок треба заходити не борзо, а з діалогом. Але не всі це розуміють, тому й закриваються навіть дійсно класні українські кафе й салони краси.

 — Ви відчуваєте зміни у ставленні поляків до українців?

— Існує диссонанс між тим, як я почуваюсь у Польщі, і тим, що я бачу в інтернеті. Я не розумію, де в реальному житті ці агресивні поляки з дописів у соцмережах? Можливо, я розмовляю з якимись іншими поляками, живу у бульбашці, бо приходжу на роботу, і ми посміхаємось одне одному. У нас у видавництві свої жарти, своє дружелюбне середовище. Ми разом ходимо на річницю Варшавського повстання, поляки вчать мене співати польські старі пісні, а я їх — цікавих українських слів.

Розумію, що Варшава — це не вся Польща. І, можливо, десь в іншому місті інша реальність. Але здебільшого, якщо ти показуєш полякам, що цікавишся їхньою реальністю, а не приїхав їх навчати, то будуть люди. 

Фотографії з приватного архіву героїні

«І це християнський релігійний край», — з гіркою іронією пише моя польська подруга, дізнавшись результати свіжого опитування: майже 60% поляків підтримують вето президента Навроцького, яке позбавить офіційно непрацевлаштованих українських біженців допомоги на дітей 800+ та безкоштовного доступу до лікарів. Деякі польські та російські коментатори у соцмережах навіть називають за це президента «чоловіком з яйцями». Але проти кого насправді спрямована ця сила?

Нещодавно дві тисячі польських жінок підписали лист-протест до Прем'єр-міністра, Сейму, Сенату та Президента Республіки Польща щодо вето. До протесту приєдналася Рада підприємництва, яка наголосила, що вето «суперечить здоровому глузду» й ризикує «спровокувати хаос». Десятки публікацій польської інтелектуальної еліти апелюють до логіки й наводять як аргумент факти: українці принесли Польщі понад 75 мільярдів євро — це у 8 разів більше, ніж вся допомога Україні; 78% українців працевлаштовані (серед українських біженців працюють близько 70%), вони не забрали роботу у поляків, а закривають потреби ринку й часто взагалі створюють нові робочі місця. 

Безперечно, є й такі українські біженці, чия реальність не вписується в цю статистику. Це люди літнього віку, опікуни хворих і дітей з інвалідністю. І податків працюючих у Польщі українців вистачило б, щоб їх підтримати. Разом з тим через скасування допомоги їхні історії можуть незабаром перетворитися на трагедію.

«Відчуваю себе подвійно зрадженою» 

Щоб повністю усвідомити катастрофічні наслідки цих нововведень, я звернулася до спільноти «Особливий світ. Польща», яка об'єднує матерів, що виховують дітей з найважчими формами інвалідності. Ці жінки та їхні діти опиняться на межі або за межею виживання, якщо соцвиплати 800+ та безкоштовний доступ до медичних послуг їм скасують. 

‍Наталія Єрастова виховує трьох неповнолітніх дітей, один із синів має важку форму інвалідності. До Польщі родина виїхала із Херсона ще в повному складі. Але два роки тому, у 40-річному віці, раптово помер чоловік Наталі, батько дітей і годувальник родини. Він працював далекобійником на польську фірму, у Чехії на паркінгу з ним стався серцевий напад. Відтоді сім'я — виживає.

— Весь дохід нашої родини зараз — це 800+ на трьох дітей, плюс 1300 злотих — допомога через втрату годувальника, а також допомога з України на догляд за дитиною з інвалідністю. У Польщі я тривалий час не оформлювала таку виплату, бо спочатку забезпечував чоловік, потім були сумніви, чи продовжать статус. Чотири місяці тому, коли я зрештою усвідомила, що не витягую утримання родини, син пройшов процедуру визнання інвалідності. Але жодної виплати ще не було, триває розгляд справи, — розповідає Наталія. 

Дохід родини на 4 людей складає близько 4000 злотих, разом з тим оренда житла обходиться Наталії в 3700-3800 злотих. Роботи, яку можна було б поєднувати з доглядом за дитиною з інвалідністю, садочком та школою інших дітей, Наталія знайти не може. І для цієї родини втрата соцдопомоги 800+ означає одне — повернення в Україну під обстріли, або ж переїзд в іншу країну, де доведеться все починати з чистого аркуша, не маючи жодних гарантій. 

Польщу родина Наталії — як і багато інших українців — обрала для тимчасового захисту через те, що країна здалася їм ментально близькою, так само християнською, зі схожим укладом життя. Тепер новий виклик — вирвати дітей, які за три роки інтегрувалися в польську систему освіти, вивчили мову, знайшли друзів — і перевезти кудись далі. 

— Відчуваю себе подвійно зрадженою, бо Польща обіцяла бути солідарною з Європою, стояти з нами разом до стійкого миру, — каже Анастасія, мама 15-річного Данила, який має важку форму ДЦП. — Натомість зараз, по суті, відмовляє у підтримці, і це в той час, коли інші країни, більш соціально орієнтовані, вже не приймають тих, хто мав тимчасовий захист в інших країнах. Відчуваю, що підвела себе та сина, коли довірилася Польщі. Тут є багато хороших людей, яких я відокремлюю від політиків обох таборів, від ксенофобів, але ситуацію це зараз не рятує. 

«Дуже страшно тепер за майбутнє» 

— Відколи дізналася про ймовірність скасування допомоги, я у повному розпачі, — ділиться  Катерина Кісенко, мама 4 дітей, один з яких має важку форму аутизму. — Ми приїхали до Польщі з окупованої частини Запорізької області. Колишній чоловік воює, мама — в окупації, виїхати не може через стан здоров'я. І я — єдина доросла, яка може опікуватися дітьми. 

Вона розповідає, як живе в Польщі. Загальний дохід родини — 7200 злотих. За програмою 800+ вони отримують 3200 злотих, виплати з догляду за дитиною з інвалідністю — 3415,84 злотих. Батько дітей платить аліменти — 6000 гривень (близько 525 злотих). Водночас видатки на оренду й утримання будинку, а також витрати на лікування дитини з інвалідністю такі, що часом не залишається грошей на одяг чи побутові речі.

— Візит до психіатра — 400 злотих. Ліки купую регулярно, без них ніяк. Що робити, якщо нові умови ухвалять, не маю уявлення. Наш будинок в окупації, повертатися немає куди, а працювати не маю можливості, бо син потребує постійного нагляду. Дуже страшно за майбутнє... 

— Я тут з донькою і сином з 1 групою інвалідності, який потребує догляду цілодобово й довічно, — ділиться Лілія Торжок-Марусецька. — З 2022 по 2023 ми жили в хостелі, а разом з нами — інші мами з особливими дітьми. А потім нам сказали виїжджати, бо осередки для українців закривають. З того часу житло ми винаймаємо самі — а це понад дві тисячі злотих за невелику квартиру без ванни, що дуже незручно, адже купати немобільну дитину — складна процедура. Всю соцдопомогу, яку отримуємо в Польщі, ми витрачаємо тільки тут. В Україну за три роки жодного разу не їздили. 

Аналогічні історії розповідають сотні українських матерів, які хотіли б, але не можуть влаштуватися працювати. Саме по них б’є скасування соцвиплат 800+. Вони опинилися в групі тих, хто не зможе легалізувати своє перебування в Польщі через працевлаштування, адже їхні діти вимагають постійного догляду й опіки. 

Лише частина таких жінок виїхала разом з чоловіками, які працюють у Польщі. Багато чоловіків залишаються в Україні — воюють, працюють на оборонних підприємствах. Є чимало сімей, де чоловіки загинули. Є такі, де чоловіки мають право на виїзд (за кількістю дітей), але обрали захищати східний фронт Європи, довіривши європейцям опіку своїх родин. 

Без права на продовження життя 

Рішення про скасування доступу до державної медицини для непрацюючих людей зачіпає й тих, хто не може працювати за станом здоров'я. У 26-річної Тетяни Рожди інвалідність першої групи, вона має спінальну м'язову атрофію (СМА) — генетичне захворювання, через яке людина втрачає здатність керувати своїми м'язами. І пересувається на візку. 

У момент покращення стану жінка спробувала влаштуватися логопедом в одній з польських фундацій. Однак, за станом здоров'я змушена була незабаром відмовитися від роботи.  

— У Польщі я отримую лікування препаратом Spinraza — це перший в історії препарат, що уповільнює прогресування хвороби (я вже бачу невелике покращення). Але справа в тому, що його треба приймати все життя без перерв. Припинення прийому ліків призве до незворотного погіршення стану, — каже Тетяна.

 Протягом двох років молода жінка шукає віддалену роботу, однак через її діагноз їй відмовляють у працевлаштуванні. Коли доступ до медичної системи прив’яжуть до обов’язкового офіційного працевлаштування, Тетяна не зможе більше отримувати своє необхідне лікування. Невідомо також, що буде з її мамою, яка зараз опікується донькою, яка потребує допомоги в звичайних буденних справах, що їх не може виконати самостійно.

Польща, безперечно, має право визначати, чи може вона підтримувати таких людей, кажуть українки. 

Однак, для багатьох, як-от для Тетяни, доступ до NFZ — це питання життя і смерті

Невидимі люди, яких вето прирікає на смерть 

Паліативні хворі — категорія людей, що може опинитися в критичному становищі через законодавчі обмеження. Засновниця фонду Pallium for Ukraine Ганна Поляк наголошує, що це — діти й молоді дорослі, евакуйовані з України, які перебувають у польських хоспісах або на домашньому підтримуючому догляді.

Для цих пацієнтів, які дихають через трахеостоми (хірургічно створені отвори в передній стінці трахеї, які дозволяють повітрю надходити безпосередньо в легені, оминаючи ніс, рот і гортань), а харчуються через спеціальні помпи, що дозовано, крапля за краплею подають їм їжу, — втрата доступу до медицини буквально означає смерть.

— У частини таких пацієнтів є батьки, які йдуть на роботу, щоб легалізуватися, але є й такі, де батьки зараз виконують важливу місію в Україні, — розповідає Ганна. — Одна з них — Вероніка, дівчина з важкою формою СМА. Її тато в Україні працює сапером, тож вони з мамою тут удвох, і жодна з них не може піти працювати.

Зараз всі ці родини у відчаї і із завмиранням серця чекають на рішення польських урядовців і політиків. Дещо схоже українські паліативні хворі переживали, коли уряд скасував компенсацію за проживання будь-де, крім спеціальних центрів. Адже такі пацієнти — найвразливіші. Не лише через свою вразливість до бактерій, а й через сам спосіб життя. Коли поруч з людиною водночас працюють помпа, кисневий апарат і інші прилади, потрібне особливе, пристосоване житло, знайти яке надзвичайно складно.

— У нас була ситуація, коли родина змушена була переїхати в нове помешкання, яке могла собі дозволити фінансово після скасування програми 40+ (компенсації вартості оренди житла — Ред.), — тобто у віддалене село. А туди не могли за необхідності швидко доїжджати лікарі, — розповідає Ганна Поляк. 

Вона наголошує: заклики «зекономити для бюджету» звучать занадто невідповідально, коли йдеться про людські життя. Це не лише фінансове, а й морально-етичне питання

У самих закладах, де перебувають паліативні діти й молоді люди, пояснює Ганна, не знають, що буде після 1 жовтня, і як сказати родинам, що через політичне рішення доведеться відімкнути їхніх дітей від апаратів життєзабезпечення. І як ці родини, які ледве зводять кінці з кінцями, мають раптом шукати гроші, щоб оплачувати лікування своїх дітей. 

Повернення в Україну, поки тривають обстріли, не є варіантом, адже апарати потребують безперебійного живлення. Залишається надія, що законодавці зрештою помітять цих невидимих людей і передбачать їхню підтримку, відмова від якої означає смертельний вирок.

Фотографії з приватних архівів

‍Єнджей Дудкевич: Які були початки ініціативи «Мандрівні Жінки»?

‍Хеді Алієва: Я — політична біженка. Якби мене не змусили, я б ніколи не покинула свою країну, Чечню, і жила б там спокійно. Бувають моменти, коли я думаю: «Навіщо була вся ця боротьба за життя в еміграції? Може, краще було б померти, бути забутою, що є долею багатьох людей у світі?»

Однак, я приїхала до Польщі й щаслива, що тут живу — попри те, що для біженців тут немає раю, багато хто з них навіть стає бездомним. Я розумію, що житла не вистачає, що молоді люди мають проблеми з орендою, що в багатьох країнах Заходу у біженців більше шансів отримати дах над головою. 

Коли я їхала до Польщі, то сподівалась отримати захист, але цього не сталося. Причому під захистом я розумію, наприклад, роз'яснення того, яке право в Польщі. Я приїхала з іншої країни, де інша релігія, інша культура, інша ментальність, в яких я була вихована.

Тільки тут з часом я зрозуміла, що бити жінок не можна. Я родом з дуже патріархального місця, і раніше думала, що це норма

Ще тоді, в 2014 році, коли я розмовляла з журналістом «Дзенніка Балтіцького» (Балтійського щоденника), я вказувала, що варто людям, які прибувають до Польщі, відразу пояснювати речі, пов’язані з демократією, іншими цінностями, щоб вони залишили якісь свої переконання на кордоні. Під захистом я також розумію легальну роботу, навіть у магазині чи на прибиранні. Багато говорять про те, що треба вчити польську, але найважливіша саме робота. Я працюю з багатьма біженками, і багато хто з них дійсно не розуміє, що легальна робота — це медичне страхування і можливість отримати на якийсь час фінансову підтримку у разі звільнення. Нещодавно я прийняла на роботу одну жінку, і коли я їй сказала, що липень — це відпускний місяць, тому може бути менше обов’язків, але вона все одно отримає нормальні гроші — вона не могла повірити.

Я бачила багато жінок з Чечні й України, які нелегально прибирали, але сама я хотіла почати життя з чистого аркуша, повністю легально. Спочатку йшлося саме про це, а також про психологічну підтримку для мене і моєї родини. Це взагалі дуже важлива тема. Я вважаю, що мають бути кошти на те, щоб усім особам, які прибувають до Польщі, забезпечити таку допомогу. Додатково можна було б розповісти про те, як тут виглядає ситуація, які права, які можливості. Це важливо також з точки зору почуття безпеки. В якийсь момент, коли я вже стояла міцно на ногах, я запитала знайомого, що я могла б робити у цьому напрямку. Він сказав: «Залишайся мостом. Перекладай культурні відмінності, розповідай про іслам». А точніше, про певну течію ісламу та чеченське суспільство, бо всередині цієї релігії відмінності досить значні. Так усе це й почалося.

— Тобто «Мандрівні Жінки» почали підтримувати людей, які приїжджають до Польщі з найрізноманітніших держав?

— Так, з таким задумом, що навіть якщо з десяти на ноги стане лише одна, це все одно буде успіх. Сама я отримала величезну допомогу від польок і поляків, тому не хочу це змарнувати. Я хочу щось дати від себе — особливо жінкам, які приїжджають з місць, де їхні права значно менші. Тому значна частина того, що я роблю, — це пояснення, що в Польщі дійсно є демократія і ситуація жінок тут набагато краща.

— Чим займаються «Мандрівні Жінки»?

— З того часу, як ми стали писати проєкти і намагаємося реалізовувати наші ідеї, нам важливо, щоб учасниці отримували винагороду. Нещодавно біженка з Киргизстану сказала мені, що тільки завдяки цьому зрозуміла, що таке рівне ставлення.

Я вважаю, що мову найлегше вчити на практиці — сама, до речі, вивчала польську не на курсах, а читаючи — от навіть оголошення на вулиці. Ми використовуємо компетенції, які мають жінки, і залучаємо їх до дії. Ми зняли, наприклад, фільм, в якому поєднуємо історії жінок — сповнені насильства, торгівлі людьми — щоб показати, наприклад, прикордонникам, чому ці жінки втікають з різних місць.

У всьому, що ми робимо, нас супроводжують польські жінки, що дозволяє будувати стосунки й справжню інтеграцію, показати, що особи, які приїжджають з інших країн, не є загрозою. І йдеться не про те, щоб вони зрікалися своєї культури; сама я не хочу змінювати те, що я чеченка. Однак, коли ми бачимо, як багато нас об’єднує, легше знайти згоду.

Іншими словами, важлива інтеграція, але також надання жінкам, які приїжджають до Польщі з-за кордону, суб’єктності, спроможності діяти й розвивати свої компетенції.

Це дуже важливо. Підтримка — наприклад, продовольча — є важливою, але вона не може тривати надто довго. Набагато більшою допомогою є надання легальної роботи. Завдяки цьому особи з інших країн не тільки заробляють гроші і платять податки, але й набувають більшого контролю над своїм життям, більшої свободи. Таким чином я намагаюся передати іншим жінкам щось від мого досвіду.

Мої цінності змінилися, коли вбили мого чоловіка, я на власні очі побачила війну й залишилася без дому

Я отримала допомогу, але мені хотілося отримати можливість діяти, робити щось самостійно і самій вирішувати. Я також зрозуміла, що це дає спокій, можливість виспатися, неспішно випити кави, безпечно вийти на вулицю. Це те, за що я весь час борюся, хоча це не завжди легко.

— Що ви маєте на увазі?

— У мене в голові ще досить багато стереотипів, зокрема пов’язаних з представниками інших течій ісламу. Буває, що я їх боюся, тому багато про це читаю, і головне — знайомлюся з такими особами. Тоді страх зменшується, хоча я б не хотіла подорожувати до Сирії чи Афганістану. Проте я підтримую родину, яка приїхала до Польщі з Афганістану, у мене є також знайомий з цієї країни, з яким я ділюся досвідом, бо він хоче відкрити бізнес у Польщі. Я знаю, як це — боротися за те, щоб бути вільною, і я хочу, щоб інші теж мали таку можливість.

— Ви згадали, що в проєктах беруть участь також польки, і таким чином інтеграція вдається. У вас є для цього якийсь власний спосіб?

— У нас є ресторан, куди приходить чимало людей з Польщі. Багато хто з них — уже постійні клієнти, часто це літні люди. Інші замовляють у нас кейтеринг. Наша їжа завжжи найвищої якості й свіжа, немає можливості використати в кейтерингу щось учорашнє. Мені здається, що наш успіх полягає також у цьому: ми перемагаємо якістю. Додатково ми співпрацюємо з польським господарством, у якого маємо чудові продукти. Все це, безумовно, допомагає в інтеграції, подоланні стереотипів. Це також дає багато можливостей людям, які приїжджають до Польщі з інших країн. У нас досить велика ротація працівниць і працівників, бо через якийсь час вони йдуть на краще оплачувану роботу. Я знаю людей, які починали в нашому закладі, а сьогодні заробляють більше за мене. І мене це дуже тішить.

— Чому до вас приходить багато літніх людей?

— Недалеко від нас є поліклініка, тому, напевно, вони заглядають до нас до або після візитів до неї. Вони часто кажуть, що в інших ресторанах щось їм не до кінця підходило, а у нас вони почуваються добре. Ми також не беремо грошей за каву чи чай. Зазвичай люди здивовані, літні люди хочуть заплатити. Тоді я кажу, що це моя форма вдячності за все те добре, що трапилося зі мною в Польщі. Мені казали, що ми через це можемо збанкрутувати, але нічого подібного не сталося. Навпаки, вдалося досягти успіху, тому ми намагаємося також підтримувати інші громадські організації. Досить регулярно я отримую у подяку квіти або цукерки, але це не потрібно, достатньо звичайного «дякую». У мене дійсно приємна робота, яка мені подобається. Якщо хтось хотів би побачити щасливу біженку, то це цілком можу бути я.

— Попри все, атмосфера в Польщі останнім часом жахлива. Це не викликає у вас занепокоєння?

— Я можу робити те, що роблю, і це трохи більше нічого. Я вважаю, що слід допомагати, особливо жінкам і дітям, які тікають з України. Дуже близько від себе ми маємо війну. Водночас розумію, що потрібно перевіряти, хто в’їжджає до Польщі, якась верифікація має бути дотримана, бо це питання безпеки. Гарною ідеєю було б залучення на кордонах осіб з різних країн, щоб вони підтримували прикордонників у розмовах з тими, кому вони найближчі культурно чи мовно. Можливо, це також допомогло б трохи знизити напругу, а одночасно біженці й мігранти відразу отримували б набагато більше кращої інформації про ситуацію та можливості в Польщі.

І не дай Боже, щоб війна дійшла до Польщі. Однак, якщо так станеться, я готова стати до боротьби за цю країну.

Фотографії з приватного архіву героїні