Ексклюзив
20
хв

Уроки російсько-української війни

Десять років триває російсько-українська війна. А два останні роки цієї війни за інтенсивністю бойових дій, кількістю використаних боєприпасів та обсягом руйнувань зробили її наймасштабнішим конфліктом в Європі з часів Другої світової війни

Ганна Маляр

Український військовий на передовій. Бахмут, Донеччина, серпень 2023 року. Фото: Libkos/AP/East News

No items found.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Позиціонування цієї війни виключно як «російсько-української» не відображає суті подій. Насправді це не просто війна двох держав. Це війна цінностей і культур — західної та східної. Це дуже добре видно за характером бойових дій. Попри те, що Україна стала жертвою агресії і є ризик втрати держави, вона дотримується правил та звичаїв війни, встановлених міжнародним правом, та зберігає усі демократичні практики. Водночас Росія, навпаки, воює без правил і перейшла всі межі знецінення людського життя та людської гідності.

Ключове питання цієї війни — чи може держава, яка сповідує демократичні принципи і цінності, перемогти тоталітарну державу? 

Якщо Україна почне програвати, це означатиме програш демократії тоталітаризму, західних цінностей — дикому варварству. А головне, це розв’яже руки Путіну та дасть поштовх продовжувати агресію вже щодо країн Євросоюзу. Бо він воює насамперед проти обраного Україною демократичного шляху розвитку. Путін змагається з Україною та західним світом і прагне довести перевагу державної системи та ідеології, яку він створив.

Поточна ситуація: висновки та прогнози

Два роки повномасштабного вторгнення дають змогу подивитись на бойові дії системно й робити певні висновки і прогнози. Отже, станом на зараз мета Росії незмінна — захоплення всієї території України. Перший план росіян — захопити Київ за тиждень — провалився. І тепер вони поставили собі дедлайн до 2026 року та вирішили рухатись поетапно, починаючи із захоплення Донецької та Луганської областей. 

Люди їдуть в евакуаційному автобусі з Лиману. Донеччина, квітень 2022 року. Фото: Evgeniy Maloletka/AP/East News

У 2023 році основним напрямком наступу Росії був Схід України. Там російські війська протягом усього року намагались рухатись вперед на 5 напрямках, вистрілювали сотні тисяч снарядів щотижня, інтенсивно застосовували авіацію та свої найкращі десантно-штурмові підрозділи. У росіян значна перевага у кількості людей та озброєння, втім, українська армія міцно стримувала тиск ворога та завдала йому значних втрат. Приміром, у 2023 році у боях за Бахмут була знищена найпотужніша приватна російська армія «Вагнер».

У вуличних боях росіяни завжди програють українцям, тому просуватись вони можуть, тільки перетворюючи наші міста на попіл 500-кілограмовими бомбами

У 2023 році росіяни відновлювали витрачені 2022 року ресурси, збільшували обсяги оборонного виробництва та накопичували сили для наступної фази війни. Тож, можна припустити, з новими силами вони будуть продовжувати агресію. Крім того, варто враховувати фактор президентських виборів у Росії, які повинні відбутись вже у березні 2024. Взяти Авдіївку ціною невиправданих втрат — і було задачею для виборів. Росіяни майже два роки не могли взяти Авдіївку під контроль, але заради демонстрації бодай якогось результату для виборців Путіна, вони пішли традиційним російським шляхом — не рахуватись із ціною.

Їхні бої за українські міста вже увійшли в історію як найдорожчі та найбезглуздіші з точки зору військової стратегії рішення

Зараз ситуація на фронті вкрай складна. Росіяни посилюють тиск на сході, намагаються прорвати оборону на декількох напрямках одночасно. Українська армія з усіх сил тримає оборону в умовах дефіциту озброєння. 

Уроки для Європи та світу  

Україна сьогодні закриває собою кордони Євросоюзу, адже імперські амбіції Росії виходять далеко за межі нашої країни. І ця загроза — не примарна і не гіпотетична, а реальна як ніколи. Так само, як свого часу Росія готувалась до війни в Україні, вона це робить зараз на території країн Євросоюзу. Ось лише деякі ознаки: фінансування політичних партій та проєктів, фінансування ЗМІ, фінансування мистецьких та культурних заходів, посилення агентурної мережі, фінансування багатотисячної фабрики ботів і тролів у соцмережах європейських країн. Є чимало ознак намагання вплинути на громадську думку та політичні процеси країн Євросоюзу. В Україні усі ці названі ознаки виявились одним з етапів готування до війни.

Аби зупинити Росію, потрібно насамперед позбавитись всіх ілюзій та вивчити уроки цієї війни

Урок перший — не варто прогнозувати дії Росії з точки зору формальної логіки. Приміром, помилковим є припущення, що РФ слабша за країни НАТО, тому вона не наважиться здійснювати щодо них агресію. Є багато історичних прикладів, коли Росія неадекватно оцінювала свої сили і втягувалась у завідомо програшні для себе операції.

Навіть у війні з Україною росіяни не змогли врахувати всі фактори нашого опору та рушили на Київ у завідомо програшну для них операцію 

Урок другий — не вірити Росії щодо намірів вести перемовини. РФ зараз активно просуває наратив готовності до переговорного процесу. Але предметом таких перемовин вона бачить території України — суверенної держави з міжнародно визнаними кордонами. У цій ідеї криється серйозна небезпека для підтримання миру в усьому світі, адже такі перемовини будуть мати наслідком легалізації міжнародного злочину агресії. Не може бути предметом переговорів зі злочинцем те, що від нього захищено нормами права.

Наш суверенітет, наші кордони, наші території — не можуть обговорюватись з агресором. Бо це буде продовження агресії та нав’язування волі агресора

І це не проблема лише України та Росії, адже агресія посягає на загальнолюдське благо. А отже, якщо РФ в результаті перемовин отримає контроль у будь-якій формі бодай над якоюсь частиною наших територій, це означатиме для всіх інших країн, що «так можна було». Напасти, а потім шляхом перемовин забрати собі частину територій суверенної держави. 

Тисячі воронок від російських бомб. Бахмут, Донеччина, листопад 2022 року. Фото: Alex Babenko/East News

Тож про що можливі перемовини у разі вчинення злочину? Виключно щодо притягнення до відповідальності, міри та розміру покарання. Тобто в обмін на припинення агресором вчинення злочину ми можемо поступитися не територіями, а частиною нашого права притягти РФ до міжнародної кримінальної відповідальності та відшкодування завданих збитків.  Інститут перемовин та угод зі злочинцем є в законодавстві багатьох країн світу. Це переговори про обмін визнання провини та допомоги слідству на зменшення покарання. Але ж зовсім не про те, яку кімнату в квартирі жертви займе злочинець.  

Тобто перемовини щодо втрати наших територій — це фактична легалізація міжнародного злочину агресії

Ще один урок цієї війни — світ на сьогодні не має ефективного судового інструменту притягнення держав до міжнародної кримінальної відповідальності за злочин агресію, воєнні злочини та злочини проти людяності. Україна ще у 2015 році подала заяву до Міжнародного Кримінального Суду з приводу воєнних злочинів, скоєних Росією. 9 років триває розслідування. За цей час дії агресора досі не отримали юридичної оцінки міжнародного суду. А сам агресор продовжує вчиняти міжнародний злочин. 

Втім, проблема притягнення до міжнародної кримінальної відповідальності за агресію значно глибша, ніж кейс України. З часів Нюрнберзького процесу жодна країна світу не була засуджена за злочин агресію. Вироки були лише за скоєні воєнні злочини і злочини проти людяності, які в умовах війни є похідними від агресії.

Тобто сьогодні в світі міжнародна юстиція не працює як інструмент запобігання та протидії війнам і не притягує до відповідальності за агресію військово-політичне керівництво країн-агресорів

Ще один урок 10 років цієї війни полягає в тому, що зупинити Росію може тільки зброя у відповідь та миттєва реакція на її дії. Протягом усіх 10 років тактика «не дратувати Путіна» виявлялась неефективною та навіть шкідливою, адже через зволікання у допомозі ми втратили можливість зупинити очільника Кремля ще у 2014-2015 роках. І внаслідок цього він отримав час на підготовку повномасштабного вторгнення.

Висновки

Тож чи може держава, яка сповідує демократичні принципи і цінності, перемогти тоталітарну державу? На це питання ми намагаємось відповідати щодня на полі бою. 

Натомість відомий теоретик війни генерал-майор Карл Фон Клаузевіц вважав, що у війні між цивілізованим і диким народами переможе останній. Бо у диких народів війни більш жорстокі та більш руйнівні, а пануючі наміри формуються під впливом емоцій. Росія не лише «дика» та воює без правил. У неї ще є перевага у кількості людей та озброєнні. А втім, навіть у таких умовах українській армії за два роки повномасштабної війни вдалось захистити столицю, звільнити північ країни, Харківщину та Херсон. Вже два роки у щоденних запеклих боях Збройні Сили України стримують потужний наступ росіян на сході. 

Мотивація та фаховість українських військових викликає захват в усьому світу. Українці будуть стояти за свою землю до останнього

Але єдиний  фактор перемоги у війні з «диким» ворогом — це перевага в озброєнні. Україна самостійно не зможе створити цю перевагу. Тому відповідь на питання — чи може демократична держава перемогти агресію тоталітарної держави — перебуває в руках наших партнерів та союзників.

Ганна Маляр: без західних партнерів Україна не зможе створити перевагу в озброєнні. На фото: Джо Байден, Еммануель Макрон, Олаф Шольц та Ріші Сунак на саміті G7. Японія, травень 2023 року. Автор фото: Jonathan Ernst/ AP/East News

Редакція Sestry.eu не завжди поділяє думку авторів блогів

No items found.
Стратегічний партнер
Приєднуйтесь до розсилки
Thank you! Your submission has been received!
Oops! Something went wrong while submitting the form.

Заступниця Міністра оборони України (2021—2023 рр). Кандидат юридичних наук. У жовтні 2022 року увійшла до списку 25 найвпливовіших українських військових за версією видання НВ. Є автором більше 40 наукових праць у сфері злочинів проти основ національної безпеки, військових злочинів та злочинів проти миру. Викладала у Національній школі суддів України за напрямом кримінально-правової кваліфікації агресивної війни та інших злочинів, які вчиняються в зоні бойових дій. Розробила концепцію правової оцінки подій в Криму та на сході України, яка використовується у слідчій та судовій практиці. Була тренером підрозділів Служби безпеки України зі стратегічних комунікацій.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Її подорож почалася у 2014 році, коли вона приїхала з Криму. У її рідному місті зникав знайомий їй безпечний світ. Для маленької дівчинки анексія і переїзд були не геополітикою, а раптовою втратою всього звичного: дому, школи, мови. Вона потрапила до Варшави — міста, яке приваблює, але рідко коли відразу пригортає.

Сьогодні, ще не досягнувши двадцяти років, вона є обличчям покоління, що дорослішає в хаосі. Між війною і миром, між вірусними відео на TikTok і мудрою промовою на TEDx. 

Все почалося з простої, дитячої інтуїції: світ можна змінювати, починаючи з малих, портативних, щоденних речей. Рюкзак став для неї символом — подорожі, навчання, обміну, звичайної людської солідарності. Рух, який вона створила, об’єднує учнів і вчителів. Звучить наївно лише для тих, хто ніколи не бачив на власні очі, як така спільнота може творити дива.

Кіра розповідає про себе без зайвого пафосу. Замість романтизувати свій активізм, згадує про п’ятнадцять будильників, які встановлює щоранку, про відповіді на листи в переповненому метро, про те, що продуктивність — це не талант, а чиста впертість. У ній поєднується етос активістів старої школи — віра в те, що просто треба робити — із сучасним вмінням будувати наратив, який знаходить відгук у її покоління.

Для неї «бути українкою в Польщі» — не етикетка, а щоденна практика. Коли вона розповідає про переїзд з Криму, то підсумовує це з холодною зрілістю: «Просто треба було почати все спочатку. Я тоді не знала, що таке еміграція. Сьогодні знаю, що це процес, який ніколи не закінчується». Цю зрілість чути і в її виступах — вони спокійні, продумані, без претензій, але й без комплексів.

Коли її номінували на звання «Варшав'янки Року-2025», в інтернеті закипіло. Не тому, що вона зробила щось суперечливе — навпаки.

Вона стала дзеркалом, в якому частина поляків побачила власний страх перед іншістю. Хвиля хейту, що захлиснула соціальні мережі, виявила темну сторону суспільства, яке ще нещодавно пишалося своєю солідарністю

Кіра не відповіла гнівом. Вона просто продовжує робити свою справу. Не вступає в безплідні суперечки про те, хто є «справжньою варшав'янкою», бо знає, що приналежність вимірюється вчинками, а не місцем народження.

Її рух триває: школи обмінюються досвідом, діти вчаться говорити про свої емоції, а волонтери доставляють рюкзаки з допомогою туди, де вона найпотрібніша. Це не іміджева кампанія, а тиха праця щоденної доброти.

Кіра — не «інфлюєнсерка добра», а людина, яка сприймає дію як подих. Її активізм випливає не з підручникової ідеології, а з емпатії. Вона розуміє, що державні кордони занадто тісні для людської вразливості. Що поняття «дому» можна розширити. І що солідарність — це щоденний вибір тих, хто обрав бачити по той бік людину. 

Якби Варшава мала своє сумління, воно виглядало б приблизно, як вона: молоде, вперте, іноді втомлене, але з глибокою вірою в те, що майбутнє — це не нагорода, а відповідальність.

Кіро, я теж не звідси, але так само, як і ти — я у себе. Вище голову, я голосую за тебе.

20
хв

Кіра: неймовірна дівчина з рюкзаком

Єжи Вуйцік

Протягом перших двох місяців перебування в Польщі я вивчила лише кілька слів і три фрази: «dzień dobry» (добрий день), «dziękuję» (дякую) і «do widzenia» (до побачення). Мені просто не потрібно було більше; я планувала повернутися додому. Я почала вивчати мову лише тоді, коли у моєї дитини з'явились проблеми в школі. Без мови я відчувала себе беззахисною.

Мова — це дійсно зброя. Знаючи її, ти можеш подати скаргу, пояснити, розповісти, що сталося і чому. Якщо ти погано знаєш мову, завжди можеш почути у відповідь: «Ви щось неправильно зрозуміли».

Думаю, що українки за кордоном, які погано знають іноземну мову, дійсно не захищаються, коли стикаються з переслідуванням у громадському транспорті. Вони намагаються відійти від людини, яка їх штовхає або провокує. Вони мовчать, бо розуміють, що в будь-якій конфліктній ситуації за кордоном «свій» спочатку стане на бік «свого». Українка автоматично опиняється у невигідному становищі.

І саме ця беззахисність має вирішальне значення. Протягом останнього тижня в інтернеті поширилася новина про вчинок Зенобії. Зенобія Жачек — полька, яка заступилася за українку — захистила її словесно, за що нападник розбив їй носа головою.

У мережі цю історію одразу підхопили: ось хоробра полька стала на захист українки. Мене більше дивує те, що вона була єдиною, хто це зробив. Бо для мене це була б звичайна, інтуїтивна реакція.

Ситуація виглядала так: у автобусі напівголий поляк кричав на українку. Зенобія Жачек в інтерв'ю сказала, що «він постійно кричав на літню жінку одне й те саме: про бандерівців, УПА, Волинь, про те, що українці повинні виїхати з Польщі, і багато інших ганебних речей». Тобто він відкрито провокував.

А українка... мовчала. Сиділа і слухала. Не відповідала, не вступала в діалог. І, на мою думку, саме це стало ключовим. Пані Зенобія побачила в ній беззахисність. 

Кожна людина, яка має совість, яка відчуває емпатію, в такій ситуації повинна захищати слабшого — як маленьку дитину. Бо ця жінка перебуває в чужій країні, не вдома. Я думаю, що якби українка відповіла агресивно, вступила в суперечку, закричала, все могло б скластися інакше. Можливо, пані Зенобія також втрутилася б, але іншим чином — скажімо, сказала б обом: «Заспокойтеся». 

У жодному разі не хочу применшувати вчинок цієї жінки. Я їй надзвичайно вдячна, і пишу не стільки про неї, скільки про інших. Я не вважаю те, що вона зробила, подвигом у буквальному розумінні цього слова. Заступитися за іншого — це нормальна реакція здорової людини: захищати невинного.

Це так, ніби я йду вулицею і бачу, що дитина мучить кошеня. Чи маю я пройти повз, бо «це не моя дитина» і «я не маю права її сварити»? Ні. Бо кошеня беззахисне. І саме тому я мушу втрутитися. Навіть якщо потім мама цієї дитини почне мене звинувачувати, повчати про «права», і навіть якщо знайдеться хтось, хто скаже, що «я травматично вплинула на його психіку» (за що можна отримати штраф) — я все одно втрутилася б. Бо мовчання в таких випадках гірше. Мене мучила б совість, а дитина не отримала б важливого уроку емпатії.

20
хв

Коли мовчання є найгіршим

Олена Клепа

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

Олександра Матвійчук: «Путін — найбільший викрадач дітей у світі. І це не просто метафора»

Ексклюзив
20
хв

Знання — наш перший притулок

Ексклюзив
20
хв

«Трамп готовий дати Росії все, що вона хоче». Кір Джайлз про ризики нової американської політики щодо Москви

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress