Ексклюзив
20
хв

«В Україні я воюю за те, щоб такої країни як Росія взагалі не було на карті», — колишній офіцер ФСБ Ілля Богданов

«Був крутий момент, коли ми видерлись на вишку метеостанції і встановили там червоно-чорний стяг. На таке безоглядне безумство тоді вистачало сили духу. Це потім я усвідомив, що завжди так бути не може. Що треба зупинятись, бо загину. А після тієї ротації, коли нас вже змінили і ми поверталися назад, прямо в дорозі, в машині, я почув, що Донецький аеропорт підірвали. Їхав і плакав — чому я не лишився на останню ротацію?»

Дарія Горська

Ілля отримав українське громадянство, вчить українську мову та навіть змінив прізвище на українське. Тепер він не Богданов, а Гаєвський

No items found.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Дев’ять років тому, 20 січня 2015 року, проросійські сили підірвали термінал Донецького аеропорта імені Сергія Прокоф’єва. На цьому закінчилась наймасштабніша епопея антитерористичної операції — оборони ДАП, яка тривала 242 дні. Одним з тих, хто боронив ДАП, був Ілля Богданов (нині Гаєвський) — колишній кадровий російський офіцер, оперуповноважений ФСБ, який з самого початку антитерористичної операції вирішив воювати на боці України.

За останні десять років Ілля встиг пройти найгарячіші точки АТО, отримати українське громадянство, пережити три замахи на вбивство, одружитись, відкрити в Києві ресторан, написати книгу й отримати тяжке поранення вже під час широкомасштабного вторгнення. Що втім не зупинило його від подальшої участі в воєнних діях.

Ілля Гаєвський (Богданов). Фото з Facebook

«Це ми перетворили диспетчерську вежу на одну з ключових позицій аеропорту»

— У Донецькому аеропорту я був на кількох ротаціях, — згадує Ілля Гаєвський (Богданов). — Спочатку в жовтні 2014-го — тижні три. А потім вже в кінці, у січні 2015-го.

Перший наш заїзд був епічним. Ярош ( Дмитро Ярош — народний депутат восьмого скликання ВРУ, командувач Української добровольчої армії, засновник і голова політичного об’єднання «Правий сектор». — Ред.) вишикував нас і спитав, хто хоче їхати. Потрібно було 18 людей. Я і ще пару чоловіків вийшли вперед. Інших довелося призначати. Наступні п’ять днів ми ніяк не могли доїхати до аеропорту через інтенсивність ворожого вогню.

Нарешті вночі прорвались. Приїхали, почали швидко розвантажуватись, а інші хлопці саме знімалась з місця, кидаючи собі за протикомулятивну сітку оргтехніку, якесь приладдя, своїх «двохсотих»... До речі, у нас в ДУК (Добровольчий український корпус «Правий сектор» — Ред.) загиблих не було, а от поранених — дуже багато. І якщо у ЗСУшників ротація була щотижня, то нас ніхто не міняв, аж поки ми не лишились вдвох з ще одним хлопцем, інших забрали «300-ми». В ротації, яка приїхала нам на зміну, був знаменитий «Сєвєр» (18-річний Сергій Табала, наймолодший кіборг ДАПу — Авт). Він був у дуже важкому психологічному стані – пригнічений, злий. Я намагався його підбадьорити, бо заступати на ротацію з такими емоціями не можна.

«Сєвєр» каже: «Ти бачиш, скільки хлопців загинуло? Зрада кругом, тотальна зрада». Припини, кажу. Такий настрій до добра не доведе. 6 листопада «Сєвєр» загинув. Напевно, передчував свою смерть.

Бійці «ДУК» жили в прибудові — крихітному гіпсокартонному приміщенні. Вдень було тепло, а вночі нестерпно холодно. В будівлі на другому поверсі була одна цегляна стіна, під якою хлопці в кіпі спальників намагались по черзі відпочити. Туалетом нам служив один з дальніх кабінетів. Перший поверх ми постійно мінували, щоб не дати ворогу нас заштурмувати, періодично вивозили АГС (станковий автоматичний гранатомет — Ред.) і стріляли.

Влаштовували вилазки до паркану, що викликало різкий спротив ЗСУ — командир в тій ротації був дуже обережним і, схоже, просто хотів відсидітись. В наступних ротаціях ЗСУшники вже були активнішими. Іноді військовим Збройних сил доводилось на пальцях пояснювати алгоритми дій, тактику. А стратегію відвойовувати зі скандалами.

Наприклад, диспетчерську вежу ЗСУ взагалі не використовували, хоча це був надважливий пункт — точка, з якої все видно. Коли я заїхав на ротацію, «зєсеки» мені: «На башту ніхто не ходить, там все заміновано». Я їх почав переконувати, що це просто злочин не використовувати таку точку. Вони мені: «Не можна туди лізти, ворог побачить нас і буде довбити ще більше. Від вас, правосеків, одні проблеми». Коротше, ми просто зламали двері на башту і з’ясували, що нічого там не заміновано. З того часу диспетчерська вежа стала однією з ключових позицій ДАПу — зокрема, для ЗСУ.

У нас там і снайпери сиділи, і стріляли ми звідти з усього, з чого могли. У мене там стався рікошет в каску, було б пряме влучення — поламало б шию.

Встановлені на вежі Донецького аеропорту прапори. 2014 рік. Фото з Facebook

Чорний сніг навколо Донецького аеропорту

— На другій ротації, взимку, ми були на метеостанції аеропорту. Одного дня був настільки страшний артобстріл, що все навколо повністю почорніло. Щойно випав сніг, все таке біленьке, і раптом — чорним чорно. Був в тій ротації один цікавий чоловік — професор одного з університетів, який ніколи до цього не воював, а тут приїхав в складі добровольчого батальйону, щоб побувати в самому пеклі і потім розповідати про це своїм студентам. На своєму чергуванні він підійшов до воріт і раптом помітив, як до них пробирається ворог. Відкрилася стрілянина. Якби професор вчасно не помітив небезпеку, нам всім би була труба.

Був крутий момент, коли ми видерлись на вишку метеостанції і встановили там червоно-чорний стяг «Правого сектора». На таке безоглядне безумство тоді вистачало сили духу — коли не думаєш про наслідки, просто віриш в свою удачу. А потім я усвідомив, що завжди так бути не може. Що треба зупинятись, бо загину. Після тієї ротації, коли нас вже змінили і ми поверталися назад, то прямо в дорозі, в машині, я почув, що Донецький аеропорт підірвали. Їхав і плакав — чому я не лишився на останню ротацію?

Дарія Горська: Для вас ризик смерті тільки підсилює бажання брати участь в операціях?

Ілля Гаєвський (Богданов): Раніше так і було. А після поранення в Ірпіні у 2022-му я став набагато обережнішим, з’явилось відчуття, що будь-якої миті може статись що завгодно. Романтизація війни зникла.

Ілля Гаєвський (Богданов). Фото з Facebook

ДГ: Як почалася ваша кар’єра військового?

ІГ: З 14 років я мріяв взяти участь у революції, хотів воювати. В 2010 закінчив Хабаровський прикордонний інститут ФСБ, став опером, дослужився до старшого лейтенанта. Моїм бойовим хрещенням став Дагестан. З 2010 до 2013 я брав участь в контртерористичній боротьбі. У перший же тиждень потрапив під обстріл блок-посту. Але там була партизанщина, а в АТО вже — справжня війна.

ДГ: Чому ви, офіцер ФСБ, взагалі вирішили їхати воювати за Україну?

ІГ: Я завжди був проти Путіна, але коли мої друзі поїхали казаками в Луганську область, це стало останньою краплею. Залишатись бездіяльним я не міг. Цілу ніч я послідовно розбирав всі «за» і «проти», думав, на чиєму боці воювати й дійшов висновку, що треба воювати за Україну.

ДГ: Кому першому сказали про своє рішення?

ІГ: Нікому, інакше я б взагалі не виїхав. Мамі сказав вже зранку, коли йшов з рюкзаком з квартири. Кажу: «Я їду в Україну воювати проти путінського режиму. Чекайте на революційних штиках». Мама не схвалила. Потім ще довго говорила, що їй соромно людям в очі дивитись. Її ще й накручували з усіх боків, який у неї син негідник. Все змінилось, коли вона пішла на пенсію. Різко скоротилось коло спілкувань, і мама стала спокійніше дивитись на речі. У 2018 році вона навідала мене в Україні. Я показав їй Київ, Західну Україну. Їй сподобалось.

ДГ: Крім рідних, ви кинули в Росії квартиру, успішну кар’єру, машину, зарплату в 100 тисяч рублів. За чим шкодуєте найбільше?

ІГ: Тоді не шкода було нічого. Речей брав максимум на три місяці, бо думав: влітку приїду — восени загину. А от зараз є одне, за чим шкодую — своє військове звання. Я з дитинства хотів бути офіцером, вчився на це. П’ять років жив в казармі, ходив строєм, служив. Зараз був би вже підполковником. А в Україні я мобілізований рядовий — і без варіантів.

Три замахи на вбивство й одне інсценування

ДГ: Тоді, в 2014-му ви приїхали в Україну і за годину були затримані Службою безпеки України.

ІГ: Я не знав, куди приткнутись. Пішов у головний намет на Майдані, розповів свою історію. Вони кажуть: «О, то ми викликаємо СБУ». Я й не проти був. Мене перевірили, не побачили ніяких проблем. На той момент я уже знав, що дуже хочу в мобілізуватись в бригаду «Азов», але мене не взяли через моє російське громадянство. Вдалося потрапити в батальон «Донбас» до Семена Семенченка. В АТО тоді був повний хаос. Щойно з кадрової армії, я опинився серед тих, хто навіть гадки не мав, як воювати, з якого кінця зброю тримати. Структури, системи, забезпечення не було як таких. З «Донбасом» я пройшов Іловайськ, але в котел не потрапив, саме в той день для мене не вистачило місця в автобусі. Потім ми забирали хлопців, які виходили з котла, і вивозили з полів. З «Донбасу» я перейшов в ДУК «Правий сектор» і з ними вже пройшов Піски, Донецький аеропорт, Ясиновате. Був командиром 7-го батальону ДУК, займався цікавою диверсійною роботою.

ДГ: А у 2015-му вирішили повернутись до мирного життя?

ІГ: Я не хотів заключати контракт після добровольчого «движу». Та й хотілось понюхати, що таке цивільне життя. Починав з нуля. Жив у корєша, охороняв маслозавод, працював на автомийці. Оце, до речі, було психологічно тяжко, бо нас завжди лякали в інституті ФСБ: «Якщо вас виженуть з армії, будете все життя подавати шланг на бензоколонці». Рятувало те, що я мав блог, де описував все, що зі мною відбувалось, і це сильно розважало людей. Завдяки цьому автомийка на Борщагівці, де я працював, стала популярною в Києві, потусити зі мною і помити машину приїжджали з різних районів міста, з Броварів. Я навіть премію за таку рекламу почав отримувати.

ДГ: Потім ви встали на ноги і відкрили на Подолі ресторан корейської кухні. Чому корейський?

ІГ: Я з Владивостоку. Там корейська кухня — частина національної, а пиріжки пян-се — найпопулярніший варіант вуличної їжі. В Києві такої страви взагалі не було. А я люблю робити щось оригінальне. Завдяки інстраграму знайшовся інвестор, зараз ми — партнери 50/50. В цей час відбувся черговий замах на мене, що теж мене медійно підсвітило.

В 2017 році Ілля відкрив у Києві ресторан корейської кухні Пян-Се Бар. Фото з Facebook

ДГ: Правда, що вас тричі намагалися вбити ?

ІГ: Вперше це сталось у 2015. Завербували дівчину, з якою я спілкувася. Вона мені вірші писала, приходила до мене додому, все тихенько фотографувала і відправляла матеріали Євгену Жиліну( керівник суспільної організації «Оплот», в якій об’єднувалися силовики та колишні спортсмени, які зокрема, обслуговували Антимайдан — Ред.) в Росію. Потім звела мене з колишнім харківським ментом, який, як потім з’ясувалось, мав стати моїм кілером. Я швидко його розкусив і повідомив СБУ. Під час обшуку в нього вилучили снайперську гвинтівку, пістолет 6П9 та патрони. На слідстві він зізнався, що був завербований в Росії Жиліним та співробітниками ФСБ. Йому дали 8.5 років. Він вже відсидів і вийшов на волю.

Другий замах стався в листопаді 2016-го. Замовником були Головне управління Генштабу Збройних сил Росії та ФСБ, а виконавцем – двоє поліцейських і колишній харківський депутат міськради. Поліцейські в останній момент злякались і злили всю інформацію СБУ. Про що замовики, звісно, не знали.

Служба безпеки влаштувала «ловлю на живця» з моєю участю. Ті поліцейські інсценували моє викрадення, привезли мене до депутата, який теж, звичайно, не знав, що виконавці вже співпрацюють з СБУ. Він надів мені на голову мішок, хотів колоти наркотиками, та поліцейські відмовили його. Били мене по-справжньому, щоб у вбивці не виникло підозр. Я був без зв’язку, знерухомлений, в інформаційному вакуумі. Це було уже тяжко і виснажливо. Командування ГРУ хвалило депутата, казало, щоб за необхідності він грохнув мене. Якщо б не СБУ, тим би і закінчилось.

Ілля перейшов на бік України і за це його кілька разів намагалися вбити. На фото - з Юрієм Луценко та Василем Грицаком після успішної операції звільнення Богданова, викраденого російськими спецслужбами. Фото з Facebook

Третій замах — під час президентських виборів 2019 року. Кадирівці прийшли прямо в мій ресторан, після цього протягом чотирьох місяців зі мною жив працівник служби безпеки. Ось чому я ніде особливо не «свічу» свою родину. Хоча я одружений, дитині 5 місяців.

«Для росіян збройні конфлікти — місця помсти за приниження, якого вони зазнають на батьківщині»

ДГ: Чи передбачали ви початок повномасштабного вторгнення?

ІГ: Ні! Напередодні я доводив усім, що цього просто не може бути. Дружина розбудила серед ночі: «Батьки кажуть — почали бомбити». Та то, кажу, вони новин передивились, спи. А коли зрозумів, що це правда, поїхав швиденько заправляти машину.

З перших же днів разом з друзями їздили в Бучу, Гостомель. Вдиралися в гущу подій, стріляли по колонах, виводили цивільних, виносили трофейні стволи. Дістали, наприклад, ворожий безпілотник в ідеальному стані.

А потім переломний для мене момент — Ірпінь. Нам дуже допомагав один цивільний, Ігор. Неймовірний мужик. Він мислив нешаблонно, блискавично, був надзвичайно рішучим. Поїхав до росіян і каже: «Вам же неприємно, що стільки трупів на вулицях. Давайте я сяду за кермо труповозки?» Вони погодились, і Ігор отримав уникальну можливість вільно пересуватися по окупованому місту і збирати розвіддані.

24 березня його не стало. Ми їхали в одній машині, на перехресті з БМД-4 вистрибнув солдат: «Стоять! Стоять!» Шеврон, триколор... Я вистрелив йому в голову і живіт. По нам почали гатити з кулеметів і автоматів. Ігор загинув на місці. У пілота дрону — роздроблені рука і нога.

У мене — рука в лохми, думав, взагалі відірвало. Кричу водію — «Газуй!» А він від шоку не може ворухнутись. Тоді я вцілілою лівою обіймаю його за плече і спокійно кажу: «Любий, будь ласка, натисни на газ, вивези нас звідси». Він опанував себе, газонув, і ми змогли відірватись

Поки їхали, я мало не стік кров’ю. Ніяких джгутів у мене з собою не було, я дуже халатно до цього відносився, бо беззастережно вірив в свою удачу. Після того поранення лікувався дуже довго, нічого нормально не зрослося. Поставили титанову пластину, з нею пішов воювати, хоча після кожного бою довго не міг поворухнути рукою. Зрештою, титанові болти полопались, пластини розбовтались, довелось робити ще дві операції. Тож зараз я тимчасово на тиловій посаді. Сподіваюсь, до весни відновлюсь і повернусь в стрій.

Ілля був поранений в Ірпіні. Фото з Facebook

ДГ: Як прийняли рішення йти в Російський добровольчий корпус (військовий підрозділ Збройних сил України, який сформований з етнічних росіян, що проживають на території країн Європейського союзу, України, у серпні 2022 року для захисту України від російського вторгнення під час російсько-української війни — Ред.)?

ІГ: Шукав, куди піти. А там дуже хороший колектив. Є такі, хто втік з Росії за кордон, щоб не потрапити під мобілізацію, а потім вирішили боротися за Росію без Путіна. Вони приїхали воювати на боці України. А ще в РДК толкове командування. Запорізький напрямок, Зміїне — ми багато з ними пройшли. А коли з’явилась ідея йти на Білгород, я сказав: все що завгодно, тільки не це.

У мене був просто містичний жах перед перетином кордону. Я так хвилювався, що вперше в житті пив заспокійливе перед цим рейдом. Відчуття було, що тільки ступиш — і тебе накриє вся потужність орди

Потім страх зник. Ми їздили на БТРі по всьому кордону, і від усвідомлення, що ти їдеш по Росії, де кіпа озброєних людей, впадали в ейфорію. Бачимо будівлю ФСБ — йдемо на неї, починаємо стріляти і тут розуміємо, що російська артилерія вирішила, що ми вже в цю будівлю зайшли і закріпились. І вони починають обстрілювати її з іншого кінця! О, думаємо, супер. Відійдемо і не будемо їм заважати, перекриємо перехрестя, щоб ніхто не сунувся і не зіпсував веселощів.

Насправді це не вперше вони відстрілюють купу снарядів на порожніх об’єктах. Там же шалений заробіток грошей, списання техніки і боєприпасів, медалькі, вислуга — рік за три. Я називаю це «Дагестанською схемою», бо коли я брав участь в контртерористичній діяльності в Дагестані, на одного терориста витрачали 400 мін. 400!

Зараз російські військові роблять те саме. В новинах видно дрони, авіацію, спецтехніку, лунають вибухи — і це все на місці, де росіян уже тиждень немає! Вони імітують бурхливу діяльність на порожньому КПП, списують боєприпаси, відмивають гроші

Основною ціллю наших рейдів на Брянськ і Білгород було показати людям, що ми, росіяни, прийшли звільнити Росію від путінського режиму. А ще — відтягнути сили російської армії з інших ділянок фронту.

Так і сталося — на нас кинули загони з луганського напрямку. Хоча ми підкреслювали, що не воюємо з мирним населлям, цивільні масово тікали з міст. А в соцмережах завалювали нас проханнями прийняти їх до наших лав. «А ви до нас надовго? А можна з вами виїхати в Україну і продовжити боротьбу? У мене є дідова рушниця!» Але далі слів справа не йшла. Бояться. Така вже російська ментальність.

ДГ: А якою ментальністю можна пояснити звірства в Гостомелі, Бучі, Ірпіні — вбивства дітей, розстріл мирних жителів, згвалтування? Як ви, росіянин, пояснюєте дії ваших колишніх братів по крові?

ІГ: Кров у мене українська. Мої пращури-українці колись давно виїхали на Далекий Схід. Тому російської крові у мене немає. Але ріс і вчився я в Росії, і тому дуже добре розумію ту ментальність. Коли вони почали тягнути з будинків унітази і гвалтувати дівчат, ЗМІ писали, що вони — дикуни, які виросли за межею бідності і вперше вийшли в люди. Це не правда. В Бучі стояла 55 бригада Тихоокеанського ВМФ, з Владивостоку. Я сам звідти, в тій бригаді — мої однокласники й колишні друзі. Вони виросли на японських машинах і в прекрасних побутових умовах. Але вдома ці люди психологічно задавлені, пригнічені, ображені на владу і життя. І єдине місце, де російський мужик може дати собі волю і відігратись — це озброєні конфлікти — Афганістан, Чечня, Україна.

ДГ: Ви ще з часів АТО — українець, Петро Порошенко особисто вручив вам український паспорт. Ви подавали запит в консульство РФ в Україні з проханням позбавити вас російського громадянства. Позбавили?

ІГ: Вони не позбавляють громадянства тих, на кого відкриті кримінальні провадження чи хто в розшуку. А я ж у розшуку, і на мене відкриті справи за найманство і державну зраду. Але процедуру я виконав. І вклав в конверт разом з запитом свій російський паспорт.

Протягом семи років Ілля писав книгу, в якій описав і роботу в ФСБ, і свій досвід в Україні. Книга вийшла в 2021 році вже під новим прізвищем Іллі — Гаєвський. Фото з Facebook

ДГ: Чула, що почали вчити українську мову...

ІГ: Після поранення я щодня займався з репетитором, вчив граматику, практикувався.

У мене вдома взагалі була заборонена російська мова

Але коли пішов служити в РДК, де всі говорять російською, вивчення української трохи застопорилось. Я на тій стадії, коли легше писати українською, ніж говорити.

Але мені цим не дорікають. Особливо коли люди дізнаються, що я приїхав з РФ, плачу тут податки і проливаю свою кров за Україну. Знаєте, в 2014 я їхав в Київ воювати за іншу Росію, за Росію без Путіна. Тепер я воюю за Україну і за те, щоб такої держави як Росія взагалі не існувало на карті…

Фото на титулі gaevskyi.com

No items found.
Стратегічний партнер
Приєднуйтесь до розсилки
Thank you! Your submission has been received!
Oops! Something went wrong while submitting the form.

Українська журналістка, працювала оглядачем газети Факти, висвітлювала гучні кримінальні справи та гострі соціальні проблеми, публікувала інтерв'ю з видатними особистостями. Під час антитерористичної операції робила репортажі з лінії фронту. Працювала як радіожурналіст, актриса театру колишніх засуджених "Постскриптум", диригент церковного хору та гід-перекладач у Чорнобильській зоні відчуження.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати
марічка глитень адвокація україна сша конгресмени акції

Від української викладачки до активістки у Вашингтоні

Наталія Жуковська: Марічко, як ви опинились у США і чим займалися раніше?

Марічка Глитень: Ще до війни я вступила до Києво-Могилянської академії в Києві й паралельно на першому курсі стала працювати викладачкою української мови й літератури — на курсах підготовки до ЗНО. Перші два місяці повномасштабного вторгнення провела в Україні. Подавалася на різні міжнародні програми й виграла семестровий грант на навчання в Німеччині. А пізніше — ще й грант на навчання у коледжі США. Це була програма на рік із повним покриттям проживання й харчування на суму близько 70 тисяч доларів. Ніколи особливо не прагнула в Америку, але тоді подумала: «Треба їхати».

Провчилася рік, набралася досвіду, зрозуміла, як працює американська система. Багато подорожувала, відкривала для себе нові місця й людей. Коли термін візи наближався до закінчення, зрозуміла, що хочу мати практичний досвід стажування в Америці. Так я опинилась у Вашингтоні.

У вересні 2022 року я вперше потрапила до Конгресу США. Наша Верховна Рада інша — туди не зайдеш просто з вулиці. А тут хочеш — заходиш, хочеш — розмовляєш навіть із самим конгресменом. Питання тільки в тому, що ти йому скажеш.  

І я подумала: якщо тут така відкрита система, то варто використати її на користь України. Я стала шукати місцевих активістів, українські організації. І потрапила на свій перший Ukraine Action Summit від американської коаліції за Україну. З цього моменту понеслося… 

Що стало поштовхом для громадської діяльності за кордоном?

— Війна. Не можу сказати, що раніше була особливо свідомою. Майдан бачила по телевізору — батьки не пускали, бо замала. Але коли почалася повномасштабна війна, у мені щось перемкнулося. Я дуже гостро відчуваю несправедливість. І я зрозуміла, що маю бажання, сили, зв’язки — тож можу діяти. Це стало до мене сенсом. 

«Поки я тут, у США, хочу, щоб кожен мій день мав сенс для України»

Чатування на конгресменів

— Як збирали команду? Чи є в ній громадяни США?  

— Команди як такої у мене немає. Вирішила, що краще бути незалежною. Але якщо мені відгукується проєкт певної організації — я долучаюся.

Наприклад, співпрацюю з Ukrainian Action Summit — це подія, на яку двічі на рік з’їжджаються делегати з усієї Америки, щоб адвокувати підтримку України в Конгресі. Я мала певний досвід у цій сфері, тож приєдналася до їхньої команди на волонтерських засадах. Кожні пів року ми разом працюємо над кампаніями, проводимо зустрічі, готуємо делегації. 

Часто хтось з активістів каже, мовляв, плануємо протест. Я відповідаю: «Окей, давайте робити разом». З цього виростають колаборації. 

Я вже була в 45 штатах, і це дуже важливо — бо до деяких людей в Америці просто неможливо донести інформацію, якщо не приїдеш до них особисто

У різних штатах різний доступ до технологій. Є регіони, де люди отримують інформацію лише з газет чи радіо — і саме там адвокація потрібна найбільше.

Де саме?

— Це можуть бути центральні штати, Середній Захід. Там люди мало користуються Instagram чи Facebook, особливо старше покоління — хоча їм може бути 50-70 років. У них такий спосіб життя. 

Америка — різноманітна, і те, що працює на Східному узбережжі, зовсім не працює у Центральній частині чи на Заході. 

Так, наприклад, цього й минулого літа ми з колегою організували адвокаційну поїздку — проїхали 35 штатів на машині. Відвідували різні українсько-американські громади, дивились, як вони живуть. Проводили лекції й семінари — розповідали, як можна долучатися до адвокаційної роботи, запрошували приїжджати на Ukrainian Action Summit. Пояснювали людям, як діяти на місцях: бути активними, взаємодіяти з місцевими політиками, показувати, що українці — частина американського суспільства. Що підтримка України вигідна самій Америці. Робота була комплексна: лекції, мітинги, створення контенту — статті, публікації. 

Онлайн цього не зробиш. А коли бачиш людей наживо — це зовсім інший рівень ефекту

У Вашингтоні є група активістів, які виходять на протест щодня — від початку повномасштабної війни. Організував акцію американець Роберт Гарві. Він стоїть по кілька годин з плакатом «Я американець, я підтримую Україну» — сам або з іншими американцями. Коли він їздив на два тижні до родини, ми щодня домовлялися, хто його підмінить. За три з половиною роки — жодного пропуску.

З Робертом Гарві (в окулярах) і конгресменом Стені Хоєром (Меріленд)

Коли Конгрес у сесії, конгресмени постійно ходять між будівлями, можуть зупинитися, поговорити. Нас часто запитують про реальний стан справ — що відбувається на фронті, як живуть наші родини. Ми розповідаємо те, чого не показують по телевізору. 

А ще там безліч журналістів: вони знімають, беруть інтерв’ю. Усе це означає присутність України в інформпросторі. Головне — бути в правильному місці в правильний час. 

Коли ми дізнаємося, що президент Зеленський зустрічатиметься з Трампом — миттю збираємо мітинг під Білим домом. Туди приходять американці, українці — з плакатами, музикою, українськими прапорами. Такі події завжди привертають увагу сотень журналістів — і це шанс донести меседж про криваві злочини Росії в Україні.

Коли ми адвокували за пакет допомоги Україні — той, що ухвалили близько року тому, — ми виходили під Конгрес щодня. Стояли по шість-вісім годин за будь-якої погоди: у сніг, дощ, спеку. Це тривало пів року. Паралельно я навчалася онлайн в Києво-Могилянській академії. Після американського коледжу треба було довчитись ще два роки, навчання проходило ночами. Це був дуже складний період — я буквально розвалювалася, але все одно йшла, робила, давала інтерв’ю, говорила з людьми. Друзі приносили мені каву, їжу — і якось трималася. 

Один з перших проєктів, який я привезла з Києва до Вашингтона, — «Невидані дипломи» (Unissued Diplomas). Ми створили його спільно зі студентами Могилянки. Його мета — вшанування пам’яті студентів українських університетів, які загинули у війні. Ми надрукували їхні дипломи, які вони ніколи вже не отримають. На кожному — фото, коротка біографія двома мовами. Серед них і зовсім юні студенти, і ті, хто вже мав дітей. 

«Невидані дипломи» ми показуємо вже три роки поспіль. Проєкт побачили чи не на всіх континентах — цьогоріч навіть у посольстві України на Балі. Я домовилася також про показ в ООН, а зараз ми намагаємось організувати експозицію в Конгресі США. Це складно, бо всі занурені у внутрішню американську політику. Але ми не зупиняємось.

«Невидані дипломи». Фото: studio.smu.ca

Покарання провокаторки

— Хто допомагає вам фінансово?

— Поїздка американськими штатами, наприклад, була повністю за власний кошт. Ми думали зробити збір, але потім вирішили, що збирати гроші треба насамперед на допомогу військовим. До того ж подорож вийшла не надто дорогою — нас всюди приймали, давали прихисток, годували. Фактично ми витратилися лише на бензин. Як кажуть в Америці, перемагає той, хто крутиться (сміється).

— Ви організували не одну акцію на підтримку України. Зокрема, брали участь у перериванні ходи «Безсмертний полк» у Вашингтоні. Що ви робили, щоб учасники української спільноти могли безпечно й ефективно виступити проти пропагандистського наративу?

— Ми побачили оголошення про їхню акцію й одразу зреагували. Є організація Ukrainian Cultural Front DC, з якою я співпрацюю саме у таких питаннях. Вони мають чіткий фокус: протидія російській пропаганді та культурі у Вашингтоні. 

Разом ми зробили анонс, запросили журналістів. А перед цим подали заявку на дозвіл для нашої контракції. У США це звична процедура: якщо демонстрація менша, ніж 20 людей, — дозвіл не потрібен. Якщо більша, ще й контрпротест — потрібно забезпечити охорону, присутність поліції. 

Зазвичай на контракції приходить набагато менше людей, ніж на мирні протести. Не всі можуть витримати емоційно. Не кожен здатен спокійно дивитися, як хтось у центрі Вашингтона розгортає радянський прапор чи портрети Путіна й Сталіна. 

Ми маємо тримати обличчя, не показувати агресію, навіть якщо всередині кипить. Бо будь-яку негативну емоцію росіяни знімуть, перекрутять і використають у своїх сюжетах

Як вдається стримуватись?

— Я завжди пам’ятаю, що соціальні мережі — це надзвичайно сильний, але й злий інструмент. І якщо втримався у потрібний момент — потім можеш зробити набагато більше. 

От нещодавно відбувся  щорічний російський базар у Вашингтоні. Церква, яка організовує базар, формально належить до структури ROCOR (Russian Orthodox Church Outside Russia), а фактично підпорядковується Московському патріархату. Ми бачили їхні буклети, знаємо, що вони живуть у полоні російських наративів, підтримують війну. 

Але, звісно, не всі там такі. Деякі люди виходили до нас, плакали. Тоді ми казали: «Якщо ви не підтримуєте війну — просто вийдіть. Перейдіть до іншої громади, зробіть бодай цей крок». 

Іноді навіть одна розмова — це вже перемога. Бо хтось після неї замислюється, змінюється

У той день наші плакати були жорсткими — із зображеннями крові, загиблих, бо йшлося про війну. Одна ж росіянка з того осередку під’їхала до нас на своїй Tesla з номерним знаком «Z Crimea», увімкнула російський гімн на повну й почала танцювати просто перед нами. На переднє сидіння посадила свою маленьку дитину в кепці з написом «Russia». З точки зору американського законодавства це — порушення, адже дитині не можна сидіти спереду, ще й без дитячого крісла. Вона бачила, що я її знімаю — і пишалася цим. 

Я знімала мовчки. Хоча всередині все кипіло — хотілося кричати, сваритися. Але знала: поруч поліція, ми маємо право бути тут, і вона — теж. Пізніше це моє відео подивилося понад мільйон людей. І мовчання в кадрі зробило більше за будь-які слова. 

На жінку, яка провокувала, посипалися скарги — і вже за два дні її звільнили з роботи. Вона була рієлторкою, а в США у цій сфері суворі правила етики. Вона, ймовірно, втратить і ліцензію. Також близько ста людей подали заяви до транспортного департаменту, аби зняти з її машини ці провокаційні номери із Z-символікою — бо в Америці не можна публічно демонструвати символи, пов’язані з тероризмом або війною. 

Чи відчуваєте ви тиск, погрози або інформаційні атаки? 

— Звичайно. Російські боти пишуть у коментарях в соцмережах, бажають смерті. Це залишається на рівні інтернет-погроз, і це мене мало цікавить. У США будь-яке фізичне насильство чи залякування розглядає поліція. Тож хай краще не пробують.

— Чи помічали ви, що після проведених акцій американські політики або ЗМІ починали реагувати інакше?

— Так, результати є. 

Щоб наші акції були ефективними, ми їх ретельно продумуємо. Робимо великі демонстрації на День незалежності або річницю початку війни у Вашингтоні, коли біля Лінкольн-меморіалу збираються 2-3 тисячі людей. Таким чином досягаємо кількох цілей: привертаємо увагу конгресменів, міжнародних медіа, демонструємо настрої і меседжі українців, нашу єдність

Навіть якщо конгресмен не був на демонстрації особисто, через медіа він бачить, що відбувається. Приміром, рік тому на саміті НАТО я стояла з прапором України й меседжем про вступ до НАТО. За кілька днів заходжу до офісу конгресмена — а на першій шпальті газети моє фото з плакатом і інтерв’ю. Він не був на акції, але його помічник його інформує: «Україна зараз на порядку денному». 

Зараз ми будемо просувати законопроєкт про визнання Росії країною-терористом, якщо вона не поверне понад 20 тисяч викрадених українських дітей. Часто конгресмени навіть не знають про існування якогось законопроєкту. Тож ми приходимо й інформуємо: «Є новий законопроєкт про Україну, він класний і ось чому. Чи не хочете підтримати?» І вони підтримують його прямо на місці. Також конгресмени просять тримати їх у курсі, що робить громада, запрошувати на офіційні івенти, надсилати статті. Тож результати є, хоча мені завжди хочеться більшого. 

Друзі жартують, що мені потрібен хтось, хто спланує таку ж роботу ще в 29 штатах, бо самостійно я можу осягнути лише три-чотири

— З ким з активних лобістів України спілкуєтеся і співпрацюєте?

— Є конгресмени, які підтримують Україну й українців, вони добре знають активних лідерів у громаді. Можна написати офіційний лист, вони відповідають. Наприклад, конгресмени-республіканці Джо Вілсон з Південної Кароліни та Дон Бейкон з Небраски завжди готові прийняти делегації, військових, колишніх полонених чи активістів. 

У товаристві конгресмена Дона Бейкона (з блакитною краваткою), друга України

— Як залучаєте американську спільноту до підтримки України? 

— Є три категорії аудиторії: лояльні до України, яким бракує інформації; «плаваючі» — їх потрібно переконувати; і переконані в протилежному — з ними ми не працюємо.

Дуже непросто з «плаваючими». Необхідно пояснювати через американський контекст, наводити актуальні приклади, говорити англійською, бажано американською англійською. Соціальні мережі допомагають охоплювати різні покоління: Інстаграм, Фейсбук, Твіттер, X, TikTok. Це щоденна комунікація.

— Наскільки активна українська громада сьогодні порівняно з початком повномасштабної війни?

— На початку вторгнення тисячі людей виходили на вулиці щодня. Люди були на емоціях, всі хотіли діяти. З часом кількість демонстрантів зменшилася: хтось втратив надію, хтось не розуміє мету. 

Зараз люди здебільшого виходять тоді, коли подія актуальна, має резонанс. 

Проте дуже багато роботи відбувається «за кадром»: дзвінки конгресменам, листи, локальні ініціативи, участь у громадському житті. Це теж частина адвокації. І хоча це менш помітно, зараз така робота набагато важливіша

Російські наративи досі звучать навіть у Конгресі

— Чи стикалися ви з дезінформацією про Україну серед американських партнерів? Які пропагандистські наративи Росії популярні в США?  

— Навіть від конгресменів та їхніх стаферів можна почути пропаганду. Часто розповідають про «братні народи», «велику російську культуру», мовляв, культура не стосується війни чи політики. Намагаються просувати російські книги, вистави, оперних співаків, спортсменів. Наприклад, хокеїста Овечкіна, якого тут всі обожнюють як спортсмена і який підтримує політику Путіна й має у соцмережах фотографію, де тисне йому руку. 

Також пропаганда активно експлуатує релігію. Деякі американці вірять, що нібито українці переслідують християн і вбивають священиків, хоча насправді це робить Росія. Ми щороку надаємо конгресменам інформаційні матеріали й фільми, наприклад, Стівена Мура «Faith under Siege», де пояснюється реальна ситуація. 

«Навіть за океаном ми не маємо права мовчати»

Існують й інші дезінформаційні наративи: що війна почалася через НАТО, що українці винні у війні. Росія вкладає величезні гроші, щоб ця пропаганда була всюди — у медіа, університетах, культурних проєктах. Наприклад, у багатьох університетах існують курси російської літератури й кінематографа, профінансовані Росією. Проблема комплексна й запущена, а наші контраргументи й антифейки лише починають поширюватися.

— Що потрібно робити, щоб інтерес до України у США не згасав?

— Нам потрібно більше грошей для того, щоб робити вдалий піар для України і презентувати її з позиції сили.

Потрібно повторювати правду з усіх можливих боків — через медіа, мережі, людей, кампанії, бізнеси. Продовжувати будувати партнерства. Ті угоди, які зараз підписують президент Зеленський і Дональд Трамп — це чудово. 

Потрібно змінювати наратив: Україна не просто жертва війни — ми сильні

І щоб це донести, нам потрібна професійна піар-команда й кошти. Команда має працювати не лише у Нью-Йорку й Вашингтоні, а й у віддалених штатах, навіть у маленьких селах, де формуються думки людей. Бо поки що чимало людей боїться, що Росія може програти — так само, як американці боялися розпаду Радянського Союзу. І ми повинні просувати наратив, що все у них буде добре, що стане безпечніше, якщо Росія програє. І що перемога має бути за Україною.

‍Фотографії з приватного архіву героїні

20
хв

Марічка Глитень: «Я подумала: якщо тут така відкрита система, варто використати її на користь України»

Наталія Жуковська
українці польща історії біженок видавництво Artbooks

<span style="display: block;  margin-top: 1rem;  margin-bottom: 1rem;  padding: 1rem;  background-color: rgb(234, 234, 234);">«Разом краще» — це цикл про те, як поляки й українці щодня створюють нову спільноту — на роботі, у сусідстві, культурі та суспільному житті. Ми прагнемо вийти за межі стереотипів і боротися з дезінформацією. Показати, як солідарність, співпраця і взаємна довіра формують соціальну стійкість. Що сила держави починається з людей, які знають, що можуть розраховувати одне на одного. Цикл створено у співпраці зі стратегічним партнером — Фондом PZU.

Почуття провини як «паливо» для руху вперед

Оксана Гончарук: Хочеться передусім запитати, як у вас відбувалася трансформація від жінки, що тікала від росіян чорнобильським лісом, до головної редакторки видавництва в польській столиці. Але, можливо, «трансформація» — не зовсім коректне слово?

Поліна Сьоміна: У мене довго було відчуття, що я тепер геть нова людина. І тому слово «трансформація» мені відгукується. Багато було різних почуттів, що вели мене й змінювали. Найсильніше — почуття провини перед донькою. Коли велика війна почалася, Аглаї було п'ять років. Я її одна виховую, бо в розлученні. І саме це почуття провини перед дитиною змусило мене рухатись, інакше я б 100% не виїхала.

 — На початку війни ви опинилися в місті Славутич, яке дуже швидко окупували.

— 24 лютого я прийняла неправильне рішення поїхати з донькою з Києва до батьків у Славутич (місто-супутник ЧАЕС, Київська область — Авт.). Вже на другий день ми опинилися в блокаді, коли з одного боку — кордон з Білоруссю, а з іншого нас оточила російська армія. Бої були жорсткі. Якийсь час росіяни були зайняті Черніговом і нас не чіпали, але перебили нам елекрику, ще й їжа закінчилася... Далі вони вже і до нас потроху почали підповзати, незабаром почався штурм Славутича, і я весь цей час сиділа в підвалі й картала себе, що стільки матерів прийняли таке очевидне рішення вивозити своїх дітей на захід, а я повезла дочку на північ і от сиджу тепер в окупації і нічогісінько не контролюю. 

Тиждень без світла у Славутичі

Після тижня окупації прийшло розуміння, що треба виїжджати. Тікали ми легковушкою через замінований ліс. Собі й дитині я на руці чорнилом написала групи крові, а доньці ще записку до кишені поклала, де були імена всіх родичів з номерами телефонів. Ми їхали до Києва сім годин, пройшли 15 блокпостів. А далі я відразу за кордон подалася, без пауз — така була налякана. 

 — А ви в нормальному житті завжди все контролюєте?

— Так, я ж самотня мама, тому звикла все вирішувати за себе й за дитину. До війни я працювала у видавництві менеджеркою з авторського права. Тобто я не юристка, але від мене вимагали, щоб все було чітко згідно із законом. І тут — на тобі, такий прокол з мого боку. Від цього всепоглинаючого почуття провини у мене щось у психіці тоді зламалося.

— Судячи з подальшої вашої історії, ви себе до останку таки не зʼїли. Як вдалося «підлатати» психіку?

— Пізніше, аналізуючи весь той жах, я зрозуміла, що відчуття провини було паливом, на якому я дісталася до Польщі, існувала там перші місяці й почала рух далі. 

Взагалі-то, я в Німеччину хотіла їхати, бо знаю німецьку, до того ж там вже були мої добрі знайомі. А в Польщі майже нікого не було, тож я просто збиралась у Варшаві трохи поспати й вирушити далі. 

І тут мій єдиний знайомий у Варшаві — місцевий репортер Вітольд — просить, щоб я прийшла в Інститут репортажу й розповіла про свою евакуацію. Я кажу, що мені не важко, але не маю місця, де зупинитися. І Вітольд так просто: «Ну, у мене лишайтесь». А я ж його ледь знала! Ми на літературному фестивалі в Дніпрі ще за рік до повномасштабної війни познайомились, якісь пів години за сніданком порозмовляли. 

 Далі був наступний виклик: знайомі, до яких ми збирались їхати в Німеччині, подзвонили і повідомили, що захворіли на ковід і прийняти нас ніяк не можуть. І я така собі: «ОК, plot twist (несподіваний різкий поворот в сюжеті — Авт.)». І знову нас врятувало диво — незнайомі поляки раптом запропонували квартиру на «два-три місяці пожити». Знаєте, що мене спокусило залишитись? Я місяць жила в Славутичі за дивним графіком, в якому кожен новий день не був схожий на попередній. І у Варшаві просто п'яніла від думки, що цілих три місяці зможу жити в одному місці, що у мене зʼявиться кістяк мого дня. Це тоді здавалося люкс-життям, тож я переїхала в ту квартиру і прожила в ній майже два роки.

З донькою Аглаєю у Варшаві

 — А далі мене наздогнав посттравматичний стресовий розлад. Я купила в Бєдронці велику упаковку солі й занурилась у роздуми, навіщо мені так багато тієї солі. Чи не означає це, що я тут надовго? І провалилась у депресію. Стільки страшних подій пережила й вистояла, а тут переїхала у спокійне місце — і все… 

Пізніше я чимало грошей віддала в психотерапії, щоб навчитися жити й не планувати майбутнє. Мене сильно травмували безкінечні питання «Що далі?» і «Як жити?». Тож одного дня я вирішила жити тут і зараз. І стала активно вчити польську мову.

«Ми просто спробуємо»

— Мабуть, це було нескладно, бо польська ж вам не чужа?

— Я маю польське походження, але польською не володіла. Моє дівоче прізвище — Кучинська, бо мій тато — поляк із сімʼї, яку Сталін виселив зі східної Волині до Казахстану. Коли родину пригнали туди й кинули серед степу в місці, яке мало умовну назву «Точка 22», прабабуся була на восьмому місяці вагітності. Там народилися мій дідусь, а потім і мій батько. А далі вже татова родина переїхала з Казахстану в Крим, а потім — у Славутич. 

— А чому ваш тато не поїхав свого часу до Польщі?

— Бо він займається атомною енергетикою, а в Польщі немає атомних станцій. Якби батько виїхав, у нього не було б роботи за фахом. Він присвятив життя Чорнобильській станції, до того ж йому подобається жити в Україні.

Я вже те покоління, яке польською не розмовляє. І коли мене питають: «То ти українка чи полька?», я не знаю, що відповідати. Бо мене виховали в Україні з глибоким почуттям поваги до Польщі. 

Мені з дитинства говорили, що я маю найкращий мікс крові, бо належу і до неймовірних поляків, і до неймовірних українців

— Отака іронія долі. Тепер ви як біженка вже і польську вивчили, і Карту Поляка отримали.

— Щоб отримати визнання того, що я є частиною польского народу, суспільства, треба скласти непростий іспит. Я стала поглиблено вивчати історію й культуру поляків. І зараз всім розповідаю рецепт, як добре почуватися за кордоном: «З повагою і цікавістю вивчайте життя людей, серед яких опинилися».

Розумію, що у більшості біженців, які приїхали до Польщі, немає такого ставлення до польської мови й культури, як у мене. Я ж щодня відкриваю для себе щось нове. Коли почала працювати на книжковому ринку Польщі, перше, що зробила — придбала довідник, який готує випускників школи до фінального іспиту з літератури. Цікаво було дізнатися, на яких книжках виховується польський читач. Щоб краще розуміти людей, серед яких я тепер живу.

Біля інституту репортажу, де Поліна розповідала про свою небезпечну евакуацію

 — Звучить неймовірно, але через рік після того, як ви з однією валізою і без планів на життя опинились в Польщі, ви відкрили у Варшаві філію українського видавництва Artbooks. Наскільки складно це було зробити?

 — В Україні літературна тусовка досить маленька порівняно з Європою, і, думаю, пішли чутки, що з видавців у Варшаві тепер є я. До того ж я вже і мову польську підучила, і видавничі процеси знаю. Тож мені запропонували побудувати редакцію в Польщі. І я погодилась, хоча з мого боку це була авантюра. Пам’ятаю, йшла з цієї зустрічі і думала: «І з чого це ти, Поліна, взяла, що в тебе вийде тут, у Євросоюзі, створити видавництво?». Але крок за кроком долаю перепони. 

Мені подобається, що люди, з якими я починала справу, дуже гнучкі. Тобто всі відразу розуміли: «Так, у нас будуть помилки, але ми ж просто пробуємо». У мене була міцна підтримка — колеги з України. Моїм завданням як головного редактора було створити видавництво, що працює. Тож я почала відвідувати заходи, де пояснювали, як працюють польські закони, як складаються угоди, які вони бувають. Перші місяці я досліджувала, з чого почати так, щоби не підірватись на якихось юридичних «мінах».  

— Перша дитяча книжка у вашому видавництві вийшла 21 червня 2023 року. Що це було за видання? І чому ви зробили акцент саме на дитячій літературі?

— Спочатку я працювала в редакції одна. Процес ще не був налагодженим, і я зрозуміла, що доки не зʼявляться редактори–носії мови, можна видавати книжки… без текстів. Так першими нашими «ластівками» стали віммельбухи, тобто яскраві великоформатні книжки-розглядалки для дітей, в яких багато деталей-картинок, в які дитина поринає. Тим паче, що наше українське видавництво славиться своїми віммельбухами. 

Саме на цих книжках у мене були перші спроби розібратися з друком, з перекладами. Текстів там зовсім мало, та все одно над ними працювали перекладач і літредактор. Пам'ятаю, коли я вперше тримала виданий в Польщі віммельбух, а їх вийшло відразу декілька, то не раділа — мені було тривожно. Тремтячими руками я гортала книжку в пошуках помилок. Хоча ще до друку в комп'ютері передивилась кожен міліметр книги. Помилок, до речі, не було, але моя тривожність нікуди не ділася. Зараз вже я пройшла цей етап і можу сказати, що як повноцінний видавець народилася разом з польським Артбуксом.

З першими польськими книгами видавництва

Я продовжувала інтенсивно вчити польську, бо я ж не носій мови, а мені був потрібен дійсно притомний рівень, щоб добре справлятися. Принагідно знайшла редакторку–польку й делегувала їй роботу з текстами, а сама взялась за менеджерську справу. 

Вже протягом двох років я постійно вивчаю документацію, тому що європейська бюрократія — це дійсно складно. В Україні у видавничому процесі я мала конкретну роль — якщо займалась авторським правом, то тільки ним. А тут треба комплексно розуміти всі процеси створення книжки. Тут я і редактора шукаю, і візуальними речами займаюсь, і ще й про клей для палітурки маю бути в курсі. І зараз я себе іноді ловлю на тому, що знаю польською якийсь технічний термін — наприклад, «oklejka», — але не можу згадати, як він буде українською.

 «На ринок треба заходити не борзо, а з діалогом»

— Більшість ваших працівників — поляки?

— Так. Ці люди працюють на польському книжковому ринку вже кілька десятків років і пояснюють мені, як відбувалося його становлення. Адже до 1989 року Польща була під радянським впливом. І якщо в Україні інтенсивний розвиток галузі стартував з 2014 року, то в Польщі — з 1989, коли великі зміни розв'язали видавцям руки.

Є у нас і українці, які працюють не з текстами. Атмосфера комфортна, бо ми відкриті одне до одного. Тішуся, що до нас долучилась Ева Свєржевська — дуже досвідчена редакторка дитячих книжок. Ми з нею працюємо «за ручку» — в усьому підтримуємо одна одну. 

— І як поляки ставляться до того, що українка керує видавництвом?

— Ніколи не чула негативних відгуків у свій бік. Але я вже вільно розмовляю польською, вивчила польську класику, орієнтуюся у сучасних польських авторах, знаю видавництва і в курсі того, що відбувається на ринку. Намагаюсь зробити все, щоб у мені бачили не лише українку, а й компетентного спеціаліста.

Іноземцю, щоб чогось досягти за кордоном, треба вдвічі швидше бігти

А це велике навантаження. Разом з тим, вкладаючи таку кількість зусиль у свою інтеграцію як видавця, мені здається, я обминаю негативні моменти, що нерідко виникають тут у інших мігрантів.

Єдине, за що я точно не візьмуся — це редагування текстів іноземною мовою. Це для мене правило. Є компетентні редактори, які з цим працюють, а я працюю з тим, з чим може працювати не носій мови. Важливо розуміти без ілюзій, на яку територію заходити не варто.

З командою видавництва

— Як швидко польські читачі призвичаїлись до ваших книжок — тобто повірили в них і почали їх купувати?

— Мені здається, досить швидко, адже наша команда — це досвідчені видавці. По тому, як ми заходили на ринок, було видно, що ми амбітні і знаємо, як робити книжки. На ярмарках до мене іноді підходять люди, які знаються на ринку, і дивуються, до яких серйозних авторів ми маємо доступ. Наприклад, одними з перших наших книжок були казки з ілюстраціями Акселя Шеффлера, автора відомої серії книжок про Груффало. За це польські мами нам аплодували — мовляв, «з гарних книжок стартуєте». Навіть у соцмережах нас відмічають і пишуть про те, що «це якесь нове видавництво, і воно цікаве, бо вони в гарному сенсі зухвалі».

— Ви вже зрозуміли, чим живе польський видавничий ринок?

— Я в процесі. Але це точно не те саме, що в Україні, тільки польською мовою. Тут інші тенденції, тут інакше спілкуються з читачем, а у читача інші запити. Є таке польське слово «wyczucie» — це ніби радар, налаштований на те, щоб відчувати ринок. 

— У Польщі книжковий ринок краще розвинений, ніж в Україні?

— Для мене ознака добре розвиненого книжкового ринку — це присутність на ньому великої кількості різної жанрової літератури (любовних романів, трилерів, детективів) на один раз. Які можна прочитати, скажімо, поки їдеш потягом. У Польщі в читачів є великий на це попит. Але я б не порівнювала український і польський ринки — сильно різні історичний, політичний, суспільний і культурний контексти. Почати бодай з того, що в Україні вічна конкуренція з російськомовними книжками, що дуже вплинуло на розвиток галузі.

— Ви починали з видавництва дитячої літератури, та нещодавно у вас зʼявилось видавництво книжок для дорослих.

— Так, у нас у Варшаві тепер два видавництва. Є Artbooks PL, яке дуже схоже на український Artbooks. А є імпринт «Szepty» (імпринт — це підрозділ видавництва, який випускає книги для певного сегменту споживачів — Ред.), який видає літературу для дорослих і підлітків. Це вже результат того, що ми старанно вивчили механізм роботи місцевого видавничого ринку.

— Чому в українців, які відкривають свою справу в Польщі, часом нічого не виходить?

— У іноземців, які відкривають бізнес в Польщі, часто зустрічається одна й та сама помилка, яка їм потім дорого коштує. 

От людина планує відкрити салон краси і каже: «Зараз ми їм покажемо, що таке сервіс». Так от я б не радила приїжджати за кордон і вчити місцевих

Починати треба з дослідження потреб суспільства. На ринок треба заходити не борзо, а з діалогом. Але не всі це розуміють, тому й закриваються навіть дійсно класні українські кафе й салони краси.

 — Ви відчуваєте зміни у ставленні поляків до українців?

— Існує диссонанс між тим, як я почуваюсь у Польщі, і тим, що я бачу в інтернеті. Я не розумію, де в реальному житті ці агресивні поляки з дописів у соцмережах? Можливо, я розмовляю з якимись іншими поляками, живу у бульбашці, бо приходжу на роботу, і ми посміхаємось одне одному. У нас у видавництві свої жарти, своє дружелюбне середовище. Ми разом ходимо на річницю Варшавського повстання, поляки вчать мене співати польські старі пісні, а я їх — цікавих українських слів.

Розумію, що Варшава — це не вся Польща. І, можливо, десь в іншому місті інша реальність. Але здебільшого, якщо ти показуєш полякам, що цікавишся їхньою реальністю, а не приїхав їх навчати, то будуть люди. 

Фотографії з приватного архіву героїні

20
хв

«З цікавістю вивчайте життя людей, серед яких опинились». Історія біженки від окупації до власного видавництва в Польщі

Оксана Гончарук

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

Сава Чуйков: «У реальній війні працюють не всі стандарти НАТО. Ваші дії — чийсь шанс на життя»

Ексклюзив
20
хв

У підземній фортеці української армії

Ексклюзив
20
хв

Роман Кужняр: «Росія Путіна не може підкорити Україну, бо українці цього не дозволять»

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress