«Не розумію чоловіків, які купують інвалідність, аби не воювати», — військовослужбовиця Ірина Терехович

Коли ми приїжджаємо на місце, вже темно. Навколо немає ліхтарів, а вікна в сусідніх хатинках забиті дошками. Наш шлях позначений лише чорним слідом від шин, залишеним на снігу. Ми ковзаємо по льоду, щоб нарешті помітити силует у темряві. Біля входу до батальйонної їдальні на нас чекає Пташка. Поруч з нею сидить Мілка, шоколадний дворовий песик з притулку. Пташка, широко посміхаючись, представляє її як «маленького антидепресанта». Я відчуваю, що прийшла в гості до доброго друга, хоча ми зустрічаємося вперше в житті. 

‍Альдона Гартвіньська: Війна в Україні вже набридла людям?

Катерина Поліщук: Світ забуває, що в нашій країні з 2014 року триває війна. Світ мовчав, коли розвивався російський сепаратизм, коли Росія доставляла зброю на українську територію, коли підігрівала конфлікт. Світ відводив очі, коли анексували Крим. Тоді війна стосувалася лише тих, чиї близькі були в Донецькому аеропорту, в Дебальцевому, в Іловайську. Для багатьох війна була далеко. Що це таке, світ по-справжньому зрозумів наприкінці лютого 2022 року.

Ми вигнали ворога з-під кордонів Києва. Люди побачили війну в себе на дворі, під своїми вікнами. Але минув час, війна віддалилася, повернулися буденні проблеми.

Росія щодня обстрілює українські міста, люди бояться за своє життя і життя близьких, але якщо в родині ніхто не пішов на фронт, не загинув і не потрапив у полон, окопи здаються далекими

Чи не в кожного українця є хтось на фронті?

Серед моїх близьких і друзів — усі. Коли я була в полоні, а брат воював у територіальній обороні, моя мама могла розраховувати на підтримку. А нещодавно вона почула від колеги: «Вам добре, вам не треба переживати, що когось від вас заберуть на фронт, а моїм двом синам доводиться ховатися».  

Їй добре, бо її донька і син вже воюють. Більше нікого не заберуть.

Саме так. А вона боїться. 

Сьогодні найбільшим злом є мобілізація. Всі забувають, що більшість військових, які зараз перебувають на фронті, сидять там від початку повномасштабної війни. Але є й ті, хто воює довше, ще із зони АТО. І їх ніхто не міняв, вони не можуть відпочити. Є багато командирів, які воюють по три роки. Це морально виснажує. 

Є люди, які сидять в окопах третій рік — виснажені морально, страхом і фізично. Багато хто не витримує. І для більшості українців найбільше зло — це ТЦК. І коли Росія знову нападе з повною силою — це питання часу, бо вони ніколи не зупиняються — буде вже пізно когось міняти в окопах, ми всі опинимося в неволі. 

Це нікого не переконує. У коментарях в інтернеті часто можна прочитати, що «я віддаю перевагу хлопцю-ухилянту, бо він принаймні вдома». А також про те, що діти політиків чи депутатів не мобілізовані, сидять у безпеці або тікають за кордон.

Мені начхати на цих дітей і на нинішню владу. Я борюся за те, щоб моя мама не жила під російською окупацією. Я сама була чотири місяці в полоні. Я дуже добре знаю, хто такі росіяни, знаю, що таке окупація, знаю, що таке позбавлення волі. Я на власні очі бачила масове вбивство у в'язниці в Оленівці, де вони підривали вибухівку і вбивали військовополонених, щоб приховати сліди катувань. Місяцями я бачила, як вивозили закатованих хлопців після багатогодинних допитів, щоночі чула, як їх катують. 

Я знаю сотні і тисячі випадків, коли вони розстрілювали і ґвалтували цивільних. Як вони витягали дівчат з їхніх квартир, а потім поверталися шматки м'яса. Мої колеги ховали повішених і зґвалтованих дівчаток, яким було 13-14 років. Далеко шукати не треба: Буча, Ірпінь, Ізюм — яскраві приклади. А російські ЗМІ зараз поширюють новину про те, що це був фейк.

У моєї близької подруги вирвали з рук тримісячну дитину і заживо затоптали військовими черевиками. Моєму колезі під час катувань у підвалі порізали і здерли шкіру зі спини

А вони кажуть, що це містифікація і Бучі не було. Я дуже добре знаю, хто такі росіяни. З ними ніколи не буде миру. 

І весь світ чекає мирних переговорів.

Росіян потрібно максимально відмежовувати від решти світу, а не писати з ними мирні договори. Мене лякає, що світ такий байдужий. Ну, може, трохи занепокоєний. Але що дивуватися, якщо навіть деякі українці байдужі. Я бачу це по тому, як зараз проходить збір коштів на допомогу армії, по життю на вулицях великих міст. Люди виходять з того, що це треба якось пережити. Вони хочуть, щоб вижили їхні діти. Тому вони шукають притулку, сподіваючись, що хтось вирішить цю проблему за них.

Військові не хочуть повертатися в таке суспільство. Я багато разів чула від знайомих бійців, що їм краще бути на фронті, ніж у відпустці.

Так, більшість так думає і робить. Я чула, що нас, військових, треба буде соціалізувати. Сумно. Ми некомфортні. Особливо ті, хто пройшов справжнє пекло, ті, кого можуть вивести звичайні речі. 

Я пішла добровольцем і не маю статусу УБД, не маю військового квитка. Деякий час тому мене зупинив на блокпосту поліцейський у Києві, це було після комендантської години. Я просто не встигла, бо їхала довго, аж з Покровська. Він запитує, чи я військова. Відповідаю, що так, доброволець. Він презирливо дивиться на мене і запитує, що означає, що я доброволець? Я, по-чесному, кажу, що воюю вже чотири роки, але без контракту. І вибачаюся, що запізнилася, пояснюю, звідки йду, що це довгий шлях прямо з фронту і я зараз буду вдома, бо живу неподалік. Він подивився мені в очі і знущально сказав, що зараз будь-хто одягає форму і називає себе військовим. Для мене це було справжньою зневагою. І як військового, і як людини. 

Він тебе не впізнав.

Ні, мене врешті впізнала його подруга, і мене пропустили. У таких ситуаціях я бачу, як все насправді виглядає. 

Одного разу в моїй машині перегоріла лампочка, і мене зупинив поліцейський. Спочатку, йдучи до мене, він кричав на мене, матюкався. Потім, підійшовши ближче, впізнав мене. «А, це ви, вибачте, будь ласка.» Та яка в сраку різниця, хто я? — Ви ж були в Маріуполі! Я розсердилася і кажу йому: «Яке це має значення?! Випишіть мені, будь ласка, штраф і дайте мені спокій.» 

Я розлютилася, бо поліцейський бачив, що їде військова машина, за кермом сидить людина у формі, і він просто матюкається і звертається без жодної поваги, наче він король світу. Саме такі моменти виводять мене з рівноваги.

У таких випадках ти маєш справу з живою людиною, з якою можна якось безпосередньо конфронтувати. А як щодо хейту у соцмережах? Колись ти поділилася жахливими коментарями. «Бройлер. Жирна. Ти не пташка, скоріше страус...» Це писали люди, які здалося до того, захоплювалися  твоєю стійкістю і героїзмом.

Можна намагатися казати, що вони написані комп'ютерними ботами, але, на жаль, це не так. Можна також сказати, що це росіяни, але, на жаль, часто це українці.

Я не знаю, що ними керує. Можливо, в їхньому житті не відбувається нічого цікавого. А ми, зрештою, завжди перебуваємо під постійним тиском суспільства. Коли ви нарешті заведете дитину? А коли буде друга? І навіщо тобі троє, ти вже занадто стара. Або занадто молода.

Я зустрічала таке ставлення: ми молилися за тебе, а ти не відповідаєш нашим ідеалам. Але я всього лише людина, я не той, хто зробив з себе героя 

Я знаю, що є ще ті, кого я мотивую, і саме завдяки їм я тримаюся. І я знаю, що якби я тоді загинула у Маріуполі, то не було б таких коментарів. Хтось навіть колись написав: «Яка вона героїня, вона ж жива! Тому що герої — це ті, які загинули». 

Якби я закінчила життя самогубством, якщо б я застрелилася або п'яна наступила на міну і загинула — я могла б стати героїнею. Але не зараз, після поранення я вийшла з полону і продовжую свою роботу в Збройних силах України. І хоча я не на передовій, я рятую життя інших людей.

Оборона Маріуполя, полон, одужання, а потім хейт, зміна суспільних настроїв і ставлення до військових. А ти все ще тут. Ти працюєш, воюєш. Звідки беруться сили і мотивація щоранку, незважаючи на всі ці перешкоди?

Щоб жити вільною людиною, не потрібно ніякої мотивації. Я знаю, що таке полон, знаю, як страшне позбавлення волі. Мотивацію можна лише підсилити, її можна стимулювати — але якщо людина народжується вільною і прагне цієї свободи, вона ніколи не зникає. 

Багато хто каже, що мені легше, бо я сильна. Я кажу: стоп. Що означає «сильна»?

Сила — це вибір і важка робота. Я не народилася сильною. Я прийняла рішення тяжко працювати над своєю силою

Ще кажуть, що я не відчуваю страху. Звичайно, я відчуваю страх, мені боляче, мені страшно, мені важко. Але я прийняла рішення бути сильною, хоча у мене було багато можливостей піти простішим шляхом.

І світ повинен пам'ятати про тисячі українських дітей, депортованих, просто викрадених до Росії. Про тисячі полонених, цивільних і військових, яких роками тримають у в'язницях і катують. Я не знаю, як можна не мати мотивації рятувати своїх близьких, свою сім'ю, своє майбутнє. 

Я хочу жити у вільній країні і думаю, що для цього я народжена, щоби боротися за неї. Я просто виконую свою місію, навіть після всіх тих ударів, які я отримала від суспільства, після кінських доз антидепресантів, після всього, що відбувається з жіночим організмом під час стресу — я б не прийняла іншого рішення. Мене підтримує те, що я потрібна своїй країні, що є люди, яким я потрібна. І якщо є хоча б одна людина, якій я допоможу, врятую, підставлю плече і підтримаю її у боротьбі, то я знаю, що живу не даремно. Самогубство було б занадто великою розкішшю для такої людини, як я. Я не можу собі це дозволити.

А чи є у тебе якийсь гарний спогад з війни? Щось таке, про що згадуєш з посмішкою?

Я пам'ятаю, звичайно, повернення з полону. Хоча на самому початку ми поняття не мали, що відбувається і куди нас везуть. Нас посадили в літак. Ми знали, що нас двісті в цій металевій бляшанці, що ми будемо летіти над окупованими територіями. Це був мій перший політ, і я пам'ятаю жахливу турбулентність. Багато хто з нас сподівався на обмін полоненими, а я сподівався, що літак не буде збитий. 

Я взагалі не сподівався на щось хороше під час перебування в полоні. Я казала собі, що буду тут дуже довго і буде дуже важко. І це допомогло мені вижити. Коли ми летіли, я налаштовувала себе на найгірше, на чорну сраку. Все це для того, щоб не розбивати собі серце, що знову нічого не вийшло. 

Але є й інший спогад. І найкрасивіший, і найболючіший одночасно. Це був момент, коли почали обстрілювати маріупольську лікарню, і всі поховалися в підвалах. Мій найкращий друг тоді чекав на операцію, він був єдиною живою людиною на тому поверсі. Літали ракети, і я витягла його в коридор. Він помирав у мене на руках дві години. Йому було страшенно боляче, йому було важко, але він помирав не на самоті. Ми лежали в коридорі, йшов обстріл, все горіло, і мені було страшенно страшно...

Але я не покинула його, хоча вже й не могла йому допомогти. І я думаю, що я пишаюся собою. Якби я мала померти, то померла б саме так. Я не хотіла б померти на самоті

Ти коли-небудь заспіваєш знову?

Я старалася, але втратила голос. Перестала тренуватися. Голос — це інструмент, який треба постійно тренувати. Я вже не співаю так, як раніше. Я сумую за тими часами, коли спів приносив мені велику радість, але я не шкодую про прийняте рішення. Навіть знаючи про всі наслідки, я б все одно повернулася сюди, зробила б це знову і знову. 

Я обрала правильний шлях. Я це зрозуміла в полоні. І цей важливий урок я не можу змарнувати.

Марія Чех на позивний «Герда» до служби в «Азові» працювала перекладачкою іноземних мов, багато подорожувала. Була активною учасницею революції «Гідності». Коли у 2014 році її майбутній чоловік вступив до «Азову», вона теж хотіла піти служити бойовою медикинею. Та той був категорично проти. У 2015-му пара одружилася. Через службу чоловіка та закордонну роботу Маріії вони рідко бачилися. У 2017-му вирішили, що Марія таки приєднається до лав армії. Вона вступила до «Азову». Була у пресслужбі фотографом, викладала військовим англійську, адаптувала підручники НАТО та створила міжнародний відділ «Азову». Саме завдяки йому світ вперше дізнався про російські злочини у Маріуполі. У «Герди» була можливість покинути місто, коли вона вивозила з напівоточеного Маріуполя родини військовослужбовців. Однак вона повернулася.

«Я ледь не наступила на мертву дитину»

24 лютого 2022-го року ми прокинулися за бойовою тривогою. На той момент разом з чоловіком ми були на базі в Юр'ївці, на Донеччині. Того ж дня разом з іншими військовими перемістилися в Маріуполь, і нашою базою стала «Азовсталь». На той момент я зрозуміла, що викладання англійської не актуальне, мої знання треба використовувати у корисніших цілях. А саме — розповідати і показувати світу про злочини росіян в Україні та уславити подвиги наших героїв. Я їздила по Маріуполю, знімала все на камеру. Згодом її побило уламками від снарядів і всі зйомки я робила на телефон.

Ми  були немов героями із комп’ютерної гри, за якою в онлайн режимі спостерігав весь світ і нічого не міг вдіяти

Також було дивно, як місцеві реагували на початок великої війни. Здавалося люди не розуміли, що відбувається. Попри постійні обстріли міста, вони стояли на громадських зупинках, чекали на тролейбус. Я їм казала: «Не буде ані тролейбуса, ані автобуса. Світло відсутнє». Людей потрібно було координувати. Я їздила містом, спілкувалася з цивільними. Розвозили їм воду, їжу. Вони були налякані. Дуже часто запитували: «Ви російська чи українська армія?».

Пам'ятаю випадок, як ми зайшли у мечеть, аби перевірити, чи все у них добре, бо поруч був «приліт». Нас зустрів головний імам. У мінареті лежали поранені, а на території були величезні вирви. Ми записали маленьке інтерв'ю з імамом, яке я відправила його дружині. Вона змогла виїхати з міста завчасно і була у Туреччині. Не знала, чи живий її чоловік, бо на той час у цивільних жодного зв'язку у місті не було. Ми ж контактували зі світом завдяки Starlink. Я просила всіх військових знімати на телефони весь треш, який бачитимуть. Пам’ятаю фото із переповненого моргу та як люди ховали  померлих у дворах. Реакції на загибель рідних були різними. Хтось відмовлявся вірити, а хтось, навпаки, зі спокійним обличчям говорив: «Мій син помер. Він там на задньому сидінні. Що мені робити?». Розумію, що це були прояви шокового стану. Також запам’ятався випадок, коли росіяни обстріляли пологовий будинок. На території були шматки згорілих людських тіл, і я ледь не наступила на дитину. То був згорілий малюк. 

Поранення у бункері

Своє поранення я отримала у дуже надійному, як нам здавалося, бункері, глибоко під землею. Того дня була моя черга митися. Нам вдавалося це робити раз на два тижні. Воду збирали із труб для охолодження. Висушивши волосся я попросила посестру Настю заплести мені косички. Потім ми сіли пити чай, і в одну мить стався провал у пам’яті.

Я прийшла до тями і відчула, що задихаюся. Навкруги стояла повна темінь.

Я намагалася вибратися з-під завалів. Рухалася на світло, яке бачила вдалині. Мене мабуть врятував адреналін. Я лізла здавалося по мішках, а виявилося, що то трупи людей

Я почала кричати: «Хлопці, у нас 200-ті». Їх почали розкопувати. Одразу я навіть не впізнала, хто то був. Смерть різко змінює людей.  Настя загинула. Її тіло та ще однієї посестри врятували мене. Я була ближче до епіцентру, але коли мене відкинуло, я впала на них. Вони вже лежали на підлозі. Одна з них декілька хвилин ще була живою. Ми намагалися реанімувати, але марно. На бункер ворог прицільно скинув 2000 КАБ. Тільки такі бомби могли його пробити.

«Я говорила: якщо помру, то з’їжте мене»

На той момент ми всі відчували, ніби там вже похоронили себе. Бо шансів вибратися у нас не було. Розуміли, що швидше за все ми загинемо. Якщо не сьогодні, то завтра. Або післязавтра. Ціль була одна — якнайдовше утримати Маріуполь і якнайбільше знищити росіян.

Іноді мій чоловік приходив до нас в бункер. Міг щось смачненьке лишити, наприклад, цукерочку, і я розуміла, що він був. Дуже засмучувалася, коли пару разів мене не розбудив. А потім він злився, коли я їздила на бойові. Я лізла в бій, бо мені цього хотілося, і він мене розумів.

Під час останніх днів перебування на «Азовсталі» у нас закінчилися продукти, ліки. Всі дуже схудли. Були дивні відчуття. Люди сиділи і обговорювали, що можна з'їсти. Я навіть говорила, що якщо помру, то з’їжте мене. Ми не знали, скільки нам ще доведеться триматися. Крім того, деякі запаси згоріли, а деякі — засипало завалами від вибухів. Обстріли були постійними. В останні дні навіть вийти було складно. Щойно виходиш — частина групи одразу ставала 200-тими.

Єдине, про що я мріяла в той час на «Азовсталі», — якщо доведеться вмирати, то вдвох, обійнявшись із чоловіком 

Вихід у полон

Коли дізналися про наказ виходу в полон, страху не було. Щоправда, мені туди зовсім не хотілося. По-перше, тому що я жінка, по-друге — дружина високопосадового офіцера. Мій чоловік «Карл» при виході у полон  був заступником командира з бойової спеціальної підготовки (заступником «Редіса»). 

По-третє — я міжнародниця. Росіяни кричали: «Ми знайдемо ту су..у,  яка викладала англійську військовим». Тобто для них викладання англійської — це вже злочин. Я розуміла, що мене можуть катувати за будь-який із цих фактів. А якщо спливе, що я ще й на бойових була, то все. 

Однак був наказ Президента, і наш командир пояснив, що у нас 80% особового складу — поранено. Майже одразу нас з чоловіком розділили. Повезли в Оленівку. Чоловіків тримали у бараці, а жінок — у ДІЗО (дисциплінарний ізолятор. — Авт.). Ми декілька разів бачилися з чоловіком, коли нас вели на допити. Хоч і ходили з опущеною головою і руками назад, але одного разу змогли показати одне одному сердечка.

У полоні мені одразу сказали: «Марія Миколаївна, з сьогоднішнього дня ви вже більше нічого не вирішуєте». І це дуже страшно

Вони щодня говорили: «Ти потвора! Як у такої страшної може бути чоловік? Та ти тупа!». На це я змовчати не змогла і сказала: «Та у вас же у досьє написано, що я сім мов знаю. Як я можу бути тупою?». Їм не подобалися мої жарти, бо коли вони їх розуміли, мені було боляче. А ще на допитах я постійно сміялася. Мене за це ще більше били, бо вони думали, що мені однаково. Насправді, у мене така фізіологічна реакція.  

«Ви не уявляєте, яка у ворога хвора уява»

У липні мене перевезли в донецьке СІЗО. Ось там були і психологічні, і фізичні тортури. Вони говорили: «Ти знаєш, що був теракт в Оленівці? Американці хаймерсом туди вдарили. Ти не хочеш знати, що з твоїм чоловіком?». Я кажу: «Ні». Я розуміла, що щось хороше вони однаково не скажуть, тому не хотіла говорити на цю тему. Вони говорили, що він загинув, Києва немає, що мені нема, куди вертатися. 

Під час допитів мене били електричним струмом, залізними палками і палицями із шипами. Коли втрачала свідомість, водою приводили до тями і знову били

Іноді на допитах тримали з сьомої ранку до  першої ночі наступного дня. У камері ми розглядали із дівчатами синяки і вгадували, від чого вони. Інших розваг там не було. Мені здається, що людське тіло, з одного боку, дуже крихке, а з іншого — вбити людину не просто. Я знаю, що, наприклад, хлопців з ампутаціями вони били у пораненні ділянки і знущалися. У них безліч варіантів катувань. Ви не уявляєте  яка у них хвора уява щодо того, що можна робити з людьми.   

Були випадки, коли тобі затягують мішок, ти не можеш дихати, але мусиш бігти сходами догори, щось при цьому співаючи. Зупинився чи спіткнувся — б’ють ще більше. Після допиту могли посадити у «стакан». Це маленька камера, в якій ти відчуваєш себе замурованим заживо, можеш лише стояти. Туалету немає. Критичні дні у багатьох дівчат від стресу зникли. У мене також. Рік не було місячних. 

У полоні у тебе немає жодних прав. Уявіть, у душ вперше за шість місяців після приїзду нас повели перед Новим роком. Роздягли всіх наголо і під дулами автоматів заставили бігти. Дівчата плакали, бо думали, що нас розстріляють

На помитися нам виділили всього три хвилини. Якщо чесно, у полоні я дуже сильно заздрила тим, хто загинув на «Азовсталі», бо вони то все не переживають. 

Уявний світ моди

У камері на 20 квадратних метрах нас було 23 людини. На нарах поміщалося до 10 людей. Решта спали на столі, лавці, підлозі. Аби пройти до туалету, треба було переступати тіла. Вдень нам не давали сидіти. Ми весь час стояли. Від того сильно опухали ноги. А перед Різдвом у мене взагалі почала гнити нога.  Ліків не було. Ми чули, як у сусідній камері голосно стогнав хлопець, в якого була гангрена. З часом стогін зупинився, він помер. І мені було дуже страшно. Я боялася, що або помру від цієї гангрени, або мені відпиляють ногу у тих страшних умовах. Та одного дня до нас у камеру поселили цивільну жінку, і їй дозволили передачу ліків. Серед іншого був стрептоцид від найпростіших бактерій. Ми поділили ліки на всіх. Мені вистачило розтерти рани один раз, і, на щастя, вони зажили.

Ходіння у камері по колу одного дня викликало у мене асоціацію з Ukrainian Fashion Week. Я почала домальовувати образи в уяві. Уявляла колекцію — сьогодні цю сукню одягну так, а цю так. Це було настільки цікаво, що мені не вистачало іноді дня, аби довигадувати образи. У мене був уявний світ високої моди. Я все бачила у деталях. І це теж дуже допомагало триматися. Тепер у мене є мрія — зробити колекцію і показати її світу. 

Допомагали триматися й плани на майбутнє, розуміння того, хто я. Розуміла, коли вийду, то зможу розказати світові про ті злочини ворога іноземними мовами

А більш за все тримало те, що все ж таки хочу народити дітей і лишити нащадків української нації. 

«Не вірила в обмін»

Наші кати постійно говорили то про обмін, то про розстріл. Мене забрали серед ночі і повезли у незрозумілому напрямку. Спочатку на одному транспорті, потім на іншому, далі був літак, потім знову дорога. Я не вірила, що це обмін. Очі зав'язані. Скоч чіплявся за волосся та вії. Іноді його знімали разом з ними. Ми не знали, куди нас везуть. Коли зайшов чоловік в автобус і сказав: «Слава Україні», я не повірила, що то наші. Думала, що це тупі жарти ворога і якщо ми відповімо то нас знову битимуть.

Я довго не вірила, що вдома. Навіть коли побачила свого чоловіка, якого поміняли в вересні, не усвідомлювала до кінця. Він зустрів мене у лікарні з квітами і з коробочкою, в якій мала бути каблучка. Відкривши її, я нічого не побачила. У мене в той момент були думки, що це сон або він мене обманює. Бо коли рік над тобою знущаються, ти звикаєш нікому не вірити. Виявилося, що чоловік купив мені каблучку ще на мій день народження 27 листопада, за два місяці після свого обміну, бо сподівався, що мене поміняють перед днем народження. Носив її весь час з собою і загубив. Врешті купив таку ж само каблучку.

Перші два тижні я була немов зомбі. Мені нічого не хотілося. Лише їсти і спати. 

«Мене мама не народжувала для війни»

Я повернулася у стрій як координаторка міжнародного відділу. Їжджу на всілякі конференції, даю інтерв'ю, розповідаю про пережите. Потрібно про це говорити, аби більше таке не повторювалося.

Я не покидаю мрію народити дитину і намагаюся робити кроки в напрямку створення своєї колекції. Після війни хотіла б займатися одягом, мати власний бренд.  

Багато людей вважають, що війна їх ніколи не торкнеться. Я теж так колись вважала. Ніколи не могла уявити, що стану солдатом чи сидітиму у полоні

Мене мама не народжувала для війни. Однак це був мій вибір. І я вважаю, що якщо б всі об'єдналися, то війну можна було б закінчити раніше. А ще — я хочу доносити до суспільства, що після цього всього теж можна жити. У полоні і на «Азовсталі» я зрозуміла, що можу значно більше, ніж собі уявляла. Треба не боятися жити, бо для мене особисто гірше прожити пусте життя, в якому ти нічого не добився. Для мене це гірше, ніж потрапити в пекло.

За словами Ганни Маляр, заступниці міністра оборони України, статистика свідчить, що в армії служать понад 70 тисяч жінок. 

Станом на січень цього року загальна кількість жінок у Збройних силах України становить 66900, з них 47200 — жінки-військовослужбовці. При цьому 6500 — на керівних посадах і близько 4000 —  на передовій. 

Багато з них воюють в окопах. Поступово перестає дивувати, що солдатки не виконують традиційні функції, такі як адміністрування або постачання, а служать снайперками, медикинями, кулеметницями або водійками бойових машин.

Життя на фронті для них ускладнюють банальні проблеми.

‍Спорядження НЕ для жінок

Усе військове спорядження завжди вироблялося з думкою про чоловіків. Проблеми для військовослужбовиць починаються вже з обмундирування. Складно дістати військові черевики досить маленьких розмірів. Бойові штани незручні для жінок, оскільки їхня конструкція не враховує анатомічні відмінності, тому вони часто обирають штани на кілька розмірів більші, щоб вони не тиснули в чутливих місцях, а верхню частину затягують ременем. Справжньою проблемою є бронежилети та балістичні вставки, конструкція яких не враховує факт наявності грудей. Вони не лише тиснуть, але й лягають на тіло таким чином, що оголюють життєво важливі чутливі зони. Військові балаклави, які носять на голові під каскою, не пристосовані для жінок. Зазвичай розміри завеликі, а виробники виходили з того, що користувачка матиме коротке волосся, а не довге, не кажучи вже про коси чи хвости. 

Окремою проблемою є обмежена доступність засобів жіночої гігієни. Йдеться не лише про прокладки чи тампони, а й про вологі серветки. Так народилася ідея полегшити доступ військовослужбовиць до засобів гігієни.

Волонтери зібрали металеві скриньки з-під запобіжників у дружніх бригад на Донбасі, які передали на кафедру дизайну Академії образотворчого мистецтва у Варшаві. Там їх переробили так, щоб можна було використовувати як диспенсери для засобів жіночої гігієни. 

Ідея кампанії полягає в тому, що дозатори будуть встановлені в жіночих вбиральнях у лікарнях, стабілізаційних пунктах, військових частинах і школах у прифронтовій зоні

Для того, щоб зібрати кошти на кампанію, було задумано виставити на аукціон скриньки, розписані польськими художниками та художницями.

Війна не почалася у 2022 році

Ініціаторами кампанії «Private Case. Художниці та художники для жінок в Україні» стали Віола Ґловацька, Анна Лазар та Миколай Хиляк.

«Багато хто навіть звинувачує мене в тому, що я одержима війною, Україною, — розповідає художниця Віола Ґловацька. — Я щодня читаю про неї, про ситуацію на фронті, переживаю кожен прорив, кожен втрачений шматок території. Я стежу за цим щодня з 24 лютого, але перші роботи, які виражали мою незгоду з тим, що відбувається в Україні, передусім з анексією Криму, я зробила ще в 2014 році».

Віола згадує, що цікавилася приходом Путіна до влади, а найбільше її потрясли документальні фільми про катастрофу підводного човна «Курськ». Коли у 2007 році російський президент був обраний «Людиною року» за версією видання «Time», вона вперше відчула, що має бунтувати. Її перша робота, на якій був зображений Путін, була сповнена прямолійною символікою, яку художниця ніколи не використовує. На ній була зображена жінка з оголеними грудьми, навколо яких вона розмістила зірки з прапора ЄС. Гнів від несправедливості по той бік нашого східного кордону в 2014 році знайшов своє відображення в роботі «Бунт на «Баунті», де Віола зобразила Путіна у вигляді вампіра на кораблі.

Роботу придбав Національний музей у Ґданську, і одразу після повномасштабного вторгнення Росії в Україну вони розмістили пост у соціальних мережах, в якому висловили надію, що все закінчиться, як у фільмі «Бунт на на «Баунті»: екіпаж підніме повстання проти диктатора. 

— Я, як художниця, на той момент не могла робити нічого іншого, окрім, звісно, підтримки різних збірок на допомогу українській армії. Я б дуже хотіла поїхати туди, зібрати гроші на позашляховик. Іноді я навіть відчуваю безсилля. А потім раптом з'явився Миколай Хиляк та ідея аукціону.

Миколай Хиляк, як він сам каже, походить зі змішаної родини. З боку батька він лемко з польсько-українського прикордоння. З дитинства він пам'ятає літургії в церкві на вулиці Мьодовій та українську мову. 

Там же він вперше зіткнувся з українським націоналізмом — він був не зовсім «своїм», оскільки походив зі змішаного шлюбу і в його родині розмовляли польською мовою. З іншого боку, він також був трохи чужим у польській школі, часто чуючи від однокласників: а скажи щось українською! 

З тих церковних часів він також пам'ятає Анну Лазар, яка згодом відіграла важливу роль в скиньковій акції. Хоча вони знали один одного з дитинства, їхні шляхи давно розійшлися, а в дорослому віці поєднала їх знову Україна. Миколай закінчив навчання за спеціальністю «живопис», а Анна — за спеціальністю «історія мистецтва». Випадково зіткнувшись, вони почали працювати разом, Анна навіть курувала виставку його робіт. Але війна досить швидко наблизила їх обох до фронту.

Війна наживо

Хоча Миколай все життя мав опосередкований зв'язок з Україною, він ніколи не подорожував туди до початку повномасштабного вторгнення. Для нього російське вторгнення — це поєднання важливого і болісного досвіду.

— Приблизно через пів години після офіційного повідомлення ЗМІ про те, що російські війська вторглися в Україну, у моєї матері стався інсульт. Її паралізувало, і її забрала швидка допомога. Я впевнений, що це було наслідком сильного стресу, викликаного новинами зі Сходу. У мого батька також були проблеми зі здоров'ям, він потрапив до лікарні. Ми з сестрою так і ходили з лікарні в лікарню. Я намагався пояснити мамі, що відбувається, що Київ не захоплений, що вони зупинили наступ. Але я не знаю, чи вона це розуміла. Вона більше не вийшла з лікарні, померла через три місяці. Як би сумно це не звучало, я звинувачую Путіна в її смерті. 

Невдовзі після похорону матері Миколай зателефонував до Анни Лазар. Виявилося, що потрібні водії для доставки автомобілів на фронт. Перша в житті поїздка в Україну і одразу на Донбас? Звучало досить абстрактно, але Анна теж збиралася їхати, тож довго не роздумував.

— Для мене це був неймовірний досвід, тому що до цього часу я спостерігав за цими подіями через монітор комп'ютера або телефону, а тепер всі ці назви — Азов, Бахмут, Буча, все це раптом опинилося на відстані простягненої руки. І це так реально. Досі я спостерігав за Україною воєнного часу через вуличні камери. Спостерігав за переміщенням населення, іноді навіть засинав під це, як під якусь заставку, і прокидався з цією картиною. І під час цієї подорожі ці місця, які я спостерігав і які стали мені близькими, стали реальними. Раптом ти зустрічаєш цих людей, бачиш ці вулиці, ці мости, ці образи. Мені це було дуже потрібно, тому що я був у дивному стані — місця такі близькі і водночас такі далекі, наче на іншій планеті. 

Мистецтво з війни

Спочатку поїздка в Україну жодним чином не була пов'язана з мистецтвом. Він ніколи не займався мистецтвом, яке б реагувало на якісь поточні події. Він їхав туди з думкою, що його мати стала жертвою війни, і він повинен поїхати туди заради неї. Але з наступними поїздками він зрозумів, що всередині нього є певний багаж, який його обтяжує і який потребує матеріалізації, як ці зображення з вуличних камер. Так з'явилася перша серія робіт про заправки. Для будь-якого волонтера, який подорожує Україною, це місце, де ти проводиш багато часу. Там ти снідаєш, обідаєш, вечеряєш, п'єш каву, відновлюєш сили. Думка про станції сиділа в його голові так довго, що він не міг її ігнорувати. 

— Я купила одну з графічних робіт Миколая на одному з благодійних аукціонів, здається, це була якась станція під Краматорськом, — розповідає Віола Ґловацька, — у мене тоді була моя виставка і я запросила Миколая. Я подумала, що було б добре нарешті зустрітися і отримати графіку особисто. Для мене він взагалі був супергероєм, єдиний художник, який дійсно їздить на фронт, щоб допомогти. Виявилося, що у нас було багато спільних друзів, і ми почали працювати разом. 

Під час однієї з поїздок на фронт Миколай познайомився з іншим волонтером, Кубою Войтунем. Саме йому належить ідея переобладнати скринькі з-під детонаторів у дозатори для гігієнічних засобів, які потім можна було б розвозити по різних точках України, підтримуючи таким чином жінок. Нам дуже сподобалася ця ідея: переробити щось типово воєнне, не обов'язково на користь жінок, відмежуватися від війни, від солдатів і надати цьому іншої, мирної форми. Ідея профінансувати кампанію виникла спонтанно. Разом з Віолою та Анною Лазар вони почали переконувати провідних польських художників долучитися до акції розпису скриньок, які згодом будуть передані на аукціон. Серед художників були Йоанна Райковська, Ендрю Діксон, Аґата Богацька, Роберт Кусьміровський, Поля Двурнік, Віола Ґловацька, Адам Адах, Пауліна Влостовська, Миколай Хиляк, Лукаш Зембатий, Алісія Бєлявська, Міхал Фридрих, Марта Надолле, Патрик Ружицький, Кароль Радзішевський, Вероніка Гапченко та Якуб Ґлінський. За словами Віоли Ґловацької, акція мала великий успіх, адже зазвичай художники не дарують свої роботи на подібні аукціони, а тут більшість з тих, до кого зверталися за підтримкою, одразу погоджувалися і робили свої роботи саме для підтримки жінок в Україні.

— Ми передали скриньки митцям, але я навіть не замислювався над технічним аспектом, — розповідає Миколай, — потім виникли питання, чи можна пофарбувати скриньку олійною фарбою, або що таке зелена базова фарба? Я цього не знав і все відбувалося досить спонтанно.

До співпраці запросили Аукціонний дім DESA, який погодився провести аукціон. Тим часом було оголошено конкурс для студентів факультету дизайну Академії образотворчого мистецтва у Варшаві на розробку візуальної ідентичності скриньок. Завдяки Єжи Василевському та Міхалу Обожинському, керівникам майстерні моделювання на факультеті, та студентам, скриньки були адаптовані до нового призначення — вони відкриваються набагато легше і зручніше, а також була створена спеціальна система підвішування. Також було створено навчальне відео, за допомогою якого скриньки могли переобладнати волонтери в Україні. Тепер їх потрібно було лише відвезти на місце, повісити та поповнити засобами гігієни. 

Микола звернувся за підтримкою до фонду Uniters, який має величезну логістичну базу, мережу контактів в армії та серед волонтерів, що працюють на місцях, яку вони будували одинадцять років.

Ментальна стіна

Коли Галина Андрушков, голова Фонду Uniter, почала обдзвонювати своїх знайомих з військових частин, з якими вона співпрацює вже більше десяти років, всі вони з ентузіазмом сприйняли цю ідею. Вона була впевнена, що кампанія пройде швидко і злагоджено.

— Коли я відправила в кілька місць, мені раптом почали телефонувати волонтери, які допомагали в проведенні акції, — розповідає Галина Андрушков. — Виявилося, що в тих частинах, куди вони були відправлені, командири не хочуть їх розвішувати. Кажуть поставити десь у кутку, не на видному місці. А якщо і доводиться фотографуватися, як доказ того, що ти робиш акцію, то так, щоб не було видно, що це за частина. 

За словами голови Фонду Uniters, Україна досі залишається надзвичайно патріархальною країною, особливо у військових питаннях.

В армії командують чоловіки. Хоча жінок в армії щотижня стає все більше, вони все ще пристосовують свої потреби до чоловіків, а не навпаки. Також немає чіткої межі між жінками і чоловіками — на базах вони всі сплять разом і користуються спільними ванними кімнатами і туалетами.

— Дівчата соромляться того, що у спільному туалеті буде висіти скринька з прокладками, розповідає Галина. — У мене таке враження, що три роки повномасштабного вторгнення мало що змінили в плані цих ментальних змін, хоча чоловіки, зрештою, мали б звикнути до присутності жінок в армії. Ця тема замовчується. Я була дуже шокована, але, можливо, це тому, що я вже давно живу в Польщі? 

Підрозділи, які отримали скриньки, повісять їх, використовуватимуть за призначенням і сумлінно наповнюватимуть пожертвуваними засобами гігієни, — запевняє Андрушков. Але роблять це неохоче, скоріше через багаторічну дружбу з юнайтерсами. 

Була навіть ситуація, коли Галина запевнила їх, що як фонд вони готові забезпечити їх цими засобами до кінця війни. У відповідь почула: а що ж вони самі собі не можуть купити? Ця ментальна стіна її здивувала. Щоб ця ментальна зміна в українцях нарешті відбулася, треба буде докласти величезних зусиль. Це вдалося в Західній Європі, це вдасться і в Україні. 

— Можна сказати, що зараз не найкращий час для таких тем. У нас зараз війна, гинуть люди, обстріли, похорони… Але, зрештою, менструація не призупиниться на час війни. 

Переклад: Анастасія Канарська