Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Анна Самойленко: «Я збиралась повернутись за два тижні, а чекаю вже десять років»
Я вибрала Сувалки (регіон в Польщі - ред.), тому що вже була тут з дітьми на танцювальних змаганнях. Сюди приїжджав наш перший хореограф, і діти сказали, що якщо поїдемо до Польщі, то тільки в Сувалки. Тоді українців тут майже не було, сьогодні нас близько 1,7 тис. Але в Сувалках також багато людей зі східної України, яким нікуди повертатися. Я зробила польську карту, бо маю польське коріння. У Донецьку я була членом Асоціації поляків в Україні. Тож там я була полькою, тут я українка. Тут я заснувала Об'єднання українців у Сувалках.
В Україні у нас була фірма. Ми виробляли і продавали опалювальне обладнання. Клієнти були переважно з Маріуполя, Бахмута, Сєвєродонецька. Але сьогодні вже не зателефоную цим людям, оскільки від їх міст майже нічого не залишилося. Ви можете собі уявити, як я дзвоню людям, які втратили все? Я дзвоню і чекаю відповіді, бо це означає, що вони взагалі живі, а потім питаю, коли вони оплатять мої рахунки? Я не знаю, як це буде, коли війна закінчиться. Зараз все призупинено. Робітників я не звільняла, бо як могла це зробити? Вони всі пішли в неоплачувану відпустку. У нас було 60 працівників, ми за них відповідали. Банкрутство теж не можу оголосити. Вірю, що колись все повернеться, ми повернемо об'єкти, відбудуємо їх, і моя компанія знову запрацює.
Мій чоловік 23 лютого забрав те, що залишилося від компанії, і зголосився до армії. Він сказав, що тепер, коли він закрив підприємство, відчув себе абсолютно непотрібним. А в армії він ще може бути корисним. Коли він зателефонував мені, щоб розповісти про це, у мене була істерика, я почала на нього кричати.
Тому, коли хтось в Інстаграмі запитує мене, як організувати виїзд чоловіка з України, я відповідаю, що не даю таких порад, бо мій чоловік воює.
Наприкінці лютого у нас був концерт у Сувалках, на якому танцювали мої діти. Війна війною, а графік графіком. Тож роботу треба виконати. Ми стояли за лаштунками, я збиралася вийти на сцену і оголосити їх. Я вже була у стресі через це все, ми щойно отримали смс-повідомлення. Російська бомба впала на машину наших дуже хороших друзів. Вони намагалися виїхати з Харкова. Загинула вся сім'я. Я подивилася на свого старшого сина, який також отримав це повідомлення. Побачила сльози в його очах, а через деякий час він вийшов на сцену і танцював. Ось таке наше життя.
Я збиралася повернутися через два тижні, а минуло вже десять років. Тому я кажу жінкам, які зараз приїхали: «Майте план Б. Не чекайте, поки повернетеся. Не чекайте просто так, щоб повернутися в Україну».
Думаю, до речі, що значна кількість українок вже залишиться в Польщі. Особливо ті, чиї діти ходять тут до школи. Невідомо, коли закінчиться війна, потрібен час, щоб відновити країну після неї.
Коли я поїхала на свята до Києва, щоб зустрітися з чоловіком, у мене стався інсульт. Напевно, це трапилося через стрес. Ми зняли квартиру на вихідні, і як тільки зайшли, я відчула, що страшенно болить голова. А у мене ніколи не болить голова. Я лікар за освітою, тому знала, що це серйозна ситуація. Кажу чоловікові: «Подзвони в лікарню швидкої допомоги і скажи, що у молодої жінки інсульт».
Він, у військовій формі, дзвонить у швидку допомогу і каже, що там молода жінка і в неї болить голова. Я сердито кричу: «Скажи інсульт, бо на головний біль не приїдуть!».
А він не міг вимовити слово «інсульт», бо йому це видавалося синонімом смерті. На щастя, вони приїхали і забрали мене в лікарню. Таке було у нас побачення під час першої відпустки чоловіка. Через два тижні я вийшла з лікарні і повернулася в Сувалки, сама на машині. Я не маю часу лежати. Скоро знову до нього поїду. Зустрінемося у Львові, бо мені ближче. Коли війна закінчиться, я хотіла б жити у Львові.
Юля Стахів: «Тільки поляки ненавидять росіян так само як ми»
Приїхала до Польщі в березні разом з мамою. Я зі Львова, працюю рекрутером в ІТ-компанії. Через кілька місяців, коли ситуація нормалізувалася, мамі довелося повернутися до Львова, щоб не втратити роботу. Їй залишалося кілька років до пенсії, а в компанії немає можливості працювати віддалено. Хотіла повернутися з нею, але батьки дуже просили залишитися у Варшаві. Це звичайна ситуація, коли молодше покоління виїжджає, а старше залишається.
Я перебуваю в комфортній ситуації, бо маю роботу. Компанія базується у Львові, працюю віддалено з Варшави.
Але навіть у нашій галузі зростає безробіття. До війни було важко знайти когось на роботу в ІТ, як, мабуть, і скрізь. Тепер, коли багато клієнтів із Західної Європи відмовилися від наших послуг, безліч професіоналів галузі залишилися без роботи.
Як бізнес, що працює в Україні, ми стали бізнесом з високим рівнем ризику. Близько 80 відсотків працівників галузі — це чоловіки, які не можуть виїхати на роботу в інше місце, як це зробила я.
Раніше, коли я шукала когось для роботи в ІТ, проводила, можливо, дві-три співбесіди на тиждень, настільки важко було знайти кандидатів. Тепер маю стільки співбесід щодня і ще сотню заявок на електронну пошту.
Працівники з України стали особами з підвищеним ризиком. І справа не лише у відсутності електрики, бо я сама не можу надивуватися, як швидко ми зорганізувалися. Майже у кожного вдома є генератор, а у львівському офісі у нас є кілька старлінків. Високий ризик означає, що хтось може померти будь-якої миті.
І якщо ти експерт високого рівня, відповідаєш за важливий проект для зовнішнього клієнта, для нього буде проблемою, коли ти помреш і зникнеш з проекту за одну ніч. Немає жодних шансів передати обов'язки працівника після його раптової смерті від російського обстрілу.
А ІТ-спеціаліст у Москві не є працівником підвищеного ризику, бо на московські будинки не падають бомби. Я працюю в цій галузі, тому знаю, як це виглядає зсередини. Більше того, пережила на власному досвіді.
Я була на рекрутингу в норвезькій компанії. Одразу запитала, чи ведуть вони бізнес у Росії. Вони відповіли, що ні, але наймають багато людей з Росії, тому що хочуть їм допомогти. Тому що вони теж бідні, є жертвами, але вони завжди запитують, чи не підтримують вони Путіна. І що освічений росіянин, який претендує на роботу за кордоном, повинен їм відповісти? Врешті-решт вони взяли на посаду дівчину з Москви. Мені відповіли, що у неї більше міжнародного досвіду. Я перевірила на LinkedIn. Вона все життя пропрацювала в Росії, а я працювала в Бельгії, США та Англії.
Тож сьогодні думаю, що це кінець моєї міжнародної кар'єри. Я не можу собі уявити стрес від роботи серед росіян, які бомбардують наші будинки і руйнують наші життя.
Нещодавно друзі переконували мене приїхати до них, в Австралію, що з моїм досвідом я напевно швидко знайду роботу.
Але я більше не хочу виїжджати з Польщі. Тепер до Львова мені їхати лише 400 км. Я поруч зі своїми і завжди можу швидко повернутися до них. І тільки в Польщі маю впевненість, що поляки ненавидять росіян так само, як і ми. Чим далі їду на Захід, тим більше бачу, що розуміння ситуації якось розмивається. Не очікую, що хтось буде ставитися до мене як до жертви, але буду називати зло злом. І з росіянами ми не однакові.
До війни я любила подорожувати, але зараз не маю на це ні сил, ні бажання. До війни під час розмов запитувала людей, чим вони займаються у вільний час, що їм подобається. Коли я питаю сьогодні, всі починають однаково: до війни у мене були такі-то захоплення, а зараз ми всі просто існуємо. Наче наше життя зупинилося, хоча ми всі намагаємося жити. Але війна всюди, в кожній нашій клітині, в наших головах, в наших снах, в кожній розмові з друзями.
Регіна Гусейнова-Чекурда: «Ми намагаємось жити життям, схожим на нормальне»
Насправді, я не знаю, який час використовувати. Тільки зараз, коли почалася війна, я зрозуміла, яке гарне життя у нас було. Я адвокат, член Ради адвокатів Київської області. У нас з партнером була юридична фірма в центрі Києва. Ми займалися справами, що стосувалися корупції.
У мене є будинок під Києвом. На моє щастя, він знаходиться в Броварах, схожому на Бучу містечку, тільки розташованому з іншого боку Києва. Росіяни туди не дісталися. У мене є син, який вивчає медицину в Кракові. Мій чоловік до війни працював головним редактором міжнародного відділу на телебаченні. Зараз він не має постійної роботи.
У нас в юридичній фірмі працювало п'ять юристів. Після початку війни перші два місяці я, мій партнер і наш помічник залишалися в Києві. Решта поїхали. Попри те, що майже нічого не функціонувало, суди і прокуратура були закриті і ніхто не працював, ми платили нашим співробітникам базову зарплату.
Я пам'ятаю, як їхала в офіс на початку березня. З Броварів до центру Києва доїжджала за 20 хвилин, а раніше, до війни, мінімум годину.
Проїхала через порожнє місто і опинилася перед офісом президента. Крім двох солдатів і старенької жінки, що вигулювала собаку, на вулиці нікого не побачила. Це було страшно. Через місяць-два люди поступово почали повертатися до міста. Суди повільно повернулися до нормальної роботи. Коли є електрика і немає повітряної тривоги, відбуваються засідання. Коли спрацьовує тривога, суд зачиняється, і всі йдуть у сховище. Звичайно, суди купили генератори, їхній шум чути всюди.
Ми навчилися жити з новими звуками — шумом генераторів і звуком падаючих ракет. Ми вже вміємо розрізняти, що летить і куди може впасти.
Наші співробітники також повернулися, але характер роботи в юридичній фірмі суттєво змінився. До війни це було переважно корпоративне та антикорупційне право, зараз ми займаємося сімейним правом - опікою над дітьми та розлученнями. У нас стало набагато менше роботи. Частина людей виїхала з України, у решти набагато менше грошей.
Я не дала партнеру Сергію піти в армію. Він хотів це зробити, коли дізнався, що його 25-річний син пішов служити. Владислав вже рік в армії. За цей час він побував у багатьох небезпечних місцях, спочатку в Гостомелі, де був російський десант і кадирівці. Пізніше воював у Херсоні. Я благала Сергія не йти в армію, адже на нього чекає невістка, маленький онук і батьки-пенсіонери, яких треба утримувати. Він не пішов, але досі стверджує, що за рік спав спокійно лише два місяці. Саме тоді Владик був місяць на навчанні в Польщі, а згодом в Англії.
Чи багато я знаю таких добровольців, які самі пішли в армію? Звичайно. Багато. Серед них моя добра знайома Леся, приблизно нашого віку, мати п'ятьох дітей. Зараз вона сапер, одна з 50 тисяч українських жінок, які служать в армії. Ми всі намагалися відмовити її від цього, тим більше, що двоє наймолодших дітей ще зовсім маленькі. Але вона сказала, що саме заради цих дітей збирається воювати за вільну Україну. Вона виняткова людина, до війни була директором, керувала фондом, а тепер вони з чоловіком пішли воювати. Але у мене є ще багато знайомих, які стали вдовами. Або тих, у кого син загинув на війні. Я не знаю, як це можна пережити.
Подорожую між Польщею та Україною. Два місяці в Києві, тому що там моя робота, і два місяці в Кракові.
У Києві майже не сплю, мені постійно здається, що чую свист падаючих ракет. Тільки в Польщі можу спати.
В Україні у мене була сформована професійна позиція, репутація. Я приїхала до Польщі і спочатку повністю залежала від інших. Було дуже важко. У моїй професії працювати в Польщі практично неможливо. Один із моїх друзів-юристів працює в пекарні, інший - в магазині. Сьогодні я думаю, що було б розумно мати другу професію, таку, де можна заробляти на життя, працюючи своїми руками. Тоді було б легше знайти роботу.
Інша знайома поїхала до Польщі, бо переживала за здоров'я молодшої доньки, у якої хворе серце, подруга боялася, що серце доньки не витримає такого стресу. Ми маємо багато таких історій серед знайомих про те, як важко молодь переживає цю ситуацію. У Києві всі розповідали один одному про дівчину-підлітка, серце якої розірвалося після того, як вибухнув снаряд поруч з будинком, де вона жила. Як каже Оксана Забужко, це не те життя, для якого ми ростили своїх дітей.
Ми, як мурахи, працьовиті і швидко організовуємося. Хтось зруйнує частину нашого мурашника, а ми вже організовуємось і лагодимо його. Нещодавно була на зустрічі з українськими жінками в Кракові і бачила літню пару, їм десь по сімдесят років, вони з ентузіазмом вивчали польську мову. Дуже добре, ми повинні вчити мову країни, яка дала нам притулок. Країни, де наші діти можуть ходити до школи і не боятися бомб чи російських солдатів.
Я хотіла би, щоб Європа зрозуміла, що ми боремося не лише за себе. Думаю, це добре розуміють країни, які були у сфері впливу СРСР. Саме тому всі наші сусіди так нам допомагають.
Останнім часом рідко трапляються такі неприємні інциденти, як цей. Я заправлялася на заправці на трасі Краків-Варшава, і двоє чоловіків, які стояли поруч, подивилися на мене, мою машину і сказали: «О, ще одна українська повія приїхала». Може, вони думали, що я не розумію?
А може, когось дратують машини з українськими номерами? Може, вони хотіли б обмінятися — на мою машину і моє життя протягом останнього року?
Хіба вони не знають, що іноді ця машина — це все, що у людини залишилося?
Заплющіть очі й уявіть: ви залишаєте свій прекрасний дім у Бучі, з одним рюкзаком і кілька днів їдете до кордону в корку. Часто голодні, бо це не та поїздка, для якої ви мали час приготувати бутерброди. Залишаєте усе своє життя і майно позаду. У вашому будинку стоїть російський танк, і вам ще пощастило, що ви відносно швидко втекли з тієї Бучі. Я знаю багато жінок, які нікому не розповіли про те, що з ними сталося, освічених жінок, які займають високі посади. Вони не хочуть, щоб їхні друзі знали. Щоб усі знали. Вони не ходили до психолога. Вони навіть не хочуть зізнатися, що походять із Бучі.
Але ми завжди будемо пам'ятати те добро, яке ми отримали від поляків. Я б хотіла, щоб ви написали, що українки і українці дуже вдячні полякам. Всі мої знайомі кажуть, що ми не знаємо, як би склалася війна, яка б вона була, якби поляки не були такими добрими до нас. Ми бачимо, що ви робите для нас. Ми бачимо, як багато ви для нас робите. Наші хлопці можуть спокійно воювати на фронті, бо знають, що їхні жінки і діти тут у безпеці.
Я щомісяця віддаю частину грошей, які заробляю, на армію, це мій обов'язок. Армію треба підтримувати, бо якщо цього не робити, то росіяни прийдуть до тебе додому. Ми це вже знаємо.
Юлія Квасниця: «Не думайте про те, коли закінчиться війна. Думайте про сьогоднішній день, про те, що ви можете зробити для себе зараз»
Мені дуже подобалося моє життя до війни. Я працювала в Національній юридичній школі, а після обіду приймала пацієнтів. Я психолог і сексолог. З подругою ми проводили для жінок курси про сексуальність. На вихідних я підвищувала кваліфікацію і відвідувала поетичні вечори. До війни писала вірші.
Приїхала до Польщі 6 березня. Я не пам'ятаю початку. Але добре, що я тоді виїхала, не бачила весь цей кошмар на власні очі, була далеко від подій. Зараз мені легше допомагати. Щодня працюю з жінками, які пережили воєнне насильство, чиї чоловіки або сини загинули на війні. Спочатку вони не знають, що з усім цим робити, з чого почати, після апатії приходить злість і розчарування, що треба починати все спочатку. Тоді я їм кажу, що це не початок, що ви вже щось маєте. І ми поговоримо про те, що ви щойно отримали, відштовхуючись від цього.
І поговоримо про наступний маленький крок. І повільно будуватимемо життя в Польщі з чистого аркуша. Не думати про його тимчасовість. Їхнє життя триває, і вони завжди мають набагато більше можливостей, ніж їм здається.
Що ми робимо? Ми шукаємо те, що може стати для кожного з них джерелом енергії для життя. Щоб вони побачили якусь частку ясності в тому, що є сьогодні. Ми шукаємо іскру, за яку можуть вхопитися жінки, що пережили травму. Іноді це дуже маленькі кроки, і вони займають багато часу.
Іноді ми говоримо про те, що вони бачили вчора у Варшаві, бо подумки вони все ще в Україні, вони постійно говорять, що хочуть повернутися, а часто їхніх домівок вже немає. Тож я запитую їх: «А що вам сподобалося у Варшаві?». І вони розповідають, що гуляли чудовим парком, і там співали пташки. І що вони бачили кондитерську з тістечками і хотіли би спробувати тістечко, а потім, можливо, навіть спекти його вдома. Іноді по дві сесії ми говоримо про цей торт. Тому що це єдине, що тримає їх тут і зараз, а не постійно в минулому.
Жінкам теж треба щось побачити для себе тут. Лише на сьогодні. Не повертатися до минулого, але й не втікати надто далеко в надії.
Не питати постійно: «А коли закінчиться війна?» Чому? Тому що надія витягує з нас багато енергії. Звідки мені брати сили? Мені теж було важко на початку.
Зараз поставила собі план на два місяці. Що я живу тут. Багато людей живуть тут тілом, а серцем в Україні. Важко витримати такий розрив. Я більше думаю не про те, коли закінчиться війна, а про те, що я можу зробити для себе сьогодні. І це те, що я постійно говорю іншим жінкам.
Вранці я проводжу терапевтичні зустрічі для людей, травмованих війною, а ввечері — консультації про те, як підтримувати стосунки на відстані або як розлучитися. Багато українських жінок побачили, що завтра може не настати. І що у них може не бути часу на те, щоб відкласти своє життя на потім. Війна — це стрес, але також і каталізатор, який перевертає багато речей з ніг на голову. Вона загострює бачення. Вони хочуть вирішити всі питання зараз, раптово, тому що відчувають, що не можуть витримати ще один день.
Я продовжую вести курси про стосунки, про сексуальність. Ми потребуємо близькості, любові більше, ніж будь-коли. Це також те, де жінки знаходять мотивацію до життя.
Не пишіть багато про мене, тільки про наших жінок, наших людей, я в захваті від їхньої відваги та мужності. Я ніколи не думала, що ми здатні на таке. Ми тримаємося разом і тому вистоїмо. І коли я говорю про польський народ, мені завжди хочеться плакати. Я безмежно вдячна. Пам'ятаю малюнок Марти Фрей, який я побачила на Фейсбуці. Дві дівчини, полька і українка, з'єднані косою. Це прекрасно. Це те, що ми відчуваємо тут. Ми змінюємо історію.
Марина Мазурак: «На початку мої діти запитували: навіщо ми вчимо польську мову, якщо збираємось повернутися в Україну?»
Я жила в Києві, не хотіла виїжджати, але у доньки діабет, і я боялася, що якщо Київ окупують, а це буде окупація, не зможу дістати для неї ліки. Подруга, яка займається спортом і отримала контакт від волонтерів з групи, де польські спортсмени допомагали українським спортсменам, приїхала до Марок (передмістя Варшави – ред.). Сім'я, яка її прихистила, поговорила з сусідами, що ще одна жінка з двома дітьми потребує житла. Сусіди погодилися. А ми тоді в Івано-Франківську пережили два вибухи, найважче їх перенесла моя донька. У мене не залишилось сумнівів, що ми повинні виїхати.
І ось з березня ми живемо в Марках. Спочатку півроку з людьми, які віддали нам свою кімнату. Тепер ми вже як сім'я. Вони запрошують нас на Різдво, на Новий рік. Вони запрошують нас, а ми їх. Взагалі, вся наша вулиця в Марках складається з чудових людей. Коли я через півроку знайшла окреме житло, то вся вулиця мене проводжала. Кожен щось дарував, хтось приносив тарілки, хтось пилосос. Моїй доньці 12 років, вона ходить до української школи в Марках, синові 14 років, він ходить до польської школи. Син дуже мотивований до вивчення польської мови. Він вже починає читати польською, зараз це «сизифова праця».
Але спочатку було важко. І їм, і мені. Через місяць діти запитали мене: «Навіщо ми ходимо до польської школи, вивчаємо польську мову, якщо хочемо відразу повернутися назад?». Я зізналася, що не знаю, що відповісти, попросила дати час все обдумати. Я сама була розгублена, перебувала у стресовому стані, не була впевнена у завтрашньому дні. Через кілька днів я відповіла їм і живу з цією думкою досі: ми повернемося, але ми зараз тут, і було б нерозумно не скористатися можливостями, які маємо.
Ми не можемо просто сидіти і чекати, коли закінчиться війна. Ми повинні повернутися з новими компетенціями, мовами, навичками, і коли повернемося в Україну, зможемо краще відбудувати нашу країну.
Допомагати тим, хто залишився там, і кому також дуже важко. І у нас завжди будуть польсько-українські відносини, які ми зараз створили.
Моя робота пов'язана зі словом. Я була журналісткою, працювала на телебаченні. В українській мові я граюся зі словами, в польській мені все ще бракує слів, знаєте, мені було б важко працювати в моїй професії. Але я все одно дуже щаслива, бо як координаторка українських жіночих клубів в «Українському домі» можу використати свої навички. Я працюю українською мовою і все одно роблю щось корисне для інших. Дуже важливо, що можу бути в групі підтримки українських жінок. Це дає нам усім багато доброї енергії.
Для багатьох українок, для мене в тому числі, зустрічі в Українському жіночому клубі стали терапевтичними, бо тут можна зосередитись на творчій діяльності. А також отримати інформацію про повсякденне життя в Польщі: як знайти роботу, як розпочати бізнес. Але найважливіше — це підтримка, яку ми отримуємо. Є велика потреба у зустрічах з психологами. Наприклад, влітку на одному із психологічних воркшопів ми мали написати кілька сценаріїв того, що можемо робити далі тут і що можемо робити, коли повернемося додому. Дві жінки в групі почали плакати. Одна була з Дніпра, а інша звідкись із Черкаської області. І вона каже, що не знає, що писати, бо її дому вже немає, і їй нікуди повертатися. Це важкі моменти. Але сьогодні я бачу, що більшість жінок вже мають план на наступний місяць-два, а дехто і на більше.
У нас навіть вже є аматорський театр в «Українському домі». Була пропозиція поставити п'єсу про війну, але більшість жінок не захотіли. Ну, і крім того, нам потрібна п'єса тільки з жіночими ролями. Назву п'єси ми обрали: «Станція, де здійснюються мрії».
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
