Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Такого погляду на війну, як у книзі «Мої жінки», досі не було в українській літературі, впевнена літературна критикиня Віра Агеєва. Юлію Ілюху вже порівнюють зі Стефаником і Ремарком. А сама вона каже: «Я писала цю книгу як мешканка міста, яке бомблять, як жінка, яка чекала чоловіка з війни, як мама, як волонтерка. Мені хотілося показати жінок з різних боків. І всі мої жінки — безіменні, це збірні образи українок, яким довелося жити в часи війни».
За словами перекладачки «Моїх жінок» англійською Ганни Лелів, ця збірка оповідань «посилить голоси українських жінок і шукатиме мову, щоб говорити про невимовне». І дійсно голоси українських жінок завдяки книзі активно поширюються світом. Збірку вже перекладено шістьма мовами і видано в пʼяти країнах. На підході — вихід книги у Швеції. Культурна дипломатія в чистому вигляді.
«Я не могла писати, був ступор, зникли всі слова»
Оксана Гончарук: Ваша відома колега Тамара Горіха Зерня у передмові до книги «Мої жінки» зазначає, що дискусії стосовно того, як писати про війну, тривають. Як ви знайшли свій метод розповіді? Чому це так чіпляє і простих читачів, і критиків, які до вашої прози прихильні?
Юлія Ілюха: Ну я б не сказала, що всі прихильні, бо після моєї перемоги несуться срачі. Але сподіваюсь, книга все ж чіпляє. Хоча не беруся про це судити. Інша справа, що я не планувала цю книгу, просто одного вечора в голові народилась перша історія, яку я виклала у Facebook з хештегом «мої жінки», а наступного дня до мене прийшла інша жінка. І вони приходили знову і знову, вранці й увечері, і я писала їхні історії у тимчасових помешканнях і потягах. І тільки коли Ганна Лелів запропонувала перекласти мої тексти англійською, а потім Марина Соріна — італійською, я стала усвідомлювати, що це може бути цікаво іншим. І варто зробити з цих історій книжку.
— У книзі 40 щемливих історій, в більшості трагічних, іноді оптимістичних і місцями іронічних. І всі вони всередині вас. Як ви з ними живете?
— Після 24 лютого я кілька місяців взагалі не могла нічого писати. Перед самою війною почала роман, написала десь третину, а зараз навіть не знаю, де той рукопис. Він абсолютно для мене зараз неактуальний.
24 лютого я виїхала з Харкова із сином Іваном та кішкою, потім сама повернулася в місто і всю весну волонтерила. До великої війни ми з подружкою збирали тактичні аптечки для АТО, тож я знову почала займатися медициною — було дуже багато запитів. А от писати я не могла, у мене був ступор, зникли всі слова. Єдине, що я могла написати, — це заклики й фейсбуці з метою зібрати грошей на щось корисне для військових, які захищали Харків. Ну ще могла фотографувати прапор, у нас в Харкові він майорить на найвищому в Україні флагштоці. А вже у квітні написала вірш. Але закінчити збірку віршів змогла лише тоді, коли мене запросили на резиденцію в Австрію.
Я це кажу до того, що і вірші, і короткі історії «Мої жінки» — це все у певному сенсі моя психотерапія, виписування особистої травми. Я просто не могла не написати ці історії, бо вони були всередині мене. А коли стала викладати їх у фейсбук і отримувати безліч коментарів від жінок, зрозуміла, що це може бути психотерапія не лише для мене.
— Чи є серед 40 новел історія про вас? Можу припустити, що це «Жінка, яка чекала на Перемогу»…
— Ця історія про багатьох жінок, а конкретно про мене там кілька історій, найбільш очевидна з них — це «Про жінку, яка лютневого ранку залишила місто із сином та кішкою і двома парами трусів у наплічнику».
— А ви надовго виїхали тоді з Харкова і куди?
— Ми жили на Північній Салтівці і коли почули вибухи, чоловік сказав мені збирати речі та їхати із сином до батьків, які живуть у Харківській області. Сам чоловік залишився, бо збирався до війська — він потім рік відслужив і був комісований після поранення.
Я тоді швиденько зібрала два наплічника, в один з яких мій 9-річний син поклав свій конструктор Лего, а з моїх речей помістилися лише дві пари трусів. Ми везли ще кішку, а потім по дорозі у нас стало дві кішки, бо ми забрали тваринку у друга мого чоловіка, який був у резерві парамедиком і в цей момент теж збирався на війну.
Ми виїхали і побачили метрах в 30 танкову колону росіян, яка рухалась у напрямку кільцевої. Пізніше ми дізналися, що вони розстріляли кілька машин.
Повернулась я у Харків 9 березня. Чому запам'ятала цей день? Ми тоді зупинилися на заправці під містом, я пила каву поряд з фургоном, біля якого стояв незнайомий чоловік. І раптом він відкрив двері того фургона, вийняв величезний букет тюльпанів і подарував мені. Це було тоді, коли 8 та 9 березня 2022 року у Харкові всім жінкам на вулицях дарували квіти. Тож цей день я не забуду ніколи.
— А де ваш син зараз?
— Ми зараз перебуваємо на літературній резиденцій в Австрії, Іван ходить тут до місцевої школи. Йому вже 12 років, і він майже всюди їздить зі мною, ну, може, крім Америки та Швеції, бо виступ там припав на перший день школи, який не можна було пропустити.
«Ми моталися по поодиноких працюючих аптеках і шукали медикаменти»
— Як ви зараз сприймаєте рідний Харків і чому місту та його людям вдаються просто неможливі речі?
— У моїй пам'яті Харків — це весна 2022 року. Так багато, як тоді, я не їздила по місту, напевно, за все своє життя. Ми з товаришем тоді пересувалася лише на машині, бо транспорт не ходив і місто було геть порожнє. Майже все тоді було зачинене. У супермаркет у Харкові я потрапила лише у травні 2022. Ми мотались між поодинокими працюючими аптеками й шукали медикаменти. Тоді ми навіть бинти купляли поштучно, зараз це складно уявити. На самому початку з ліками була катастрофа, але згодом друзі почали надсилати якусь гуманітарку з-за кордону.
Знаєте, я дуже боялась повертатися в Харків через два тижні відсутності. Мені здавалось, що місто зруйноване, і щойно я в'їду на Холодну Гору, то почну плакати без упину. Але виявилось, що місто стоїть, обороняється і, як писав Сергій Жадан, «над містом майорять наші прапори». Коротше, я так і не заплакала.
— У книжці «Неболови», яка вийшла ще у 2016 році, я прочитала вашу першу новелу про жінку у війні. Тобто цей цикл ви почали створювати ще вісім років тому.
— Цікаво, що я тоді написала про жінку, яка була акторкою і пішла на війну, а потім на презентації «Неболовів» познайомилася з реальною жінкою, акторкою з Харкова, яка пішла на війну і досі воює.
Проза «Неболовів» була не такою короткою, як «Мої жінки», це радше те, що називають англійською мовою flash fiction (мікропроза, надкороткі оповідання — Авт.). Я люблю коротку прозу більше, ніж великі форми, бо вважаю, що вона мені вдається.
Червона помада як маска, яка допомагає жінкам триматися
— У вас є гарна новела «Жінка, яка фарбувала губи», яка мені дуже запала. Чим червона помада на українках так лякає суспільство? Чому, наприклад, татуювання або зміна кольору волосся у жінок-військових більш зрозумілі, ніж пофарбовані червоні вуста біженок і вдів?
— Червона помада не вписується у прийняті суспільством норми горювання. Моя історія про те, як жінка переживала своє горе, бо у неї чоловік зник безвісти на війні. Червона помада стала її способом захисту, своєрідною маскою, яку вона «одягала», щоб хоч якось триматися. Під час Другої світової війни червона помада у європейських жінок була символом стійкості та опору. Для багатьох українок зараз — так само.
— Ще в одній новелі йдеться про те, що більшість українок завжди мріяли потрапити в інші країни, а тепер потрапили, але нас в тих закордонних містах наче немає. Тобто тіло там (яке ми з'їдаємо), а душа — в Україні…
— Я завжди на своїх закордонних зустрічах кажу про те, що ніколи б у житті не хотіла писати цю книжку і не хотіла б мати цих читань у різних країнах. Все це я б залюбки поміняла на своє нормальне нудне життя без подорожей у Харкові — без війни. Так, до великої війни я мріяла мандрувати і зараз мрія справдилась, але у такий от збочений спосіб.
У мене ще є новела про жінку з валізою, яка виїздила з міста. Коли я це писала, думала про ситуацію на харківському вокзалі на початку березня, де було людське море, і люди за будь-яку ціну намагалися потрапити в евакуаційні поїзди.
І моя героїня заскочила на підніжку потяга, але не змогла затягнути із собою свою важку валізу. І в якийсь момент вона просто розтисла руку і відпустила цю валізу — а разом з нею все прожите життя. І отак ні з чим вирушила у невідомість
А яким буде її подальше життя, чи вона буде мріяти про повернення додому з Європи, це вже наступне питання.
«Я стала людиною, яка не прагне бути зручною для всіх»
— Книга «Мої жінки» вже видана в Італії, Словаччині, Австрії та США. У лютому наступного року вийде у Франції та Швеції. Наскільки іноземцям ці flash fiction зрозумілі, чи зчитують вони закладені символи?
— На обкладинці книжки, яка вийде в Швеції, буде саме та рожева валіза, про яку я щойно говорила.
Я глибоко переконана, що основне завдання української культури зараз — і літератури зокрема — це кожним мистецьким твором, кожним перекладом та словом нагадувати світу про війну в Україні
Тому мені було важливо, щоб книга «Мої жінки» вийшла двомовною, українсько-англійською, у вигляді артбука, бо так вона є гарним подарунком іноземцеві. Який зайвий раз нагадує, що війна в Україні триває і саме хоробрість українців дала європейцям час на підготовку до більшої війни, яка може охопити Європу. Люди за кордоном повинні розуміти: якщо Україна впаде, то, безумовно, війна пошириться далі, і вже їхні країни будуть отак горіти у вогні.
Більшість європейців, прям як більшість українців до повномасштабного вторгнення, наївно вірить, що їх це не зачепить і нічого не буде. Тому я на всіх своїх зустрічах закликаю іноземців не повторювати наших помилок.
— Чи є вже якісь відгуки на вашу книгу від закордонних читачів?
— В Америці я мала чотири зустрічі, і дуже багато людей підходили, висловлювали свою підтримку Україні і розповідали, як їх вразили історії безіменних жінок — адже жодна з моїх жінок не має імені. А коли я мала читання у Стокгольмі, то була вражена кількістю шведів, які прийшли з українською символікою. Цікаво було те, що книжка в Швеції ще не вийшла, але частина історій моїх жінок вже була перекладена шведською та опублікована в знаному місцевому літературному журналі. І люди просили мене підписати цей журнал, до того ж зверталися до мене українською мовою. Тобто шведи вивчили ті кілька слів, і це такий потужний і водночас милий вияв поваги. Я була вражена.
На таких зустрічах я завжди наголошую, що я з Харкова, розповідаю про те, як змінилося наше життя з початком великої війни і намагаюсь згадувати про тих письменників — чоловіків і жінок — які зараз на фронті. І про тих, які загинули.
І от саме це, мені здається, закордонну аудиторію вражає найбільше. Їх чіпляє, що люди, які писали прозу та вірші, змушені були взяти зброю до рук і захищати свою країну. У цей момент війна набуває рис конкретних людей. Зокрема, я часто розповідаю їм про Максима Кривцова — поета, який загинув через кілька тижнів після того, як вийшла його перша книжка
— Чи вийде книжка у Польщі і чи буде вона перекладена польською?
— Сподіваюсь, що вийде, але я ще не знайшла видавця у Польщі і поки що над цим працюю.
— Наскільки відрізняється сприйняття вашої книги за кордоном і в Україні?
— Я зробила всіх жінок безіменними саме для того, щоб, читаючи цю книжку, не лише українці, а й іноземці могли уявити себе на місці героїнь
В англійський є такий вираз «in (someone's) shoes» тобто «на чиємусь місці», — це про те, що кожен може уявити себе «в черевиках» тих жінок. Мої безіменні героїні універсальні. Це, як гарно сказала Віра Агеєва, архетипічні образи жінок у часі війни. Я хотіла показати, що не якась одна конкретна жінка проживає цю історію, а що це історія дуже-дуже багатьох жінок в Україні.
— Скажіть, що, окрім розголосу, вам як письменниці дає премія ВВС?
— Ну, вона дозволяє додавати наліпку «Книга року BBC» на всі тиражі книжки. А ще це грошова премія (1000 британських фунтів — Ред.), яка дуже доречна, бо я збираюся використати її на покупку пікапу для 151-ї бригади, яка зараз знаходиться в дуже гарячій точці. Я зараз дозволила собі відійти від волонтерства, але якщо мене просять допомогти, завжди підключаю свої зв'язки. Так, наприклад, мої польські друзі допомогли придбати дуже дорогий РЕБ для тієї ж 151-ї. Тепер ось ця ситуація з пікапом, на який ми збираємо вже понад два місяці.
— Юля, я розумію, що ви людина зі стрижнем, і все ж наскільки вас змінила велика війна? Якою за ці важкі для кожного українця три роки ви стали?
— Я стала дуже жорсткою людиною, яка не хоче бути зручною для всіх і яка не буде терпіти, якщо їй щось не подобається. За ці три роки я навчилася захищатись і відстоювати свої кордони. Велика війна навчила мене не будувати глобальних планів, бо я зрозуміла, що це не має жодного сенсу в світі, де все може змінитися в лічені хвилини.
Я навчилася жити сьогоднішнім днем і насолоджуватись моментом, бо, як каже мій чоловік: «Ми щасливі люди, бо ми живі». Нещодавно я отримала премію «Книга року BBC», а могла ще весною 2022 лежати неживою десь у посадці під Харковом…
Українська журналістка, співачка, композиторка (спочатку була музика, яка нікуди не зникла досі). Роботу в журналістиці починала з дописів у музичний журнал «Галас». Протягом багатьох років працювала культурною оглядачкою газети «КП в Україні», мала також досвід роботи головною редакторкою журналу «Ательє». Кілька останніх років була музичною критикинею у виданні Vesti.ua, а з початком великої війни знайшла себе як журналістка в жанрі соціального репортажу.
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
.jpg)
