Ексклюзив
20
хв

Зерно протистояння: як Росія готує ґрунт для «ненападу»

«Україна та Польща пливуть в одному човні. Росія однаково ненавидить обох і має єдину загарбницьку ціль на обидві держави. Маємо міцно триматись за руки нині, аби потім не стояти у черзі до газової камери»

Марина Данилюк-Ярмолаєва

Путін заявив, що Росія не зацікавлена у вторгненні в Польщу. Та чи вірити цьому? Фото: UKRAINIAN PRESIDENTIAL PRESS SERVICE / AFP/East News

No items found.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Польща — наступна жертва Путіна, якщо Україна впаде. Скандальне інтерв’ю Володимира Путіну пропагандисту Такеру Карлсону показало істинні наміри Росії. Він хоче повернути обидві країни в стійло Російської імперії. Часи, коли російські царі агресивно придушували два народи та русифікували, — Путін вважає еталоном. 

Але спочатку розберемось навіщо Путіну було інтерв'ю для американської аудиторії саме зараз? Найперше, 17 березня у нього вибори. Точніше, їх подоба, де Путін намалює собі ще один термін перебування при владі.

Розмова з диктатором була потрібна шефу Такера Карлсона Дональду Трампу. Він теж піде на осінні вибори і рішуче налаштований на реванш у демократів. У нього мало ідей, що продати виборцеві, окрім скандалу і образ.

Тому політичні консультанти Трампа вирішили розіграти карту України і пообіцяти прихильникам Республіканської партії ілюзію діалогу з Путіним. Мовляв, президент Росії — авторитарний, весь у крові, але є один лідер, якого він точно почує

Тому бери бюлетень і голосуй за Дональда Трампа. Тому в хід і пішов скандальний ведучий Такер Карлсон, який мав спрощено подати історію агресії Путіна щодо сусідів консервативному виборцю, який навряд чи знає навіть історію рідного штату Алабама. Цей білий чоловік чи біла жінка, які ходять щонеділі до церкви і працюють на ранчо з п'ятьма дітьми, навряд чи знають, хто і коли розпочав Другу світову. Як зрештою — де саме на глобусі знаходяться Україна та Польща. 

Очільник Кремля використав той самий прийом, який активно використовував український президент Володимир Зеленський на початку повномасштабного вторгнення. Його суть — емоційно достукатись до громадян Заходу в обхід офіційної влади. 

Саме так Путін і Карлсон навішали локшини на вуха про штучну державу Україну, невдячне НАТО і анонс нових територіальних посягань Росії. 

Володимир Путін дав інтерв'ю колишньому американському телеведучому Такеру Карлсону

Про Україну було сказано, що це «штучно створена країна, яка завжди належала Росії». Українців буцімто ніколи не існувало — їх придумали поляки. Однак у 2014 році вони організували переворот і захотіли бути незалежними, тому зараз Росії треба терміново їх денацифікувати. 

Про Польщу у негативному контексті згадали 36 разів. Суть накиду зводилась до того, що це невдячна та відбита країна, яка разом з Україною та балтійськими державами влаштовувала провокації Росії

Але далі ці країни, які вирвались із радянського табору, — пішли в НАТО й ЄС та стали великою загрозою для Росії. А Путін про це раніше, мовляв, не домовлявся і тому рішуче налаштований помститись Заходу.

Шанувальник Трампа почув цікаве трактування новітньої історії. Згідно тез Путіна, Україна сама почала війну в 2014 році. А от чемна та ввічлива Росія просто взяла під свій захист Крим, інакше туди би прийшли якість нацисти. Це так тривожило Росію, що Путін буцімто старався цього не допустити й напав на Україну і вдруге — в 2022 році. «Росія просто намагалась зупинити війну», — брехав російський диктатор.

Путін, який вважає себе дуже здібним істориком, — знайшов вельми цікаву аналогію заради власного виправдання. Адольфа Гітлера.

За версією кремлівського диктатора, приємний і ввічливий фюрер свого часу попросив у Польщі віддати місто Гданськ. Однак поляки сказали «ні»

«Вони загралися і змусили Гітлера почати Другу світову війну саме з них. Чому війна почалася 1 вересня 1939 року саме з Польщі? Вона виявилася незговірливою. Гітлеру нічого не залишалося при реалізації його планів — почати саме з Польщі», — розказав фанат фюрера пересічному американцеві. 

Безумовно, західні ЗМІ оперативно написали короткий курс історії Другої світової війни для читачів, які більше цікавляться розвагами в соцмережах. Утім, така заява була зроблена навмисно, аби розколоти між собою нинішню Німеччину, Польщу і зрештою Україну — щоб усі троє згадали історичні болі. Москва дуже хоче, аби нинішні поляки та німці тицяли одне в одного палицями і дорікали руйнуваннями та жертвами часів Другої світової війни. Розбрат — то ключ до розхитувань та завоювань. Не дарма кілька поколінь сучасних росіян виросли на ідеї «на танку знову на Берлін». І варто чітко розуміти, що цей маршрут пролягає через Україну та Польщу. 

У спільнотах фанатів Такера Карлсона та Дональда Трампа активно поширюють ще один фрагмент із інтервʼю. У ньому Путін говорить, що не збирається нападати на Польщу та Латвію, бо нащо Росії взагалі на них нападати? Коментатори роблять дописи, що ось, мовляв, «дивіться, Путін прямо каже, що не буде ні на кого нападати! Припиніть лякати війною Росії з НАТО!». Причому дуже цікаве формулювання Путіна, що війська таки можуть послати, якщо «Польща нападе на Росію». 

Глава МЗС Польщі Радослав Сікорський: «Путін хоче увійти в історію як новий Петро Перший». Фото: Kirill KUDRYAVTSEV / AFP/East News

Аналогічні тези українці чули два місяці поспіль перед повномасштабним вторгненням 2022 року. Тоді головні пропагандисти Кремля Володимир Соловйов, Ольга Скабєєва, Маргарита Симоньян запевняли, що росіяни наймирніша нація на світі — і вони не зацікавлені в жодному конфлікті з сусідами. Тож, якщо Путін перебріхує уже тут і зараз давно задокументовані і проговорені факти, що насправді було в Гданську, — придумати нову байку для нападу на Польщу буде нескладно. 

Типовому трампісту можуть зайти на «ура» порівняння з Гітлером. Він навряд чи колись бачив фото зруйнованої Варшави. Я не думаю, що ці люди, коли-небудь побувають на екскурсії в Освенцимі.

Однак це напряму торкається Польщі та України. Багатьом українським полоненим після катувань і допитів у російських тюрмах так і говорили: «Ми б’ємо вас, ми вирізаємо ваші татуювання з м’ясом — бо ви відмовились здатись. Ви не хочете брати Варшаву разом із нами». 

Росія напала на Україну з ціллю завоювати її за три дні, аби потім використати український ресурс на загарбання сусідніх держав. За задумом Путіна, українці з їхнім хистом воїнів та досвідом війни мали стати гарматним м’ясом. Спочатку їх мали силою погнати на Варшаву. А уже потім, коли б вона впала, уже поневолені поляки та українці мали б брати Берлін разом. За спиною у них би стояв наглядач із РФ з автоматом. Для всіх незгодних цілодобово працювали би мобільні крематорії та печі старих концентраційних таборів. 

Нині дружні стосунки Польщі та України випробовують торговельні суперечки на кордоні. І подекуди зайві емоції рвуть тонкі нитки поваги і вдячності, яка завжди була між нами. Коли саме зараз низка українців пише емоційні пости через порізані фури з розсипаним зерном, нам справді дуже сильно болить. Адже в умовах війни це не просто зерно, а зерно, вимочене нашою кров'ю. Його збір зараз — це квест на виживання між мінами, обстрілами і тонкою лінією між мирним життям та фронтом.

Чимало фермерів не пережили окупацію — їх катували, убивали і доводили до самогубства. Ще більше на фронті — пересіли із трактора на танк 

Тож хочеться підвести до розуміння, що Україна та Польща пливуть в одному човні. Росія однаково ненавидить обох і має єдину загарбницьку ціль на обидві держави. Маємо міцно триматись за руки нині, аби потім не стояти у черзі до газової камери. Бо в цей момент росіяни можуть заселятися в наші будинки, їсти нашу їжу і красти уже й польське зерно, убиваючи місцеві родини фермерів. 

На розсипаному українському збіжжі польські фермери встановили фігуру заступник міністра сільського господарства Польщі Міхала Колодзейчака. Фото: X / Rafał Mekler

Росія ніколи не приховувала, що хоче натягти на себе маску християнської слов’янської держави. І дві успішні держави саме такого культурного коду — будуть її ціллю номер один.

Ціллю на знищення. Тому полякам і українцям є про що поговорити предметно, поки не стало пізно для обох
No items found.
Стратегічний партнер
Приєднуйтесь до розсилки
Thank you! Your submission has been received!
Oops! Something went wrong while submitting the form.

Українська журналістка, політичний аналітик та медіа-консультант. Працювала парламентським оглядачем більше 10 років. Співпрацює з виданнями «Цензор.нет» та «Еспресо». Є авторкою популярних YouTube-каналів «Цензор.нет» та «Шоубісики». Спеціалізується на темі політики, економіки та медіатехнологій.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Її подорож почалася у 2014 році, коли вона приїхала з Криму. У її рідному місті зникав знайомий їй безпечний світ. Для маленької дівчинки анексія і переїзд були не геополітикою, а раптовою втратою всього звичного: дому, школи, мови. Вона потрапила до Варшави — міста, яке приваблює, але рідко коли відразу пригортає.

Сьогодні, ще не досягнувши двадцяти років, вона є обличчям покоління, що дорослішає в хаосі. Між війною і миром, між вірусними відео на TikTok і мудрою промовою на TEDx. 

Все почалося з простої, дитячої інтуїції: світ можна змінювати, починаючи з малих, портативних, щоденних речей. Рюкзак став для неї символом — подорожі, навчання, обміну, звичайної людської солідарності. Рух, який вона створила, об’єднує учнів і вчителів. Звучить наївно лише для тих, хто ніколи не бачив на власні очі, як така спільнота може творити дива.

Кіра розповідає про себе без зайвого пафосу. Замість романтизувати свій активізм, згадує про п’ятнадцять будильників, які встановлює щоранку, про відповіді на листи в переповненому метро, про те, що продуктивність — це не талант, а чиста впертість. У ній поєднується етос активістів старої школи — віра в те, що просто треба робити — із сучасним вмінням будувати наратив, який знаходить відгук у її покоління.

Для неї «бути українкою в Польщі» — не етикетка, а щоденна практика. Коли вона розповідає про переїзд з Криму, то підсумовує це з холодною зрілістю: «Просто треба було почати все спочатку. Я тоді не знала, що таке еміграція. Сьогодні знаю, що це процес, який ніколи не закінчується». Цю зрілість чути і в її виступах — вони спокійні, продумані, без претензій, але й без комплексів.

Коли її номінували на звання «Варшав'янки Року-2025», в інтернеті закипіло. Не тому, що вона зробила щось суперечливе — навпаки.

Вона стала дзеркалом, в якому частина поляків побачила власний страх перед іншістю. Хвиля хейту, що захлиснула соціальні мережі, виявила темну сторону суспільства, яке ще нещодавно пишалося своєю солідарністю

Кіра не відповіла гнівом. Вона просто продовжує робити свою справу. Не вступає в безплідні суперечки про те, хто є «справжньою варшав'янкою», бо знає, що приналежність вимірюється вчинками, а не місцем народження.

Її рух триває: школи обмінюються досвідом, діти вчаться говорити про свої емоції, а волонтери доставляють рюкзаки з допомогою туди, де вона найпотрібніша. Це не іміджева кампанія, а тиха праця щоденної доброти.

Кіра — не «інфлюєнсерка добра», а людина, яка сприймає дію як подих. Її активізм випливає не з підручникової ідеології, а з емпатії. Вона розуміє, що державні кордони занадто тісні для людської вразливості. Що поняття «дому» можна розширити. І що солідарність — це щоденний вибір тих, хто обрав бачити по той бік людину. 

Якби Варшава мала своє сумління, воно виглядало б приблизно, як вона: молоде, вперте, іноді втомлене, але з глибокою вірою в те, що майбутнє — це не нагорода, а відповідальність.

Кіро, я теж не звідси, але так само, як і ти — я у себе. Вище голову, я голосую за тебе.

20
хв

Кіра: неймовірна дівчина з рюкзаком

Єжи Вуйцік

Протягом перших двох місяців перебування в Польщі я вивчила лише кілька слів і три фрази: «dzień dobry» (добрий день), «dziękuję» (дякую) і «do widzenia» (до побачення). Мені просто не потрібно було більше; я планувала повернутися додому. Я почала вивчати мову лише тоді, коли у моєї дитини з'явились проблеми в школі. Без мови я відчувала себе беззахисною.

Мова — це дійсно зброя. Знаючи її, ти можеш подати скаргу, пояснити, розповісти, що сталося і чому. Якщо ти погано знаєш мову, завжди можеш почути у відповідь: «Ви щось неправильно зрозуміли».

Думаю, що українки за кордоном, які погано знають іноземну мову, дійсно не захищаються, коли стикаються з переслідуванням у громадському транспорті. Вони намагаються відійти від людини, яка їх штовхає або провокує. Вони мовчать, бо розуміють, що в будь-якій конфліктній ситуації за кордоном «свій» спочатку стане на бік «свого». Українка автоматично опиняється у невигідному становищі.

І саме ця беззахисність має вирішальне значення. Протягом останнього тижня в інтернеті поширилася новина про вчинок Зенобії. Зенобія Жачек — полька, яка заступилася за українку — захистила її словесно, за що нападник розбив їй носа головою.

У мережі цю історію одразу підхопили: ось хоробра полька стала на захист українки. Мене більше дивує те, що вона була єдиною, хто це зробив. Бо для мене це була б звичайна, інтуїтивна реакція.

Ситуація виглядала так: у автобусі напівголий поляк кричав на українку. Зенобія Жачек в інтерв'ю сказала, що «він постійно кричав на літню жінку одне й те саме: про бандерівців, УПА, Волинь, про те, що українці повинні виїхати з Польщі, і багато інших ганебних речей». Тобто він відкрито провокував.

А українка... мовчала. Сиділа і слухала. Не відповідала, не вступала в діалог. І, на мою думку, саме це стало ключовим. Пані Зенобія побачила в ній беззахисність. 

Кожна людина, яка має совість, яка відчуває емпатію, в такій ситуації повинна захищати слабшого — як маленьку дитину. Бо ця жінка перебуває в чужій країні, не вдома. Я думаю, що якби українка відповіла агресивно, вступила в суперечку, закричала, все могло б скластися інакше. Можливо, пані Зенобія також втрутилася б, але іншим чином — скажімо, сказала б обом: «Заспокойтеся». 

У жодному разі не хочу применшувати вчинок цієї жінки. Я їй надзвичайно вдячна, і пишу не стільки про неї, скільки про інших. Я не вважаю те, що вона зробила, подвигом у буквальному розумінні цього слова. Заступитися за іншого — це нормальна реакція здорової людини: захищати невинного.

Це так, ніби я йду вулицею і бачу, що дитина мучить кошеня. Чи маю я пройти повз, бо «це не моя дитина» і «я не маю права її сварити»? Ні. Бо кошеня беззахисне. І саме тому я мушу втрутитися. Навіть якщо потім мама цієї дитини почне мене звинувачувати, повчати про «права», і навіть якщо знайдеться хтось, хто скаже, що «я травматично вплинула на його психіку» (за що можна отримати штраф) — я все одно втрутилася б. Бо мовчання в таких випадках гірше. Мене мучила б совість, а дитина не отримала б важливого уроку емпатії.

20
хв

Коли мовчання є найгіршим

Олена Клепа

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

Олександра Матвійчук: «Путін — найбільший викрадач дітей у світі. І це не просто метафора»

Ексклюзив
20
хв

Знання — наш перший притулок

Ексклюзив
20
хв

Америка реальна і якою її бачить світ. Професорка Марсі Шор, яка разом зі Снайдером переїхала до Канади, — про дві версії країни

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress