Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Ракетні атаки росіян, окупація, евакуація, виїзд до Тель-Авіва і знову війна вже на території Ізраїлю — все це пережила за останні рік і дев’ять місяців фельдшерка швидкої допомоги з Харківської області Інна Макоєдова. Масована атака ХАМАС на Ізраїль 7 жовтня відбулася через день після кривавого російського теракту в селі Гроза. Цей теракт став для Інни особистою трагедією — серед 59 загиблих були її друзі, пацієнти та колега. Коли росіяни вперше почали бомбити Харків, Інна саме везла на «швидкій» важкохвору дитину до лікарні.
«Були ситуації, коли пацієнта треба було рятувати негайно. І ми їхали — не вмикаючи фари, об'їзними дорогами. Розуміючи, що виїзд може стати останнім»
— Дитину я везла, помічаючи по дорозі зруйновані будинки та незвично порожні вулиці як наслідок перших ракетних обстрілів, — згадує Інна. — Одразу до лікарні на Салтівці в Харкові стали привозити поранених та загиблих військових — зовсім молодих хлопців. А вже наступного дня пішли виклики й від цивільних. До одного чоловіка, якого підстрелили росіяни, швидка не могла дістатися, тому рідним довелося самостійно вивозити його на садовій тачці туди, куди ми на «швидкій» могли проїхати. Виявилося, що поранений — наш колега, колишній водій районної лікарні.
Ми вирішили везти його до Куп'янська і по дорозі, в селі Гроза, натрапили на ворожі танки, один з яких перегородив нам дорогу. Росіяни наказали нам повертатись. Я відповіла, що в машині пацієнт, якому терміново потрібна операція. На що почула: «Ми зараз вас розстріляємо разом із вашим пацієнтом». Не знаючи, що робити, я почала зв'язуватися з колегами з Харкова, і тоді росіяни відкрили по нашій машині вогонь. Перше, про що я подумала в той момент: «Що ж тепер буде з нашим пораненим? Хто його прооперує?» Ну, а далі ми не їхали, а летіли… І дивом врятувалися.
Весь наступний тиждень пацієнт пролежав у селищі Шевченкове, аж поки окупанти не відкрили проїзд для «швидких», і ми змогли вирватися до лікарні Куп'янська. Він вижив, але через втрачений дорогоцінний час залишився без ноги. Під час цього рейсу до Куп'янська росіяни зупиняли нас на кожному блокпості з командою «Руки на капот!», після чого обшукували всю машину, кожну кишеню. Їздити в комендантську годину окупанти нам заборонили — казали, як побачать, одразу розстріляють. Але були ситуації, коли пацієнта потрібно було рятувати вночі і негайно. І ми їхали. Не вмикаючи фари, об'їзними дорогами — як завгодно. Усвідомлювали, що кожен виїзд може стати останнім. Але не робити цього не могли.
Коли в окупації зник мобільний зв'язок, Інна знайшла вихід, як не втрачати контакт з пацієнтами. Вона фактично стала диспетчером швидкої медичної допомоги:
— Зателефонувати на 103 вже було неможливо, і нас виручив дротовий інтернет, через який ми могли підтримувати зв'язок у соцмережах, — розповідає фельдшерка. — В усіх існуючих групах я розписала алгоритм дій — пояснила, де і як зі мною зв'язатися, приймала звернення. Когось консультувала, когось передавала бригаді, яка їхала на виклик. За це люди допомагали у відповідь. Коли в березні нам терміново знадобилося пальне, а взяти бензин було ніде, я написала оголошення у соцмережах — і до нас примчався чоловік з каністрою бензину.
Але настав день, коли закінчилися медикаменти. Окупанти саме відкрили піший перехід через дамбу на територію, підконтрольну Україні, і я вирішила спробувати поїхати по ліки до Харкова. Це було непросто — на блокпостах окупанти влаштовували допити, на яких що я тільки не розповідала, щоб мене пропустили. У Харківському центрі екстреної медичної допомоги на мене вже чекали з ліками. Але ж треба було якось непомітно провезти цей скарб назад. Тому ми провернули цілу операцію: замість мене, під моїм прізвищем, через дамбу пішла інша людина (бо окупанти вели списки тих, хто виїжджав і повертався). Я ж дісталася нашого району в об'їзд. Таких поїздок ми зробили декілька.
«Усі ці місяці у нашому відділенні “швидкої” висів український прапор, і жодні погрози не змусили нас його зняти»
Окупанти схиляли Інну Макоєдову до співпраці.
— Намагалися змусити, — згадує лікарка. — Ми не брали їхніх зарплат й ігнорували їх, хоч і розуміли, чим це може скінчитися. Коли одного разу окупанти сказали, що треба відвезти на кордон їхнього пораненого військового, а ми відповіли, що машина несправна, нашу бригаду змусили зробити це під дулами автоматів. Співробітники бригади шість годин не виходили на зв'язок, і ми дуже за них хвилювались. На щастя, колеги залишилися живими. Поки везли, окупанти стежили, щоб наші медики не торкалися їхнього пораненого — боялися, що вони навмисне зроблять йому гірше. Розуміли, що вони для нас — вороги. До речі, весь цей час у нашому відділенні висів український прапор. І жодні «попередження» та погрози не могли змусити нас його зняти.
Влітку окупанти взялися вже безпосередньо за мене. Наполегливі заклики до співпраці з розповідями про те, «який я цінний співробітник» переросли в агресивні погрози. Росіяни вимагали, щоб я ходила на наради до їхньої так званої адміністрації. Але я не прийшла жодного разу. За мною почали стежити. Окупанти чекали мене на вулиці, приходили додому. Людина, яку вони називали «міністром охорони здоров'я Харківської губернії», заявляла, що «розбереться зі мною». До мене доходили попередження, що «за те, чим я займаюся, сидітиму в підвалі».
Почали погрожувати й моєму чоловікові. Свого часу він був очільником ДАІ, й окупанти, дізнавшись про це, вмовляли його стати керівником райавтодору. Коли він відмовився, заявили, що у такому випадку «знайдуть для нього військову форму».
Втім, виїжджати не хотілося до останнього — мені здавалося, що я не маю морального права покинути своїх колег та пацієнтів. Але потім окупанти заявили, що дають мені тиждень на підписання договору про співпрацю. Попередили, що на підконтрольну Україні територію мене вже ніхто не випустить — на блокпостах усі попереджені. І дали зрозуміти, що якщо хочу залишитися живою, краще погодитися на їхні умови. Залишався один вихід — їхати геть. Виїжджати через російський кордон, розповідаючи прикордонникам легенду про те, що мандрую в відпустку до дядька, який живе в Новоросійську. Ми їхали вдвох із чоловіком, і це просто везіння, що після дванадцяти годин допитів на кордоні окупанти повірили моїй вигадці про родича. Інакше мене б вже не було...
Коли вирвались, на нас чекала довга дорога — через Білорусь, Польщу, Словаччину, Австрію. Аби в результаті ми опинились в Ізраїлі. Чому саме тут? Мені терміново знадобилося лікування: в лютому, перед початком великої війни, мені зробили складну стоматологічну операцію. В окупації я змушена була самотужки знімати шви, почалося запалення. Коли першого серпня ми виїхали, ситуація вже стала критичною. І друзі в Ізраїлі пообіцяли швидко допомогти з лікуванням. Хто ж знав, що незабаром ми знов опинимося в зоні бойових дій.
«Діти в Тель-Авіві здебільшого знають декілька іноземних мов»
Розповідаючи про життя в Ізраїлі, Інна каже, що, попри незнання івриту, через три місяці перебування в країні змогла знайти роботу.
— В Ізраїлі немає виплат та програм підтримки біженців, — продовжує Інна. — Дороге життя, дорога оренда — сидіти тут без роботи можуть собі дозволити лише добре забезпечені люди. Друзі допомогли мені з організацією лікування (мені нарощують кістки), але плачу я за все сама. Тут немає жодних хостелів чи таборів для біженців, тому якщо тобі нема в кого зупинитися, вихід один — туристична оренда. Першу квартиру ми зняли подобово. Це було невигідно, але, на щастя, досить швидко вдалося знайти постійне житло, і тепер ми платимо тисячу доларів на місяць. Для Тель-Авіва це хороша ціна — можна сказати, недорого.
Знайти в Ізраїлі роботу лікареві за фахом без підтвердження диплому та знання івриту неможливо. Перші три місяці ми як іноземці навіть не мали права на роботу. Плюс я не можу працювати в самому Тель-Авіві, тільки в окрузі. Але хто сильно хоче, той завжди знайде варіанти. Я почала шукати, паралельно вивчаючи іврит і підтягуючи англійську. Знання англійської тут, до речі, дуже цінується — в деяких випадках навіть більше, ніж володіння івритом.
Чоловік пішов працювати на будівництво, а моєю першою роботою став клінінг. Мила і чистила різні приміщення протягом місяця. Зрештою, 50 відсотків мого заробітку забрала собі компанія-роботодавець, і я побачила, що тієї суми, яку я отримала на руки, на життя та лікування не вистачить. Тоді я вирішила спробувати догляд за дітьми з особливостями розвитку. Тут це дуже затребувано: попри те, що для дітей є спеціалізовані дитячі садки, більшість часу вони проводять удома. Проте для ізраїльтян діти — то святе, тому відбір на цю роботу дуже серйозний. І ось тут моя медична освіта та досвід роботи лікарем зіграли мені на користь. Зараз у мене вже є кілька постійних клієнтів, заробітку вистачає. Це важка робота по 14 годин на добу, де ти і няня, і медсестра, а іноді й хатня помічниця. Але я можу з цим впоратись. З кожним днем мовний бар'єр стає менш відчутним. До того ж, в Ізраїлі діти здебільшого — білінгви та трилінгви, які вільно володіють івритом, англійською і навіть російською. А це значно полегшує спілкування.
«Знову ходжу з тривожною валізкою»
— Ми приїхали до Ізраїлю у пошуках спецлікування та безпеки, — продовжує Інна Макоєдова. — З останнім, на жаль, не склалося — війна заскочила нас і тут.
Не можу описати своїх відчуттів, коли вранці сьомого жовтня ми прокинулися від вибухів. Спершу вони були далеко, але я одразу розпізнала цей звук — ніколи і ні з чим його не сплутаю. За день до цього сталася трагедія в Грозі. Справа в тім, що село Огурцівка, звідки я родом, і село Гроза знаходяться поруч, і ми там всі одне одного знаємо. В кафе, яке знищила російська ракета, загинули дві мої подруги, моя колега, пацієнти, батьки та сестра кумів мого чоловіка... І не встигла я бодай перевести подих, як війна знову прийшла під наші вікна. Але більше тікати я не хочу — тільки назад на батьківщину після закінчення лікування.
В Україні ще перед окупацією в мене була зібрана тривожна валізка з документами. Зараз так само — з нею і ходжу до укриттів. В Ізраїлі немає будинків без бомбосховищ. Вони є скрізь і діляться на кілька типів. Основні — мамад і мамак.
Мамад — це сховище безпосередньо в квартирі для однієї родини. Окрема кімната з залізобетонними стінами, з броньованими дверима, які відчиняються тільки надвір, обладнана кількома електричними, телефонними і радіорозетками. Обов'язково є спеціальні фільтри на випадок атаки хімічною зброєю. Можуть бути невеликі вікна зі сталевими віконницями. Деякі облаштовують свої сховища як дитячі, кабінети чи бібліотеки. Мамади є, в основному, у нових будинках, побудованих після 1992 року. Я сиділа в такому бомбосховищі буквально кілька годин тому — під час чергового обстрілу, який заскочив мене у клієнта, в квартирі на 28 поверсі. Тільки-но пролунала тривога, як всі, хто був у квартирі, одразу пішли до мамаду. У таких кімнатах не ловить мобільний зв'язок, там немає інтернету. Але нікому не спадає на думку вийти звідти до відбою — всі сидять і терпляче чекають.
У будинку, в якому я мешкаю, бомбосховище займає весь перший поверх. Ми живемо на третьому — і зазвичай кількох хвилин вистачає, щоб хутко туди спуститися. Бомбосховище для широкого загалу називається «мамак». Я ще не бачила тут будинків без таких кімнат. У цьому сенсі в Ізраїлі безпечніше, ніж в Україні – з такими укриттями навіть якщо прилетить у твій будинок, ймовірність вціліти висока.
З першого дня масованих атак ХАМАС в Ізраїлі людям було дозволено ходити на роботу — за умови, що у будівлі, де працюєш, є укриття. А оскільки мамаки й мамади побудовані скрізь, життя не зупиняється. У супермаркетах є усі продукти, працює навіть аеропорт. Багато авіакомпаній скасували всі свої рейси, але ізраїльські перевізники літають.
Люди спокійні — ніхто нікуди не тікає, всі живуть, працюють. Мешканці звикли жити в умовах війни. Якщо звучить сигнал повітряної тривоги, то абсолютно всі, як за командою, встають і йдуть в укриття. Весь транспорт зупиняється. Якщо поруч немає сховища, люди лягають на землю. В тилу всі чітко знають, яким має бути алгоритм їхньої поведінки, і бездоганно його дотримуються.
Усі, навіть далекі від медицини люди, знають основи надання першої допомоги — можуть накласти турнікет, зупинити кров, носять з собою для цього аптечки. Люди сприймають це як буденні речі, зрозумілі кожному як божий день. В Ізраїлі «звикнути до війни» означає не ігнорувати повітряні тривоги й не розслаблятися. В цьому сенсі нам, українцям, є чому в них повчитися.
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
