Шведський цвинтар замість українського телебачення

Адаптація у новій країні стає справжнім випробуванням для дітей і підлітків, особливо якщо вони приїхали лише з одним з батьків. Мовний бар’єр, втрата друзів і відсутність підтримки дорослих часто змушують дітей замикатися в собі й втрачати мотивацію до навчання. Як допомогти їм адаптуватися, не втратити віру у власні сили й знайти своє місце у чужій країні? Sestry розмовляють про це з педагогинею психолого-педагогічного центру у Познані Валентиною Кушнір.

Дорослий поряд з дитиною

— До нас на консультацію у психолого-педагогічний центр Микиту (ім'я змінене за етичними причинами — Авт.) направила адміністрація польської школи — через труднощі з навчанням, — розповідає Sestry Валентина Кушнір. — У свої 16 він досі навчається у сьомому класі. Третій рік поспіль. Спочатку це його дратувало. Тепер йому байдуже. До школи ходить неохоче, частіше залишається вдома. Польську мову знає слабо, як і його мама. І мабуть, саме це стало першопричиною всіх труднощів. Разом з цим хлопець має здібності, щоб досягати успіхів. 

До Польщі Микита приїхав з мамою у 2023 році. Однак, захворів, і хвороба вимагала тривалого лікування. Лікувати мама возила хлопця до України. Коли Микита повернувся, виявилося, що у школі ніхто не знав, чому його так довго не було. Сам він соромився про це розповідати, а мама не поспішала налагоджувати контакт зі школою. Тож за велику кількість пропусків учителі залишили хлопця на другий рік. Один раз, потім другий. На третій мама просто перевела сина до іншої школи. Дирекція якої зрештою направила Микиту до нас на консультацію, щоб зрозуміти, що з ним не так.  

Наталія Жуковська: Що вас найбільше вразило у цій історії?

Валентина Кушнір: Як і в багатьох подібних історіях, головна проблема тут — втрата контакту між мамою і школою. У Польщі мама і Микита вдвох. Жінка дуже багато працює, тож більшість часу хлопець проводить наодинці. Разом з тим мама — попри всі труднощі — має знати, як її дитина почувається в школі, бути в контакті з учителями. Навіть якщо є мовний бар’єр, не треба цього боятися — у більшості шкіл працюють українські вчителі чи асистенти, які готові допомогти. На жаль, мама не знала, як функціонує польська система освіти. Якщо дитина, наприклад, захворіла й довго не відвідувала школу, тут необхідно надати документ, що це сталося з поважної причини — довідку від лікаря чи офіційне підтвердження. А так вчителі не знали причин пропусків і не могли належним чином допомогти хлопцю, надати психолого-педагогічну опіку, яку він потребував.

Я бачу дуже багато різних ситуацій. Кожна історія унікальна, але водночас — типова, бо всі вони про одне: адаптацію.

Ми часто говоримо, що адаптація залежить від індивідуальних особливостей дитини — і це справді так. Але є ще один дуже важливий чинник — дорослий поряд з дитиною, її близьке середовище. Ідеально, коли це родина. Якщо дитина переїхала разом із сім’єю, їй набагато легше адаптуватися, бо зберігається «мікроклімат»: зв’язки з мамою, татом, можливо, бабусею чи дідусем. Середовище змінилося, але внутрішнє коло підтримки залишилося.  

Найскладніше тим, хто приїхав лише з мамою. Тут дитина втрачає звичне середовище, а мама — своє життя. Вона часто виснажена і не може дати дитині увагу, тепло, підтримку. 

Я питаю матерів: скільки часу проводите разом, коли востаннє читали чи обговорювали фільм? Більшість відповідає: «Ну, у неділю трохи» 

А цього часто недостатньо, і дитина може ізолюватися.

— Але чому обирають ізоляцію замість спілкування?

— Є кілька причин. По-перше, особливості самої дитини — надмірна сором’язливість або емоційна вразливість. По-друге, труднощі у навчанні. Якщо дитині воно складно дається, особливо у початковій школі, вона часто починає відчувати себе гіршою. Якщо ж до цього додаються насмішки з боку інших дітей, ситуація стає надто болісною. По-третє — мова. Не всі діти швидко опановують польську. А мова — ключовий фактор. Вона або допомагає дитині інтегруватися, або стає великим бар’єром. 

Досліджувала це питання на прикладі дітей, які навчаються у польських школах уже три роки. І бачила абсолютно різні випадки. Один хлопчик, наприклад, настільки добре опанував польську, що навіть виграв літературний конкурс, написавши власний твір. Учителі самі дивувалися, бо, згідно з науковими даними, потрібно близько 6-8 років, щоб дитина опанувала другу мову на рівні носія. Разом з тим є й інші історії, коли діти навіть через три роки життя у Польщі польською ледь говорять. І тут зазвичай виявляються певні дисфункції або особливості розвитку. Такі діти потребують професійної допомоги.

— Що в такому випадку мають робити батьки?

— Не чекати, а діяти. Якщо ви бачите, що дитині важко, вона не справляється з навчанням чи соціалізацією — не варто мовчати. У Польщі у таких випадках школи самі скеровують дітей до психологічно-педагогічної консультації, де фахівці визначають причини труднощів і дають рекомендації вчителям, як краще працювати з дитиною. Але часто буває так, що батьки бояться цього кроку. 

Батьки думають: якщо дитину направляють до психолога — значить, з нею «щось не так». Це помилка. Тут, у Польщі, зовсім інша культура ставлення до психологічної допомоги. Якщо дитині складно, це не означає, що вона хвора. Це просто сигнал, що їй потрібна підтримка

У пошуках безпечного простору

— Що найчастіше викликає у дітей стрес після переїзду — мова, школа, втрата друзів, нове середовище?

— Все разом. Бо це — велика травма, пов’язана з втратою: дому, звичного життя, кола друзів, мови. І кожна дитина переживає цю втрату по-своєму, залежно від віку, типу нервової системи, індивідуальних особливостей. Велике значення має також досвід навчання. Якщо дитина ще до війни мала труднощі у школі — наприклад, проблеми з концентрацією, пам’яттю, мовленням, — то у новому середовищі все це проявляється ще гостріше.

Є ще один важливий момент — онлайн-навчання. Під час пандемії, а потім війни, багато дітей два-три роки навчалися дистанційно. І тепер ми бачимо, що частина з них просто не має базових соціальних навичок: не знають, як поводитися в класі, як взаємодіяти з іншими, як просити про допомогу чи висловлювати свою думку. Такі діти мають великі труднощі із соціалізацією. 

І саме тут найважливіша роль — підтримка дорослих: учителів, батьків, психологів. 

Головне — не лише навчити дитину розмовляти, а й допомогти їй відчути себе прийнятою. Бо без відчуття безпеки і прийняття не буде ні мови, ні навчання, ні розвитку

Я працюю у польській системі освіти вже три роки, і можу сказати, що тут робиться дійсно багато для підтримки таких дітей. Є міжкультурні асистенти, які допомагають учням адаптуватися, налагоджувати контакт, розуміти шкільні правила. Але навіть за наявності такої підтримки дитина має власне рішення — відкриватися чи закриватися. І з цими дітьми потрібно працювати делікатно, поступово залучати їх до групи, створювати безпечний простір.

— З якими труднощами до вас найчастіше звертаються діти та їхні батьки?

— Найчастіше звертаються з тим, що дитині важко дається навчання. У школі бачать, що дитина старається, але матеріал засвоює повільно, не встигає. Починаємо розбиратися.

‍Бо не завжди означає, що дитина «ледача». Оце слово я б взагалі виключила з лексикону

‍Бо зазвичай дитина не працює не тому, що не хоче, а тому, що їй складно. Потрібні додаткові зусилля, а нам може здатися, що вона нічого не робить. 

Інші діти мають труднощі з адаптацією, із соціальними навичками — не вміють взаємодіяти з однолітками, не розуміють, як поводитися у групі. Тобто ми бачимо весь спектр проблем — від навчальних до психологічних і соціальних.

У європейській освіті, зокрема в польській, не женуться лише за кількістю знань, а намагаються пристосувати навчання до дитини, щоб їй було комфортно, щоб вона відчувала себе успішною. 

У школах запитують: «Які твої сильні сторони? На що ти можеш спиратися?». А наші діти й їхні батьки не можуть відповісти на це запитання

Дорослі приходять і кажуть: «Ну, він грає в ігри». Але це не про це. Важливо, щоб дитина знала свої внутрішні ресурси — що в неї виходить добре, в чому вона сильна. Це основа здорової самооцінки та успішної адаптації. Дуже важливо розуміти, які сильні сторони має дитина, а які слабкі. 

— Що робити, коли вчителі нарікають на відставання класу через українських дітей? Як реагувати батькам?  

— Вчителі мають розуміти, що засвоєння двомовності — процес тривалий. Дитині потрібен час, щоб опанувати польську на шкільному рівні. Якщо вчителі бачать, що дитина докладає зусиль, працює, але з якихось причин навчання їй дається складно, то скеровує до психолого-педагогічної порадні, де психологи, педагоги, логопеди визначають причини неуспішності. За потреби рекомендують школі забезпечити дитині психолого-педагогічну опіку через терапевтичні заняття з педагогом, додаткові заняття з проблемних предметів, консультації з психологом, заняття для подолання специфічних труднощів тощо. Школи насправді готові допомагати українським дітям. У тих навчальних закладах, де я працювала, нарікань на дітей не було. 

Ба більше, польська система передбачає додаткові заняття з мови — зазвичай 10 годин на тиждень. Проблема іноді в тому, що українські діти не відвідують ці заняття. І тому школи поступово відмовляються від них. У моєму досвіді був випадок, коли батьки українських дітей наполягли на додаткових уроках польської мови, і школа організувала їх два рази на тиждень для конкретного класу. Це дало помітний ефект — діти почали наздоганяти шкільну програму.

Якщо поступають нарікання на ваших дітей, діяти потрібно системно:

1.  Перший крок — звернутися до вчителя або класного керівника.

Якщо виникають проблеми в школі, незадоволення навчанням чи поведінкою, потрібно бути в контакті з учителем і обговорювати, як дитина функціонує в класі. Часто батьки не знають, як дитина поводиться в школі, бо вдома вона зовсім інша — наприклад, тиха, зайнята телефоном.

2.  Розібратися у причинах і разом розробити план дій. 

Вчителі цінують активних батьків. Якщо батьки проявляють ініціативу, цікавляться ситуацією і допомагають вирішувати труднощі, вчителі йдуть назустріч і активно підтримують дитину. Якщо дитина має труднощі з навчанням чи поведінкою, важливо розібратися в причинах разом з учителем. Якщо контакт із вчителем не виходить, можна піднімати питання на рівні директора.

Вразливих дітей часто обирають для булінгу

— Через відставання в навчанні та брак друзів дитина може стати об’єктом булінгу. Як тоді діяти?

Жертвою булінгу може стати будь-хто. Найчастіше — ті, хто відрізняється від більшості — наприклад, інша мова, інший стиль поведінки, інші реакції на події. Наші діти теж підпадають під категорію «інші», а також діти з особливими потребами, вразливі, гіперактивні тощо. Це може трапитися з будь-ким. 

Проблема булінгу існує скрізь. Європейські країни працюють над тим, як його попередити й протидіяти. Польща також. Вчителі проходять курси, щоб розпізнавати перші ознаки й реагувати на них. 

Що можуть робити батьки? Пояснювати дитині, як себе захистити. На жаль, наші діти часто не вміють цього робити.

‍Я питаю дітей: «Що будеш робити, якщо тебе образять?». Більшість відповідає: «Проігнорую, нічого не буду робити». Пасивне ставлення до себе — перша ознака вразливості 

Треба вчитися захищатися словесно. Відповідь повинна бути чіткою. Якщо дитина не може сама, вона має йти до вчителя. У школі мають бути люди, які можуть її захистити. Важливо реагувати відразу — не ігнорувати.

— А як розпізнати перші ознаки булінгу?

— Перші ознаки — це зміна настрою дитини, уникнення спілкування, небажання розповідати, що відбувається. Якщо група однолітків постійно насміхається з дитини, то вона починає вірити, що проблема в ній. 

Був випадок у технікумі: з хлопця насміхалися, обливали з іграшкового пістолету. Вчителька побачила, і всіх, хто насміхався, покарали: підлітки працювали на громадських засадах — мили туалети, робили ремонт. Це навчило їх, що приниження людської гідності неприпустиме. 

«Боюсь говорити польською перед класом»

— Як часто школи звертаються до вас за підтримкою?

— Безперервно. Я працюю переважно з дітьми іноземців, серед яких багато українських дітей. У Польщі система дуже добре організована: у кожному районі є психологічно-педагогічна порадня. Проте зараз, через три з половиною роки від початку масового приїзду українців, ми дедалі частіше маємо справу вже не з проблемами адаптації, а з проблемами розвитку, соціалізації — зокрема, труднощами у спілкуванні, ізоляцією та конфліктами з оточенням.

— Які психосоматичні прояви ви помічаєте в українських дітей?

— Болить живіт, загальна слабкість. Але якщо проблема соціальна — через те, що погано налагоджені контакти, то дитина просто не хоче йти до школи. Намагається ізолюватися, усамітнитися, замикається. Для підлітка дуже важливо бути визнаним у групі — це часто значить більше, ніж оцінки. 

Бачила хлопчика в третьому класі, який цілий рік ходив у вовняних рукавичках без пальців навіть у спеку — це його спосіб самозахисту. Інший хлопчик у другому класі в складних для нього ситуаціях ховався під столом і плакав, бо не міг пояснити, що йому потрібно. Часто діти носять до школи свої іграшки, щоб почуватися безпечніше. 

Кожна дитина реагує по-своєму і в своєму темпі. А ще адаптація залежить від соціального та фінансового статусу родини. Маленькі зарплати у батьків, відсутність свого місця для сну — це дуже впливає на самооцінку. Дитина може соромитися своєї родини або житлових умов, що ускладнює соціалізацію.

— Як вік дитини впливає на адаптацію до життя за кордоном?

— Підлітки адаптуються найважче, бо для них критично важливо соціальне визнання. Дитина може почути насмішку на свою адресу і після цього боятися сказати щось вголос польською мовою.

‍Багато дітей мені кажуть: «Я боюся говорити перед класом»

‍Бо вони думають, що щось скажуть не так і з них сміятимуться. Це велике випробування — говорити вголос на весь клас іншою мовою. Тут важливо, як працює класний керівник, чи є опікуни, як організована інтеграція. 

— Чи можна створити «відчуття дому» на чужині — і що для цього потрібно?

— Відчуття дому на чужині сильно залежить від дорослого, який поруч. Зазвичай це мама. Якщо вона відкрита, налаштована на адаптацію, а не на «все це колись закінчиться і ми нарешті повернемося», це допомагає дитині відчувати себе вдома. Насправді, потрібно усвідомити, що дім — там, де ти і твої діти. Ми вчимося бути щасливими в тих умовах, де опинилися. Дуже важливо усвідомлювати і показувати вдячність людям, які допомагають. Коли дитина чує вдячність у сім’ї, вона теж вчиться її відчувати. Це формує позитивний наратив і допомагає адаптуватися. 

Марія і Бартош: «Це було кохання з першого погляду... але не в обох»

Марія Станіславська приїхала з Вінниці до Польщі 11 років тому на навчання нанотехнологіям у Лодзькій політехніці. Сьогодні вона — мешканка Лодзі, дружина й мати, а ще — авторка популярного блогу в Instagram «Teściowa i Synowa» з майже 40 тисячами підписників. Згадуючи, як все починалось, Марія розповідає:

«Через інтенсивність навчання і брак часу на знайомства на другому курсі я завантажила Tinder. Ім’я Марія — міжнародне, польську я вже знала, тож Бартош навіть не здогадувався, що листується з українкою. Згодом я сама йому про це сказала. Для мене це було кохання з першого погляду. Я його побачила і зрозуміла — ось чоловік моєї мрії. Він, правда, зізнається, що нічого такого відразу не відчув, бо на перших зустрічах навіть соромився на мене дивитись. Але каже, що йому було дуже комфортно й весело, бо я вмію тримати розмову».

Родина чоловіка прийняла Марію дуже добре, хоча перед знайомством Бартош жартома лякав її суворою бабусею, яка «точно не вийде зі своєї кімнати». «Це був другий день Різдва: ми разом снідали, говорили майже весь день, я відчула себе частиною родини. Пам’ятаю, я так активно жестикулювала під час розмови, що… пролила червоне вино просто на свіжопофарбовану білу стіну. Ніхто не насварив мене, всі сміялися. Це багато про що говорить».

Марія зізнається, що найбільше її вразили в польських традиціях тепло й душевність Різдва. Хоча у своєму домі вона зберегла й український Новий рік — гучний, з феєрверками й подарунками.

«Тепер у нас Різдво по-польськи, а Новий рік — по-українськи», — усміхається вона

У польських чоловіках Марія цінує партнерське ставлення до жінки: вони сприймають її як рівну — і в побуті, і в ухваленні рішень. А от у романтиці, вважає Марія, українські чоловіки дають фору: «Вони вміють залицятися — квіти без приводу, увага до дрібниць, романтичні жести. Іноді цього трохи бракує у світі польської прямолінійності».

Щодо розбіжностей у вихованні дітей, то їх поки немає, адже донечці подружжя немає й року. Але Марія усвідомлює, що вони з’являться — радше через сімейні звички, ніж через національність. «Взагалі, я вже звикла, що часами почуваюсь тут, як місток між двома культурами або навіть як вчитель: пояснюю батькам чи свекрам, чому в цій країні щось роблять саме так, що в моїй культурі це має інший сенс. Але коли є любов і повага, баланс знайти легко».

Водночас життя у двох культурах приносить не лише приємні відкриття, а й зіткнення зі стереотипами. «Ми з моєю свекрухою ведемо спільний блог, і негативні образливі коментарі я бачу регулярно. Особливо останнім часом. «Комусь просто не подобається, що я українка, хтось виливає втому чи злість. На жаль, це стало частиною мого щоденного досвіду як публічної українки».

Разом з тим блог «Teściowa i Synowa» набирає популярності й для багатьох жінок став місцем розуміння, гумору й підтримки. Марія впевнена: інтерес до теми пояснюється порушенням стійкого кліше «свекруха й невістка — вороги». 

«Ми показуємо іншу реальність: можемо сміятися одна з одної, сперечатися — але з любов’ю. І ми не граємо ролі — ми справжні. Людей це чіпляє — хтось упізнає себе, комусь бракує такого тепла, а хтось бачить надію на інше ставлення».

Війна, зізнається Марія, не змінила її стосунків з чоловіком, але суттєво вплинула на зв’язок з рідними в Україні. «Він від початку підтримував мене й допоміг вивезти близьких у безпечне місце. Перші пів року ми жили разом з мамою і сестрою — було складно, але це дуже нас об’єднало».

Тепер вони з чоловіком часто обговорюють, що буде, якщо війна дійде до Польщі. «Для нього це далека, майже абстрактна перспектива, а для мене — цілком реальна загроза. І ця різниця у відчуттях стала частиною нашого міжкультурного досвіду. Вона вчить нас уважніше слухати одне одного й цінувати те, що маємо сьогодні».

Марія часто чує історії жінок, які приїхали до Польщі не за власним бажанням, а через війну. «Це зовсім інший досвід. Я свідомо планувала свою еміграцію, мала час адаптуватися, будувати стосунки, а вони були вирвані з дому раптово й з болем. Тому поради на кшталт «оточіть себе поляками, інтегруйтесь, живіть, як вони» здаються мені недоречними. Їм цього вибору не дали. І я щиро бажаю кожній українці знайти відчуття дому — де б вона не була. Головне, щоб було безпечно. Бо саме з безпеки починається здатність жити далі».

Алла і Пшемислав: «Ми одружилися, коли це ще не було модним»

Алла Брожина, засновниця й керівниця фундації «Нечужий» у місті Жори, переїхала до Польщі десять років тому. Історія її кохання з Пшемиславом почалася на сайті знайомств, який, як з’ясувалося пізніше, об’єднав чимало українсько-польських пар. Вже через пів року вирішили побратися. У 2016 зареєстрували шлюб у Луцьку. «На церемонії була тільки моя мама», — згадує Алла.

Для її родини вибір чоловіка-поляка не став сюрпризом. Алла родом з Волині — регіону, тісно пов’язаного з Польщею. «Як-то кажуть, головне, щоб людина була хороша», — усміхається Алла. А от родина Пшемека на початку була не настільки відкрита.

«Десять років тому в Польщі були доволі негативні стереотипи щодо українок. Вважалося, що вони приїжджають з біднішої країни, щоб «пошлюбити» заможних поляків. Були випадки, коли жінки навіть цього не приховували. Це сьогодні поляки дивуються, якими дорогими машинами їздять українські біженки, як вони одягаються та відпочивають. А тоді Україна асоціювалася з бідністю, розбитими дорогами й злодіями, які крадуть машини з польськими номерами».

Певні культурні відмінності між поляками й українцями, зізнається Алла, на початку її дивували. Насамперед — сильний вплив релігії на суспільне життя. А ще звичка польських чоловіків першими подавати руку жінці при знайомстві та вітанні, а також специфічні форми звертання, як-от «пан» і «пані». «Хотілося сказати, що часи панщини в Україні давно минули. Зараз ставлюся до цього спокійно».

Разом з тим Алла не відчувала на собі упередженого ставлення через походження. Можливо, тому що вона спілкується практично без акценту, бере участь у заходах для поляків. Її 15-річний син Мирон, який переїхав до Польщі ще дошкільням, чудово володіє польською і вважає її своєю першою мовою.

«У нашій фундації «Нечужий», яку я створила і очолюю з 2022 року, ми теж інтегруємо мігрантів, тобто організовуємо заходи для всіх бажаючих, вчимося працювати з різними мовними й віковими групами населення. Разом з тим на питання, звідки я родом, відповідаю обережно — адже тема Волині, Волинської трагедії нині дуже розпалена в польському середовищі».

У родині тісно переплелися українські й польські традиції: на кухні мирно співіснують борщ і бігос, а свята святкують за двома календарями — залежно від того, де зустрічають. Чіткого розподілу обов’язків у сім’ї немає: «Ми допомагаємо одне одному в усьому», — каже Алла. 

Під час повномасштабної війни Алла активно волонтерила, а чоловік її в цьому підтримував. Вони прихистили сестру Алли з маленькою дитиною, опікувалися біженцями, декотрі з них згодом стали постійними волонтерами фонду. 

Для Алли дім — це її сім’я. Зараз її життя тут, у Польщі, але частинка серця назавжди залишиться в рідному містечку Рожище в Україні. «Людина повинна пам’ятати своє коріння, де б вона не була. Знати й шанувати рідну мову. Для мене це — українська. Це важливий елемент моєї національної ідентичності».

Алла вважає, що польське суспільство нормально сприймає міжнаціональні шлюби, особливо якщо це людина зі слов’янських країн. «Одного разу на міському святі знайомий Пшемека сказав йому: “Ти одружився з українкою, коли це ще не було модним”. Отже, зараз це модно».

Ірина й Петрик: «Вразив тим, що хвалив мою криву польську»

До лютого 2022 Ірина Бондар з Кривого Рогу вважала себе щасливою людиною: мала улюблену роботу, друзів, подорожі й свободу після розлучення. Війна перекреслила цей спокій — Ірина опинилася в містечку Стараховіце, де влаштувалася працювати на завод. Було важко, але вона цінувала стабільність такого варіанту.

Незабаром у колі спільних друзів вона познайомилася з Петриком. Це була майже випадковість — ще тиждень, і вони б розминулися: він мав їхати працювати в Норвегію, а вона — гостювати до подруги в Щецин. Доля вирішила інакше.

«Він вразив мене тим, що поводився як джентльмен, умів смішити й хвалив за мою «криву» польську. З ним було цікаво й безпечно», — каже Ірина. А далі Петрик поїхав працювати до Норвегії, а Ірина залишилася в Польщі. Поки їхні стосунки нагадують «гостьовий шлюб», але незабаром Петрик повернеться, і вони нарешті будуть разом в усіх сенсах.

Родина чоловіка прийняла Ірину тепло. Особливо близькі стосунки склалися з його мамою, яка завжди мріяла про дочку. «Поляки, яких я зустріла, дуже мене підтримують. Ми схожі ментально, але, на мою думку, вони добріші й вихованіші, особливо чоловіки — навіть під дією алкоголю».

Ірина й Петрик майже не сваряться — бояться образити одне одного. Якщо й трапляються емоційні моменти, він завжди знаходить спосіб згладити гострі кути. «Найцінніше в ньому — що він завжди виконує обіцянки. Він господар свого слова — і саме за це я в нього закохалася. Для мене він ідеальний, найкращий чоловік у моєму житті».

Пара не має дітей і не планує їх, свідомо обравши шлях childfree. Традиції в сім’ї підтримує переважно мама Петрика, запрошуючи на Великдень і Різдво. Ірина ж з дитинства звикла святкувати лише Новий рік і дні народження.

Після втрати обох батьків в Україні її сім’я тепер тут, у Польщі. «Розумію, що ніколи не буду тут "своєю", але це мене не бентежить. Я аутентична, зі своїм акцентом і досвідом, і саме за це мене любить мій Петрик».

Ірина зізнається, що жодного разу не чула від поляків закидів на кшталт «забираєте наших чоловіків» чи «відбираєте робочі місця».

— Чоловіки ж не холодильники, щоб їх у когось «забирати», — жартує вона

— Я ні з ким не конкурувала й не збиралася цього робити. Польки теж гарні й працьовиті, як і наші жінки. Насамперед треба бути доброю людиною, а національність — справа десята. Мені здається, що всі ці розмови про якусь «конкуренцію» вигадують недалекі люди, які просто хочуть розпалювати міжнаціональну ворожнечу.

Мрії у неї прості: щоб закінчилася війна, щоб повернулося спокійне життя, щоб вони з Петриком мали власну оселю, працювали й подорожували. І саме в цій простоті — справжній сенс: мати можливість нарешті жити разом і планувати «завтра» без страху.

Оксана і Пшемек: «Вирішальним стало те, як він поставився до моєї дитини»

Коли Оксана Івасюк переїхала до Польщі, їй було 36 років. У Дніпрі вона працювала бухгалтером, розлучилася, виховувала доньку й навіть не замислювалась про другий шлюб. Війна перекреслила всі плани й змусила починати з нуля.

Минуло близько дев’яти місяців, перш ніж Оксана зрозуміла, що повернення додому відкладається на невизначений час. Тоді вона заповнила анкету на сайті знайомств. Листування із Пшемиславом тривало недовго — швидко вирішили зустрітися.

Шлюб не був спробою знайти «стабільність у складні часи». Він став природним продовженням стосунків людей, які знайшли одне в одному саме тих партнерів, яких потребували. Пшемислав відразу поставився до ситуації Оксани з розумінням: допомагав з побутом, перекладами, документами. І найважливіше — знайшов спільну мову з її донькою: гуляв з нею, робив подарунки, організовував розваги.

З часом у родині сформувалася власна суміш традицій. На Різдво, наприклад, Пшемек замовляє польські страви, а Оксана замість яєчного салату готує класичне олів’є. Обов’язки в сім’ї теж розподіляються без чітких меж: «Зазвичай я готую, але якщо немає настрою чи сил — чоловік робить канапки або ми замовляємо щось готове. Прибирання також робимо разом».

Що Оксану вразило, так це більша залученість польських чоловіків у виховання дітей і ведення побуту. «Для них нормально допомагати жінці, проводити багато часу з дітьми, брати на себе справи, які в Україні досі часто вважають виключно «жіночими». Хоча й у нас поступово це змінюється, що дуже тішить».

Пшемислав поважає бажання дружини професійно розвиватися. «Він не вимагає, щоб я працювала, але мій вибір працювати й навчатися повністю підтримує. Я це ціную».

Друзі чоловіка завжди раді бачити Оксану, упередженості вона не відчуває. «Ніколи не стикалася з негативом. Прагну бути культурною, поважати країну, яка нас прийняла, але й не забувати про власну гідність. Дотримуюсь законів, плачу податки й намагаюсь жити так, щоб не шкодити іншим».

Психотерапевтка Оксана Вознюк: 

— Міжнаціональні стосунки — завжди зустріч двох світів. Це не лише інша мова чи кухня, а щоденне переплетіння уявлень про «нормальне»: від того, як святкувати Різдво, до того, як вирішувати конфлікти. Багато залежить від моделі сім’ї, у якій людина виросла: ролі, традиції, ставлення до релігії, грошей і свят. На початку, в період закоханості, ми можемо не помічати різниці, але вона стає особливо помітною, коли в стосунки входить побут чи з’являються діти. Саме тоді потрібна психологічна пластичність — уміння чути інше й не боятися змінюватися.

Як її впізнати? Є кілька ознак:

Цікавість до світу партнера без осуду;

Повага до іншої культури, без іронії чи зверхності;

Готовність спробувати нове — від страви до традиції;

Відвертість визнати, що потрібен час, аби щось прийняти; 

Бажання будувати спільне, а не доводити «правильність» свого.

Поширена пастка — ідеалізація партнера. Українки часто бачать в поляках стабільність, «європейські» цінності, поляки в них — образ «зручної» жінки з традиційним баченням сім’ї. Але за цими уявленнями легко не помітити живу людину з власними звичками й труднощами. Тому ключ — у щирому діалозі про буденне: побут, гроші, дітей, віру, старість.

Найміцніші пари створюють «третю територію»: не польську і не українську, а власну. Де є місце і вареникам, і бігусу, і різним святам; де гумор і повага важливіші за «я так звик»

Саме в такій спільній культурі народжується справжня близькість і родина, що витримує все.

‍Фотографії з приватних архівів

«На комісії з інвалідності дитини мене розпитували, чи воює мій чоловік»

Я — мама дитини з важким ступенем аутизму й підтвердженою інвалідністю, і в моєму оточенні багато мам особливих дітей. Мені дуже б хотілося вийти на роботу на повний день, ходити на корпоративи та їздити у відрядження, але все, що я можу собі дозволити — це декілька годин роботи на день онлайн. Терапевтичні садки зазвичай працюють до 13:00, додайте до цього лікарняні та постійні форс-мажори, які у мам дітей з аутизмом виникають чи не щодня. Чи багато ви знаєте працедавців, які підпишуть з такою людиною контракт?

У свої 6,5 років мій син не розмовляє, не реагує на своє імʼя, у нього немає зорового контакту з людьми, він не розуміє небезпеку й може просто піти під машину або спробувати вийти з вікна. Ще Марко постійно намагається втекти, тож на вулиці його необхідно постійно тримати за руку. Вдома я замикаю двері на всі замки й ховаю ключ. Син потребує постійної опіки й допомоги буквально в усьому. А коли він хворіє, то не може пояснити свої симптоми, впадає в ступор. Я можу лише здогадуватись, що з ним відбувається.

Офіційно діагноз «аутизм» Марку поставили в 3 роки, і з того часу ми проходимо щоденні терапії, які хоч і дають певні результати, проте так і не зробили мою дитину бодай трохи самостійною. Аутизм не лікується, можна лише полегшити стан і підвищити функціонал дитини. У Польщі — крім терапевтичного садка — син ходить до логопеда й займається вдома. У нього встановлена інвалідність, зокрема тут, у Польщі, але її необхідно підтверджувати кожні 2-3 роки. 

Остання комісія, яка відбулася вже у вересні 2025, відрізнялась від попередніх і сильно мене здивувала. На комісію я прийшла із заключенням польского психіатра, в якому написано, що син невербальний, потребує постійної опіки й взагалі має серйозний прогноз. Проте пані психіатр на комісії стала розпитувати мене не про сина, а чи працюю я, а також де мій чоловік і чи воює він за Україну. І коли почула, що не воює, винесла вердикт, що мій син не розмовляє, бо в садку з ним говорять польською, а вдома — українською. Поки ми з нею говорили, син жодного разу не зреагував на своє їмʼя, не подивився в бік психолога, не відповів на запитання про ім’я й вік, ніяк не контактуючи ні зі мною, ні з комісією. Навіть неозброєним оком тут видно серйозну проблему, а не тимчасову реакцію на різні мовні середовища. 

Чим пояснити таку зміну в ставленні медкомісії і купу дивних запитань? Можливо, тим, що дитині з важким діагнозом доведеться призначати виплати, а дитині без — рекомендувати відвідувати садок, школу й самостійно себе обслуговувати? Щоб мама в цей час пішла працювати на цілий день.

Але ми вже це проходили: жоден садок не бере мого сина на весь день, а школа пропонує навчання онлайн або — якщо пощастить — асистента на пів дня. Тому я була готова подавати апеляцію на рішення медкомісії. 

Якщо ви хочете оскаржити рішення комісії, у вас є 14 днів. Ви подаєте апеляцію там, де подавали внесок на інвалідність і, ймовірно, повторна комісія буде вже у воєвудському зеспулі (обладміністрація). Якщо і там рішення буде не на вашу користь, є ще два варіанти: 

• Додати нові медичні документи й податися на нову комісію у зв’язку з погіршенням стану або змінами в поведінці (у випадку аутизму це може бути текст на інтелект з сертифікованій порадні та нове заключення психіатра). Це відносно швидкий спосіб, але виплати ви зможете отримати лише з моменту позитивного рішення.
• Звернутись до суду. Це може тягнутися 1-2 роки, але якщо ви виграєте процесс, то отримаєте всі виплати з моменту негативного рішення.

«Куди далі, якщо ти всюди чужий?» 

У моїх подруг у Польщі ситуація схожа, і багатьох з них сильно лякає можливе скасування соцвиплат і доступу до медицини. 

Катерина самотужки виховує сина з ДЦП. Весь дохід родини складається з мінімальних аліментів, виплат з інвалідності та 800+. Іноді Катя встигає прибрати чийсь офіс і отримати за це якісь гроші, але це буває не часто, до того ж для таких робіт не підписують контракт. А ось в лікарнях вони — постійні пацієнти, бо навіть звичайне ГРВІ для них може закінчитися шпиталем. 

«Кожен наш день — це реабілітація і боротьба за те, щоб син почав бодай трохи ходити. Я його мию, годую, вожу на масажі, зайняття — це займає фактично весь день. Всі мої спроби знайти роботу, яка б дозволила мені оплачувати опекунку для сина й при цьому ще харчуватися, сплачувати оренду житла, провалилися. Потрібна сума, більша за середні зарплати в Польщі. Але в очах польського президента я, напевно, — та сама нахлібниця, яка отримує гроші просто так», — ділиться Катя. 

Моя подруга дуже вдячна Польщі, але те, що дійсно її дратує, це постійні емоційні гойдалки, що дезорієнтують, як будувати навіть найближче майбутнє

Таких історій дуже багато. Я веду інстаграм про аутизм і життя в Польщі, й відразу після вето президента Навроцького десятки мам дітей з РАС стали писати й запитувати: «Що тепер буде з нами?». 

Більшість з цих мам із задоволенням би вийшла на роботу, якби в Польщі була можливість віддати дитину з важкими діагнозами в садок на повний день. Якщо дитина голосно й без упину кричить, у неї істерика, то все одно із садка зателефонують мамі з проханням забрати дитину додому. Що стосується виплат 800+, то ми, особливі мами, витрачаємо ці гроші на оплату спецсадочків, профільних лікарів і реабілітацію. 

За ситуацією, яка складається в Польщі зараз, я спостерігаю без паніки, але із сумом в серці. Бо розумію, що, можливо, вже дуже скоро доведеться сказати: «Польща, це були безцінні три роки. Я завжди буду вдячна тобі за них, але так, як зараз, вижити не можна». Можливо, саме до того, щоб ми виїхали, нас і підштовхують. От тільки куди їхати далі, якщо ти всюди чужий?